Олександр Купрін (1870-1938)

“У мистецтві – головне простота, а її досягти дуже важко”. Так говорив у своїй лекції 1916 року визначний російський письменник-реаліст, майстер жанрів оповідання й повісті Олександр Іванович Купрін. Він усе життя дотримувався принципа “простоти”: більшість прозових творів Купріна мають нескладний сюжет і струнку композицію, вони прості, життєподібні й надзвичайно правдиві. До того ж творчість Купріна значною мірою була автобіографічною: його повісті й оповідання є більш або менш творчо перевтіленим викладом певних епізодів його життя. “Майже в кожному з його творів, - писав друг Купріна письменник і літературознавець В. Боцяновський, - можна вказати не лише місце дії, але навіть назвати прізвища персонажів, які послужили оригіналами для його героїв”. Автобіографічність стилю Купріна проявилася і в тому, що він вкладав свої думки, погляди, оцінки і навіть мовленнєву манеру в уста багатьох героїв. Письменник сам відчував цю особливість своєї творчості і дав їй спеціальну назву – “грамофон”.

Купрін не був новатором у літературі. Лев Толстой так охарактеризував його творчу манеру: “Новий письменник користується старими прийомами”. Купрін доволі негативно ставився до сучасних йому письменників-модерністів (особливо – символістів), називав їх “фокусниками” і “шарлатанами”. Він намагався насамперед продовжувати гуманістичні й реалістичні традиції російської класичної літератури. Усе життя письменник слідував принципу, що він його сам сформулював: “треба знати, що пишеш”.

Купрін народився 26 серпня 1870 року в місті Наровчаті Пензенської губернії в сім’ї дрібного чиновника. Батько помер через рік після народження хлопчика, а у 1873 сім’я, що залишилася без засобів існування, вимушена переселитися у московській Вдовий дім (пізніше описаний в оповіданні “Свята брехня”). Шести років Купріна було віддано у сирітський пансіон, з 1880 року він вчиться у 2-й Московській воєнній гімназії, яка згодом була реформована у кадетський корпус. Пізніше він навчається в юнкерському училищі (1888-1890). У 1889 році було опубліковано перше оповідання Купріна “Останній дебют”. Автора за нього посадили на гауптвахту: виховонцям воєнного училища заборонялося друкуватися.

У 1891-1894 роках у складі 46-му Дніпровського полку, якій стояв у Подільській губернії, Купрін служить в українських містечках Волочиську і Проскурові. Він пізнає буденне армійське життя, яке згодом зобразить у багатьох своїх творах (“Дізнання”, “Нічліг”, “Нічна зміна”, “Прапорщик армійський”, “Поєдинок” та ін.). У серпні 1894 року в чині поручика він виходить у відставку.

У 1894-1899 роках перепробував чимало занять, мандруючи українськими землями. У Києві він розвантажує баржі з кавунами, організовує атлетичну громаду. 1896 року він здійснює поїздку на Донбас, де кілька місяців працює на заводі. Наступного року Купрін перебуває на Волині, де служить лісничим, управляючим маєтком у Рівненському повіті, псаломщиком, вивчає зубоврачебну справу. Згодом він вступає до провінційної трупи, працює землеміром, зближається з цирковими артистами. Саме у ці роки Купрін став професійним літератором. Він працював у газетах “Київське слово”, “Життя і мистецтво”, “Киянин”, “Волинь”, пише статті й фейлетони, театральні рецензії та огляди преси, порліцейські й судові хроніки, нариси і оповідання. Мистецтво влучної соціальної і психологічної характеристики письменника проявилось у серії нарисів “Київські типи”.

1896 року було надруковано повість Купріна “Молох”, заснованої на донецьких враженнях. Твір став етапним не лише для молодого письменника, але й для усієї російської літератури. Крізь сприйняття головного героя – інтелігента Боброва Купрін зображує убогий побут робітничих поселень, а також підноситься до інакомовлення. Молох – бог сонця давніх фінікіян, якому приносили людські жертви, - став у повісті символом російського капіталізму, безлюдяного і алчного, такого, що потребує людських жертв.

