Григорій квітка-основ'яненко

(1778 — 1843)

Яким був цей славний чоловік, що твори свої підписував ім'ям Грицько Основ'яненко, як жив, за кого боліла його душа, яка відійшла 20 серпня 1843 р. о п'ятій годині пополудні після нетривалої хвороби доволі здорового ще тіла?

Згадували, що любив попоїсти, особливо національних страв, кислих пи­рогів, млинців, вареників; та взагалі обід його був скромний, як і все його жит­тя, не подібне до життя заможних українських поміщиків. Хазяйством він не переймався і задовольнявся найнеобхіднішою челяддю. Після обіду Квітка зви­чайно йшов до свого кабінету, і тоді наставали найкращі часи в його житті. Він писав, не тривожений ніким, і тільки під вечір приходив прочитувати дружині свої свіжі твори або статті із столичних журналів.

Нагадаю я вам бодай кількома рядками той дивний чар щирого виповідай-ня душі народної, що його так захоплено першою сприймала дружина Ганна Григорівна, росіянка, родом із Петербурга.

"Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Не по­губляйте свого дитяти: дайте мені бідненькій ще на світі пожити. Не розлу­чайте мене з моїм Василечком!" 2

2-ІИ -1-і

Григорій Кв'їтка-Основ яненко

М. Жулиисыщ

Це голосить-благає батьків красуня Маруся з повісті "Маруся", передчува-1 ючи свою ранню смерть, так і не порозкошувавши в любові та щасті зі своїм ко-Я ханим Василем.

Жоден українець, який дочитував повість до тих сторінок, коли заручений І вже з Марусею Василь у чорній розпуці ридає над труною своєї судженої, не міг І стримати сліз.

Не мали дітей Григорій Федорович і Ганна Григорівна Квітки, не судилося, І хоча прожили все життя в любові, гідності й повазі одне до одного. Та як люби-1 ли вони дитяче товариство!

"Як-таки не любити діточок, сих янголиків божих! — цими словами Гри- І горій Квітка-Основ яненко розпочав оповідання "Божі діти". — Воно дивить-1 ся на тебе приятненько, люб'язно, всміхається, хоч ти його і зобидиш, пхнеш, поскубеш, — воно заплакало, відійшло, побачило кошеняточко, іграшку яку-небудь, вже воно і там, вже возиться коло нього, вже до тебе лізе і сміється тобі, коли ще сльози з оченят краплють; воно їх втира, другою ручечкою хва­литься тобі цяцею і забуло про те, що ти його ізобидив. Лиха не пам'ятає, а при­голуб же його, так воно іще й пильніше буде до тебе ластитися. Чи є ж такий чоловік на світі, хто б не любив діточок? Гнший хоч і не любить з ними песту­ватись і не зуміє їх приголубити, та усе-таки любить їх від серця, втішається, і чого б то йому не дав, чого б не зробив, щоб воно було веселеньке? Ні, нема та- ' кого чоловіка, що їх не жалував".

Був Григорій Квітка людиною скромною, не дозволяв собі міркувати про речі, яких не знав, але все написане ним свідчить про неабияку його освіченість і на­читаність. Батьки обдарували його почуттям гумору, тому був дуже ласий на анекдоти, смішні історії, пригоди, цінував дотепне слово.,.

Пам'ятаєте, як самозакоханий швець Терешко на чолі гурту парубків підійшов на базарі до намальованого богомазом із Борисівки, маляром Кузьмою "салдацького патрета", скинув перед ним шапку і шанобливо вклонився? Гурт товаришів вибухнув реготом і до смаку навтішався над обманутим шевцем. Тоді Терешко, отямившись, почав критикувати маляра, який допустився огріхів у змалюванні чобіт.

Відійшли парубки, а огірчений Кузьма швидко поправив чоботи на солда­тові, хоча б, здавалося, для чого? Хіба горобці, що їх мав відлякувати на го­роді в пана-замовника, будуть приглядатися до чобіт солдата, який був "пика­тий, мордатий, та ще з здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чо­ловікові страшний".

Та коли підійшов знову швець Терешко з парубками і, не запримітивши жодно­го ґанджу в чоботях, почав чіплятися до одежі солдата, гоноровий маляр не витри­мав: "А зась, не знаєш? Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!"

Знав Григорій Квітка народні перекази і легенди, які жили в пам'яті народній. Та не лише жили в спогадах, але й траплялися насправді дивні, а то й дикі історії. Прочув якось Григорій Федорович, що якась дідичка з сусідньої з Харківською губернії під час посухи замірилася потопити відьом, бо так (відповідно до забо­бонного звичаю) велося колись, вирішив описати життя хитрої відьми Явдохи Зубихи. Мабуть, усі пам'ятають початок славнозвісної "Конотопської відьми": "Смутний і невеселий сидів собі на лавці, у новій світлиці, що відгородив від про­тивної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха'.

34

M. Жулинський Григорій Квітка-Основ'яненко

І кожен із чотирнадцяти розділів цієї майстерно витвореної повісті розпо­чинається рефреном: "Смутна й невесела ходила...", "смутна й невесела сиділа..." І так про кожного героя цієї фантастичної, а водночас — життєво правдивої оповіді з українського буття у "славному сотенному містечкові Ко­нотопові".

Ні, не розважав своїх приятелів, своїх читачів Грицько Основ'яненко — він наближав душу народну до глибиннішого її пізнання більш освіченим інтелігент­ським середовищем, яке було загалом відчужене від народного життя, і мова про­стого українця видавалася для багатьох-багатьох інтелігентів, чиновників, уря­довців грубою, примітивною, чужою.

"Закордонних людей не беру в свої повісті, — писав Квітка у статті, яка по­бачила світ уже після його смерті. — У вищому колі одноманітність, витон­ченість, пристойність, високі почуття живуть і діють, і вони притаманні людям, що складають його, за вихованням і поняттями. Немає поживи для уваги, спос­тережень; нема ж чого виставляти всім видне й відоме! Ось у простому класі неосвічених людей, де люди діють не за прищепленими їм правилами, не за вкладеними в них поняттями, а за власним почуттям, розумом, розсудком, як­що зауважу щось таке, пишу. Ось і виходять мої Марусі, Оксани, Науми, Ми-рони, Сотниківни."

Письменник своїм словом вшановував благородство вчинку простої людини, високу мораль, яка споконвіків була оберегом роду й народу, формувала сприят­ливу для миру і злагоди атмосферу співжиття в умовах нерідко важких, нестерп­них. Але наш народ знаходив душевні сили, щоб не владарювало над людиною зло та ненависть до ближнього свого, бо звіра породжує звір.

Хіба батько Марусі Наум Дрот не любив Василя? Любив, поважав, але жор­стока реальність змушувала його, батька своєї дитини, голову сім'ї, подумати й над долею Марусі, виважити все з висоти свого досвіду, з позицій високої відповідальності за рід свій. Пам'ятаєте, що сказав Наум Василеві наодинці: "Ти сирота, і у дядьків твоїх по два, по три сини, і ти з ними у одній сказці. Сказка ваша дев'ятидушна, дядькові хлопці малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: "Ми тебе поїли, зодягали і до розуму довели, служи за нашу чергу". А що тоді буде з Ма­русею? — Ні жінка, ні вдова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто і не вірить, щоб була салдатка, та й чесна. Та й троха чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наве­дуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядання, у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть, або — не дай, Боже! — бездільниками стануть. А вона за тим ізстаріється, немощі одоліють, бідность, калічество... тільки що в шпиталь, до старців! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, Господи, і ворогу нашому такої судь-би!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полю­бив, так мені тебе жалко, як рідного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, і та­кої, як наша Маруся".

Яка висота батьківської відповідальності за долю дитини досягається цими простими, чесними словами, як органічно і щиро звучить українська мова у ви-повіданні душевних переживань батька, який не може понизити навіть в ім я ко­хання своєї доньки її гідність, її честь як майбутньої солдатки!

Григорій Квітка-Основ яненко M. іКулинсьш

ІІІМІІ.СТІ. МАЛЮРУСНА,

ггицьвомъ мшммамькомъ.

игьвовъ.,

Тилолъ Ияишм ФрдицЪии* Поц,««ы 184».

&. I

Фото з оригіналу Національного музею літератури України

На жаль, різко, до тривожного дзвону національного духовного Храму, по­низилася мораль української сім'ї, мораль роду — очерствіння душ людських на­буває повсюдного поширення.

Наум не лише бажає Марусі щастя: дозволь він шлюб із Василем — і Мару­ся щаслива! Але він зобов'язаний батьківським обов'язком забезпечити подаль­шу долю доньки, аби вона не втрапила до ледачих людей, аби була забезпечена майном, а діточки були доглянуті, виховувалися в науці, а головне — не дай Бо­же! — щоб неробами не стали. Найбільший сором для батьків, для роду — лінивство дітей, яке рано чи пізно, але приведе їх до старців, до шпиталю. Ва­жить багато для батьків, аби дитина не відривалася від роду, була на оці — під моральним контролем, бо молода, лихі люди обдурити можуть, виманити нажи­те працею добро, та й у разі потреби батьки порадять, допоможуть...

Василь ту сувору науку відповідальності за сім'ю, за рід засвоював — найнявся на роботу, навчався письма... Врешті-решт, своєю працею убезпечив себе від військової служби і надіслав удруге старостів. Наум старостів прийняв, відбулися заручини, та весілля відклали — торговельні справи покликали Васи­ля в далеку дорогу...

Та не лише в художніх творах Квітка обстоював благородні засади сімейного і громадського життя — писав він "Аисти до любезних земляків ", у яких прояс­нював систему організації суспільства на засадах релігійної моралі та виховних принципах людського співжиття, де багатий піклується про бідного, урядовець чесним обстоюванням законів захищає від свавілля, а самі люди не опускаються до зловживань пияцтвом та бездіяльністю. Особливо боляче Квітка сприймав

36

M. Жулинсъкий

Григорій Квітка-Основ яненко

поширення пияцтва, в якому вбачав одну з головних причин злиднів і руйнації предковічних устоїв. "Се не хто, як проклята горілочка, диявольський напиток, чортів збитень, гаспидова душепарка, анахтемська припарка. ЬЦоб вона слизла з світу Божого для людського щастя! І нема лютішого зла, як сяя горілка!" — не стримував свого обурення Григорій Квітка.

В оповіданні "Мертвецький Великдень" зображений Никифор — п'яниця і ледащо, який вимордував свою дружину Пріську до того, що вона зважилася на єдину раду: "... Позасукавши рукава сорочки, каже: — Хоч гріх, хоч два, жінці мужа бити, а хай Бог простить! — та з сим словом — черк його у пику, а далі удруге, утретє, удесяте та за волосся, та тусанами — бо баба собі здорова була, а він такий, що ні на що і дивитись було, та ще перепивсь, так не здужав і скіпки підняти, не то щоб оборонитися від жінки".

Допомогло. І пише далі письменник: "Вже не то, щоб він не пив, не проливав козак, як де лучалася чарка: та тільки у кумпанії, чи на весіллі, чи на хрестинах; та вже не те, щоб йому шлятись по шинках та за чарку горілки чортякам душу віддавати: сидить дома, і з двора нічичирк! Узявсь — нічого робити! — латати старі кожухи, стала й копійчина перепадати".

Не втримався Нечипір, на пущення зірвався... Так залився, що потрапив із застряглим після закуски між зубами вареником на нічне справляння мерцями Великодня...

Громада завжди з огидою ставилася до п'яниць — не мали вони жодної шани в селі. Від цього страждали жінка, діти, на них цей сором і людське презирство також кидали важку тінь. Так споконвіку "веліла" народна мораль, відтручуючи від свого громадського організму ці тривожні омертвіння здорового тіла. Інакше уберегти громаду від саморуйнування було неможливо.

На жаль, цей суворий моральний самоконтроль громади нині майже відсутній.

Для Григорія Квітки багато важило те, щоб людина не очерствіла в горі, щоб її душа не закривалася в холодному онімінні перед темною прірвою скорботи й безвиході, щоб богобоязнь і розсудливість її не полишали.

Вдова Векла Ведмедиха була "розумною, розсудливою, богобоязливою", виховувала доньку Оксану, якою все село втішалося — На вулиці, на вечор­ницях, у колядці наша Оксана перед веде; без неї не знали б, що й робити ". Та заронилася в неї думка про панське життя, захопила вона її уяву і кинула в обійми капітана, який спинився на постій у селі. Спокушена, в солдатському одязі, з синочком брела вона за грубим, серцем холодним капітаном по світу... Отямилася, повернулася в село, де її чекала добра материнська душа, спроможна простити все і зболена до краю соромом доньки та її нещасливою долею. Відкрив співчутливе серце Оксані сирота Петро, який сватався раніше до неї, та погордувала тоді Оксана бідним, але добрим хлопцем. Він був гото­вий одружитися з покриткою, усиновити дитину, але Оксана відмовилася — сором роз'їдав її сумління.

Згорьована Векла, бажаючи добра нещасній доньці, вмовляла піти бодай жи­ти у хаті Петра, аби внук Митрик мав бодай якийсь прихисток у житті: "Нехай же він буде Митро Зав'яжисвіт, бо він нам усім зав'язав світ".

Квітка-Основ'яненко мовби втішався шляхетністю Петра, який погоджу­вався і Оксану прийняти за сестру, і хлопця всиновити, і її в старості підтрима­ти... "Матінко рідная! — поклонивсь аж у ноги Петро і каже: — Прийми ж ме-

37

Григорій Квітка-Основ яненко

М, ЖулинсыяМ

не, сироту, у свою сім'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і небоШ роніть мені содержа™ вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я прим маю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір'юЯ заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобуЯ Благослови, мамо!"

Материнська любов долає все: і людські пересуди, і холод душі доньки, m власне знесилення горем та переживаннями... Повість "Сердешна Оксана" •—І одна з найкращих, поряд із "Марусею", "Козир-дівкою", бо, як писав критик! Василь Горленко, в них живе світла й благородна душа їх творця: "А чим ство-1 рені такі особи, як Маруся, Наум Дрот та ін., як не ясним розумом, благородним j та сприйнятливим серцем і душею, що поривається до добра? Розум може існу- і вати без таланту, але талант без розуму не може, бо ж він сам — це вищий [ ступінь розуму", — обороняв Горленко художника від тих, хто сумнівався у на- ! явності таланту в Григорія Квітки.

Та найбільше кривди зазнав письменник через те головне, що стало змістом Його творчого життя: повісті й оповідання українською мовою, котрі започагку-вали нову українську прозу. Активне Квітчине намагання, починаючи з 1833 p., писати по-українськи, впроваджуючи як в україно-, так і в російськомовну творчість сюжети з народного життя, в літературних колах обох столиць — Пе­тербурга і Москви — були зустрінуті неоднозначно. Група літераторів (серед них П. Плетньов, В. Даль, "ранній" М. Полевой) загалом підтримала україно­мовні орієнтації Квітки, однак іще більше виявилося тих (їхній табір поповнив згодом і В. Бєлінський), хто рішуче не сприймав «малоросійського наріччя» — ні у мовленні окремих персонажів, ні, тим більше, як повновагової мови худож­нього твору.

Так Григорій Квітка, чоловік уже не молодий, зовнішності зовсім не бойової та вдачі не надто войовничої, опинився перед голосними нападками шовіністів, ревнителів офіційної «народності», був, хоч-не-хоч, втягнутий у жорстку жур­нальну «війну», в якій мав спільників небагато (приміром, в альманасі «Утренняя звезда», де надруковано його перші прозові зразки українською мовою, разом з ним виступили Є. Гребінка, І. Срезнєвський та П. Гулак-Артемовський), а як творець нового україномовного літературного роду — то й був зовсім один.

Не може при цьому не привернути уваги той факт, що в ролі основоположни­ка української прози виступив письменник віком 55 років, уродженець Слобідської України, великою мірою на той час зрусифікованої, — але цю роль якось обійшов прозаїк, на 31 рік молодший за Григорія Квітку, родом із, здава­лося б, далеко більш "української" Полтавщини (маю на увазі М. Гоголя). Оче­видно, не такими простими є закономірності у сфері літературних явищ ...

Починав друкуватися Григорій Квітка в журналі "Украинский вестник", якого сам був організатором (виходив цей журнал у 1816—1819 pp. y Хар­кові), брав участь також у гумористичного характеру виданні "Харьковский Демокрит", що його вів Василь Маслович. Писав російською мовою, зокрема, в "Украинском вестнике" надрукував шість фейлетонів під заголовком "Пись­ма к издателям" під псевдонімом Фалалея або Фалурдена .ПовінухІна. Згодом у журналі "Вестник Европы" надрукував мішаною російсько-українською мо­вою п'ять історично-побутових анекдотів під назвою "Малороссийские анек­доты". А от у 1827 р. Квітка написав комедію "Приезжий из столицы, или Су-

38

JV./Кубинський Григорій Квітка-Осное яненко

матоха в уездном городе ". Надрукували її аж 1840 р. Сюжет комедії Квітки збігається в деталях із сюжетом "Ревізора" Гоголя.

Це ж повітове місто, будинок городничого, котрого приймають за ревізора — недовчений молодик, суддя і пристав, інспектор шкіл і дві дами, які закохуються в уявного ревізора, що виманює в повітових урядовців гроші. Наявна в обох ко­медіях фінальна німа сцена, хоча в деталях вони дещо різняться. Григорій Квітка болісно сприйняв появу друком гоголівського "Ревізора". Запросив до свого до­му приятелів, спочатку прочитав свою комедію, потім "Ревізора" — і всі в один голос підтвердили, що сюжет "Приезжего из столицы" повністю перебрав Гоголь для свого "Ревізора".

Цілком можливо, що хтось міг прочитати рукопис комедії Квітки, яка лежала з 1828 р. в Московському цензурному комітеті, та ще й "гуляла" без титульної сторінки по руках. Міг її прочитати й Пушкін, який, за словами Гоголя, дав йо­му сюжет "Ревізора".

Та поки комедія Григорія Квітки "Приезжий из столицы" лежала схвалена до друку головою Московського цензурного комітету Сергієм Аксаковим, у Москві завдяки тому ж таки Сергієві Аксакову вийшли анонімно два Квітчині драма­тичні твори — "Дворянские выборы" і "Турецкая шаль или так водится". Зго­дом було опубліковано нові комедії — "Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника", "Шельменко, волостной писарь".

Успіх комедій Квітки був очевидним.- Хвалили їх і читачі, і критика була на­прочуд щедрою на прихильні слова за природність характерів, жвавість сцен, за викриття провінційного чиновництва, яке висміювалося драматургом дотепно та безжально. Щоправда, не обходилося без дошкульних зауважень, зокрема і за вживання в діалогах чудної мови, "яка майже зовсім незрозуміла росіянам", бо її вживають лише "на товчку або в інших місцях, де збирається чернь .

Трохи згодом Григорій Квітка жив надією на успіх сатиричного роману "По-хожденя Столбикова", хоча й боявся в'їдливої критики, яка знущально в особі редактора журналу "Библиотека для чтения" Сеньковського ошельмувала стиль і мову його російських творів, зокрема повість "Пан Халявський". Та оцінювали його, підходили до його творів із єдиною критичною міркою — яке він, як російський письменник, посідав місце в тогочасній російській літературі. Такі російські літературні авторитети, як дружній до Квітки Плетньов, вважали його великим письменником, "найулюбленішим автором у наш час"; Федір Коні зара­ховував Квітку "до невеличкого числа найоригінальніших і найталановитіших на­ших письменників", Я. Грот із приводу "Пана Халявського" сказав: "Бачачи глибоке знання людської природи, мимоволі згадую найкраще, що в цьому роді є в давній літературі: Свнрта, Лесата, Сервантеса". Навіть жовчний Тадей Бул-гарін про уривок "Скупец" висловився, що скупий "змальований гострими риса­ми, мольєрівським пензлем".

Отже, гідне свого таланту місце в російській літературі Григорій Квітка-Ос-нов'яненко посів завдяки майстерному зображенню побуту слобідських дріб­них поміщиків, урядовців, міщан та інших провінціалів, життя, поведінку, пси­хологію яких він добре знав і з великим гумористично-саркастичним талантом зображував.

Вітав його "Пана Халявського" і тогочасний літературно-критичний автори­тет Віссаріон Бєлінський, бажаючи, щоби "скоріше з'явилися й інші твори

39

Григорій Квітка-Основ яненко М. ЖулимьтжШ

улюбленця публіки, дотепного й талановитого Основ'яненка", бо, на його пере-Я конання, "Пан Халявський" "знайде собі більше читачів і хвалителів, ніж творчі ; писання Гоголя".

Але Григорій Квітка знав і те, що його сприймали прихильно передусім як І письменника російського, який писав з гумором, дотепно, іронічно про Мало­росію російською мовою.

Той же Сеньковський, після знущальної рецензії якого на "Пана Халявсько- 1 го" Квітка замірився було відмовитися назавжди від літературної діяльності, не і зрозумів природи гумору й сатири українського письменника, хоча той і писав \ російською мовою. Та як він міг зрозуміти, коли для нього українська мова була І мовою чудернацькою: "Малороссийские музы говорят престранным языком, не I похожим ни на один из человеческих".

Та хіба він був один, хто глузував з мови українського народу? Рецензент "Северной пчелы" вважав: "Писать на малороссийском языке — идти ложным | путем". Бєлінський, розглядаючи сучасні йому україномовні твори, знущально І говорив про "простоватость крестьянского языка и дубоватость крестьянского ума", тому українська мова, на його думку, непотрібна, бо треба писати про ви- | сокі почуття лише російською мовою. Тогочасна літературно-критична ситуація характеризувалася домінантою російської культури — Україна послідовно пере­творювалася на глуху провінцію, а російські культурні центри — Петербург і Москва — висмоктували з провінцій духовні та інтелектуальні сили. Ясна річ, що ті, хто відчував у собі "божу іскру", як і ті, хто шукав щастя і чинів, слави і багатства, поривалися в столиці. Зрозуміло, чому дружина Григорія Квітки, яка виросла в Петербурзі та марила Зимовим садом, фонтанами, яскравими балами, вмовляла чоловіка переїхати до імперської столиці, не без підстав усвідомлюючи, що там є можливість творчого розкрилля письменника. Там літературні салони, критичні метри, "товсті" журнали, там шлях до сцени значно ближчий, якщо те­бе підтримають відомі белетристи... Та Григорій Федорович не згоджувався — волів бути зі своїми людьми, для яких працював, творив. Та й любив він своє рідне село Основу. Там, в Основі, Григорія Квітку розшукав діяльний таланови­тий український петербуржець Євген Гребінка.

Той Гребінка — Гребіночка, як ласкаво називав його автор "Сердешної Окса­ни", який з Петербурга вислав листа на "Харків, Грицькові Основ'яненку" (бо не знав адреси), в якому висловив величезне захоплення повістю "Козир-дівка" і просив нові твори для українського збірника. А завершував свого листа Гребінка такими ніжними словами: "До зобачення же, мій коханий пане; нехай від вас одмахують крильцями божі янголи усяку напасть, нехай ваша доля наси-па ваші комори борошном і кишені золотом".

У цім же листі Гребінка висловив своє захоплення молодим Шевченком — "що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Якщо напише, тільки цмокни та вдар руками об поли!"

Григорієві Квітці йшов уже 34-й рік, коли в маєтку "Убіжище" поблизу Г Іи-рятина народився Євген Павлович Гребінка. Помер Євген Гребінка рано — З грудня 1848 р. від туберкульозу на 37-му році життя, поховали його в с Мар янівці, неподалік від рідного убіжища, що на Полтавщині. Але скільки до­брих справ устиг здійснити цей скромний викладач російської мови і словесності переважно у військових навчальних закладах Петербурга! Його творча спадщина

40

Григорій Квітка-Основ яненко

М. Жулимьют І

Це була літературна сенсація. Російська реакційна наука глибокодумно, з І олімпійською зверхністю констатувала, що українська мова непридатна для висловлення високих почуттів і складних переживань, аж тут альманах :І "Ластівка" відкрив справжні перлини високого і досконалого мистецтва, що витворювалося не лише в Україні — в Полтаві, Харкові, Києві, а й у столиці | Російської імперії.

Годилося б розлогіше поговорити про Євгена Гребінку, зокрема про те, як йо­му, шанованому в літературних колах, нелегко довелося переживати і успіх І "Ластівки", і спроби підрізати їй крила. Той же В. Бєлінський, який багато щед­рих, справедливих слів сказав про талант Гребінки, який часто відвідував літера­турні вечори в салоні Євгена Павловича, гнівно прикрикнув на нього зі сторінок "Отечественных записок" за недостатньо критичну щодо кріпосництва позицію автора вступного і прикінцевого нарисів до "Ластівки", а головне — за спробу Євгена Гребінки продемонструвати великий потенціал української літератури в певному протиставленні літературі російській.

Та слава Гребінки-байкаря, Гребінки — чудового оповідача, історичного бе­летриста була гучною і заслуженою. Особливий успіх байок Гребінки був зумов­лений творчим опрацюванням народної творчості під кутом зору розвінчання тих соціальних і моральних вад, які роз їдали суспільство.

Гребінка творив і байки-казки, і байки-приказки, продовжуючи славну езопівську традицію Григорія Сковороди в його "Баснях Харьковских". Вій роз­лого, вільно, не цураючись детальних описів, пейзажних замальовок, мораліза­торських відсторонень від фабульної канви, розгортав сюжет, який завершувався повчальним мораліте, сентенцією, дотепним узагальненням.

Діють у його байках наші люди, рідні йому українці, які майстерно індивіду­алізовані, з хитринкою, добрі й лукаві, мудрі й терпеливі...

Його любов до України висока і чиста. Голос України, її поклик і драматична історія не полишали Євгена Гребінку впродовж усього життя. Не завжди істо­рична правда домінувала в його історичних творах — так, у романтичній поемі "Богдан" він прославляв приєднання України до Росії в січні 1654 р. з позицій офіційної імперської політики. Та його повісті "Нежинский полковник Золота-ренко", "Чайковский", поетизовані народні перекази про історію свого краю ("Нежин-озеро", "Гетман Свирговский", "Украинский бард") напоєні гордістю письменника за героїчну національну історію, позбавлені нарочитої романтизації, яка тягне за собою ідеалізацію, суворість в описах життя і боротьби українсько­го козацтва.

Багато спорідненого з Гоголем, із Квіткою-Основ'яненком, із представника­ми російської романтичної прози знайдемо в російських творах Євгена Гребінки, зокрема в "Рассказах пирятинца", в повістях "Сеня", "Лука Прохорович" (тут діє "рідний брат" Хлестакова).

Євген Гребінка був доброю, чутливою на людське горе людиною. Боліло його серце, коли бачив, як гине, борсаючись jr провінційному болоті чи в кріпацькій пастці, благородна, світла особистість. Його роман "Доктор" відкрив трагедію скромного інтелігента, якого задушила атмосфера дворушництва, підлості з боку ближніх, рідних... Письменникові боліла доля людини взагалі — чи кріпака, чи генерала, чи скромного чиновника, аби душа була благородною, а соціальний ста­тус — не головне.

42

M. Ждлинсысий Григорій Квітка-Основ'яненко

Він був сильним, емоційно гострим, адресно прицільним сатириком, якому не бракувало сюжетів і прототипів. Не дивно, що сатира Миколи Гоголя вразила Росію. Жаль, що Григорій Квітка-Основ'яненко так припізнився, до речі, не зі своєї волі, з випровадженням на сцену комедії "Приезжий из столицы".

Гумор, сатира, добрий, спрямований на привітне, зичливе поборення людських вад сміх визначали ідейно-стильову особливість Сковороди, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Білецького-Носенка, Гулака-Артемовського...

До речі, Петро Гулак-Артемовський — славний чоловік із сім'ї священика і козацького роду (один із його предків — Іван Гулак служив генеральним обозним при гетьманові Дорошенку), родом із Київщини, познайомився з Квіткою-Основ'яненком тоді, коли був вільним слухачем Харківського універ­ситету. Мав дар гумориста, написав понад 70 оригінальних і перекладних творів. Опублікував за життя лише 15 творів українською і 9 — російською мовами.

Лише у 1877 p., через 12 років після смерті, з'явилася в Києві окрема збірка його творів — "Кобзар П. П. Артемовського-Гулака". Часто заради жарту, за­ради розваги, потіхи товариства, заради вечірньої радості спілкування писали ук­раїнською мовою наші земляки. Чому? Думаю, відчуваючи непрестижність рідної мови, її мужичу грубуватість, як це прагнули довести шовіністи, вони мов­би застерігали себе від серйозної критики і глузувань, мовляв, пишу не всерйоз, не надаю писанням українською мовою великого значення, так, на втіху собі і друзям римую... Насправді ж у свідомості освічених українців жила і викрешу­валася іскра національного обов'язку за зневажену мову предків, якій не відво­дили російські шовіністи та свої російськомовні малороси належної ролі у куль­турному житті нації.

Павло Білецький-Носенко, який не дочекався виходу чотирьох томів своїх приказок-байок — з'явилися вони друком 1871 p., через 15 років після його смерті, а написав він власних і переклав чужих 333 байки — вважав, що літера­турна робота "од безділля лиш забава", і довго не жалував своєю прихильністю українську мову. Лише в рідних Прилуках уже після військової служби і праці в прилуцькій повітовій школі Білецький-Носенко прилучився до гуртка шануваль­ників українського слова.

Вивчав українські перекази й легенди, українські пісні й думи, народний гу­мор, історичні анекдоти і вводив цей могутній арсенал у свої байки, в свої балади та "казки".

"Задля Вкраїни річ із колодця дідовського я мусів черпати, щоб тямили мій глас", — визнавав Білецький-Носенко.

Петро Гулак-Артемовський з більшим, природнішим талантом, ніж Бі­лецький-Носенко, вживлював у відомі байкарські сюжети українську народ­ну стихію сміхотворення. Цим даром відзначалися передусім переробки ним од Горація, що їх він назвав "Гараськовими піснями". Гулак-Артемовський опускав стильову тональність Горацієвих од до рівня сприйняття їх звичайною людиною, наближав героїв завдяки українізуванню імен героїв Горація і ство­ренню національної атмосфери довкола своїх — українських персонажів до звичайного народного буття, що його він уважав за доцільне вдосконалювати і моралізаторством, і їдким висміюванням через самохарактеристики п'яниць, жартівників-семінаристів, чумаків... Проте надмірна вульгаризація, як і наро­чита зрощена переважно на демінутивних формах, ліризація мови, далеко не

43

Григорій Квітка-Основ яненко М. Жулинсьш

завжди успішно відтворювала той ідейний задум, який органічно виражався у І творах переспівуваних Гулаком-Артемовським поетів.

Він удавався до огрубления стильової манери вираження, до травестійного JI ключа з метою наближення до свого читача. У деяких байках мовна майстерність Гулака-Артемовського розкрилилася широко, бо мову українську цей блискучий лектор університету знав досконало, хоча нею, ясна річ, не викладав. Був профе­сором російської історії, ординарним професором, сім років — ректором Харківського університету, успішно керував, уміючи зав'язувати необхідні ділозі І зв'язки, майстерно промовляв, але лишив по собі яскравий слід у переспівах І байок польського поета Ігнація Красицького, од Горація і в переспівах псалмів. І Якби Іулак-Артемовський активніше розробляв високий класичний стиль ук­раїнського творчого самовираження, його слава була б повнішою. Ось лише один зразок його переспіву псалмів:

Куди від духа я Твого і де сховаюсь? Де від лиця Твого втечу я і притаюсь? Чи в небо полину, то й Ти ж на небеси, Чи в пекло зсунуся, то й в пеклі Ти єси. Позичу крила я у ранньої зірниці, Край моря полечу, де й не літали птиці — І там поспієш Ти рукою захопить, Другою в глибині мене морській спинить...

Наш славетний історик літератури Дмитро Чижевський зазначав: "З літера­тури українського класицизму починається українське літературне відроджен­ня, а певною обмеженою мірою і пробудження національне "'. Це відродження і пробудження — літературне і національне — виражалося передусім у впровадженні народної мови в художню творчість. Дмитро Чижевський доволі суворо судив і Білецького-Носенка, і Гулака-Артемовського, і Квітку-Основ'я-иенка за несерйозність у підході до української мови як мови літературної — за надуживання вульгаризмів, за нарочите забавляння народними анекдотами і грубуватими виразами, за наслідування чужих літератур, за надмір травестій, гротеску, бурлеску в "серйозних" темах... Пояснював Чижевський цю ситу­ацію тим, що політично та культурно час клясицизму був часом найбільшого національного занепаду України", і через те "українська нація стала "непов­ною ". Так само неповна була й література" . Але треба зауважити, що літера­турне відродження і національне пробудження розпочалося не тоді, коли де­націоналізація набула тотального поширення, а тоді, коли вона охопила лише українську шляхту і вищі сфери духівництва. Кращі голови України — одні свідомо, інші інтуїтивно — відчули, що здорова народна основа — національ­на духовна і моральна основа! — є, треба її показати, виявити, розкрити! Від народу, від національних фундаментальних цінностей слід виходити до само­усвідомлення духовної еліти, яка втягувалась у динамічне російське культурне русло; треба переборювати почуття меншовартісності, комплекс провінцій­ності. Не може бути українська література доповненням до інших літератур! Тому необхідно відмовитися від погірдливого класичного відсторонення від низьких, буденних проблем, від невипрацюваної на літературних олімпах на­родної мови, від презирливого ставлення до "грубого" селянина, а з розумій-

44

M. тувинський

Григорій Квітка-Основ' яненко

ням, співчуттям і співпереживанням наближатися до таїни народної душі, до трагічної та героїчної історії свого народу, до багатств культури й духовності... Що ж тримає цей народ у незримій морально-духовній єдності? Яка могутня внутрішня сила піднімає з колін цей етнос, щоб він випростався, гордий, гідний свого тисячолітнього виборювання незалежності, свободи?

Цей народ сміється щиро і самокритично в "Енеїді" Котляревського, глузує-кпинить над своїми вадами в байках Сковороди, Гребінки, Гулака-Артемовсько-го, Квітки-Основ'яненка, виявляє релігійну, християнську мораль у повістях і комедіях Квітки, Гребінки...

І це не лише в україномовних творах. Ця повага до рідного народу, до його мо­ральних традицій, до звичаїв, обрядів, історії жила у творах російськомовних, на­писаних на українську тематику.

Українські поети-романтики усвідомлювали, що служіння пером і ук­раїнською мовою не є лише їхнім обов'язком перед своїм народом — це є спосіб самовираження, самоутвердження українського народу, який не може змирити­ся зі своїм "неповним" буттям, який воліє утвердити себе в духовному світі своєю мовою і своїми устремліннями до повноти національного самовираження.

Тому й зверталися українські письменники до класичних взірців літератури, переспівуючи їх, травестуючи, до священних текстів, перекладаючи їх ук­раїнською мовою, витлумачуючи-роз'яснюючи — це робив і Котляревський, і Квітка, а про Сковороду годі й казати. Тому вони прагнули осягнути складну, драматичну історію України — Квітка розпочинав роботу над написанням "Історії України".

Тому й вабила мова — цей унікальний код нації — тих, хто поривався до са­мовираження в літературних формах. І можна зрозуміти оту широку палітру фра­зеологізмів, дотепів, приказок, прислів'їв, яку розкрив Петро Гулак-Артемовсь-кий, перейнятися чутливо-ідилічним стилем Євгена Гребінки, який буквально умлівав від словникового багатства української мови.

У передмові до укладеного ним першого українського альманаха "Ластівка" Гребінка чудувався: "Та й станеш у сто десятий раз читать Котляревського "Енея" або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш".

Згадаймо: Євген Гребінка, тільки-но одержавши рукопис "Пана Халявсько-го" в Петербурзі, писав, що взявся "...зараз за нього, як той кінь, що не їсть троє суток, за торбу вівса... Та й реготавсь, реготавсь, аж плакав, та реготавсь!"

Євген Гребінка вирішив перекласти "Пана Халявського" українською мовою, бо ця сатира на старосвітське панство мала природно розгортатися в українській мовній стихії. "Дарма, що свій роман Квітка написав російською мовою, ук­раїнська стихія так і пашить з нього, починаючи героями й кінчаючи конст­рукцією мови, якою про тих героїв розповідається", — писав Євген Гребінка. Він був переконаний, що деякі російські критики не сприймали творів Григорія Квітки тому, що не відчували української природи гумору, сатири, не могли увійти в природну образність діалогів героїв, насичених прислів'ями, порівняння­ми, вигадками...

Це інша ментальність, інший національний характер, який формувався протя­гом тисячоліть, інша мовно-етнічна спільність, тоді як для більшості російських вчених та інтелектуалів українці — ті самі руські, хіба що говорять на "малорос­сийском наречии". Григорієві Квітці це боліло, він не міг змиритися з таким зне-

45

Григорій Квітка-Основ' яненко

M. Жуяинсыаш 1

важливим або, в кращому разі, поблажливим ставленням до великого народу зі історично глибокою і багатою культурою, з розвиненою мовою, яка передавала ■ найтонші відтінки людських переживань і сподівань.

Хіба можна сприймати всерйоз хвалькувату оповідь панича Трушка Ха- І лявського про те, як його предок був за грубника при якомусь польському ко-Я ролі і вбив халявою мишу, яка непокоїла його ясновельможність? За цей подвиг і предка нобілітовано на пана Халявського і даровано гербом: щит із убитою ми* 1 шею і халявою.

Сам Григорій Квітка усвідомлював, що виповісти думки й почування своїх зем- 1 ляків, із якими він щоденно спілкувався, яких любив і для яких волів писати, мож­на якнайповніше і найприродніше їхньою — українською — мовою. Щоправда, знаходилися, як і досі знаходяться, свої, навіть письменники, які переконували Квітку, що українська мова "непридатна й зовсім неспроможна" для написання серйозних творів. Про це Григорій Федорович писав у листі до Плетньова, згаду­ючи, як його повісті "Маруся", "Салдацький патрет", "Мертвецький Великдень", написані українською мовою, переклали російською, але з того нічого путнього не вийшло: "Слухаємо в читанні: і що ж? Малороси, не пізнаємо своїх земляків, а росіяни ... позіхають і думають, що це маскарад: вислови невластиві звичаям, по­яснення — національності, діяння — характерам, що думають по-своєму, і кину­ли, хоч, правду сказати, переклад зробили й вичистили відмінно". Далі Григорій Квітка провадив, що вирішив сам перекласти свої твори російською, зробив бук­вальний переклад. Похвалили, але змушені були визнати, що він "не передає цілком (ну, справді) краси малоросійських зворотів".

Його дружина Ганна Григорівна, яка ще на початку шлюбного життя навіть не уявляла собі можливості виходу поза стихію російської культури, захоплювалася українськими повістями свого чоловіка і захищала від грубих вихваток гідність українського слова.

Ганна Григорівна була його вірною помічницею, порадницею; її Іван Ільєнко у повісті "Григорій Квітка-Основ'яненко" назвав: "жрець і хранитель храму" бла­городної душі письменника, вона підтримувала творчий вогонь і не давала йому погаснути.

Жили Квітки тихо й мирно, але у великій праці. Бо ж доводилось йому обій­мати вельми поважні, до того ж виборні, посади. Уже 1816 р. слобідсько-ук­раїнське дворянство обрало Квітку маршалком Харківського повіту, згодом він виконував обов'язки губерніяльного маршалка — на час відсутності його брата Андрія, який протягом довгих років був губерніяльним маршалком і удостоївся призначення губернатором Західного краю. У січні 1832 р. дворянство Харківської губернії обрало Григорія Квітку повітовим суддею. Дев'ять років служив він у суді, а 1840 р. вибрали його головою харківської палати криміналь­ного суду на шість років. Служив чесно, відповідально, за що був нагороджений золотим перснем і удостоєний чину надвірного радника. Пишався тим, що був членом заснованого 1817 р. при Харківському університеті "Товариства наук" і членом-кореспондентом статистичного відділу ради міністерства внутрішніх справ. Та ким він лише не був! Прилучився до заснування в 1805 р. університе­ту в Харкові, був одним із членів-розпорядників "дворянського клубу", в якому він розважав друзів і знайомих грою на флейті, поетичними експромтами, епігра­мами, очолював постійний міський театр як його директор, і це стимулювало на-

46

H. Жу.шнський

Григорій Квітка -Основ яненко

писання праці "История театра в Харькове от старинных времен". Завдяки Квітці в Харкові вперше без дозволу цензури з'явилася на сцені "Наталка Пол­тавка" Івана Котляревського на бенефіс знаменитого Михайла Щепкіна. З його ж ініціативи постало 1812 р. в Харкові "Товариство добродіяння" — товариство допомоги всім, хто ЇЇ потребував без огляду на звання, стать і вік. Збирав кошти, переконував, упрошував і, зрештою, заснував навчально-виховний жіночий за­клад — Харківський інститут шляхетних дівчат. Усвідомлював важливість жіно­чої освіти, хоча через брак коштів нелегко було поширити справу освіти жінки на простий люд. Бо, як писав видатний слобожанин, автор "Історії Слобідської Ук­раїни", Дмитро Багалій, "тільки там, де є народна освіта, може бути й політична самосвідомість". Збір коштів для заснування кадетського корпусу таки відбувся з ініціативи Квітки, а ще — заснування харківських журналів, збір книг і грошей на публічну бібліотеку в Харкові...

На початку грудня 1833 р. відкрили бібліотеку, попечителем якої став Гри­горій Квітка. А відвідувачі не йшли. Так важко збиралися книги — близько 400 видань, серед яких багато цінних, унікальних рукописів, подарованих за­сновником університету Василем Каразіним, поповнювалася бібліотека і такими новинками, як "Запорожская старина", альманах Утренняя звезда', в якому по­ряд із уривками з "Енеїди" І. Котляревського, творами П. Гулака-Артемовсько-го, Євгена Гребінки були видруковані його оповідання "Салдацький патрет" і уривок із повісті "Маруся", підписані ім'ям Грицька Основ'яненка. З тих по­вістей молодий Костомаров заучував напам ять цілі шматки, аби скоріше оволодіти українською мовою. Шанували Григорія Квітку і за його чесну, сумлінну громадську роботу, і за літературну діяльність, з котрої він мав мізерну винагороду. Та й не чекав якихось прибутків від друку своїх творів, бо писав за покликом серця, втішаючись не вельми частою самотою в рідній Основі. Це се­ло, яке нині є частиною Харкова, дало йому псевдонім — Основ'яненко; там він народився 29 листопада 1778 р., там і працював творчо, бо громадські обов'яз­ки змушували часто жити на міській квартирі. Ці кілька останніх тижнів життя липня—серпня 1843 p., що їх він провів у ліжку, хоч і працював, читав, писав ли­сти, повертали його уяву до улюбленої Основи. Там жив милий його серцю брат Андрій, який так гірко засмутив його несподіваним одруженням зі своєю кріпач­кою. Залишив Андрій дружину, дітей, повністю відцурався за намовою цієї жор­стокої жінки від брата — відмовив у виплаті невеличких відсотків із батьківської спадщини. Вразила Григорія Квітку не стільки втрата фінансової підтримки — звик жити ощадно, як розрив із братом, який так багато допомагав, посідаючи найвище крісло в губернії, давав добрі поради...

Любив Григорій Федорович Основу, там він на слух відчув ніжний голос при­роди, бо змалечку, через необачність годувальниці, втратив зір і лише на шосто­му році життя перед іконою чудотворної Озернянської Богоматері в Куряжі не­сподівано прозрів. Тому й любив музику (грав на клавесині та флейті), са­мотність, тишу, молитву і божий храм. Просився у батьків до монастиря, та спершу змушений був вступити на військову службу вахмістром лейб-гвардії кінного полку, хоча не служив у війську жодного дня. Був лише зарахований, бо так годилося для дворянських дітей. Але на двадцять третьому році життя таки вступив до курязького Спаського монастиря послужником, де провів із невелич­кими перервами близько чотирьох років.

47

Григорій Квітка-Основ яненко М. /Кулинськшв j

Вабило юнака велике життя, в якому, відчував він, знайдеться гідне виражен- ! ня його здібностей. Любив натхненно театр, сам грав у домашньому театрі. ЗеШ , хоплювали його всілякі видовища, феєрверки. Готуючи в Основі хатній феєрверкі і Григорій обпалив собі обличчя та очі, внаслідок чого осліп на ліве око і синіш] * плямами вкрив собі лоба.

Микола Костомаров у листі до біографа Квітки Данилевського так згадував про Григорія Федоровича:

"Це був старий чоловік середнього зросту, з лисою головою, з одним оком, з і плямами на лобі; він приймав відвідувачів завжди в темному одязі або в халаті у ■ вітальні на зразок кабінету, де звичайно він і писав... Він був дуже релігійний і майже напам'ять знав не тільки звичайну відправу, але й багато святкових ка­нонів. У його характері просвічувалось змішування потайності й щирості, просто­душності й дотепності, таке притаманне українцеві .

Він був великим українцем. Високим патріотом і чесним громадянином знево- ] леної України.

Гордий козацький рід Квітки — один із настаровинніших родів на Слобо- І жанщині — зобов'язував і вивищував його устремління прислужитися рідному І народові, як прислужилися його предки — урядовці вищого козацького полко- І вого управління. Та відвідання Основ мандрівним старцем Григорієм Сковоро- І дою, який навчав його шукати банкет мудрості не в монастирі, а серед природи, 1 людей — де завгодно під сонцем, захоплене вчитування в написану рідною мо- і вою, дотепну і соковиту "Енеїду", яку привіз із Харкова йому, малому ще хлоп- | цеві, батько, оповіді мудрого, вдатного до вигадок кучера Лук'яна, українські пісні, думи, легенди, звичаї, перекази — все це повертало думки Григорія Квітки на шлях величний, на шлях служіння рідним словом своєму народові, ^! Україні.

У жовтні 1841 р. Григорій Квітка писав у листі до Краєвського: "Важко впевнити десятки мільйонів людей, які своєю мовою говорять, пишуть, читають із насолодою, важко людям, які не знають тієї мови, впевнити їх же, що вони не мають її".

А вони, українці, свою мову мали. Як мали велику державу — Київську Русь, свою гетьманську державу, свою вищу школу — Острозьку академію, Киево-Могилянську академію, свою культуру, науку, добротну народну освіту... На жаль, багато втратили, але не втратили історичної тяглості, традицій... І коли Іван Котляревський вивів на сцену морально відповідальних, душевно світлих простих людей у п'єсі "Наталка Полтавка", багатьох це захопило, подивувало і розчулило.

Григорій Квітка-Основ яненко усвідомлював, як важливо людині поглянути на себе збоку — на сцені та побачити не спотвореним, духовно вбогим, а гордим і чистим, гідним своєї історії, мови, національної честі...

Комедії "Сватання на Гончарівщ" та "Шельменко-денщик" відкрили неви­черпність духовної сили українського народу, який уміє посміятися над вадами людини і цим щирим, щедрим сміхом очищає себе від скверни часто невтішно­го життя.

Не силою збройною, не ненавистю, не злобою, яка понижує людину і вивільняє її наймерзенніші інстинкти, а любов'ю, добром, співчуттям можна вти­хомирити розгнівану душу, примирити конфліктуючих, посіяти приязнь і мир.

48

M. Жі/,і,

Григорій Квітка-Основ'яненко

Григорій Квітка-Основ'яненко пам'ятав високі духовні уроки Григорія Сковоро­ди, який повсякчасно нагадував людині: найди час і полікуй володарку тіла на­шого, душу нашу, очисти її від скверни, бо лише той не боїться гострої сталі смерті, у кого совість — як чистий кришталь. Не випадково глибоко релігійний Григорій Квітка написав "Бесіди о спасенії душі", які були заборонені цензурою і не лише за довільні, як зараз мовлять, авторські, індивідуальні тлумачення біблійних місць, а й за те, що рукопис був написаний простонародним мало­російським наречієм". А писав Квітка для кого? Для своїх людей: "Бачачи своїх Марусь", що їх читали наші добрі земляки за прилавками, продаючи перець, тютюн та інше, що їх читали по хатах, в родинних колах, в місті й селищах, мав­ши депутацію з подякою, що пишу по-нашому, я надумав написати для цього класу людей що-небудь повчальне".

