Павло филипович

(1891—1937)

їх часто бачили на вулицях Києва разом — юних колегіантів у чорних кашке­тах із трьома великими золотистими літерами К. П. Г. Потрапити до колегії Павла Ґалаґана, заснованої 1871 р. відомим культурно-громадським діячем Гри­горієм Ґалаґаном на спомин про свого передчасно померлого сина Павла, було непросто, а ще важче було оволодіти сумою різноманітних знань, що подавалися в колегії, закінчити її так, аби вступити до університету. Але Павло Филипович і його найближчі друзі Михайло Драй і Володимир Отроковський таки вступили до Київського університету. Як поет і філолог Володимир Отроковський пода­вав великі надії, проте дуже рано — 1919 р. — пішов із життя. Не переривала­ся дружба і творча співпраця Павла Филиповича з поетом-неокласиком, уче-ним-філологом Михайлом Драй-Хмарою.

Павло Филипович спершу навчався на правничому факультеті, але через рік перейшов на історико-філологічний — відділення слов'яно-російської фі­лології. І цей вибір фаху не був випадковим, бо починав Павло Филипович — син священика, людина творчої, незалежної вдачі, з бунтівливо-пісенним хи­стом — свою поетичну долю творити ще з 12 років. Писав вірші російською мовою, хоча народився на теперішній Черкащині, в с. Кайтанівці Звениго­родського повіту (2 вересня 1891 p.). A вже 1910 р. в російських журналах

302

У. Ж

улинсыаш

Павло Филипович

"Вестник Европы", "Заветы", "Жат-їм", у київському ілюстрованому жур­налі "Куранты" з'явилися під псевдо-Інімом Павел Зорев його вірші. Ь У 1915 p., після закінчення курсу університетських наук, Павла Филипо-вича, як і його друзів М. Драя та В. От-| роковського, залишили професорськи­ми стипендіатами при університеті. Щоб здобутися на таку престижну сти-I пендію, необхідно було підготувати на­укову працю. Павло Филипович го­тував дослідження про життя і творчість російського поета Євгена Баратинсько-го, яке було відзначене золотою медал­лю. Це дослідження побачило світ окре­мим виданням того ж 1915 р.

Після складання магістерських іспи­тів Павло Петрович Филипович пра­цював на посаді приват-доцента Київ­ського університету, а після перетво­рення університетів 1920 р. в інститути народної освіти (ІНО) — професором Київського ІНО. Там він читав курс нової української літератури, разом із про­фесором Миколою Костьовичем Зеровим вів спеціальний семінар з історії ук­раїнської літератури. Друкував наукові літературознавчі праці, редагував збірни­ки "Шевченко і його доба", писав вступні статті до видань творів І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Олеся.

Лекційний курс, що його читав П. Филипович, охоплював новітнє ук­раїнське письменство — від кінця XIX ст. до революції 1917 р. Один із сту­дентів цього семінару, потім знаний літературознавець Григорій Костюк крізь усе життя проніс найтепліші спогади про лекції П. Филиповича, про нього як одну з найсвітліших постатей у середовищі тогочасної радянської інтелігенції: "З усіх дослідників цієї доби він був найавторитетнішим і найглибшим. При­наймні для нас, тодішньої студентської молоді. Різнився він від свого друга Зерова значно меншою красномовністю, меншою здібністю до соціологічних узагальнень, але (принаймні нам так здавалося) більшим знанням літератур­них джерел і фактів. Це була ходяча енциклопедія. Від нього можна було довідатися про зовсім забуті джерела, про третьорядні деталі творчої біографії навіть незначних поетів... Лекції Филиповича не були такими феєрично-ефектними, як лекції Зерова. Але відзначалися вони методичністю, перекон­ливою послідовністю думки, всебічним аналізом мистецького явища і завжди майже вичерпною документацією. Поет, що органічно виріс на багатстві за­гальноєвропейської поезії XIX та початку XX століття, він у своїх лекціях був віртуозним аналітиком".

