Глава I Поняття, природа та сфера дії міжнародного права

ріод»¹. Інколи вони припускали міжнародне право, яке діяло у відносинах між кількома державами, яке різні ав­тори називали по-різному: регіональне, локальне або пар­тикулярне.

Західні вчені не обмежувалися категоріями загального міжнародного права. Найчастіше йшлося про: а) універ­сальне міжнародне право, яке застосовувалося до всіх дер­жав без винятку; б) загальне міжнародне право, яке засто­совувалося до багатьох держав незалежно від їхнього мате­рикового розташування, але за умови включення провідних держав світу; в) регіональне міжнародне право, яке засто­совувалося у певному регіоні (американське міжнародне право, африканське міжнародне право, мусульманське між­народне право); г) партикулярне міжнародне право.

До регіонального міжнародного права західні автори, як правило, не відносили міжнародного права соціалі­стичних країн, бо вбачали в ньому більше ідеологічних засад, аніж правових. Вони відкидали визначення понят­тя міжнародного права, які давали вчені країн Східної Європи (іноді вони називалися соціалістичними або ра­дянськими, волюнтаристськими або консенсуалістськими) в силу того, що ті будувалися на базі п'яти основних за­сад, жодну з яких західні вчені не вважали основною для розуміння міжнародного права:

1. міжнародне право як загальна система має бути виз­нане всіма державами, а тому є вираженням їхньої волі;

2. держави можуть утриматися від згоди на таку сис­тему права і відмовитися від неї;

3. створення нових або відміна старих норм звичаєво­го права вимагає згоди держав;

4. держава, яка не дає згоди на звичаєву норму права, вільна в будь-який час відмовити в її застосуванні щодо неї;

5. будь-яка держава вільна здійснити її суверенне пра­во відмовити в застосуванні норм звичаєвого права на тій підставі, що воно не відповідає її державній волі.

Основне у визначенні поняття міжнародного права — концепцію узгодження волі держав — західні вчені нази­вали надуманою і такою, що не відповідає дійсності. Вони висували такі підстави:

Поняття міжнародного права

• не можна ставити волю держави в основу форму­вання міжнародного права, коли відсутній об'єктивний механізм його формування (часто народ «підтримував» ок­рему думку генерального секретаря ЦК КПРС чи його оточення, та коли ця думка змінювалася, миттєво «зміню­валася» й воля народу);

• під узгодженням волі розуміється процес, наслідком якого є не спільна воля, а окремі волі («Для утворення норми міжнародного права, — писав Г. 1. Тункін, творець теорії узгодження воль, — не обов'язково, щоб волі дер­жав були ідентичні і зливалися в одну волю»¹), отже, саме узгодження не є необхідним;

• на практиці жодна держава не може відкинути нор­ми системи міжнародного права, що склалася до її утво­рення, не ризикуючи потрапити до глибокої міжнародної ізоляції;

• виокремлюючи універсальне і загальне міжнарод­не право, західні вчені, всупереч радянській доктрині, не вважали необхідною універсальну згоду держав на ста­новлення загального звичаю. Звичай створюється на од­наковості практики та opinio juris, що не дає підстав стверджувати: утворення звичаю базується виключно на згоді держав;

• не є коректним твердження про недійсність для держави норм міжнародного права, на які вона не давала згоди. Учасники справ «Континентальний шельф Пів­нічного моря», «Англо-норвезьке риболовство», які роз­глядалися в Міжнародному Суді ООН, не давали попе­редньої згоди на обов'язковість для них тих норм, які застосовував до них Суд. Але рішенню Суду вони були змушені підкоритися;

• якщо погодитися з твердженням, що держава може заперечити застосування до неї звичаєво-правової норми міжнародного права на тій підставі, що вона не відпові­дає її теперішній волі або життєвим інтересам, то можна досягти результату, коли держава буде зв'язана лише влас­ною волею, що взагалі суперечить природі міжнародного права.

Отже, взаємні критичні зауваження вчених щодо виз­начення поняття міжнародного права здебільшого роз-

¹ Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 35.

18 "

¹ Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С 242.

19