Терміни та поняття

Ясир (від турецького esir — бранець) — бранці, полонені, яких захоплювали турки й татари під час нападів на Велике князівство Литовське, Польщу, Московську державу.

 Із часу утворення Кримського ханства до кінця ХV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, у тому числі 31 — на Поділля, 9 — на Руське воєводство, 7 — на Волинь, 4 — на Київщину, 2 — на Белзьке воєводство. Унаслідок цих нападів, окремі з яких мали характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено в полон 220 тис. осіб (при загальній кількості населення українських земель близько 3,7 млн). У ХVІ ст. зафіксовано 69 нападів протягом 63 років: 32 — на Поділля, 18 — на Волинь, 17 — на Руське і Белзьке воєводства, 2 — на Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини ХV—ХVІ ст. було здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів, у результаті яких українські землі на південь від Києва були майже знелюднені й спустошені. Ці землі дістали назву Дике поле, або просто Поле.

Через нищівні татаро-турецькі набіги постало питання захисту південних кордонів володінь Литви та Польщі. Однак Вільно й Краків виявилися неготовими вжити рішучих заходів для припинення набігів. Населенню українських земель довелося майже самотужки вирішувати це складне завдання. Опір українського населення став одним із важливих чинників формування українського козацтва — нової верстви суспільства, перша згадка про яких у письмових джерелах датується 1492 р. (Деякі історики називають 1489 р.)

Висновки. У другій половині ХІV—ХV ст. не всі українські землі опинилися в складі Литви та Польщі. Так, на Закарпаття остаточно поширилася влада угорського короля. Буковина, під назвою Шипинська земля, увійшла до складу Молдавського князівства, що постало в 1359 р. Чернігово-Сіверщина наприкінці ХV ст. ввійшла до складу Московії. У Причорноморських степах і Криму сформувалася держава кримських татар — Кримське ханство, яке разом із Молдавським князівством потрапило у васальну залежність від Османської імперії.

Наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. трагедією для українських земель стали татаро-турецькі набіги, які спустошили значні території України на південь від Києва, що дістали назву Дике поле.

№4 Церковні відносини в Україні в контексті Реформації і контрреформації в Європі. Братства та єзуїтський орден: релігійна політика

Реформація, що розпочалась в Європі на початку XVI ст., знайшла своє поширення і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до поширення ідей реформації стала секуляризація Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства в 1525 р. Пруссія, що була васалом Польщі, стала центром поширення нових ідей у Речі Посполитій.

Протестантські громади на території України з'являлися, як правило, у великих панських маєтках або містах. Серед реформаційних вчень найбільшого поширення в Речі Посполитій набув кальвінізм, особливо серед шляхти. Шляхті імпонував демократизм кальвінізму (звичайно, в межах свого стану), який давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. Він став ідеологічним підґрунтям для шляхетської сваволі. Кальвінізм знайшов своїх прихильників і серед магнатів. На Україні тривалий час прихильником кальвінізму була родина Потоцьких. Вони побудували школи в Кам'янці-Подільському, Панівцях, Хмельнику. На початку 50-х років XVI ст. кальвіністом став литовський канцлер князь Микола Радзивіл Чорний, власник маєтків у Білорусії та Україні. Під його опікою у Бересті було створено друкарню, видання якої сприяли поширенню ідей Реформації в Білорусії та Україні. Серед них — Берестейська (Радзивілівська) Біблія. За прикладом Радзивіла до нової віри долучилось чимало представників знатних православних родів — Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів, Воловичів, Ганських, Сапіг Ходкевичів та ін., їх приклад наслідувала і дрібна шляхта.

У другій половині 50-х років XVI ст. у Речі Посполитій були спроби створити національні церкви, на зразок англіканської, що мала об'єднати всі релігійні концесії.

Значним наслідком Реформації в Польщі стало утвердження віротерпимості в 60-х роках XVI ст., правда, не надовго. Здавалось, що Реформація в Польщі перемогла. Проте протестантський рух в країні мав свої особливості, що зумовило його слабкість:

— він не мав широкої підтримки серед основної маси населення (селян, міщан);

— шляхта та магнати за допомогою нових релігійних вчень прагнули домогтись нових привілеїв і послаблення королівської влади, а не були переконаними протестантами;

— відсутність єдності в протестантському русі (лютерани, кальвіністи, аріани, чеські брати), а іноді й ворожнеча між його течіями;

— православне населення в основній масі було байдужим до нових вчень, його турбувало збереження "батьківської" віри — православ'я.

Ідеї Реформації і віротерпимості мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгород-Сіверському, Києві.

Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький.

З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави особливого вибору, де навчатись, не було. Платою за навчання нерідко було зречення "батьківської" унії, а відтак, в тих умовах, і національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви.

Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств. Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї для власних потреб. Разом з тим боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганні братств взяти під контроль діяльність духовенства, а також підготувати власні кадри європейських освічених священно-службовців. Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру.

Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка стала особливо актуальною у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. На той час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано ка­толиками та уніатами, і близько 60 — православними.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Одними з перших значних полемічних творів, написаних тогочасною книжною українською мовою, були дві книги Герасима Смотрицького «Ключ Царства небесного» та «Календар римський новий» (1587). Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією і, передусім, з апостолом Петром, «ключарем небесного царства».

У 1598 р. в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів — «Апокризис» Христофора Філалета (псевдонім М. Броневського). Автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпис-копів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької — «Плач»), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння — плачу Матері-церкви, зверненого до дітей — українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою — католицькою церквою.

1621 р. митрополит Іов Борецький (у співавторстві з Ісаєю Копинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання трактату під назвою «Протестація», який теж було спрямовано проти католицизму і унії, але значно посилено було антипольські настрої. Автори виводили походження українського народу з далекого минулого, з «Яфетового насіння», наголосили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ, апостолом Андрієм Первозванним, високо оцінили роль козацтва у боротьбі за збереження національної традиції й проголосили козацтво прямим спадкоємцем давньоруського вічового устрою, закликавши весь народ рішуче протистояти національно-релігійному гнобленню.

Видатним письменником-полемістом був також Захарія Копистенський (помер 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. Основною літературною працею 3. Копис-тенського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою «Палінодія або Книга оборони...», який писався протягом 1619-1622 pp. «Палінодія...» написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності — приказок, прислів'їв, порівнянь, а також афористичних висловів самого Копистенського. Автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископів грецької та римської церков, обґрунтовує положення про тісну єдність між «руською» та грецькою церквами.

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620). Він був родом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х pp. XVI ст. став ченцем Афонського монастиря. Його погляди відрізнялися від інших полемістів утому, що він виступав не лише проти національно-релігійного, але й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетського аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. Сьогодні відомо 17 творів Вишенського. Він виступав проти вищої ієрархії, що призвела до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів, Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки.