Григорій косинка

(1899 —1934)

Збереглася фотографія — група київських письменників серед читачів м. Коростеня. У листопаді 1928 р. на запрошення редакції газети "Нове село" сім київських письменників — Григорій Косинка, Микола Терещенко, Яків Савченко, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Микола Ба­жай і Яків Качура — групою "пересувного" типу вирушили на стару древ-лянську землю у Коростень — древній Іскоростень, який навіки "поселився" в історії легендою про князя Ігоря і княгиню Ольгу, і там виступали перед робітниками, службовцями, селянами. У січневій книжці журналу "Життя й ре­волюція" за 1929 р. Борис Антонеико-Давидович опублікував нарис про цю поїздку, в якому, зокрема, висловив свої враження від читання Григорієм Ко­синкою оповідання "Політика".

"Мені здається, що я добру частину Косинчиної "Політики" знаю на­пам'ять — так багато разів я її читав і чув, але я слухаю її оце тепер, у Корос-тенському клубі залізничників, і дивна річ — я слухаю її так само уважно, як і вперше, мені цікаво слухати її ще в п ятдесятии раз, дарма, що я прекрасно знаю весь розвиток дії, всю фабулу, всі характерні образи до найменших дрібниць... А читає Косинка як свою "Політику"! Голос, голос Косиичин, — це

404

^Нрликсышй Григорій Косинка

веоерихонська сурма! Далебі, коли б Косинка написав і якусь дурницю, але тільки щоб сам її читав, а не давав до друку, — все одно це була б прекрасна ; річ:її Косинка, як то казали в 1919—1920 pp., — "горлом узяв би"... г Слухали Григорія Косинку завжди уважно. Бо говорив правду. Як було у житті. А люди завжди чекали правди. Часто — більшої, значимішої з погляду щоденних проблем, аніж це жило в художньому творі.

! Люди, особливо селяни, з нетерпінням чекали перемін на краще після дра­матичних катаклізмів громадянської війни, чекали землі, бо селяни тому й пішли за більшовиками, що їм була обіцяна земля. Була обіцяна, розділена і пе­редана, але далеко не в тій повноті, на яку замірився завзятий до праці на своїй, власній ниві український селянин. Уже 1919 р. було винесено рішення про за­лишення за державою 65 % колишніх поміщицьких земель. Щоправда, згодом уі відсотки трошки причахли, але 1700 колишніх поміщицьких економій в Ук­раїні з більш ніж мільйоном десятин землі залишилися в державному користу­ванні, а точніше — передані радгоспам, кожен із яких мав у своєму володінні 'едньому близько 600 десятин.

Здавалося б, усе робилося в інтересах селянства: організовувалися сільсько­господарські комуни й артілі, для них потрібна була земля, яку справедливо від­бирали у поміщиків, але чомусь передавали не селянам, а якійсь, іще невідомій, таємничій комуні. А як було їм зрозуміти ленінський більшовицький декрет про землю? І чи не тоді вже з'явилися ці перші паростки адміністративних методів керівництва, які так лиховісно розрослися в процесі колективізації? Андрій Нуй-кін не випадково навів у статті "Ідеали чи інтереси?" (Новый мир. — 1988. — f № 1—2) ці статистичні дані з книги, присвяченої аналізові причин громадянсь­кої війни в Україні, бо намагався зрозуміти, чому спершу селянин пішов за більшовиками, а потім багатьох селян захопив вир численних повстань проти ра­дянської влади. "Не треба володіти буйною уявою, — писав А. Нуйкін, — щоб зрозуміти, що означали для українських селян ті 65 % поміщицьких земель, що їх із найпрогресивніших, найсоціалістичніших міркувань наші революційні нетер-пеливці, переконані, що мужик — дурень, а вони краще за нього розуміють йо­го інтереси, спробували у селян відібрати. Так, відібрати".

