3. Теорія ризику, оцінка рівня ризику, прийнятний ризик, управління ризиком і можливі шляхи його зменшення

Уні­версальними засобами при вивченні питань з БЖД є системно-структурний підхід і системний аналіз, які можна застосовувати для будь-якої галузі знань. Теорія ризику – це один із перших і основних методологічних засобів оцінки та характеристики небезпек, що дає можливість вважати його одним із методів досліджень галузі знань «Безпека життєдіяльності».

З позицій БЖД ризик є критерієм реалізації небезпеки у просторі та часі, а також якісним критерієм шкоди. У цьому випадку можна говорити про відносні показники шкоди. Тому в дисципліні «Безпека життєдіяльності» прийнято наступне визначення ризику:

ризик - це відношення кількості небезпечних подій із заподіяною шкодою (n) до максимально можливої їх кількості (N) за певний проміжок часу:

Е = n / N

Наведена формула дозволяє розрахувати розміри загального та групового ризику. При оцінці загального ризику величина N визначає мак­симальну кількість усіх подій, а при оцінці групового ризику — макси­мальну кількість подій у конкретній групі, що вибрана із загальної кількості за певною ознакою. Зокрема, в групу можуть входити люди, що належать до однієї професії, віку, статі; групу можуть складати також транспортні засоби одного типу; один клас суб'єктів господарсь­кої діяльності тощо.

Характерним прикладом визначення загального ризику може служити розрахунок числового значення загального ризику побутового травматиз­му зі смертельними наслідками. Відповідно до статистичних даних за 2007 р. в Україні загинула у побутовій сфері 68 271 людина. Наразитись на смертельну небезпеку в побуті практично міг кожен із загальної кількості громадян, що проживали в Україні за цей період, тобто N = 46 000 000 осіб. Відтак, числове значення загального ризику смер­тельних випадків у побутовій сфері 2007 р. становило:

R = 68 271 /46 000 000 = 0,001362 = 1,484 • 10^-3 = 1484 • 10^-6

З розглянутого прикладу випливає, що з кожного мільйона гро­мадян, які проживали в Україні, в побутовій сфері загинули в 2007 р. 1484 особи. В охороні праці для характеристики рівня травматизму використовується коефіцієнт частоти (К_ч), який показує кількість трав­мованих чи загиблих на 1000 працюючих. Якщо його використати для наведеного прикладу, то можна сказати, що коефіцієнт частоти смер­тельного побутового травматизму в Україні 2007 р. становив 1,484.

Головний аспект теорії ризику полягає в тому, що кожна небезпека має певну ймовірність реалізації. Ми завжди живемо з певним ризиком зазнати ураження від небезпек, які нас оточують. Практика дає людині усі підстави для висування аксіоми, що усяка діяльність людини є потенційно небезпечною. Потенційна небезпека життєдіяльності людини існує як явно, так і приховано. Як результат, виникають наслідки, котрі важко передбачити і які спричиняють травми, захворювання, погіршення працездатності, самопочуття, загибелі та інших небажаних наслідків.

Ідентифікація ризику. У сучасних умовах основною державною і суспільною проблемою є забезпечення безпеки життєдіяльності населення, збереження головної цінності держави – її громадян, їхнього здоров’я і життя. Ідентифікація ризику, загроз і шкоди залежить від ситуації, рівня інформованості та культурних передумов.

За джерелом небезпеки ризики можуть бути техногенні або природні.

Ризику може піддаватися одна людина, такий ризик називається індивідуальний, або група людей – тоді ризик визначається як колективний ризик. Ризик для суспільства кількісно визначається кількістю людей, які загинули під час конкретного інциденту за одиницю часу (наприклад, протягом року). Індивідуальний ризик характеризується відношенням кількості смертей на рік з розглянутої причини до чисельності всього населення чи чисельності тієї групи осіб, які піддаються певному чиннику ризику. Ризик для життєдіяльності, очевидно, повинен бути певним інтегральним (зведеним) показником, що враховує вагомість кожного окремого чинника ризику і його кількісне значення.

Терміном «безпека» позначається такий стан об’єкта, за якого ризик для нього чи від нього не перевищує деякого прийнятного рівня. За рівнем небезпеки ризик для суспільства визначається як безумовно прийнятний, прийнятний та неприйнятний.

Ризик поділяють за:

- часом впливу – короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий,

- частотою впливу – разовий, періодичний та постійний,

- масштабами впливу – локальний чи глобальний.

Можна виділити наступні методи визначення ризику:

- інженерний, який спирається на статистику, розрахунки частоти проявлення небезпек, імовірнісний аналіз безпеки, та на побудову "дерев" небезпек;

- модельний, який базується на побудові моделей впливу небезпек на окрему людину, соціальні, професійні групи тощо.

