113. Види представницького (депутатського) мандату у зарубіжних державах

Термін «мандат» (від латинського mandatum - доручення) означає документ, що засвідчує права та повноваження будь-якої особи.[1] Таким чином, під депутатським мандатом прийнято розуміти документ, що доводить законність повноважень (прав і обов‘язків) депутата як члена представницького органу влади.

Сучасне конституційне право виділяє два типи депутатського мандату: імперативний мандат та вільний мандат.

Під імперативним мандатом прийнято розуміти систему відносин, в якій депутат розглядається лише як уповноважений своїх виборців. Але слід зазначити, що в юридичній літературі не існує єдності в розумінні змісту імперативного мандату. Ряд авторів розглядає імперативний мандат як обов‘язковий наказ виборців своєму депутату. Відповідно, імперативний мандат складається з двох елементів: наказів виборців та права відклику депутата виборцями., але найбільш поширеним в юридичній літературі є поняття імперативного мандату, доповнене третім елементом – підзвітністю депутата перед виборцями.

Становлення і нормативне закріплення імперативного мандату пов‘язане з епохою розпаду феодального ладу, історією середньовічного міста та розвитком права Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, в яких монархічна форма правління у ХІІ-ХVІ ст. почала набувати станово-представницький характер. Так, у Франції скликались Генеральні штати – орган при королі, що мав дорадчий характер. Кожен стан обирав своїх депутатів, які були представниками своїх виборців і були зобов‘язані строго слідувати їх інструкціям. Відносини депутата з виборцями будувались за принципом імперативного мандата, тобто обов‘язкового доручення. Депутати могли бути достроково відкликані зі складу представницького органу, а по закінченні сесії були зобов‘язані звітувати про виконання наказів та доручень виборців.

На мою думку, в сучасних умовах державотворення імперативний мандат в буквальному значенні є нежиттєздатним інститутом. Навіть якщо розуміти імперативний мандат менш жорстко, а саме як обов‘язок парламентаря слідувати волі всіх виборців, коли вона прямо виражена, при вільній діяльності в решті випадків ми знову повертаємось до ситуації в якій, якщо парламентар вважає виражену волю своїх виборців такою, що не відповідає національним інтересам, він зобов‘язаний виконувати її або подавати у відставку чи піддатися відкликанню. Імперативний мандат не відповідає системному веденню суспільства, він базується на сприйманні суспільства лише як простої суми складових частин, а не як єдиного цілого з його особливими якостями та інтересами. Окрім того, серед теоретиків конституційного права інститут відкликання депутата достатньо часто сприймається як механізм можливого тиску на депутата.

Розвиток парламентської демократії, закріплення ідеї розподілу влади та проведення вільних виборів сприяли появі та становленню альтернативного типу мандату, що гарантує особливе становище депутатів, а також їх незалежність і непідзвітність перед виборцями – вільний мандат.

Своє нормативне закріплення принцип вільного мандату отримав під час Великої французької революції, а саме у тексті декретів Національних зборів 1879 року, якими парламентарів звільнили від обов‘язку дотримуватись інструкцій виборців. Пізніше такі інструкції були заборонені взагалі.

Закріплення вільного мандату визначає, що парламент є інститутом державної влади і наділений делегованими повноваженнями на здійснення суверенітету від імені всієї нації. Як наслідок, доручення, інструкції або накази виборців депутату втрачають свою імперативність, оскільки депутат представляє не свій окремий округ, а всю націю. Вільний мандат забороняє здійснення на депутатів тиску під впливом відповідальності у формі відкликання депутата і тим самим посилює статус депутата.

Однак вільний мандат не означає повної свободи дій парламентаря, хоча і на відміну від імперативного дає значно більше можливостей для самостійної роботи. Навіть при відсутності відкликання та обов‘язковості наказів виборців депутат залишається представником народу і не може не підтримувати зв‘язки з виборцями та не здійснювати взаємодію з ними. Якщо б така ситуація мала місце, це призвело б до грубого порушення принципу народовладдя, а саме одного з його інститутів – представницької демократії. Депутати парламенту повинні виражати загальну волю народу, яка втілюється в законах, а без підтримання зв‘язків з виборцями це неможливо.

Законодавче закріплення вільного типу мандату, як наслідок, відкриває більше можливостей для професіоналізації депутатів порівняно з імперативним мандатом. Депутат, який впевнений у тому, що буде продовжуватиме свою професійну діяльність без погрози відкликання, має змогу відкрито і незалежно виражати свою думку. Одночасно вільний мандат суттєво зменшує вплив регіонального лобізму.

Якщо взяти для прикладу закріплення певного типу мандату парламентаря в країнах СНД, можна констатувати, що після розпаду СРСР в процесі правонаступництва молоді держави отримали у спадок імперативний тип мандата. Але під час формування власної системи законодавства вони поступово почали переходити до запровадження вільного типу мандата, що знайшло своє відображення у відповідних нормативно-правових актах цих країн.

Підсумовуючи вище викладене, треба зазначити, що закріплення того чи іншого типу депутатського мандату не пов‘язане з обсягом передбачених законодавством представницьких повноважень парламентаря, але прямо пропорційно впливає на можливості самостійного прийняття ним рішень в сфері реалізації отриманих повноважень.