Крістоф Рансмайр

(нар. 1954 р.)

Австрійський письменник Крістоф Рансмайр – філософ за освітою. Багато років він працював у журналістиці, а в літературу увійшов у 80-і роки. Рансмайру належать такі книги, як ”Осяйний захід” (1982), “Жахіття криги й пітьми” (1984), “У глухому куті” (1985). Найвідоміший роман Рансмайра “Останній світ” було надруковано 1988 року. Невдовзі з’явився його український переклад (“Всесвіт”, 1992, № 3-4).

• Останній світ (1988). Роман “Останній світ” розповідає про подорож римлянина Котти на околицю Римської імперії, в чорноморське місто Томи (сьогоднішня Констанца), куди був зісланий ісператором Октавіаном Августом поет Овідій. Поштовхом до подорожі була недостовірна звістка про те, що Овідій помер. Котта, що був прихильником творчості знаменитого поета, вирішує знайти в Томах Овідія або ж свідоцтва про його смерть. Але головне, що його цікавило, це рукопис “Метаморфоз”, що, за сюжетом роману Рансмайра, був спалений поетом перед його зісланням, але нібито відновлений в Томах. Подієвий ланцюг “Останнього світу” складає життя Котти в Томах, пошуки Овідія і його “Метаморфоз”, участь у чужому й безглуздому провінційному житті, а також знайомства з мешканцями міста, які носять імена персонажів Овідієвої поеми. Він стає свідком різноманітних “метаморфоз” героїв, слухає їхні історії, сам бере участь у містерії за сценарієм Овідія і йде в гори “Назоновим шляхом”. У підсумку Котта не знаходить ні Овідія, ні підтверджень його загибелі, ні “Метаморфоз”.

Здавалося б, книга К.Рансмайра має бути черговою в літературі спробою створити роман на античному матеріалі, використати його історію й міфологію, художньо відтворити події з життя видатного поета. І хоча Овідій так і не з’являється жодного разу перед читачем, цей прийом також непогано відомий :пригадаймо хоча б драму М.Булгакова “Пушкін (Останні дні)” без Пушкіна або ж роман Т.Манна про Гете “Лотта у Веймарі” майже без Гете (він з’являється лише в двох епізодах). Однак роман “Останній світ” – явище не схоже на реалістичні або модерністські інтерпретації давніх часів. Це – типовий зразок постмодерністського роману.

Насамперед вражає те, що письменник послідовно порушує історичну правду. Звичайно, твори на історичну тематику нерідко відхиляються від існуючих фактів, розбавляючи їх художнім домислом (наприклад, романи Генріха Манна чи Леона Фейхтвангера). А в “античних трагедіях” Шекспіра знаходять чимало анахронізмів. Одначе Рансмайр поводиться з античною історією і міфологією вільніше, ніж будь-хто з його попередників, а його “свідомі” анахронізми можуть шокувати звиклого до “достовірних” і навіть “експериментальних” історичних книг. Ось лише кілька прикладів. В Коттах їздять на автобусах і дивляться кінострічки. В Римі існують газети і фотографії,телефони і прожектори; живуть поліцейські в цивільному і президенти наглядових рад. І це не просто осучаснення історії – це її перемішування. Рансмайр тасує історичні епохи, як карточну колоду: мармурові скульптури живуть поруч із дверима на фотоелементах, демонстрації розганяють за допомоги сльозоточивих газів, після смерті Августа звучать церковні хорали, Котта навчався в Дантовій академії, а німець Діт є учасником і дезертиром Другої світової війни... Якщо класики літератури ХХ століття (М.Пруст, Т.Манн, Г.Уеллс) намагалися вивчити природу часу, віднайти “втрачений час», приборкати його, то К.Рансмайр відмовляється від усього цього. Він, зазначає Д.Затонський, “переконаний, що ніяким законам час не підвладний, і завдання своє вбачає у тому, щоб викрити ілюзорність цілеспрямованого руху цього самого часу”. Часу ніби вже немає. Це дійсно “останній світ”, що перебуває “над плином історичного часу” (А.Карельський). Подібне світовідчуття є безперечною ознакою постмодерністської свідомості. За Рансмайром, земне життя нерухоме й незмінне, а “прогрес” є фікцією. Думка, здавалося б, не нова, але новою є форма її втілення. Якщо Екклесіаст стурбований цим, то письменник-постмодерніст насміхається.

Але, мабуть, головні парадокси в романі пов’язані з Овідієвими “Метаморфозами”. Як відомо, цей твір існує насправді (інакше б і не було роману К.Рансмайра). Але в “Останньому світі” цієї книги – як тексту – немає. Про існування “Метаморфоз” не знають мешканці “залізного міста”. Проте персонажі книги Овідія живуть тут, у Томах! Це Лікаон, Терей, Кіпаріс, Прокна, Феме, Арахна, Ехо та інші. Вони, звичайно ж, знижені у порівнянні з творінням поета. Терей – різник, Ехо – проститука, Фама – торгує колоніальними товарами і т.д. І хоча спочатку Рансмайр наділяє всіх цих людей іншою,ніж у Овідія, долею, поступово усі вони виявляють свій генетичний зв’язок з “Метаморфозами”. Прикметно, що австрійський письменник написав своєрідний коментар до свого роману – “Овідіїв репертуар” (він надрукований після основного романного тексту), що оголює постмодерністську гру. В ньому у вигляді паралельних історій міститься виклад подій з життя міфологічних та історичних героїв “двох світів”: “Останього світу” і світу давнього. Тут читач знайде відомості про Овідія і Котту, Августа і Піфагора, Геракла і Орфея, Ікара і Кипариса. Так, Кипарис “у давньому світі” – улюбленець Аполлона, вродливий юнак, що “ненароком убиває свого прирученого оленя”, а Кипарис в “Останньому світі” – “карликовий на зріст кіномеханік з Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя”. Прокна “у давньому світі” – дочка афінського царя, а в “Останньому світі” вона є дочкою різника. А знаменитий вчений Піфагор, автор вчення про перетворення душ, у Томах має репутацію божевільного слуги Овідія.