Вірші українською мовою П. Филипович почав друкувати 1919 р. в журналі "Музагет". За його короткого творчого життя окремими виданнями вийшли тільки дві книжки поезій — "Земля і вітер" (1922 p.), "Простір" (1925 p.).

303

Павло Филипович

M. Яіулиисчаі

Поет, критик, літературознавець, педагог, перекладач, він запально і сміли- І во поринув у вир літературно-мистецького життя Києва, часто декламував свої вірші на літературних вечорах, обстоював разом із Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою і М. Могилянським орієнтацію неокласиків на сис­тематичне і творче засвоєння культури минулих епох. Але це не означало, що | поет Павло Филипович свідомо і послідовно відсторонювався у своїй твор­чості від складних проблем тогочасної дійсності. Ще 1919 p. y своїй рецензії на збірку поезій О. Слісаренка "На березі Кастальському", опублікованій у журналі "Музагет", він зауважував, що символісти "одводили поезію від ре­ального буття, позбавляли її земних фарб і прикмет, без яких вона не може жи­ти, бо абстрактність для поезії — смерть".

А в своїй першій книжці "Земля і вітер" на чільне місце Павло Филипович поставив сонет, у якому ідейно-визначальним мотивом був настрій переборення тривожних передчуттів шаленства соціальних потрясінь і кривавих днів. Поет пе­реконаний, що насуплені хмари погроз зникнуть за горизонтом і настануть мирні дні нових великих перелогів перед мужнім і гордим трудівником.

Я чую жаль. Мене турбує Звада, Та марний біль перемогла

відрада, Бо у минулім не кохаюсь я, Бо не розстанусь з мрією моєю: Став чоловік над чорною ріллею, Як небо, гордий, сильний, як земля.

Навіть більше: П. Филипович надзвичайно чутливо реагував у своїх по­етичних творах на згущення суспільної атмосфери, в якій снували тривожні на­строї та передчуття трагічних зламів у долях українських інтелігентів. І, як ма­ло хто з його сучасників, передчував, до чого приведе та визріваюча жорстока похмурість режиму, який не зголошувався на діалог, не хотів чути слів-сумнівів, слів-заперечень і волів вилами репресій згорнути усіх до "одностай­ної думки":

Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги?

Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п'яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє.

Лише" Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я.

Павла Филиповича не випадково називали поетом-мцслителем. Найціка­віша в його поетичній творчості — філософська лірика. Йому властиві стро­гість і стриманість образного самовираження, свідома, цілеспрямована орієн-

304

М.Хулинський Павло Филипович

тація на символічне мислення, висока культура стилістики і поетичної фор­ми. До того ж поет, як і його колега Микола Зеров, творчо обробляв істо­ричні сюжети, переважно з минулого Київської Русі та України, захоплю­вав в орбіту свого образно-символіч­ного мислення і фольклорне розмаїття української народної творчості.

З старої бронзи зброю владних

слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні

дні,—

йк писав Павло Филипович у вірші, Шш розпочинається промовистими рядками:

Я — робітник в майстерні

П. Филипович - студент

власних слів, Та всі слова я віддаю усім. Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.

Поет цінував високу досконалість слова, ідейно акцентуючу і мелодійну функцію ритму, усвідомлював, що спорідненість із поетикою символізму не шко­дить новій пролетарській літературі — форма і метрика також важать багато в поетичному самовираженні. Тут він обстоював позицію своїх товаришів по перу, тих, кого назвав Михайло Драй-Хмара у славнозвісному сонеті "Лебеді", вміщеному в першому номері "Літературного ярмарку" за грудень 1928 p., "гро­ном п'ятірним нездоланих співців". Це — Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт і сам Михайло Драй-Хмара. Филипович багато перекладав, переважно французьких поетів, бо цю мову він знав доско­нало, і поетів російських — О. Пушкіна, В. Брюсова, друкувався в періодиці, головно в журналі "Життя й революція". На жаль, доля його великої рукопис­ної спадщини невідома.

Для неокласиків 1935 р. став трагічним. Наприкінці квітня заарештували Миколу Зерова, у вересні — Михайла Драй-Хмару, а в серпні забрали і вес­ною 1936 р. засудили на десять років Павла Филиповича. Відбував поет і вче­ний свою незаслужену кару на Соловках, працював переважно фізично, а якийсь час — і в бібліотеці табору.