- експертний, за яким ймовірність різних подій визначається шляхом опитування досвідчених спеціалістів-експертів;

- соціологічний (соціометрична оцінка), що базується на опитуванні населення та працівників.

Переважно, для людей, які працюють на потенційно небезпечному підприємстві, ризик від аварій на цих підприємствах є добровільним, а для населення, що проживає поблизу підприємства, – примусовим. Ризик за примусом розцінюється людьми як додатковий ризик і вони вимагають зниження його до дуже незначного рівня. Допускаючи подібний ризик, люди хочуть одержувати інформацію про методи управління в потенційно небезпечних галузях промисловості та контроль за небезпечними чинниками з метою зменшення подібного ризику.

Обґрунтування рівнів ризику є не тільки важкою науковою проблемою, але, значною мірою, ще й проблемою морально-етичною. У результаті мова йде про встановлення такої граничної кількості загублених людських життів, з якою суспільство може змиритися.

Прийнятний ризик та безпека. Ризик є критерієм реалізації небезпеки. Він визначається ймовірністю проявлення небезпеки та ймовірністю присутності людини в зоні дії небезпеки (в небезпечній зоні).

Нескінченно малий ("нульовий") ризик свідчить про відсутність реальної небезпеки в системі, і, навпаки, чим вищий ризик, тим вища реальність впливу небезпеки.

За ступенем припустимості ризик буває:

- знехтуваний ризик – має настільки малий рівень, що він перебуває в межах допустимих відхилень природного (фонового) рівня;

- прийнятним вважається такий рівень ризику, який суспільство може прийняти (дозволити), враховуючи техніко-економічні та соціальні можливості на даному етапі свого розвитку;

- гранично допустимий ризик — це максимальний ризик, який не повинен перевищуватись, незважаючи на очікуваний результат;

- надмірний ризик характеризується виключно високим рівнем, який у переважній більшості випадків призводить до негативних наслідків.

На практиці досягти нульового рівня ризику, тобто абсолютної безпеки, неможливо. Через це вимога абсолютної безпеки, хоча є дуже гуманною, може обернутися трагедією для людей. Знехтуваний ризик у теперішній час також неможливо забезпечити із-за відсутності технічних та економічних передумов для цього.

Сучасна концеп­ція безпеки життєдіяльності базується на досягненні прийнятного (до­пустимого) ризику.

Сутність концепції прийнятного (допустимого) ризику поля­гає у прагненні створити таку малу безпеку, яку сприймає суспільство у даний час.

Мірою ризику в суспільстві є ціна життя людини. Ризик дорівнює одиниці (R=1), якщо стається один нещасний випадок. Переважно суспільство не помічає небезпеки, якщо подія відбувається з участю мільйону людей і є один нещасний випадок з летальним результатом. Якщо визнати, що ризик – кількісна міра (ймовірність) шкоди (зазнаних збитків) від певних подій, тоді ймовірність такої подій P_(t) = 10^-6. Подія, яка має частоту один смертельний випадок на тисячу осіб (ймовірність виникнення P_(t) = 10^-3), розцінюються суспільством як нещасний випадок. Згідно рекомендацій Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я до таких подій, коли ризик перевищує R≥1·10^-3, треба вживати заходи безпеки.

Часто оцінка нанесеного збитку може виражатися не тільки шкодою, завданою життю і здоров’ю людини, але і іншими втратами, наприклад, матеріальними.

Звичайно, при класифікації за рівнем небезпеки, прийнято вважати неприйнятним ризик більше 10^-6, прийнятним від 10^-6 до 10^-8, безумовно прийнятним – менше 10^-8. Природними межами ризику для людини є діапазон між 10^-3 (ймовірність захворюваності на душу населення) та 10^-6 – максимальний рівень ризику від природної катастрофи. Для екосистеми максимально прийнятним рівнем ризику вважається такий ризик, за якого може бути ушкоджено до 5% видів біогеоценозу.

Прийнятний ризик поєднує технічні, економічні, соціальні та політичні аспек­ти і є певним компромісом між рівнем безпеки й можливостями її досягнення. Розмір прийнятного ризику можна визначити, використовуючи витратний ме­ханізм, який дозволяє розподілити витрати суспільства на досягнення заданого рівня безпеки між природною, техногенною та соціальною сферами. Необхідно підтри­мувати відповідне співвідношення витрат у зазначених сферах, оскільки порушен­ня балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень.

Збільшуючи видатки, можна значно зменшити величину ризику (не безмежно). Проте збільшення витрат на технічне зниження ризику завдає шкоди соціальній сфері (зменшуються витрати на медицину, культуру, освіту тощо), що збільшує соціально-економічний ризик. Сумарний ризик має мінімум при визначеному співвідношенні інвестицій у технічну та соціальні сфери, тому при виборі ризику, з яким суспільство змушене миритися, цю обставину треба враховувати.

Різні країни можуть мати різні оцінки наслідків. В Нідерландах рівні прийнятого ризику встановлені в законодавчому порядку. За розрахунками Μ. Μ. Радаєва (Росія), рівень прийнятного ризику, пов’язаного з НС природного та техногенного характеру, повинен становити 9 · 10^–4 на одну людину в рік, знехтуваного – 5 · 10^–6.

Обґрунтування рівнів прийнятного та знехтуваного ризику є не тільки важко вирішуваною науковою проблемою, але, значною мірою, ще й проблемою морально-етичною. У кінцевому рахунку мова йде про встановлення такої граничної кількості загублених людських життів, з якою суспільство може змиритися.

Основне правило оцінки ризику небезпек - серйозність ризику небезпеки обернено пропорційна рівню її ймовірності.

Згідно Закону України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» кожне підприємство повинно здійснювати декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки, яке проводиться з метою запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру, а також забезпечення готовності до локалізації, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенно-природного характеру та їх наслідків.

Збиток навколишньому середовищу (екологічний) і інші види збитку, повинні бути оцінені кількісно у вигляді можливих ризиків заподіяти шкоду. Усі види збитку повинні бути компенсовані об’єктом господарської діяльності (ОГД) або споживачем його продукції. У підсумку ці збитки мають лягати на собівартість і ціну продукції.

Управління ризиком, можливі шляхи його зменшення. Управління ризиком – процес прийняття рішень і здійснення заходів, спрямованих на забезпечення мінімально можливого (припустимого) ризику.

Вибір припустимого ризику не просте завдання. Одним з варіантів його вибору – взяти за основу ризик, з яким справляється місцева служба МНС. Наприклад, таким може бути загроза життю людей, коли потрібна термінова евакуація до 500 осіб: «НС 2041» (відповідно до Класифікатора надзвичайних ситуацій в Україні). Допускаємо, що така ситуація виникає 1 раз на 2 роки, тобто з імовірністю 0,5. Тоді припустимий ризик евакуації буде таким:

R_е = Р · Е = соnsт = 250 осіб.

З таким припустимим ризиком ми одержимо, що евакуація (Е) 25 тис. осіб можлива з імовірністю Р = 0,1 (1 раз на 10 років).

Якщо фактична ймовірність НС значно більша (наприклад, Р = 0,2, тобто 1 раз на 5 років), то тоді умова прийнятого нами припустимо­го ризику не виконується і повинні бути прийняті заходи щодо розробки і посилення захисних систем. Це і є управління ризиком. Коли держава ставить завдання управління ризиком, вона гарантує громадянам захист і збереження здоров’я при впливі шкідливих чинників.

Засоби забезпечення безпеки (управління ризиками) в умовах ринкової економіки. Ліцензування і страхування. Забезпечення безпеки в рамках ринкової економіки здійснюється за допомогою процедур ліцензування і страхування. Ці процедури регулюються відповідними законами. Так, законом України "Про об’єкти підвищеної небезпеки", визначено порядок надання дозволу (ліцензії) на експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки. Суб’єкт господарської діяльності, а також підприємства, установи, організації, що мають намір розпочати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки, надсилають до державної адміністрації, виконавчих органів селищної або міської рад заяву на отримання дозволу на експлуатацію об’єкту підвищеної небезпеки, до якої додаються:

– декларація безпеки;

– договір обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки;

– план локалізації і ліквідації аварій на об’єкті підвищеної небезпеки;

– копія дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкту підвищеної небезпеки;

– висновки передбачених законом державних та, в разі наявності, громадських експертиз;

– копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об’єкту підвищеної небезпеки на території села, селища, міста (у разі коли місцезнаходження об’єкту є на такій території).

Відповідна державна адміністрація, виконавчі органи розглядають заяву, погоджують з територіальними органами спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади і надсилають суб’єкту господарської діяльності письмовий дозвіл на експлуатацію об’єкту підвищеної небезпеки або обґрунтовану відмову з переліком додаткових заходів, які він повинен виконати для отримання дозволу (ліцензії). Копія дозволу на експлуатацію об’єкту підвищеної небезпеки надсилається також спеціально уповноваженим органам виконавчої влади, що здійснюють державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки.

Ліцензування і страхування діяльності ОГД є основними елементами їхнього функціонування в ринковій економіці. Загальним для обох процесів є необхідність розрахунку ризиків. При цьому процеси обчислень відрізняються істотно, насамперед за метою діяльності. Розрахунок ризику для управління повинен бути більш повним і ґрунтовним, включаючи визначення найбільш чутливих до управління елементів системи. Для страхування необхідні середні статистичні оцінки ризиків, засновані на попередній діяльності цього об’єкту чи аналогічних до нього об’єктів.