Через рік у Києві виходить збірка оповідань Купріна “Мініатюри”, куди увійшли зокрема твори про армійське життя (“Нічліг” і “Брегета”), життя цирку (“Allez!”), життя тварин (“Собаче щастя”). 1898 року у газеті “Киянин” друкуєтся повість Купріна “Олеся” – твір, у якому Купрін уперше заявив про себе як про чудового співця кохання. У повісті зображуєтся кохання сільської дівчини Олесі, що виросла у хаті старої “відьми”, та інтелігента Івана Тимофійовича, якого “доля закинула... на цілих шість місяців у глухе село Волинської губернії, на околицю Полісся”. Незважаючи на трагічний фінал, твір являє собою поему про високу щастя взаємного кохання. Природі, побуту і людям українського Полісся присвячені також купрінські оповідання “Лісова глуш”, “Срібний вовк”, “Конокради” та ін.

На початку ХХ ст. закінчуются роки мандрів Купріна. 1901 року він приїздить у Петербург. 1897 року письменник знайомиться з Буніним, через рік – з Чеховим, у 1902 році – з Горьким. 1903 року очолюване Горьким видавництво “Знання” випускає перший том оповідань Купріна. 1905 року письменник завершує повість “Поєдинок”, в якій зображена картина кризи, що охопила різні сфери російського життя, насамперед армію. Велике місце у книзі посідають картини солдатського (образи денщика Гайнана і забитого солдата Хлєбнікова) і офіцерського життя (Осадчій, Бек-Агамалов, Лещенко, Слива, Бобетинський). Герой твору - молодий підпоручик Георгій Ромашов, самотній, але безвольний мрійник. Він переживає “період визрівання душі”, морально виростає. Смертельна для Ромашова дуель з офіцером Ніколаєвим є логічним наслідком все нарастаючого конфлікту героя з офіцерським середовищем і безглуздою армійською системою. Одним з найцікавіших у повісті є також образ Назанського, тип інтелігентного й обдарованого офіцера, що вміє філософствувавти, проте не вміє жити.

Після “Поєдинку”, що мав величезний резонанс у Росії, Купрін пише алегоричне оповідання “Сни” (1905), оповідання “Штабс-капітан Рибников” (1906) і “Гамбрінус” (1907), цикл нарисів про балаклавських рибалок “Лістрігони” (1907-1911). Тема поетичного кохання втілюється в оповіданнях “Суламіф” (1908) і “Гранатовий браслет” (1911). У 1915 році письменник завершує роман “Яма”, присвячений проблемі узаконеної проституції; описує в ньому типи і звичаї “середнього” публічного дому.

• Штабс-капітан Рибников(1906). В одному зі своїх інтерв’ю 1909 року Купрін зазначив, що “першою своєю справжньою річчю” він вважає “Поєдинок”, а найкращою – оповідання “Штабс-капітан Рибников”. “Штабс-капітан Рибников” має оригінальний сюжет. Це психологічний детектив про японського шпигуна, шо маскується під простакуватого російського офіцера. Образ Рибникова є двоплановим. Адже в ньому примхливо поєднуються доволі тупий царський офіцер і розумний, освічений та вольовий ворог. Він - талановитий актор, що грає роль недалекої та обмеженої людини.

Спочатку Рибников з легкістю збирає необхідні йому відомості. Японський розвідник проникає в головний штаб і поліцейські участки, комендантське управління та управління казачих військ. У своїх ризикованих іграх він завжди перемагає тупих російських чиновників. Однак згодом Рибников зустрів на всоєму шляху гідного супротивника – журналіста Щавинського, тонкого психолога і “збирача людських документів”. Захоплююче змальовує Купрін психологічну “дуель” Рибников і Щавинського. Журналіст здогадується, хто приховуєтьбся під личиною штабс-капітана, одначе, захоплений його мужністю не має наміру видати шпигуна. Щавинському так і не вдається отримати зізнання Рибникова. А гине японський розвідник раптово й безглуздо.

• Гамбрінус (1907). Оповідання “Гамбрінус” є одним з найвідоміших творів Купріна. В ньому йдеться про єврейського скрипаля Сашку з одеського портового шинку “Гамбрінус”. Серед портових і морських людей Сашка користувався більшою шаною і відомістю, ніж місцевий архієрей чи губернатор. А коли він повернувся до Одеси з російсько-японської війни, куди Сашку мобілізували попри його майже п’ятдисятилітній вік, музиканта зустрічали так бурхливо і щиросердечно, як, мабуть, жодного з героїв цієї війни.

Бідний скрипаль – один з найвідважніших “маленьких людей” у творчості Купріна. У роки реакції він відмовляється виконати монархічний гімн, сміливо кидає в обличчя царського охоронця слово “вбивця” та вдаряє його. Таким його зробили роки революції 1905 року - час, коли “маленькі білі папірці ходили по руках разом з чудовим словом “свобода”, яке того вечора без числа повторювала вся неосяжна, довірлива країна”; час, коли Сашка грав у Гамбрінусі “Марсельєзу”... Погромщики знівечили Сашці руку. Однак оповідання завершується словами, що стверджують силу і непереможність мистецтва: “Нічого! Людину можна знівечити, але мистецтво все витерпить і все переможе”.

• Суламіф (1908). Повість “Суламіф” побудована як перекладення бібілійної “Пісні пісень”. Купрін використав її мотиви для зображення надзвичайного кохання єврейського царя Соломона і простої незаможної дівчини з виноградників Суламіфі. Основною ідеєю твору була сила любовного почуття, а сама повість прочитується як справжній гімн коханню, що є сильнішою за смерть і що робить людей, незалежно від їх стану, прекрасними. “Суламіф” є також прославленням жінки та її безмежної відданості коханому.

Світле і поетичне кохання Соломона і Суламіфі дає їм радість, яку неможливо ні з чим порівняти. Премудрий Соломон перкрасний у коханні, але ще прекраснішою є Суламіф, яка принесла цареві це велике й чисте кохання. Дівчина перероджується у своєму високому почутті: любов збагачує її душу й розум, відкриває перед нею красу світу, вкладає в її уста натхнені слова, котрі раніше вона не могла б промовити. Силу цього кохання не може перемогти навіть смерть. Вражена мечем (її вбивають за наказом жорстокої цариці Астіс, від якої відвернувся Соломон) Суламіф говорить Соломонові: “Дякую тобі, мій царю, за все: за твоє кохання, за твою красу, за втою мудрість, до якої ти дозволив мені торкнутися вустами, як до солодкого джерела... Ніколи не було й не буде жінки щасливішої за мене”.

Після жовтневого перевороту 1917 року Купрін, як і десятки інших російських письменників (Бунін, Л.Андрєєв, Зайцев, Шмельов, Алданов, Аверченко, Теффі, Саша Чорний, Мережковський, Гіппіус, Бальмонт, Г.Іванов, Северянін та ін.) емігрує з країни. З 1920 року разом із сім’єю він живе в Парижі. Емігрантське життя письменник переносив тяжко. В одному з листів він зазначав: “Чим талановитішою є людина, тим трудніше йому без Росії”. В роки еміграції Купрін звертається майже виключно до теми старої Росії, причому тепер він вже не розвінчує її соціальні болячки, а створює дещо ідеалізований образ Батьківщини. Письменник випустив збірки оповідань “Купол св. Ісаакія Далматського” (1928), “Єлань” (1929), “Колесо часу”(1930), “Жанетта” (1933), автобіографічний роман “Юнкера”(1933). Проте художнього рівня своїх найкращих творів 1890-1910-х років досягти вже не вдавалося. Як зазначав сучасник Купріна, також емігрант, літературознавець Г.Струве, “як би не оцініли Купріна нащадки, його судитимуть головним чином за його дореволюційними творами”.

1937 року Купрін повертається в Росію дуже хворим, вже не здатним працювати. За словами письменника Нікандрова, “він не приїхав в Москву, а його привезла туди дружина, як річ, оскільки він нічого не усвідомлював, де він і що він”. У сталінській Москві за Купріна були написані панегіричні нариси і з’явилися “покаянні інтерв’ю”. Купрін помер 25 серпня 1938 року від рака в Ленінграді; там само під час блокади покінчила життя самогубством його дружина.

• «Гранатовий браслет»(1910). Над оповіданням “Гранатовий браслет” Купрін працював під час свого перебування в Одесі в 1910 році. Незадовго до цього він поховав свою мати. Її смерть сильно вплинула на Купріна. Він писав у листі до свого друга Ф. Батюшкова, що “смерть матері це похорон молодості”, і зізнавався, що став “сентиментальний, чутливий і кволий”. Купрін зізнається також, що у нього “послаблюється інтерес до побуту”. Ці переживання відбилися на ліричному, зовсім не побутовому характері його “Гранатового браслета”. Адже художнім завданням цього оповідання було показати не “нерівність станів” (хоча письменник звертається і до соціальної проблематики, до “маленької” людини), а духовно перетворюючу, просвітлюючу силу всепоглинаючого почуття кохання.

Оповідання “Гранатовий браслет” було одним з найулюбленіших творінь письменника; думаючи про нього, він плакав. Купрін зізнавався, що “нічого цнотливішого він ще не писав”. “Гранатовий браслет”, подібно до багатьох купрінських творів, побудовано на реальних подіях. Письменник використав факти з сімейної хроніки князів Туган-Барановських :“це... сумна історія маленького телеграфного чиновника” П. П.Жолтого, що був “так безнадійно, зворушливо і самовіддано закоханий у дружину Любимова”. Проте напіванекдотичній історії він надав рис високого трагізму. До того ж дію оповідання перенесено з Петербурга до Одеси.

Тема оповідання – “велике кохання, яке повторюється лише один раз на тисячу років”, за висловом одного з персонажів. У “Гранатовому браслеті” відстоюється велике призначення кохання. Передаючи свої враження від опери “Кармен”, Купрін говорив, що “любов завжди трагедія, завжди боротьба і досягнення, завжди радість і страх, воскресіння і смерть”.

Слід зауважити, що кохання є провідною темою багатьох визначних витворів Купріна. Велике пристрасне почуття пронизує такі його твори, як “Молох” і “Олеся”, “Поєдинок” і “Суламіфь”. Кохання визначає сюжетний рух численних купрінських книг. Воно немов окрилює закоханих героїв і героїнь, сприяє виявленню їх найкращих якостей. Кохання рідко у творах Купріна буває щасливим, воно найчастіше за все не знаходить відгуку в душі того, до кого звернена. Однак саме кохання надає навіть “побутовим” оповіданням письменника романтичної схвильованості й ліричного струменю. Саме кохання підносить закоханих героїв над сірим безрадісним побутом. І саме воно стверджує в всідомості читача думку про силу й красу великого, “сильного як смерть” людського почуття.

Розповідь присвячена внутрішньому пробудженню героїні – княгині Віри Миколаївни Шеїної. Вона самотня і нещаслива: чоловік Василь Львович не розуміє її, до того ж вона позбавлена радості материнства (“вона жадібно хотіла дітей”). Віра поступово усвідомлює справжню роль любові, починає відчувати світ, прекрасне, людину, сама себе. Етапи переродженню героїні символізують різні образи твору. Картина осінньої природи, прекрасної, але сумної втілює початок цього процесу. А звуки бетховенської сонати № 2 Largo Appassionato cупроводжують відчуття Вірою переродження своєї душі.

Намагаючись оспівати красу високого почуття, Купрін наділяє ним дрібненького чиновника Желткова. Він відгородився за допомоги всепоглинаючого і самовідданого кохання від світу, замкнувся на ньому. Вісім років Віра заповнює всі його думки, це його єдина радість і втіха. Перед смертю Желтков зізнається княгині: “Сталося так, що мене не цікавить в житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей, для мене усе життя полягає тільки у вас”. Але велике почуття не померло разом із ним. Смерть Желткова духовно воскресила Віру, розкрила перед нею світ невідомих раніше почуттів. Велике кохання маленької людини увійшло в її життя і свідомість, стало тим “дивом”, про яке Віра Миколаївна не знала раніше у своїх стосунках із чоловіком.

Оповідання сповнене символікою. Так, символічним є епіграф до “Гранатового браслету” – “L. van Beethoven. 2 Son. (op. 2. № 2). Largo Appassionato”. Це назва частини музичного твору геніального німецького композитора. Саме ім’я Бетховена, що прожив трагічне життя (позбавлений особистого щастя, глухий) і писав трагічні музичні твори, звучить як трагічний акорд до подій купрінського оповідання. Вказання на доволі маловідомий твір композитора (Друга соната), що його любить Желтков, також символічне: люди не почули маленького чиновника, так само як і Бетховена. Музичний термін Largo Appassionato вказує на темп і характер виконання твору: Largo – дуже повільно, широко, аppassionato – пристрасно, з великим почуттям. Саме так повинно, за задумом Купріна, звучати і його оповідання, що розгортається дуже повільно й описує велике почуття. Саме так – Largo Appassionato, і за Бетховеном, і за Купріним, нехай повільно, але з великим почуттям – потрібно жити людині.

Символічними в оповіданні є і картини природи: зміни у природі “акомпонують” душевним змінам героїні, відбивають етапи її життя. Роль символу виконує в оповіданні і гранатовий браслет. Безперечно, він символізує кохання, “велике кохання, яке повторюється лише один раз на тисячу років”. Проте кохання з неодмінно трагічною розв’язкою. ”. Недаремно Купрін порівнює п’ять гранатів браслета з "п’ятьма червоними, кривавими вогнями", а княгиня, загледівшимь на браслет, з тривогою викрикує:"Наче кров!". Браслет – сімейна реліквія, він належав прабабці Желткова, а потім передавався із покоління в покоління. Після смерті матері Желткова він має належати його дружині. Отже, браслет – не просто відісланий подарунок, а прозорий натяк на те, що Віру Желтков сприймає не просто як недосяжний ідеал, але і як жінку, що могла б стати йому за дружину. До того ж браслет, “за старовинним переказом... має здатність сповіщати дар провіщання жінкам, що носять його, і відганяє від них тяжкі думки”. Желтков відчуває, що Віра нещаслива, він сподівається своїм подарунком “пробудити” її, сподівається, що вона усвідомить своє кохання, а “дар провіщання” допоможе прийняти їй правильне рішення. І Віра Миколаївна дійсно має цей дар, адже вона несподівано передбачила: “Я знаю, що ця людина уб’є себе”.

“Любов сильна, як смерть”. Це слова з бібліної “Пісні пісней”. Вони наводяться в оповіданні “Гранатовий браслет”, вони також були визначальними для попереднього купрінського оповідання “Суламіф” Вони пронизують оповідання Шолом-Алейхема “Пісня пісней”. Вони стали заголовком роману Мопассана “Сильна як смерть”. “Гранатовий браслет” – це лірична балада про кохання, кохання не лише “сильне, як смерть”, але й сильніше від смерті.

Запитання і завдання:

• Визначте основні етапи творчого шляху Купріна.

• Охарактеризуйте проблематику оповідань Купріна “Штабс-капітан Рибніков” і “Гамбрінус”.

• Як прославляється “сильне, як смерть” кохання в повісті “Суламіф”

• Сформулюйте тему, охарактеризуйте фабулу оповідання Купріна “Гранатовий браслет”.

• Що складає головний конфлікт у оповіданні? Що означає кохання для княгині Віри? Як воно перероджує героїню?

• Які риси автор виділяє у образі Желткова?

• Що символізує епіграф до оповідання, в чому символічне значення образу гранатового браслету? Яку символічну роль виконують у оповіданні картини природи?

• Рекомендована література: Безсонова М.І. Так ли уж безответна его любовь? О “Гранатовом браслете”А.И.Куприна. Материалы к уроку //Зарубіжна література. – 2000. - № 5; Волков А. Творчество А.И. Куприна. - .М., 1981; Кулешов Ф. Творческий путь А.И.Куприна. 1883-1907. – М.,1983; Куприна Ксения. Куприн – мой отец. – М., 1979; Лилин В. Александр Иванович Куприн. – Л.,1975; Михайлов О. Куприн. – М.,1981.