По суті, відбирали те, що пообіцяли, але чого не віддали. В короткому нарисі "Історії Української PCP" (K., 1981, с. 277) читаємо: "Внаслідок повного роз­поділу земель селяни України стали господарями близько 15 мільйонів десятин поміщицької, державної, удільної та церковної землі, 600 тисяч коней; 800 ти­сяч голів великої рогатої худоби... На Україні 600 тисяч безземельних селянсь­ких дворів одержало в своє користування по 5—6 десятин землі".

Але ж перед революцією в Україні лише наймитів було мільйон, а селян-неза-можників — 4 мільйони 901 тисяча 62 душі. Навіть більше, "в українських се­лянських трудових хліборобських господарствах був "лишок" в порівнянні до кількості землі — 7 778 866 робітників і 2 826 408 одиниць робочої худоби" (Остапенко С. Капіталізм на Україні // Червоний шлях. — 1924. — № 1—2). Що ж це за "лишок"? Тогочасний агрономічний досвід підказував, що для раціонального трудового господарювання необхідно на 10 десятин оранки одно­го трудівника і одного коня. Оскільки, згідно з переписом 1916 p., хліборобами були лише 14 мільйонів 550 тисяч 771 душа, а господарств різного типу — від звичайних, одноосібних до великих поміщицьких — налічувалося 4 мільйони

405

Григорій Косинка

M. ЖулитШ

Меморіальні речі й перше видання збірки оповідань "На золотих богів" Г. Косинки. Національний музей літератури України

850 тисяч 783, то легко вирахувати, скільки було хліборобів без своєї землі, без■ свого господарства. Навіть якщо "лишок" хліборобської робочої сили і налічував 7 мільйонів 778 тисяч 866 осіб, то ті 600 тисяч безземельних селянських дворів, які одержували у своє користування по 5—6 десятин землі, дуже скромна Циф«И ра, яка не стільки втішає, скільки насторожує.

Отже, робоча сила на Україні до революції була, але роботи для цих рук не вистачало. Точніше, вистачало — на поміщицьких землях, на землях багатих roc-1 подарів-куркулів, але за безцінь. На землю чекали, її вимріювали, її здобували зі І зброєю в руках під більшовицькими гаслами. Здавалося б, селянам залишалося лише радіти, що 15 мільйонів десятин поміщицької, державної, удільної та цер­ковної землі переходить у їхнє володіння, але чи було це так насправді? В "Історії Української PCP" зазначається: під час здійснення ленінського декрету про зем-| лю в деяких конфіскованих поміщицьких маєтках було створено перші колек­тивні господарства — сільськогосподарські товариства та артілі. Спершу їх було | мало — близько 50 до березня 1918 р. Але згодом їх кількість почала дуже швидко зростати. Не кожен бідак поспішав вступати до артілі — він мріяв про | свою землю, а своєї землі так і не було. Бо поміщицької землі на всіх не вистача­ло. Судіть самі: "...вся хліборобська робота справлялася в 4 850 783 на різних господарчих закладах, з яких типу трудових було — 4 808 076 (99,1 процента), типу капіталістичних панських — 42 707 (0,9 процента)" (Остапенко С. Капіталізм на Україні). Отже, обійтися тільки поміщицькими землеволодіннями для задоволення потреб щодо землі сільської бідноти було неможливо, бо орної землі, тобто такої, на якій можна збирати врожаї хліба, в панських руках було згідно з переписом 1916—1917 pp. 7 мільйонів 140 тисяч десятин. Решта — 26 мільйонів 680 тисяч десятин — було в так званих трудових господарствах, тобто в руках куркулів і середняків. Зрозуміло, що коли 1700 поміщицьких еко­номій на Україні з більш ніж мільйоном десятин землі залишалися в державному користуванні, то кому, як не куркулеві і середнякові, треба було ділитися своєю

406

[л. щлшіський

Григорій Косинка

землею з комнезамами? Дивно було б сподіватися, що ці міцні господарі без спротиву розпрощаються зі своєю, здебільше тяжко заробленою, землею.

Запитаєте: а для чого ці статистичні викладки, який вони мають стосунок до творчості Григорія Косинки? І чи взагалі доцільно підходити до оцінок художньої творчості з таким неестетичним критерієм, як статистика? Але ж як нам бути, коли ми, врешті, й сьогодні — лиш на підступах до цілісного уявлення про нашу

і рію, до розуміння таких, скажімо, складних соціально-політичних процесів,

повстання під керівництвом Нестора Махна і Юрка Тютюнника, що деся-Гтиліттями оцінювалися однозначно, без глибокого аналізу їх виникнення і роз-| витку. Звісно, жива, суперечлива, динамічна реальність перших пореволюційних літ не вичерпувалася творчістю Григорія Косинки, але ж є в українській літера­турі повісті та оповідання Петра Панча, "Вершники" і "Чотири шаблі" Юрія іЯновського, оповідання Михайла Івченка і Валер'яна Підмогильного, нарешті. Бур'ян" Андрія Головка.

І ця статистика, як не крути, поглиблює наше розуміння соціальних основ ху­дожніх конфліктів у цих та інших творах. Ну а до творчості Григорія Косинки ці цифрові викладки мають безпосередній стосунок. Бо без повного уявлення про соціально-класові та соціально-психологічні явища і процеси в українському по-революційному селі нині неможливо достовірно висвітлити творчість і особисту трагедію Григорія Косинки.

Повернімося до його оповідання "Політика". Чесний Мусій Швачка, яко­го на селі дражнили Політикою, збирається на колядування до своїх багатих — із боку жінки — родичів. Упертий, гарячий, він уже три роки з багачами "на ножах" — їхні землі комнезамам роздавав. Так йому не хочеться їхати на це колядування, бо знає: будуть багачі згадувати, як у тестя шість десятин землі одрізав, як у дядька Андріяна вивів биків з двору... "Ет, їду оце на страменіє: ну, скажи, — звертається до жінки Швачка, — яка там мені гульня буде, коли кру-

сичатимуть, мов гади: "Комуна" рождається, старці очі вгору підводять... .

Тож і сталося. Закипіла сварка. Вхопилися на ножі, Швачка за браунінг, по-

.о світло каганця — і не стало захисника комнезамівців Мусія Швачки, який

існював правильну політику на селі.

Григорій Косинка в цьому, написаному 1924 p., оповіданні відкрив безжаль­ну правду незмирливого розмежування українського села, на одному полюсі яко­го такі фанатично віддані ідеї революції, як Мусій Швачка і комнезамівці, на іншому — куркулі й середняки. Не випадково дружина дорікає Мусієві: "Во­рогів нажив півсела, оце така заслуга...

Мабуть, не півсела було куркулів — прихопили й середняків: "Така політика дядьку Андріяне, — казав Мусій, коли виводив був бика з Андріянового двору: розкуркулювали впень.

— Сам ти — політика, чуми чорної гірша,— була відповідь Андріянова...". Мусій Швачка ще прямолінійно зорієнтований на повальну експропріацію, а

вже входить у життя нова економічна політика, якої він ще не розуміє і ставить­ся до неї з недовірою:

"— А правда, Мусію Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє?

— Дозволяє,— незадоволено відповів той.

— Уже закон, — казав далі голосно Кушнір, — є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!"

407

Григорій Косинка

M. Жум>*М

Новим законом Мусій Швачка справді незадоволений. Йому боляче ста ти це з уст найбільшого з-поміж гостей багатія Кушніра.

Згодом, підгодовуючи свого коня, він йому поскаржиться: "Політика, ЯИ наша їм не наравиться! Зраділи як: торгівлю дозволено, а Кушнір уже й .чи простяг — землі хочеться... На груди б тобі землі насипать, зараза! ".