“Останній світ” є ілюстрацією концепції постмодернізму про світ як текст. Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, текст стає головним героєм постмодерністської літератури. Однак у постмодерністів, як справедливо зазначає Б.Бігун, спостерігається “не відтворення-воскресіння тексту, як у Булгакова, а, навпаки, його зникнення. Романи пишуться про відсутність книги або про її знищення: у постмодерністських творах книзі потрібно бути розірваною на шматки, спаленою (рукописи тут горять), зниклою, а то й просто не існуючою з самого початку...” У книзі К.Рансмайра рукопис “Метаморфоз” як тексту теж горить, але цієї книги не існує лише у традиційному сенсі. Спалена Овідієм книга в “Останньому світі” розчинилася в житті, вона втілилась у Томах, що являють собою текст-світ. А герой роману Котта стає свідком, а згодом і учасником матеріалізації сюжетів і пророцтв Овідія у Томській реальності. Рансмайр пише наприкінці роману: “Вигнаний з Рима, з царства необхідності й здорового глузду, поет розповів свої “Метаморфози” до кінця, зробив голе круте узбережжя, де мерз і тужив за домівкою, своїм узбережжям, а тих варварів, що утискували його і зрештою вижили до занедбаної Трахіли, взяв за свої óбрази”.

Законом тексту-світу в романі є метаморфози. Весь твір являє собою потік вічних перевтілень, що розпочинаються вже з його першої фрази, в якій зображено перетворення зграї білих птахів на білий гребінь хвилі: “Ураган був пташиною зграєю десь у нічній високості; білою зграєю, що з клекотом підлітала все ближче, ближче і раптом виявлялася гребнем страшного валу, який наскакував на судно”. В статичному “останньому світі” певні зміни і зрушення відбуваються лише завдяки метаморфозам – нелогічним, несподіваним, абсурдним. Томський линвар Лікаон, що зберігає у своїй залазній шафі побиту міллю вовчу шкуру і зникає нічною порою, перетворюється на вовка. Сестри Прокна і Філомена, рятуючись від Терея, перетворюються на пташок. А син крамарки Феме Батт, який цілими днями не відходить від фільмоскопу, обертається в камінь. Метаморфози постійно охоплюють природу Томів: містечко то гине від нестерпної спеки, то від жорстоких морозів, а то поблизу нього виростає новий Олімп. А саме “залізне місто” Томи, в якому іржавіє залізо і кришиться каміння, панує голод і жебрацтво, перетворюється на царство воскреслих художніх образів. Як зауважує Б.Бігун, “у тексті-світі Рансмайра метаморфози позбавляються і традиційно-міфологічної, і естетичної функцій, однак виростають в універсальний закон буття, сутність якого пояснюється логікою Овідієвої творчості...”

Книга Рансмайра припускає різноманітні тлумачення. Очевидно, що поряд з постмодерністськими ознаками (світ я к текст, орієнація на “чуже” слово, гра, іронія тощо) в “Останньому світі” можна віднайти і актуальні проблеми людства: влада і митець, імперські амбіції та сепаратистські тенденції, роль мистецтва і доля творчої особистості за диктаторського режиму.

При вивченні тексту роману рекомендуємо звернути увагу на розділ ІІІ. В ньому йдеться, як на початку своїх пошуків Котта зустрічається з Піфагором. Старий слуга не дає зрозумілої відповіді про долю Овідія, проте показує Котті вкриті слимаками камені, на яких були викарбовані слова. Розчистивши каміння від “слизького сплетіння” і розшифрувавши слова, Котта спромігся прочитати надпис:

Ось і завершено труд

Ні вогонь ні залізо

Не владні над ним

Ані гнів руйнівний громовержця

Хай надлетить неминучий

той день

Що за правом одвічним

тіло дере

Закінчиться лиш никле

моє існування

В день цей єства свого

Кращою часткою звившись над світом

Злину до зір і ніщо не схитне не затре мого ймення.

Це – заключні рядки “Метаморфоз”. І Котта розуміє, що цей текст належить великому Овідію. Звичайно, символічним в контексті “Останнього світу” є те, що він відкривається йому вже на початку пошуків: текст існує раніше за світ, за концепцією постмодернізму. Але важливе й інше. Овідій, що присвятив свій найвизначніший твір плинності буття, в останніх його рядках ніби підіймається над потоком безкінечних перетворень. Він надає поетам і читачам майбутнього універсальну формулу творчості, що підноситься над буттям.

Запитання і завдання:

• У чому полягає незвичайність роману Рансмайра? Які ознаки постмодерністського роману ми знаходимо у ньому?

• Як автор інтерпретує в романі відомі історичні і літературні факти? З яких причин він це робить?

• Як в романі Рансмайра реалізують себе прийоми інтертекстуальності та метаморфози?

• В чому полягає художня цінність і смислове новаторство Рансмайра?

• Рекомендована література. Б.Бегун “Последний мир” К.Рансмайра: избавление от текста или неизбывность текста? //Вікно в світ. – 1998. - № 2; Д.Затонський. Метаморфозы Овидия Назона, или Покушение на движущееся время //Вікно в світ. – 2000. - № 2.