Є дані, що Павла Филиповича розстріляли 3 листопада 1937 p., хоча поши­рювалися обнадійливі чутки, що 1940 р. він був іще живий і над ним, як і над ба­гатьма іншими в'язнями, відбувся новий суд і винесено новий вирок: додатково ще десять років ув'язнення.

305

Павло Филипович

M. ЖулинаШ

M. Рильський, M. Зеров, П. Филипович. 20-ті роки.

Трагічною була й доля його дружини — скульптора Марії Андріївни Ми-хайлюк-Филипович (вони побралися 1930 p.). Арешт чоловіка її приголом­шив, душевно потряс, і вона так і не змогла взяти себе в руки. Намагалася пе­реконувати, доводити, що це помилка, але її не завжди контрольовані дії не сприймалися з розумінням. Десь на засланні життя Марії Андріївни й згасло передчасно.

Павло Филипович був оригінальним поетом, талановитим ученим та блис­кучим перекладачем. На жаль, свої великі творчі можливості йому не судило­ся реалізувати за життя*. Та був оптимістом, вірив, що прийдуть нові по­коління і довершать ту справу, яку вони, перші пореволющйні поети, перекла­дачі, літературознавці розпочали натхненно, творчо і сміливо.

Надії мрійні і смутне квиління Загублено у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.

1991 р.

Серйозність зацікавлення нащадків П. Филиповичем та його творчою спадщиною засвідчують бодай такі серйозні видання за кордоном і в Україні: Безсмертні: Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — Мюнхен, 1963; П. Филипович. Література: Статті, розвідки, огляди. — Н.-И.; Мельбурн, 1971; Филипович П. Поезії. — К., 1989; П. Филипович. Літературно-критичні статті. — К., 1991.

306

Жулинський

Павло Филипович

* * *

Білявий день втомився і притих, І з глибини блакитного спокою І Прямує сонце тихою ходою ;До роздоріжжя вечорів смутних,

'едовгий час спиняється у них, Лоломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих.

І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми;

Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.

* * *

Синіє сніг, і стеляться розмови, Мов ніжні тіні ясних вечорів. Дивлюсь на Вас і бачу темні брови, І легко нам, і знаєте давно Ви, Які слова сказати я хотів.

Звичайна ніч, і вулиця, якими Ходили ми і вчора, і торік, Збігаються, немов банальні рими, І пролилась над нами і над ними Знайома тиша срібносяйних рік.

І ми йдемо, випадком і недбало Вітаючи і небо, й ліхтарі, І нам здається, що простору мало Чудному серцю, котре забажало Якоїсь невідомої зорі.

Але мовчить і місяць, і будови, Панує ніч, і стежим ми самі, Як в нас палають заклики любові, Як таємничо стеляться розмови Між білих вулиць сонної зими.

* * *

Весь день на дротах коливається дощик, Затихне і знову журитись почне. Навіщо ноктюрни, елегії тощо, Мізерні, неначе подерті кашне?

Ти вийдеш на вулицю стукать і грякать — Об камінь удар молотком молодим. Для тих, що в кімнаті, замріяна мряка, — Тобі посміхнеться проміння крізь дим.

Спинить безголосу слізливу капелу — За сонцем у синь полетять літаки. Хай вітер поширює горді чутки: Над містом піднісся новий Кампанелла!

307

ЛЮДИНА І МОРЕ

(З Бодлера)

Людино вільних днів, колись на все життя Полюбиш море ти — воно твоє свічадо. В безкраїм плині хвиль себе почуєш радо, Спізнаєш: як вони, гірка душа твоя.

Мінливий одсвіт свій побачиш, і за ним Поринути й обнять враз виникне бажання. І розважатимеш ти власні нарікання Шумінням їх скорбот нестримано-буйним.

Такі подібні ви, причаєні й сумні, — Людино, хто зміряв душі німі глибини? О море, хто б сказав про всі твої перлини? Скарби своїх таїн сховали ви на дні.