Оцю вимріяну, сподівану землю такі бідаки, як Мусій Швачка, віддаватиЯ будуть. Але й Кушнір і такі, як він, не змиряться з тим, щоб їхня земля вислнз- • нула з їхніх рук навіки. Григорій Косинка в художньому аналізі внутрішнього ne-1 реживання проблеми землі своїми героями не допускав жодних компромісів. Не жалів ні бідняка, який одержав землю і засліплено торжествував — утішався, бо-він щасливий, а як далі розвиватиметься революція, його не обходило. Безжаль­но розвінчував і несамовиту лють куркуля, який зненавидів голодного сусіду за його надію на власну земельку.

Оси оповідання "Змовини". Проблемно ніби продовжує "Політику". БаЯ гатіють господарі, сівалки та січкарні купують, бо ж новий закон, як казав І Кушнір із "Політики", вийшов, "що не імєєш права собственность трогать — і о!". Та почув багатий господар Петро Рудик на ярмарку, що вийшов інший но- ' вий закон — організовувати комуни та артілі. А для них треба і землю, і коней та волік, і реманент... Де візьмуть? Звісно, у багатих. У відчаї та великій лютінЯ комунію Петро Рудик глузує з себе та інших, які багатіли і своїм салом колесЯ комуні підмазували: "Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, вихо-ї дить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало пансьЯ кого, — голота ненажерна нас за горло взяла: "Давай, мовляв, зайву землю, дав вай реманент, худобу...".

Те, що Петро Рудик не хоче віддавати своє добро комуні, зрозуміло, але Я бідна Мелашка, за сина якої Рудик готовий видати свою Наталку, також не хо-И че його коней і возів. Навіть більше, вона ще не зовсім переконана, що й кому­на їй потрібна: "Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: я к л ю ДНЯ такі я".

Мелашка необхідність колективного господарства ще не усвідомила, вона, ця • комуна чи артіль, ще її не переконала — не було повчального досвіду. Та Я вимріювали ж власну землю, а тут — комуни. Нагадаю, до березня 1918 р. та-1 ких сільськогосподарських товариств та артілей на Україні було близько 50, а на | території радянської Росії наприкінці 1918 р. було 1579 комун та артілей. Зро- ] стати ці колективні господарства, в яких мала втілитись ідея колективного хлібо- [ робського господарства як основи соціальної справедливості, свободи й рівності, почали швидко, та багатьом діячам революції, передовсім керівникам Нарком-зему, здавалося, що повільно. Тому й вирішили, щоби протягом 3—4 років ос- | новна маса селянських господарств була колективізована, а якщо хтось іще сум- j ніваеться, то не гріх і змусити через здобування більшості на сільських сходах. Так, на 1-му всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів бідноти і комун у грудні 1918 р. головним завданням визначалося "неухильне проведення широ­кої організації хліборобських комун, радянських комуністичних господарств і суспільної обробки землі" (Данилов В. Октябрь и аграрная политика партии // Коммунист. — 1987. — № 16).

Уже взимку 1918—1919 pp. почали гарячково організовуватися "з метою,— як було зазначено на 1-му всеросійському з'їзді земельних відділів,— якнай-

408

^Шцлинсъкий

Григорій Косинка

Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Марія Галич, Є. Плужник, В. Підмогильний, Т. Осьмачка. Київ, 20-ті роки

швидшої перебудови всього народного господарства на комуністичних засадах", колгоспи. І переважно — адміністративними заходами, примусово.

Григорій Косинка, як і інші українські письменники, ці складні, нерідко дра­матичні процеси на селі прагнув відтворити правдиво, з максимально можливим морально-психологічним "забезпеченням" характерів. А ці явища і процеси були складні, неоднозначні, симпатії письменника, звісна річ, були на боці бідних, без­земельних. Адже й сам Григорій Косинка народився 17 (29) листопада 1899 р. в с Щербанівка, тепер Обухівського району на Київщині. Сім'я в пошуках за­робітку якийсь час блукала десь за Уралом, біля Байкалу, та й там добра не знай­шла. Повернулася додому — землі нема, на чому господарювати? Батько — на цукроварню, а малий Григорій — на панську економію. Грамоти вчив дід Роман, до школи ходив лише взимку. П'ятнадцятилітнім юнаком Григорій вирушив до Києва на ліпші заробітки, та й мрія вчитися, бодай у вечірніх класах, вела його до великого міста. Працював багато й тяжко, допомагав матері, яка залишилася 1920 р. вдовою з п'ятьма малими дітьми на руках. Тяжко довелося здобувати освіту Григорієві Михайловичу Стрільцю, який для своєї творчості обрав псев­донім Косинка. Колись, іще в дитинстві, запримітив серед ніжних скромних по­льових квітів червоні косинці (наукова назва — плакун верболистий) і вирішив свою творчість, яку оцінював скромно, пригріти символом цієї маловідомої, але ніжної та прекрасної польової квітки.

Влітку 1919 р. в київській газеті "Боротьба" з'явилося його перше опові­дання На буряки", 1920 р. в київському альманасі "Гроно" — "Під брамою собору", "Мент", "За земельку", а 1922 р. — й книжка новел та оповідань На золотих богів".

409

Григорій Косинка M. піуліяюя 1

і ——^И

Молодий письменник, веселий, енергійний, білявий, середній на зріст юна: навчався у Вищому інституті народної освіти — таку назву мав тоді Київська університет. Слава його росла, ним зачитувалися, а найбільше воліли слухати,» він майстерно читав свої новели. Читав напам'ять, дзвінко, чітко карбуючи слов та емоційно збагачуючи своєю чудовою дикцією діалоги. З високою відповідаль­ністю він працював над словом, особливо дбаючи про мовну індивідуалізацію ха­рактерів героїв, уважно вивіряв міру авторської "присутності" в конфліктному розвитку подій. Григорій Косинка не поспішав осуджувати — волів відкрий соціальну першопричину того чи того вчинку; знаючи, що таке селянська стихія. суспільні настрої та переживання, розумів і майстерно зобразив, як у цьому збу­реному, схильному до динамічної поляризації конфліктних сил, різкої пере­орієнтації селянина залежно від реальної ситуації із землею, світі нелегко навіть очевидцям виносити остаточні присуди. Чи не тому йому стали закидати тема­тичну обмеженість і політичну незрілість? Навіть більше, авторську позицію на­магалися ототожнити з позицією його героїв, і чомусь не з загалу незаможників, до яких симпатії письменника були очевидними, а з гурту сільської буржуазії,

У 1930 р. Державне видавництво України видало альбом "Наш літературний Парнас. Сучасні українські письменники в шаржах Гр. Дубинського". З-поміж багатьох мою увагу привернув шарж на Григорія Косинку: стоїть він, широко розставив зарослі босі ноги, штани підкасані, голий до пояса, тільки краватка і капелюх, в окулярах, а за поясом — обріз. У вступній статті до цього альбому І "Література в кривому дзеркалі" критик Фелікс Якубовський писав: "Хіба не зрозуміє читач, чому Косинка босий і з одрізом за поясом, чому Максимові Рильському задано рис типового представника найспокійнішої з людських про-1 фесій — рибалки?".

Якщо зважати на те, які часи наближалися, передусім яке було ставлення до куркуля і якими методами боролися з ним, то інакше, як політичним доно­сом, цей шарж назвати не можна. Але парадокс полягав у тому, що художник цього не передбачав. Він просто ідентифікував автора з його героєм і таким чи­ном мимовільно підтвердив вульгарно'Соціологічну орієнтацію деяких тогочас­них критиків на оцінку Григорія Косинки як оспівувача куркульства. Не випад­ково Євген Кирилюк згадував, як Григорій Косинка в одній розмові сказав: "Критики — це не тільки небезпечні, а страшні люди! Ось із мене хочуть зро- і) бити "куркульського" письменника. А чи знають мої критики, що я походжу з незаможницької родини, що в дитинстві я наймитував у поміщицькій економії, а згодом — на цукроварні, що ніякої гімназії чи університету я не кінчав, був солдатом на війні" (Про Григорія Косинку: Спогади. — К., 1969).

