П равління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській Русі і його роль в етнополітичному та етнокультурному розвитку суспільства

Київська Русь після прийняття християнства: економіка соціально-політичний устрій, зовнішня політика

Київська Русь в умовах політичної роздробленості. Боротьба з кочовиками. Монгольське завоювання руських князівств

Причини роздроблення Русі. Політичний лад князівств.

У XII ст. могутня ранньофеодальна Давньоруська держава роздробилася на окремі самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську землі, князівства Ростово-Суздальське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Тмутараканське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицьке і Волинське.

Основними причинами роздроблення Київської Русі були дальший розвиток феодальних відносин, піднесення продуктивних сил, особливо зростання міського ремесла, феодального землеволодіння, а на цій основі — зміцнення місцевої землевласницької знаті, посилення і відособлення окремих князівств, економічна самостійність і політична відокремленість яких ґрунтувалися на натуральному господарстві. Державна влада в князівствах, що відірвалися від Києва, була зосереджена в руках феодалів, які користувалися правом власності на землі, правом одержувати додатковий продукт від залежних селян, тобто експлуатувати їх, стежити за виконанням ними державних повинностей і навіть судити їх. Увесь апарат влади й управління будувався за принципом феодального васалітету. На чолі кожного князівства стояв старший князь, що називався великим і був носієм верховної влади. Кожне князівство мало свій політичний центр — найбільше місто. Велике князівство або земля поділялося на менші князівства або князівські волості, які складалися з сільських волостей, або погостів, що об'єднували по кілька сіл. Сюди для управління великий князь призначав (з менших князів, бояр, дружинників) посадників, тисяцьких, вірників, тіунів, що перебували у васальній залежності від старшого князя.

Великий князь і вся феодальна знать, які жили за рахунок експлуатації залежного від них населення, розширювали і зміцнювали державний апарат, адміністрацію, яка тримала в покорі пригноблені народні маси.

Соціально-економічні відносини.

Відособлення окремих земель і роздроблення Русі, хоч і мало свої негативні сторони, зумовлюючи, зокрема, часті усобиці і ослабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками, загалом були закономірним етапом у поступальному розвитку феодального способу виробництва.

Для періоду роздробленості, що був початковим етапом розвинутого феодалізму, характерний значний розвиток продуктивних сил. У сільському господарстві дедалі ширше почали переходити від перелогу й підсіки до трипілля, застосовувати як добриво гній, освоювали для посівів дедалі більше нових земель. Удосконалювалися знаряддя сільськогосподарської праці, зокрема щодалі більше почали використовувати плуг з лемешем і відвальною полицею, що відвертав скиби землі, завдяки чому вона краще оброблялась. Посівна площа розширювалася, зростали врожайність, продуктивність господарства.

Одночасно з цим феодали посилювали наступ на сільську общину, за рахунок якої вони збільшували свої земельні володіння. Значного поширення набули вотчини — спадкові володіння — і володіння, які князь давав своїм вільним слугам — боярам і дружинникам — в нагороду за службу.

У період роздробленості основною формою експлуатації залежного населення була рента продуктами, що передбачала більш високу культуру безпосереднього виробника і, отже, більш високий ступінь розвитку його праці і суспільства взагалі. Це сприяло піднесенню міст, посиленню товарного виробництва. Поряд з цим дедалі більшого поширення набувала відробіткова рента.

Розвивалося ремесло, поглиблювалася його диференціація, розширювалися місцеві ринки. Кількість міст на Русі, за даними літописів, на XIII ст. зросла до – 300. У містах склалася міська верхівка — «мужі градські» — купці і заможні городяни, які експлуатували міську бідноту.

Загострювалася класова боротьба селян і міської бідноти проти феодалів. Ця боротьба виливалася в різні форми: втечі, псування панського інвентарю, підпали й пограбування дворів феодалів, убивства експлуататорів, відкриті повстання.

Феодальна роздробленість призвела до послаблення зв'язків між окремими частинами Русі. Але в народі жила ідея єдності всієї Руської землі, що яскраво відображено в літературі того часу, зокрема в «Слові о полку Ігоровім». Із зростанням у надрах натурального господарства товарно-грошових відносин, посиленням у рамках окремих князівств і територій економічних, політичних і культурних зв'язків зародилася і почала міцніти, на противагу роздробленості, тенденція до політичної централізації і об'єднання земель. Найактивніше проти роздробленості за міцну князівську владу виступали дрібні і середні феодали-дружинники, торговельно-реміснича верхівка міст.

Формування української народності в XII — XIII ст. Етнонім «Україна».

У XII — XIII ст., у час роздроблення Русі на окремі самостійні князівства, продовжувався процес формування української народності. Територією формування української народності були землі Південно-Західної Русі — Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина. Провідну роль у складанні української народності, як і в усьому її житті, відігравала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина), головним центром якої залишався Київ.

На цих територіях продовжували існувати землі-князівства, в яких розвивалася економіка і культура та між якими розвивалися економічні й культурні зв'язки. А на західному терені Південно-Західної Русі кілька століть існувала велика етнічно українська держава — Галицько-Волинське князівство.

У цей же час на основі взаємодії південно-західних східнослов'янських племен формувалася далі українська мова. У фольклорних і писемних пам'ятках XII — XIII ст., зокрема в «Слові о полку Ігоровім», Київському і Галицько-Волинському літописах та інших, філологи знаходять фонетичні, граматичні й лексичні риси, які з часом стануть притаманними українській мові.

Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала мати назву Русь. Народ називав себе Русею, людьми руськими, русинами, а свою мову — руською. Разом з тим у XII ст. з'явився термін Україна, який стане етнонімом наших земель. У писемних джерелах вперше назва «Україна» зустрічається під 1187 роком у Київському літописі, очевидно, в розумінні край, країна, Південна Русь. Літописець пише, що в зв'язку із загибеллю князя Володимира Глібовича у битві з половцями на півдні Переяславщини «плакашася по нем вси переяславцы... о нем же Украйна много постона». Під 1189 р. той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю. Літописець пише, що князь Ростислав приїхав «ко Украине Галицкой». Галицько-волинський літописець сповіщає, що в 1213 р. князь Данило Галицький з братом Васильком відібрав у польських і угорських загарбників «Берестий, Угровеск, Верещин, и Столпе, и Комов, и всю Украину», тобто північно-західні землі Галичини й Волині.

Отже, уже наприкінці XII — на початку XIII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» пошириться на всі етнічні українські землі.

Князівства середнього Подніпров'я.

Серед князівств важливе місце належало Ростово-Суздальському, бо саме тут, на північному сході, утворився пізніше центр майбутнього об'єднання Русі. За князювання Юрія Долгорукого під 1147 р. вперше в літописах згадується Москва, якій судилося в майбутньому стати центром Російської держави. На півночі наймогутнішою була Новгородська земля, яка стала феодальною республікою. Велику роль в її управлінні відігравало віче, яким керували бояри.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське — наприкінці XII — у першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зовнішній торгівлі, зокрема шляхом «з варяг у греки», часткового відпливу населення на захід і північ значною мірою послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я, особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців, продовжували розвиватися землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами.

Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань. Частими були напади на Київщину половців.

Проте перед монголо-татарською навалою в 1240 р. політичне значення Києва настільки підупало, що він не мав навіть своїх князів. Києвом правив воєвода галицького князя Данила Дмитро.

Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста — Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича — Ольговичі. Чернігово-сіверські князі у першій половині XIII ст. вели боротьбу не тільки за Київ, а навіть і за Галич.

Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників.