Тодось осьмачка

(1895 —1962)

Йому судилася вічна боротьба. У цей бій з усіма за себе вступила знеможена ду- \ ша поета, який в самооцінці вивищувався так, що іншим, талановитим і самолюб­ним, лишалось або затаїтися в мовчанні, або вибухати гнівним запереченням. На поетичному олімпі іншим біля Тодося Осьмачки місця не було. Навіть Павло Ти- І чина, якого — чи не єдиного з українських поетів — пошанував Осьмачка, зами­рено визнав: "Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ...". І

Що ж, Тодось Осьмачка вважав себе генієм. За життя. І не питав на це зго- \ ди ні в кого. Лише гірко ображався, що цього не усвідомлювали інші. Та ще, виявляється, крали в нього славу та його образи. Як Валерян Поліщук, як Павло Тичина... Обурювався, що захоплювалися Миколою Хвильовим, Євге- І ном Плужником, неокласиками, та й взагалі, все, що творилося в радянській Україні, не варте уваги. Хіба що Тичина, який присвятив йому переклад Лер- ] монтового "Белеет парус одинокий". Але Тичина там, далеко, під тоталітарною | опікою, а тут, в еміграції, він, Тодось Осьмачка, один, найталановитіший. І не- І оцінений. Визнання і пошанування з боку своїх — годі чекати, навколо лише заздрісники, невігласи, тугодуми і скупердяї, хіба що в Нобелівському комітеті... Засилав туди свої книги, зокрема збірку "Із-під світу", знайшов пе-

416

,Жцлинсъкий

Тодось Осьмачка

адача на англійську мову "Ротонди душогубців , готував для окремого ви-

я під назвою "Нема злоту перекоту" повісті "Старший боярин" і "План до

у"... Нобелівське пошанування було б, на його думку, не лише логічним

вершениям творчого подвижництва, а й принесло б матеріальну незалеж-

сть. Задля вільної творчості.

Впродовж усього свого страдницького життя Тодось Осьмачка готувався о великої слави буйною творчою стихією власного духу і не дочекався лаврів і національного поета. Хоча вірив, що Україна прийме його мистецьке подвиж­ництво в ореолі громадянської самопосвяти в ім я її свободи, як прийняла Італія свого вигнанця Данте, Прийде час, сподівався він, і щемом каяття забо-серце України від того, що муками тяжкими вражали "свого поета, гордо-вигнанця"...

Ще за життя в поезії "Марево Есхілового орла" він у діалозі з орлом зізнав­ся, що блукає один "низам чужий, чужий цілком", "і безпорадний, і самотній", сумуючи за верхогір'ям творчих одкровень, звідки його душу чиясь злочинна во-,іусила вниз, де він "самотою у сто крат", болюче страждає, лише інколи «маючись душею до "вічного царства духа".

Із Батьківщини рідної втікач, ще й емігрант між втікачами, якому радощі чужі, і плач, і шепотіння серць ночами... З теплом тієї пісні на вустах, яку веде із мрії туга по чуженецьких селах та містах у вічне царство духа. Я йшов...

іін приходить до нас, цей вічний пілігрим української долі, незнаний і неви-зний для переважної більшості українського люду, приспаного дозованою хре-атійністю. Приходить не для того, щоб в історіях і підручниках виокремити і себе місце літературного класика, а для того, щоб вступити у вічний бій за икчасне оновлення мистецтва. Дороги й переживання, втечі й затаювання, підозри й сподівання виписали на його худорлявому обличчі різкі шрами зморщок, опустили густі брови на гострі, пронизливі очі, звели до парафіяльної ощадності його власні потреби, а майно поета змусили вкладати в "чамойдан", який набув символічного значен-я; найдорожче з його речей таїлося в ньому — чотиритомний словник Грінченка, рукописи творів, листування, а інші дрібні побутові речі — це що­денна марнота фізичного виживання задля нових доріг і нових скупих можли-стей для творчості.

Тодось Осьмачка так і лишився між небом зоряним і втомленою українською землею, на якій навіки пролягла протоптана ним стежка страшної самоти.

Куди ж мені іти супроти ночі ще й стежкою страшної самоти, аби розбірливо дивились очі у далину, хоч, може, й без мети? —

417

Тодось Осьмачка

M. Жшт

запитував поет, розчахнутий між небом і землею, між днем і ніччю, між світа і тінню, духовно незалежний, творчо неохопний, як сама стихія українського Щ родного життя.

Йому не треба було визначати свою позицію, аналізувати ситуації, вивір своє естетичне кредо за компасом модного новаторства чи за поклик національного обов'язку — він народився національним поетом і живі велінням совісної душі, для якої біль України, доля України були особистим бо) лем, власною долею.

Те, що пережила Україна в роки Жовтневого перевороту і жорстокої агрес, з півночі, вхопило Тодося Осьмачку душевним болем — співпереживанням з; такою немилосердною розлукою і мукою, що назавжди перекрило будь-яку! сподіваність на компроміс чи узгодження. Він слідом за Шевченком звертав' до Бога зі словом-сумнівом, чому той не прихилить до української нації хо трохи неба, щоб не "ввести в злиденність дух їй та в занепад".

І скрізь супроти України, мов раба, реве безжалісно нещадна боротьба всіх складників анархії страшної серед байдужості та криги світової...

("Монолог" )

Поет знав, глибоко усвідомлював, звідки ця страшна анархія наповзла на Ук­раїну — ще в першій, 1922 p., збірці поезій "Круча" він умиротворив апо-| каліпсичну візію страшної руїни України, муки — катування люду, гігантської], пожежі, звіриного виття, зачорніння гнилим трупом весняної землі, пришестя го-' лого Голоду. Цю символічну колісницю, яку побачив поет на українському небі ! 1920 р. і яку народ попервах сприйняв як вістку про весняне оновлення землі, не-і важко розпізнати. Це запліднена більшовиками червона анархія, яка кривавими} хвилями накотилася на Україну з північних льодів-снігів.

Од північних льодів, од глибоких, мохнатих,

далеких снігів Ще й не битими шляхами, а кривавими манівцями по шляху нічної птиці Щось велике, необоре, мов старуха, люте горе, прошуміло по Україні на незримій колісниці. ("Колісниця" )

Страшною, всезнищувальною — крізь юні життя, і мораль, і традиції, і ду­ховність — війною пронеслася ця люта колісниця з далекої півночі, і тепер сим­волічна мати-Україна, мов Божа Матір, кривавить ноги в скорботі, розшукуючи прикутого до стовпа свого сина.

На шляхах середохресних до стовпа я був прикутий,

418

Волинський

Тодось Осьмачка

Т. ОСЬМАЧКА

„ &~i*ffa.

/^ДаЛ-*-™**™⁴?

ти ж кривавила десь верстви, вся обірвана, розкута й повертала груди рвані все на північ, а не в вирій і кричала у нестямі: "Верніть серце моє, звірі!"

И Р У Ч~А

("Війна")

Як поет Т. Осьмачка формувався в [атмосфері винятково плідного для ук-L (мінської літератури і мистецтва п'яти­річчя — 1917—1922 pp. Хай він не бував на зборах "Музагету" на кварти-. рі художника і мистецтвознавця Ми-

^! шла Жука в Києві, хай він із запіз­ненням гортав видрукуваний 1919 р. ві „ий фоліант альманаху "Музагет", яки": став сенсацією, як писав Юрій

_г Лавріненко, в літературно-мистецьких колах¹, але його не могли не захопити

І поривання молодих українських митців

1 до міжнародних висот символістської поезії. То була епоха "Соняшних клар-нетів" (1918 p.), "Замість сонетів і октав" (1920 р.) Павла Тичини, художньої групи "Біла студія", головного альманаху символістів "Музагет", а також таких вельми значних у мистецькому розвої журналів і альманахів, як "Промінь", "Шлях", "Літературно-критичний альманах", "Універсальний журнал", "Мис­тецтво", "Шляхи мистецтва", "Гроно", "Червоний вінок", "Зшитки боротьби", Арена", "Музикант", "Книгар". З першими яскраво оригінальними збірками виступили тоді Яків Савченко ("Поезії", 1918 p.; "Земле", 1921 p.), Максим Рильський ("Під осінніми зорями", 1918 p.), Дмитро Загул ("З зелених гір", 1918 p.; "На грані", 1919 p.), Олекса Слісаренко ("На березі Кастальському", 1918 p.), Володимир Ярошенко ("Світотінь. Поезії", 1918 p.), Володимир Ко-билянський ("Мій дар", 1920 р.) та ін. Формувався український футуризм, проголошував нові ідейно-естетичні принципи театрального мистецтва Моло­дий театр на чолі з Лесем Курбасом, розгортав нові перспективи в жанрі гра­фіки Григорій Нарбут.

Тодося Осьмачку-поета приваблював символізм "як поезія відтінків, натяків, що шукає суто емоційного впливу на читачів, що намагається стерти межі між поезією і музикою, не даючи певних слів-назв речам, а закорінюючи лише ідею" про них, символізм Верленів і Маллярме, символізм Тичини доби "Со­няшних кларнетів".

У першій книзі поезій "Круча", яка з'явилася друком 1922 p., молодий поет То­дось Осьмачка здобувався окремими віршами, хоча їх було у збірочці всього де­сять, на розкуте, підсилене символістською поетикою самовираження. Він — у стихії величних, планетарних зрушень, в які втягнуто сонце, море, віки, народи...

Гей, земле!

Диявольський регіт твій чую

11'

419

Тодось Осьмачка M. і

у шумі мільйонів планет,

в мільйонах віків,

і хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле-мамо,

щоб випекти пляму-пустелю

на спині твоїй,

як вічне тавро арештантське,

і димом пропасти в безодні часу!

("Регіт")

У 1925 р. вийшла друга книга поезій "Скитські вогні", яку можна було б і звати гімном українському степові.

Гей, степе мій, підпер ти ріками моря, щоб не схитнулися вони на

ниви хлібороба... Ти запалив дзвінкі вогні великих сизих рос, що з ранків падають на обрій — на вічний твій покос...

("До степу")

Поет поривався образно простежити історичний шлях України — пройти по шляху віків" і в такий спосіб усвідомити, куди ж летить новий вік і як буде І стелитися доля українського народу. Нова цивілізація уявлялася поетові в об- і разі поїзда-експреса, який мчав віками-степами, вливаючись-врізаючись у І людський океан.

Летить новий вік, у безодні летить! Страшно: туман, трясовище... Кондуктор, кондуктор, о друзі, живий — Хто нас примусить журиться?!

("Поїзд")

Драматизм поетичного світосприйняття наростав, але він владарював поки що на рівні символістських образів і узагальнень. Але ця символіка образів, ко­льорів, семантичних рядів проектувалася на реальні переживання поета, на те, що тривожило його сумління, змушувало замислюватися, куди ж прямував цей несамовитий, розжарений революційною енергією до сліпучого палахкотіння ек­спрес.

Третьою — й останньою в радянській Україні — була збірка "Клекіт". Відчут­тя самотності, проклятості, змученості душі, розпачу посилювалося ("О будь ти прокляте, життя моє"), водночас поет намагався закликати на підмогу молоде, щасливе безумство, безумство-хаос, що кликало в'язнів із-за ґрат.

На барикадах радісно, відважно За подих вольності вмирать...

("Дорогому..." )

420

римський

Тодось Осьмачка

Дивує, що ця збірка могла побачити світ тоді, коли готувався відкритий про­цес над українською інтелігенцією — процес над членами "Спілки визволення України", коли ідеологічний прес затискав до божевільного болю індивідуальну свободу творчості, коли було розпалено до абсурду літературні суперечки... То­дось Осьмачка в цій збірці вмістив вірш "Деспотам", в якому звернувся до заку­того в ланці працьовитого свого народу, що його в казармах годували на заріз, а його працю забирали "розбоєм у білий день", пророкуючи йому падіння "під кри­гу ланцюгів" і снів "присмаглими губами чужих пісень із городів . t 1 хоча поет зорієнтував ідеологічно пильних критиків на історичне — прихід Денікіна на Україну, "заземлення" ідейного пафосу вірша, справжній адресат йо­го гнівних інвектив "вичитується" дуже легко. Вірш "Деспотам" завершується своєрідною присягою "народну правду визволять":

Нехай ідуть одвічними шляхами планети в чорній глибині, нехай однаково чоло з димами схиляють в море наші дні, нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, — на бій із вами виступить однині душа знеможена моя!

Символіка образів Тодося Осьмачки "вирощена" на народній творчості, на усній поезії, на епічній розлогості українських дум, сягає вона космічної велича­вості та гіперболічності, а водночас не відривається від "озвучення" реальних подій. Тому пильним вершителям ідеологічних присудів досить ясно було "вичи­тати апологію куркульства, націоналістичну символіку, класову ворожнечу і контрреволюційну диверсію чи не в кожній поезії із опублікованих трьох збірок у радянській Україні. То чи ж довго міг цей похмурий поет із настроями скорбот­ного болю за упосліджену, забризкану кров'ю, підняту на залізних жалах веле­тенської борони "на північ зубками" Україну, — поет сумнівів, страху, тривож­них передчуттів кривавих днів — уникнути арешту, допитів, знущань?.. Перед­чував арешт — зникав від переслідувачів то в рідне с Куцівку, то в с. Дра-ганівку, що біля Кам'янця-Подільського, де жив батьків брат, то їздив до Моск­ви в наївній надії дістати дозвіл на виїзд за кордон...