Ніякої ідеалізації, романтизації куркульства у творчості Григорія Косинки не­ма. Є глибоке, правдиве розуміння і високоталановите відтворення українського пореволюційного села з його драмами і трагедіями, з його сподіваннями й розча­руваннями. Є велика школа правди, яку Г. Косинка пройшов на творчості В. Стефаника і М. Коцюбинського, М. Гоголя і С. Васильченка, А. Чехова і М. Горького.

У ставленні до правди життя, до правди характеру селянина Григорій Косин­ка був безкомпромісним. Тому й присвятив свою творчість зображенню героя і стражданню українського селянина, його радощів і скорбот, прагнень і пережи­вань. Ним виписані десятки колоритних типів і характерів, які витворювали у

410

І fщ/iKiiaiKuij Григорій Косинка

своїй складній діалектичній єдності уявлення про народ, про його соціальні прозріння і засліплення.

Не випадково з'явилася з-під пера Г. Косинки новела "Заквітчаний сон'. Як згадувала дружина письменника Тамара Мороз-Стрілець, "у грудні 1922 р. відзначали 40-ліття сценічної діяльності Марії Заньковецької. З наго­ди цього Григорій Косинка написав твір "Заквітчаний сон" і присвятив його M. K. Заньковецькій. Він розповідав: "Починається оповідання словами весільної пісні, яку я почув того вечора від Марії Костянтинівни: "Ой будеш ти, моя мати, тихо спати". І назвав героїв свого твору Андрієм та Оленкою на спогад про одну з найулюбленіших п'єс Марії Заньковецької".

Григорій Косинка не належав до зовсім призабутих. За життя активно дру­кувався в періодиці, виходили окремими виданнями його книжки — від першої На золотих богів" (1922 р.) до останньої — за життя — книжки оповідань Серце" (1933 p.). Вісімнадцять прижиттєвих видань, серед них у перекладі Зінаїди Тулуб російською мовою ("В хлебах", 1930 p.) і німецькою мовою '"Мати -політика", 1931 p.). Творчість Григорія Косинки зажила великої попу­лярності. Але це не вберегло митця — 13—15 грудня 1934 р. виїзна сесія вер­ховної Колегії Верховного суду Союзу PCP y Києві під головуванням ли­ховісного В. В. Ульріха в складі ще двох членів колегії засудила Косинку-Стрільця Григорія Михайловича і ще 27 "терористів-білогвардійців" до розстрі­лу, їх звинуватили в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади. Серед тих, кого одразу ж, після оголошення ви­року, було розстріляно, — письменники Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько, молоді сини Антона Крушельницького Іван і Тарас...

Пригадується розмова засланця з Москви Всеволода Сергійовича з Олек­сандром Панкратовим — головним героєм роману А. Рибакова "Діти Арбату", з якої дізнаємося, що "...справи про терор розглядаються протягом десяти днів без участі сторін, тобто без захисту, ніяких обжалувань, ніяких помилувань, роз­стрілювати негайно після винесення вироку".

1 грудня 1934 р. в Ленінграді було вбито С. М. Кірова. Насувалася чорна ніч сталінських репресій...

1990 р.

В ЖИТАХ

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромле­ний сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну... вже й цілуватися лізе!

Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік...".

- Дізік?!

Я починаю сердитися, бо що таке "дізік "? Дізік — страшне для мене слово.

411

Григорій Косинка

M. ЖдлШЩ

бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революцій термінології це дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!

Маєте: "Коли, — думаю, — сонце починає шукати дезертирів — до села» піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами,6я го ще неділя сьогодні — сплять, в жита".

Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть ни лином, м ятою, але мій вірний товариш — жита.

Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовпом шлях, Гнилище, Чорносливка, далі...

— В жита!

...Одкрасувались — наливаються, через тиждень—другий — копи, азари догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, по-І клонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт eno-j лохав на ставищі дику качку...

— От дурна жаба, правда?

Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкоЯ чую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волосся» обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень; там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще ди- j тяче обличчя Корнія Дізіка.

Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.

— Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?

Але пригадую, що, коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: "СтоЯ ні с места!"

Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, — народ бойовий, а ходи- І мо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита об-І минаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до ротаа брати?!

...Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув І свою "японочку" — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чор-1 ногуза — в жита.

Не пішов, а поплив... Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя "японочка : хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.

Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями. Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льоиами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.

Все так просто, ясно, і раптом:

— Чого це курить степовий шлях?

Лягаю. "Японка" косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить...

Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, "кавалерія, кавалерія", проно­ситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: "Убити двох, трьох, а тоді що буде... Застрелиться",

412

M, Жу.шнський

Григорій Косинка

Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, випрямля­юсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: "Дзінь, [дзінь!..."

Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий іде..."

За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:

• Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче 8комуні, а все льогкі хліба подавай!.. ' А другий на возі:

• Комісарами хотять бути.

— Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: Дайош!.."

Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не вилазь і не стріляй". Див­люся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюся та лізу в густий льон.

— Хай буде й так...

Дзінь, Дзюба, дзінь... Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає сса­ти під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:

"Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: "Комісарами —хотять бути?" А хоч би й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна... І We...".

Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби ко­муніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно.

Дзінь...

Я на бочкє сижу, Под бочкою качка, Мой муж — большовик, А я гайдамачка!

І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його...

— Дзінь... Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до

стрижня, а все-таки мені цікаво: "Хто вони такі?!"

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.

Я киваю йому головою своє "не знаю", сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки ка­лини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоп­люється у мене над головою маленьким вихром і танцює.

— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села... Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой, зля­ кається... З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: "Невже Уляна?"

Я од здивування підсунув на лоба картуз: "Що ж буде далі?" Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись...

413

Григорій Косинка

M. Жулииаак

M. і

Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки... Воду носила.

• Здрастуй! — і стала.

• Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилася на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лг< і зила божа корівка,— соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому за-1 тремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза... Сині очі питали мене:

"Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: "Вони похожі на неї, | правда, Улясю?"

Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спи-1 тав її:

• Тебе, Уляно, тепер і не впізнать... І тихо впало на дорогу її слово:

• Змінилася.

А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

— Які вороги ми... Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.

Я сп'янів... Не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

— То й досі такий славний, Корнію... Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один ; день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя... Вона засміялася:

— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби! Я поклав голову ЇЇ на коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

— У мене так наче пісню хто спитав: "Тільки й мала мати три сина й три дочки..."

Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:

• Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бір підемо, — жит­тя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде і смерті ждеш. То­варишів у вас багато?

• Ех, Корнію! Наливаються... Стій, скажений, не рви! Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

• Улясю... Тепер мені нічого не страшно!

• Мила Улясю...

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою, нагадувала:

— Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а тож нікуди не пу­ скає...

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може, востаннє, запитую кленове листя:

— І досі любиш? Льон заморгав.

414

M. /Кубинський

Григорій Косинка

— Ой, безстиднику, хоч би не питав: "Любиш?" — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнію!

¹ Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

— Наливаються жита... Більш не треба, прощай! — Поклонилася низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь... Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів ту моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: "Хочеш на | коліна, до сонця?"

Можна. Так, берись лапками за штани, далі... дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а? П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гос­трого, я співать хочу, чуєш, степе?!

Ой що ж бо то та за ворон...

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка іляни і я — коли згадую своє дезертирське життя...

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубила­ся моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

м.ж>

реклі данн двор виве

НІСТІ

в

до в

наці

ниц'

Італ

литі

го в

I

ся,

сум

ЛЯ 1

ПІДІ