49. Конституційно-правовий статус глави держави у Федеративній Республіці Німеччина (порядок обрання, повноваження, відповідальність)

Главою держави у Федеративній Республіці Німеччині є федеральний Президент. Він обирається строком на п'ять років Федеральними зборами — конституційним органом, який скликається лише з цією метою і складається з депутатів бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парламенту землі. Федеральним президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п'ять років. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний президент представляє Федеративну Республіку Німеччину з точки зору міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама зовнішня політика є справою федерального уряду.

Федеральний президент призначає і звільняє "федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Ціснику Федеральних законів.

Він пропонує бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не має згоди бундестагу, то федеральний президент за пропозицією канцлера може розпустити бундестаг. У 1972 і 1983 роках у такий спосіб були здійснені дострокові вибори. Федеральний президент своєрідно уособлює єдність політичного устрою держави. Він стоїть за партійними межами і символізує все те, що єднає державу \ конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання федеральний президент як вирівнююча нейтральна сила над політичною боротьбою дня може здобути великий особистий авторитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політичними справами встановити мірки для політичної і модальної орієнтації громадян: Більшість актів президента повинні бути контрасигнованими головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

50. Концепції закріплення прав людини і громадянина в конституційному праві зарубіжних держав

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які звичайно пере­дують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: «Французький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декла­рації 1789 року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року». От­же, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.

 

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Та­кий підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені верховним судом.

Слід також за­уважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60—80-і роки XX ст. майже в усіх штатах були прий­няті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розши­рили обсяг конституційного регулювання прав і свобод особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Велико­британії. Тут немає акта конституційної значущості, у якому б закріпля­лися основи правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідно­го змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Конституційні права і свободи особи, залежно від характеру відоб­ражених в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного права звичайно класифікують як особисті та політичні. Іноді сюди додають і соціально-економічні права, розглянуті вище. Наведена класифікація є де­що умовною, оскільки не сприяє точному визначенню групової належності окремих прав і свобод. Наприклад, право на страйк містить елементи, поєднані з політичним і соціально-економічним станом особи.

51. Моделі організації конституційного контролю у зарубіжних країнах // Європейська модель конституційного контролю (зміст, особливості, способи формування органів конституційного контролю)

Однією з особливостей держав­ного ладу багатьох країн є наявність конституційного контролю. Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний кон­троль визначають широко: як діяль­ність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-право­вих або тільки законодавчих актів. У деяких випадках йдеться про здійс­нення конституційного контролю са­мим народом шляхом референдуму. Найбільш прийнятим є вузьке трак­тування конституційного контро­лю, за яким він сприймається на­самперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції норма­тивно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можли­вості застосування цих актів або навіть їх існування.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XIX ст. Осно­вою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. І хоч і сьогодні тут дискутуються питання обсягу повнова­жень судів у сфері конституційного контролю, реальність цих повнова­жень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція конституційно­го контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад.

Різновидом американської моделі організації конституційного кон­тролю є така модель, за якою функція контролю належить не всім загальним судам, а тільки вищому суду. Ця модель реалізована в Австралії, Ес­тонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та в ряді інших країн. Прийнята вона і в деяких країнах, що розвиваються. В усіх цих країнах оцінку кон­ституційності законодавчих актів дає верховний суд, який може мати й іншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстиції, і конституційний контроль становить не єди­ну його функцію.

Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його спеціальній палаті. Існують країни, де для роз­гляду відповідних питань передбачене створення спеціального складу вер­ховного суду.

 

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. її характеризує наявність у державно­му механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів за­гальної юрисдикції. Головним завданням цього органу — конституційного суду — є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існу­вати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Так, у ФРН крім федерального верховного суду і федерального кон­ституційного суду існують федеральний адміністративний суд, федераль­ний фінансовий суд, федеральний суд у сфері трудових відносин і федераль­ний суд із соціальних питань. Згідно зі ст. 92 Основного закону, всі вони разом з судами земель здійснюють судову владу. Але найбільш престижним є членство саме в конституційному суді.