Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

суб'єкта на визнання або мотивовану відмову від визнан­ня новітніх утворень. Узвичаєними формами визнання є: визнання dejure (де-юре), de facto (де-факто) і ad hoc (ад хок). За засобами їхнього здійснення розрізняють: наоч­но засвідчене визнання і визнання, що припускається (мовчазне визнання). Типи визнання залежно від різно­виду утворення, що визнається, а також певних умов та­кого визнання поділяються на: визнання (в традиційному його розумінні), попереднє визнання, зумовлене визнан­ня, колективне визнання, невизнання.

Визнання здійснюється органом, компетентним, згід­но з конституційним правом даної держави, репрезенту­вати її в зовнішніх зносинах. Надане визнання, як прави­ло, не відкликається і не скасовується, а в разі докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Визнання може бути визначене як наочно засвідчена заява або така, що припускається, або інші дії чинного суб'єкта міжнародного права, які констатують факт по­літичного і правового існування нового утворення з ме­тою встановлення з ним міжнародних відносин. Практи­ка засвідчує, що такими утвореннями можуть бути: нова держава, новий уряд, що здобув владу неконституційним шляхом, національно-визвольний рух та органи його ке­рівництва, міжнародна організація. В минулому держави вдавалися до визнання озброєних угруповань, які вели бо­ротьбу з діючим урядом як «повстала» або «воююча» сто­рона. Відповідно до сторони, що визнається, визнання поділяють на певні види. Найпоширенішим і юридично усталеним серед них є визнання нових держав та урядів.

Визнання держав

Шодо правової сутності та юридичного значення ви­праві тривалий час існу­ють дві конкуруючі теорії: конститутивна і декларативна. Відповідно до конститутивної теорії політичний акт виз­нання є попередньою умовою існування юридичних прав нової держави. Теорія доводить, що саме акт визнання

346

іншими державами створює нову державу, породжує і за­безпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові дер­жави як повноправні суб'єкти міжнародного співтовари­ства створюються на підставі бажання і згоди вже існую­чих держав. До визнання нова держава нібито не існує. Прихильниками конститутивної теорії є такі відомі тео­ретики міжнародного права, як Д. Анцилотті, Л. Оппен-гейм, Г. Кельзен.

Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах дослідження практики держав дійшов дещо інших висновків. Засуджуючи численні відмови ре­ально існуючим державам у визнанні за політичними мо­тивами, він зазначає, що визнання нової держави, яка додержує умови державності, має бути правовим обов'яз­ком, а не питанням політичних міркувань¹. Вчений наго­лошує не на політичному, а на правовому характері кон­ститутивного визнання.

Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді за­лишаються традиційні питання її супротивників про на­явність міжнародної правосуб'єктності новітньої держави, якщо вона визнана не більшістю, а лише кількома держа­вами. Якщо вона є суб'єктом міжнародного права для цих держав, то як же визначається її дійсний правовий статус стосовно всіх інших країн? Відповідно постає питання про необхідну кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу та ін. Теоретично невизна­на держава, не будучи суб'єктом міжнародного права, не обтяжена його нормами і вільна, зокрема, від виконання настанов Статуту ООН та інших універсальних міжнарод­но-правових актів і загальновизнаних міжнародних звичає­вих норм, які є гарантом підтримання сучасного міжнарод­ного правопорядку, міжнародного миру та безпеки.

Існують також інші слушні критичні зауваження сто­совно цієї теорії. Так, С В. Черниченко вказує на те, що держави можуть існувати і вступати в будь-які контакти з іншими державами, а уряди, які здобули владу неконсти­туційним шляхом, ефективно представляти суб'єкт міжна­родного права і без офіційного визнання². І. 1. Лукашук

¹ Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 55.

² Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­ народное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1998. С. 65.

347