Хіба могли карально-репресивні органи СРСР не зреагувати на прохання Тодося Осьмачки до федерації радянських письменників, в якому він клопотав­ся у 1933 р. про виїзд за кордон, оскільки він тут не міг розвинути на повну ши­рочінь свій поетичний хист? Нормальна, на їхню думку, людина не могла вголос сказати, що "політичний комплекс вражінь, якими дихнули зовнішні сили на Ук­раїну, зупиняє розбіг гноблених творчих соціально-націоналістичних ук­раїнських сил" і далі: "Я на собі відчуваю це — вільно творити не можу", бо, наголошував поет, жив він "в умовах, за яких можна втратити і глузд, не те що силу уяви"².

Так початок 30-х кривавих років, які забрали цвіт української інтелігенції, особистих друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валер'яна Підмогильного, став початком його безконечних поневірянь, "дантових кіл" по-своєму не менш трагічної, ніж їхні, долі.

421

Тодось Осомачка

M. Жцлтя

Заарештований органами ДПУІ свій намір виїхати за кордон, вислонИ ний також у заявах до колишнмИ Наркомосу, Скрипника, до німецькій консула та інших осіб, Тодось ОсмиИ ка був судом позбавлений права щ проживання в прикордонній ста впродовж трьох років. Знову намагав-ся нелегально перейти кордон і знову був заарештований, сміливо заявивши під час допиту: "... останнім часом пере­конався, що в Україні за структуре! Радянської] влади я не зможу писати, І оскільки Радвлада не дозволяє вільної висловлювати свої думки і взагалі f роз-1 виток] української культури перетвори­ла в залежність від Росії"³.

T. Осьмачка. 1943 p.

Такого відчайдушного, відкритопИ безоглядно принципового протесту, що його виявляв Тодось ОсьмачкаЯ вчителюючи в містечку ЛанцкорушЯ місцевій трудшколі, де він боровся зш викладання рідною мовою, виборюючи в цих умовах абсурдне під кутом зору здорового глузду право на еміграцію, мабуть, жодна людина у той час неї засвідчувала. Під час допиту 15 лютого 1933 p., матеріали якого видрукуваліЯ Микола Шудря і Марта Скорик у п'ятому числі "Сучасності", Тодось Ось-Ш мачка заявив: Я вважаю, що настанова партії більшовиків про розквіт ук-И раїнської соціалістичної культури — "національної за формою, соціалістичної! за змістом" — практично не вірна; на мою думку, українська культура має бу- і ти національною і за змістом, точніше, не залежати від іншої культури, якою! стала для нас у СРСР центральна — російська культура, — гадаючи, що ко-1 ли соціально-національна культура сягає повного рівня, вона поступово втра- ] чає свою національну суть"⁴.

Ясна річ, що так мислити міг не пацієнт психіатричної лікарні, яким його орга- f ни ДПУ "визнали", та й що вони могли інакше придумати? Судити відкритим су­дом — не дай Боже, він не піде на жодні компроміси, це ж не лише переконання, а й принцип життя, творчої діяльності. Адже саме через те вчитель Тодось Ось­мачка й боровся із завідувачами і вчителями, щоб українська мова посідала у ви­кладанні та вихованні "перше місце, а не другорядне, бо рідна мова для людини є найсильнішою зброєю в боротьбі за національне культурне відродження "'. 1 — знову відповідні репресивні заходи щодо поета: вивезення до Москви, ув'язнення в Бутирці, примусове лікування в Кирилівській психіатричній лікарні... Лиш після цього він, хворий, знесилений духом, затаївся в рідному селі...

Наприкінці 1942 р. Тодось Осьмачка приблукав до Львова, з'явився в Літе­ратурно-мистецькому клубі в хутряній куртці та шапці-вущанці, легендарний і відчужений навіть від знайомих йому Андрія Любченка та Йосипа Гірняка, які теж поселилися у Львові.

422

ЯЬшнський

Тодось Осьмачка

ТЕОХОСІН ОСЬМАЧКА

Нам Осьмачка читав вис пінно, як ізарі виповідають козацькі думи, [явки з поеми "Поет" — свою кров і 'ї страждання. Згодом не раз наго-ував на тому, що ця "скорботна [мига е своєрідним ключем до пізнан­ій внутрішнього драматизму наро­щення трагічних акордів у поетичному "учанні і власної долі, і долі народу, "якого поета було відірвано і сухим |Стком втягнуто в шалені вири (Історії.

_ПОЕТГ

З'явиться ця поема на 23 пісні в 194/ р, в чудовому мистецькому офор­мленні художника М. Дмитренка з і присвятою "Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між І людьми, мені знаними, — мойого батька Степана Осьмачки", без мо­рально-філософських "проясенів" — своєрідних мотто до кожної пісні (їх у виданні поеми "Поет" у збірці "Із-під світу", 1954 p., буде вже 24).

Поема не є суто автобіографічною, але виповнена вона особистісними вра­женнями й переживаннями, які образно щедро заколосилися в новій художній реальності. Народні перекази та повір'я мирно вживаються з реалістичною оповіддю, зрощуються в сприйнятті юним героєм Свиридом Чичкою реалій села і його проблем. Цей світ конкретний, географічно чітко окреслений, за­селений і міфологічними образами, і конкретними, не раз баченими, людьми. Цей світ утягнений у трагічну круговерть репресій і знущань над сільською людиною, і ці знущання поетом гіперболізуються, переходять через межі ре­альності в жахний світ потойбічного, нелюдяного буття. Важка ця книга, ця скорботна дорога від дитячого раювання в світі казки, розкішної природи і до­брих людей до лиховісного долання "дантових кіл" тоталітарного режиму, який замірився задушити творчий дух, знесилити волю, витворити раба з кожної людини.

Василь Барка захоплювався твором "Поет", якого "вибудовано рукою дядьківського генія", його примхливою розповіддю, його могутніми октавами, які набирають "іншої тональності і рисунку — з незрівненно сильнішою і розкішною в піднесеннях стихією почуття, багатшою на несподівані вибухи, поруч із спадами до глибокої примиреності і втішеності". Мимоволі виви­щується оцінка поеми "Поет", бо цей монументальний, епічно гордий твір виріс до "трагічно-філософського епосу" (Ю. Шерех), в якому доля ук­раїнської людини, доля України піднялася до величного символічного узагаль­нення і вагнерівського монументального "озвучення". Михайло Слабошпиць-кий поділяє високу оцінку поеми Юрієм Шерехом та Василем Баркою і по­дає свою образну характеристику цього твору: "Осьмачка звів величну, гар-

423

Тодось Осьмачка

M. ЖумиаяЯ

ТЕОДОСІЙ ОСЬМАЧКА

монійну поетичну споруду, що врочисИ то здійнялася з земного пекла до неЯ як молитва людини до Бога, як остая ня надія знайти там тихий прихистоя для змордованої, знеможеної душ

НЬЮ-ЙОРК

Справді, цей складний філософсьв кий твір із оригінальною системою обН разів-лейтмотивів, з озвученою не разі поетом ритмікою і строфікою балад-1 ного вираження можна вважати вершиною творчого злету Тодося і Осьмачки, апофеозом його поетично-1 го самовираження. Прозову ж стихію j образно-стильового розкошування \ Тодося Осьмачки відкриває повість і "Старший боярин" — запліднений со-1 нячною енергією хорал на честь ук-1 раїнського життя — світлого, буй- t ноцвітного, гармонійного, романтич- | ного і фантастичного... Гірлянди \ містичних сполохів природи, народних» Видання 1954 р. Худ. П. Холодний вірувань і переказів багатоколірно ви- 1

грають на розлогому плині народного І життя, в якому вчорашній семінарист Гордій Лундик не просто купається — він розкошує — втішається... Все це — період українського життя до появи кривавої колісниці...

Якщо повість "Старший боярин" напоєна казковістю і ліричністю розкуто- 1 го поетичного вираження, якщо, за словами Юрія Шереха, це — "наче сама Україна. Мережана-гаптована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у 1 масних чорноземлях, у соняшному бринінні, в місячній поводі-зливі", то "План І до двору" і "Ротонда душогубців" — літопис злочинного винищення українства І в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних і арештів і політичних обвинувачень — всього того, що чинило НКВС у жах­ливій і глухій своїй жорстокості. І це знищення українського села здійснювалося не лише фізично, а й морально — порушувалися віковічні основи й засади | людського співжиття, знецінювалися елементарні норми буття людини на землі, [ сусід нацьковувався на сусіда, брехня, наклеп, донос, злодійство стали принци- | пом існування, а отже, чи не єдиним гарантом виживання в цьому шаленстві те­рору. І знеможена душа поета вступила в бій із цим мороком більшовицького то­талітаризму через викриття його людиноненависницької сутності, фальшивої ідеології, аморальності...

Тодося Осьмачку дуже гнітила глуха, байдужа читацька аудиторія, до якої апелював у надії зібрати кошти на видання своїх творів і продати вже видані книги, щоб розрахуватися з кредиторами, посилювали відчай та безвихідь письменника. Він далі мандрував світами, переслідуваний хворобою-страхом розправи над ним агентами НКВС. Переїхавши з Німеччини до США, він намагався зосередитися на реалізації творчих планів, часто виступав перед ук-

424

римський

Тодось Осьмачка

ННськими громадами, багато ЇЗДИВ, І нерідко потрапляв у тяжкі психо-'1ІП "провалля", коли страх і підо­зри змушували його зриватися вночі й полишати домівки друзів, де він мав

лий притулок. Багато кого горда ■става, незалежність мислення й по­ведінки, гарячковість реагування Осьмачки дратувала і не давала змо­ги перейнятися розумінням його внут-

:инього стану.

Жив поет переважно у США й І Канаді, побував у Франції, переїхав ■до Югославії, де його страх ще ^»ьше підсилився, повернувся до Німеччини...

На одній із вулиць Мюнхена він .упав під ударом нервового паралічу. 6 липня 1961 p., завдяки старанням друзів, поета перевезли літаком до США, поклали на лікування в пси­хіатричну лікарню "Пілгрпм Стейт Госпіталь" поблизу Нью-Йорка. Та

вийти з госпіталю хворому поетові, який і там творив, вимріюючи збірку по­езій і афоризмів "Людина між свідомістю і природою", не судилося. 7 верес-|ня 1962 р. Тодось Осьмачка на 67-му році життя помер.

Відстраждав і відтворив поет знеможеної душі, поет-вигнанець, приречений на самотність і космічний відчай, великий страдник і романтичний мрійник, який звертався до свого народу, до своєї землі в надії повернутися бодай своїм словом до рідного порога.

Іван Багряний — також письменник емігрантської Голгофи — описав у листі до друга, літературознавця Григорія Костюка свої враження і переживання від смерті Тодося Осьмачки 7 вересня 1962 p.: "Останній раз я бачив його в лікарні в Мюнхені, розбитого паралічем і безпам'ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого.

Ця разюча подібність задуманого в безпам'ятстві, вимученого і вже по­тойбічного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. І я тоді ма­ло не заломився навіки в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі си­ни нації — порожнеча.

Не знаю коли, але якщо моє серце трохи потягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Ось­мачки, який лишився в моїй душі"⁷.

Не встиг, хоча мав що розповісти Іван Багряний. Передусім — про Київ, творчу атмосферу МАРСу, а можливо, і про слідчі ізолятори, в яких сиділи вони, правда, окремо, але однаково приречені на небуття. Та обом пощастило вирватися, описати цей гіркий досвід тотального — і тіла і духу! — невільництва, а головне, пронести крізь усе життя "вічне тавро арештантсь-

425

Тодось Осьмачка M. Жцлшят

ке", яке випекла в їхніх душах сталінська система приниження та зганьбленій людей і народів.

Так, у двобої з людиноненависницькою системою, що його Тодось Осьмач­ка розпочав іще в Україні, він постраждав тяжко, але не програв. Він виграї цей двобій творчою стихією власного духу і тому повертається, щоби стверди­ти свою перемогу. Перемогу українського духу над тоталітарною безду­ховністю.

1995 р.

.—

¹ Лавріненко Ю. На шляхах синтези кларнетизму. — Накладом української ВільнЯ Академії Наук у Канаді. — 1977. — С. 11.

² Сучасність. — 1995. — № 5. — С 140—141.

³ Там само. — С. 141.

⁴ Там само. — С. 143.

⁵ Там само. — С. 142.

⁶ Слабошпииький Михайло. Тодось Осмачка. Никифор Дровняк із Криниці. І К.: Рада, 1995. — С 59.

¹ Костюк Г. У світі ідей і образів. Вибране. — Мюнхен, 1983. — С. 281.