Що ж, було б, гадаю, найкращою подякою славному Грицькові Основ'янен­ку перечитання в родинному колі його повістей, оживлення на аматорській сцені "Сватання на Гончарівці", "Шельменка-денщика" — певен, сьогоднішнього читача і слухача чекає при цьому велика насолода від замилування могутньою духовною силою українського слова та благородством, поетичністю і світлою чи­стотою вічних Квітчиних героїв.

Григорій Данилевський, відомий письменник XIX ст., багато часу присвятив вивченню життя і творчості Григорія Сковороди. Він узагалі жив Україною глибо­ко і постійно. Тому історія і культура рідного краю так захопила його, що він по­кинув знамениті літературні салони, високі знайомства, чиновницьку престижну службу і повернувся в Україну. Там, на Слобожанщині, одружився, долучився до підготовки земельної реформи, допомагав селянам, обирався членом харківського земства, почесним мировим суддею Зміївського повіту, згодом багато подоро­жував Європою, повернувся до Петербурга, де редагував газету "Правительст­венный вестник"; по смерті його тіло лягло в рідну українську землю в с. Пришиб Харківської губернії. Скільки таких чесних, самовідданих трударів із України ора­ли державні й культурні ниви Російської імперії! Хто осягне колосальний інтелек­туальний і духовний внесок українства в державницьку і духовну розбудову Росії! До речі, саме Григорієві Петровичу Данилевському ми завдячуємо те, що він створив унікальну біографію Григорія Квітки-Основ'яненка.

На жаль, ми призабули цього славного слобожанина, який походив зі старо­винного українського роду. Дитинство його пройшло в поетичному світі ук­раїнських народних переказів, казок, легенд, серед природи, в мовній образній стихії няні Аграфени та її чоловіка Онисима. Вчився в Московському дворянсь­кому інституті, переїхав до Петербурга, зазнав арешту за справою петрашевців, але через відсутність доказів по чотирьох місяцях його випустили з Петропав­ловської фортеці.

Все ж таки закінчив Петербурзький університет і захопився літературною діяльністю. А скільки Григорій Данилевський (до речі, друкувався під псев­донімом А. Скавронський) перерив монастирських архівів у Курську, Харкові, Катеринославі, в Полтаві! Вивчав історію та етнографію України, написав цикл нарисів "Украинская старина", збірку оповідань "Слобожане", де виразні, коло­ритні образи слобожанських українців змальовано з любов ю до своїх земляків. Григорій Данилевський — видатний історичний романіст і тонкий психолог, який шанував історичні факти, відтворював складні соціально-побутові колізії, опису-

49

Григорій Квітка-Основяненко

М. Жулинсьш І

ючи життя і побут поселенців на півдні України. Назвемо лише його романи: "Мирович" (перша назва — "Шліссельбурзький в'язень"), "Княжна Таракано- І ва", "Беглые в Новороссии', "Воля", "Новые места", "Чёрный год", "Сожжен­ная Москва".

До речі, Квітка-Основ яненко склав план до роману про офіцера Мировича, ) який убив під час спроби визволення таємничого шліссельбурзького в'язня Івана ! Антоновича — саме його в дитинстві було проголошено імператором і згодом усунуто від престолу гвардійцями Єлизавети.

Квітка роману про Мировича не написав, але показав його Данилевському, який використав деякі сюжетні ходи. Не поспішаймо їх осуджувати, не пори­ваймося дорікати за прагнення мирно, чесним служінням справі удосконалити тогочасне суспільство, реформувати суспільний устрій — вони жили в певних ідейно-світоглядних параметрах епохи, і не всі поривалися до революційного авантюризму.

Не був революціонером і Григорій Квітка-Основ'яненко. Навіть не був рево­люційним демократом. Але, на жаль, ми дуже мало знаємо про те, який блиску­чий сатирик Григорій Квітка...

Поміщик Кожедралов із "Дворянских выборов", у якого всі кріпаки — зли­дарі, Лук'ян Жиломотов із роману "Жизнь и похождение Столбикова", що довів своїх селян до повного зубожіння... Це — типи, виписані з натури. А Макар Жиломотов, який гонить своїх кріпаків на роботу, мов худобу, а кріпосниця Ста-роплутова, духу якої бояться кріпаки...

Провінційне панство жило мовби в сонному царстві — нічого не робили, пе­реїдали, рука не тяглася ні до книжки, ні до доброї якоїсь справи. Спали та роз­важалися, пліткували і згадували сумну старовину...

Григорій Квітка-Основ'яненко немовби підхвалював цей потворний поміщицький побут — спершу складається враження, ніби автор обстоював та­кий паразитичний, не гідний людини стиль перетрублення життя, проте далі ро­зумієш: цією іронічно-саркастичною "похвалою" письменник досягнув особливо­го викривального ефекту.

Квітка добре знав своїх духовно убогих, забобонних, уражених лінивством і тупою злістю землячків, які розкошували в адміністративних зловживаннях, ко­ристуючись беззаконням, обдирали прохачів та нещасних кріпаків — тоді хабар­ництво процвітало, як і в наші часи. Це — рівень губернії, далеченько від пиш­них столиць.

Квітка був чутливим до нового. Бачив, як перероджувався недавній селянин, що перебрався до міста і вже спекулятивно пристосовувався до нових обставин. Новим для його часу був тип робітника, який, уже не кріпак, тим пишався, хоча його робітництво — та сама форма закріпачення.

Олексій із комедії "Сватання на Гончарівці" гордо казав: "Вже в робітниках, на заводі куби делаемо". Так народжувалося з українських, переважно сільських, етнічних "дріжжів" російськомовне населення, основна маса якого була українського етнічного походження, але його активно заманювали в російську мовну атмосферу.

Григорій Квітка-Основ'яненко жив і творив у найбільш русифікованому регіоні України, поселенці якого ще пам'ятали, що їхні історичні корені й тра­диції — в єдиному українському етнічному й культурному тілі. Але так історич-

50

ІЇ.Жу.и

Григорій Квітка-Основ янелко

но складалося, як доводив академік Д. І. Багалій ще 70 років тому, що "... з усіх українських земель Слобідська Україна була найтісніше і найщільніше зв'язана з Москвою, в її устрої й культурі ми бачимо і українську, і російську стихію, що існували поруч одна з одною на її території".

Та, переконливо обстоював Дмитро Іванович, "історія Слобідської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід".

Там, у Слобідській Україні, яка охоплювала майже всю Харківську губернію та деякі з повітів Курської й Воронезької губерній, жила бурхливо емоційна пам'ять про слобідські полки — Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмсь-кий, Острогозький, про таємниче Дике поле і славетний в історії краю Муравсь-кий шлях. То ж хіба не повинна була заговорити гаряча козацька кров Григорія Квітки?

1998

р-

²Тс

_оЧижевський Дмитро. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Н.-И..1956. — С 371.

ам само.