5. Античні міста-держави в Північному Причорномор`ї

Античні міста-держави на узбережжі Чорного моря виросли з торговельних факторій. Це Тіра (Білгород-Дністровський), Ніконій (в Овідіопольському районі Одеської обл.), Ольвія (біля Очакова, в гирлі Півд. Бугу), Пантікапей (Керч), Херсонес (Севастополь), Каркінітіда на західному узбережжі Криму та ін. Початок колонізації Північного Причорномор'я поклали греки з Мілета в кінці VII ст. і VI ст. до н. е. Останнє відлуння колонізаційних процесів завмирає в V чи навіть на початку IV ст. до н. е. Причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків в зерні.

Чорноморські колонії були житницею Греції. Звідсіля в Грецію і в Малу Азію вивозились хліб, а також хутра, мед, віск, риба, сіль і будівельна деревина. В невеликій кількості в Грецію постачалась скотарськими племенами велика рогата худоба. Туди ж йшли і скіфи-раби, яких греки брали в полон під час війни з туземцями або купували у тих же скіфів.

Греція постачала в колонії вино і маслинову олію, що перевозились в амфорах з клеймами грецьких міст; де їх виробляли. В самих колоніях виноград почали вирощувати пізніше. З Греції везли також різноманітні предмети розкоші, тканини, металевий, серед іншого дорогоцінний посуд, художню кераміку тощо. Досить рано в самих колоніях стали виробляти предмети, які були необхідними для торгівлі з туземцями. Приблизно з V—III ст. до н.е. в торгівлі перед почали вести боспорські міста, де розквітли такі ремесла як різьблення по металу і виготовлення ювелірних виробів, що остаточно припинило привіз дорогоцінного посуду з грецьких міст.

6.Східнослов`янські племенні союзи, їх розселення.

У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов’ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав’я та інші регіони. Слов’яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII–X ст. завершується формування нових племінних об’єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов’яни», типовий для VII–IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Літопис «Повість временних літ» дає таку картину розселення слов’янських племен у ІХ ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів’ях Волги і Дніпра — кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в’ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на північ від річки Прип’ять, в Поліссі, — дреговичі. Між Прип’яттю, Дніпром і Горинню — древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, — по-ляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, — сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом — уличі, Дністром та Прутом — тиверці. У При-карпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті — хорвати, у верхів’ях Західно-го Бугу (VI–VII ст.) мешкали дуліби, пізніше — волиняни.

Східним сусідом східнослов’янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII–IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.

З півночі й північного сходу східнослов’янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов’янами і змішалася з ними.

На північному заході східне слов’янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв’ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов’янські польські племена.