Та не злічить віків, що встигли вже пройти, А ви змагаєтесь без жалю, без угаву, — Так покохали смерть і боротьбу криваву,

0 вічні звадники, о вороги-брати!

* * *

Кому не мріялось, що є незнана Муза — Прекрасна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з'являтися уміла Поетам радості, і вроди, і любові

1 навіть дудочку приносила тоненьку І награвала їм пісні сама.

Усім здавалося, що втіху безтурботну Вони знаходили, можливо, у гаю, А може, іноді над струменем прозорим, Де сонце іскриться і де сміється місяць І очерет без вітру шепотить.

Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів, Тугою темною і буйними дощами Життя несеться над усіма нами І вимагає ладу і пісень.

І прокидається мелодія щаслива

На дні тривожної і тоскної душі,

І сам здивуєшся, почувши власний витвір,

І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш,

Що це Незнана пестила тебе!

308

Павло Филипович

M./Кримський

* * *

Мов сірі дні, умруть бажання кволі, Не стане слів, і я скажу: прощай! А ти лети і ластівкою в полі Над колосками срібними кружляй.

Яр проминеш і озеро побачиш, Об ясні води ти крилом черкни; Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш, Стрічаєш сонце, спогади і сни.

Уся земля, мов килим, під тобою, З усіх джерел дзвенять мої пісні. Дорогою прослались голубою Тобі рясні і неосяжні дні.

Лети ж, лети — в повітрі золотому Минулі весни повернулись знов. І тільки ти не повертай додому: Тепер я скрізь, де світло і любов.

* * *

Він тікав і дививсь, і знову Зупинявся між тихих трав. Загубив золоту підкову І на обрії десь упав.

І, мов душі давно померлі, Підіймались тумани там, Де вечірні тіні простерли Перед небом убогий крам.

Хтось не зводив жовтого зору, Кликав вітер і сіяв жах, І на чорнім коні Леонору Без упину мчав у степах.

А земля, затулила вуха... Господине стара, не спи,— Крикне півень, вогонь роздмуха І запалить твої снопи!

* * *

Хай на небі зовсім змарнілий Срібний місяць хмарку шука — Бачу тільки платок твій білий, Знаю: в муфті тепла рука.

Ми йдемо, і шепочуть віти, Між будинків вітер літа, Я діждався: знайшла в мені ти І читаєш свого листа.

Зустрічаються радо зорі І зовуть, говорять вони, Що все далі, далі простори, Де лунають планетні сни.

1 не може бути іначе, Я не чую світів чужих, Коли серце землі гаряче Б'ється в ніжних грудях твоїх.

* * *

Не скажуть ні фарби, ні книги, Не зможе накреслить рука — Напливами талої криги Кругом розіллється ріка.

Затопить піски і садиби, Надійде до самих лісів,

І хмари, мов піняві риби, Пливтимуть у сяєві днів.

І будеш ти знову і знову З високої стежить гори, Як радісні хвилі Дніпрові Назустріч незнаній будові Могутні виносять дари!

309

Павло Фшшпович

M. іїіулш

* * *

Вмовляє ніч вогні біляві — І гомін міста затиха. Нема пошан ні пишній славі, Ні темним закликам гріха.

Ти подивись: он там, за рогом, Схилився, задрімав візник. Майдан зоріє так убого, І лине тінь, і вітер зник.

І я під подувом розстання Вертаюсь тихий і сумний. Я весь задума і вагання, І смага губ, і втома вій.

І все зливається в уяві, І все згасає у півсні — Будинки, кінь, вогні ласкаві, Чуже життя, мої пісні.

* * *

Небо осіннє мов квітка марніє, Сохне стерня, затихають лани. Птиці у вирій вертають, Маріє, Вільним трикутником височини.

В хмарах росте і темніє фортеця, Вітер спиняє невпинний свій крок, Вранці прокинешся — не засміється Сонце — на сонці вже перший льодок.

От і тебе поневолить спочинок. Де ті думки — золоті кораблі? Серце твоє — мов маленький будинок На неосяжній холодній землі.