Глава VI Основні принципи міжнародного права

та основних свобод 1950 р. (доповнена протоколами, на порядку денному — утвердження дванадцятого протоко­лу), Європейська хартія прав людини, Американська кон­венція прав людини 1969 p., Африканська хартія прав лю­дини і народів 1981 p., Конвенція СНД про права і ос­новні свободи людини 1995 р. та ін.

Уже до середини 70-х років галузь прав людини була нормативно найбільш забезпеченою в міжнародному пра­ві. Тут функціонувало понад 200 багатосторонніх конвен­цій універсального і регіонального, загального і спеціалі­зованого аспектів дії. Тому проголошення принципу по­ваги прав і основних свобод людини в Заключному акті НБСЄ 1975 р. як самостійного було сприйнято як належ­не. Наступним етапом у розвитку цього принципу стало вироблення прав та обов'язків держав інших суб'єктів міжнародного права щодо його дотримання. В цьому на­прямі значних результатів було досягнуто в межах ОБСЄ: в Підсумковому документі Віденської зустрічі (1989); Па­ризькій хартії для нової Європи (1990); в Підсумковому документі Копенгагенської зустрічі (1990) — так званій Копенгагенській конституції тощо. Важливим було прий­няття в 1993 р. Віденської декларації і Програми дій на Всесвітній конференції з прав людини, організованій ООН.

На сьогодні принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права, на­самперед на держави, такі основні права та обов'язки: 1) обов'язок поважати права людини та основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії; 2) обов'язок спри­яти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та ін­ших прав і свобод; 3) обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідати­ся одноособово або спільно з іншими; 4) обов'язок по­важати право національних меншин на рівність перед за­коном, надавати їм повну можливість користуватися пра­вами людини та основними свободами і захищати їхні законні інтереси в цій галузі; 5) обов'язок визнавати пра­во людини знати свої права та свободи і захищати їх;

6. обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декла­рацій та угод з прав людини, якщо вони ними пов'язані;

7. обов'язок приймати законодавчі акти і вживати інших заходів, які є необхідними для забезпечення міжнародно

15

Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею

визнаних основних прав і свобод людини; 8) обов'язок гарантувати людині, права якої порушено, ефективні за­соби захисту.

Кожна людина має сьогодні право звертатися до між­народних структур для захисту своїх прав. Для цього ство­рено відповідний інституційний механізм на універсаль­ній і регіональній основі: в рамках ООН — Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди та ін.

Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею

У своєму розвитку цей прин­цип пройшов чотири ос­новні етапи: 1) проголошення принципу національності (період буржуазно-демократичних революцій); 2) визнан­ня як принцип самовизначення (період після Першої сві­тової війни); 3) проголошення у Статуті ООН як принци­пу рівноправності і самовизначення народів; 4) закріплен­ня в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею. Кожен із зазначених етапів являє собою не тільки зміну формулю­вання, а й певний напрям дії принципу, його наповнен­ня політичним або юридичним змістом тощо.

У науці міжнародного права ставлення до цього прин­ципу неоднозначне: від визнання дії цього принципу сто­совно всіх народів до обмеження його сферою колоніаль­но залежних народів (Д. Саксена, А. Ейде та ін.) і до повно­го невизнання (М. Сібер, Д. Тіам, Ш. Вішер, А. Яковідес, К. Іглтон, А. Коббан та ін.). Остання думка широко пропа-

236

237