Іван Олексійович Бунін

(1870-1953)

«Горький – епоха, а Бунін кінець епохи», - так лаконічно визначила М.Цвєтаєва місце письменника серед представників російської прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. «Останнім з класиків російської літератури» назвав Буніна Олександр Твардовський. І дійсно, Іван Олексійович Бунін – один з найвизначніших російських письменникі рубежа століть в творчості якого засвідчили себе як традиції російської класики ХІХ ст., так і нові тенденції розвитку прози, пов’язані з орієнтацією на підкреслений ліризм та поглиблений психологізм оповіді.

І.Бунін народився 22 жовтня 1870 р. у Воронежі. Він був вихідцем із старовинного аристократичного роду, але на час його народження родина остаточно збідніла, що наклало свій відбиток на біографію Буніна, не надто типову для представника дворянського класу. «Я ж мало не з дитинства, - писав пізніше Бунін, - був вільнодумцем, цілком байдужим не лише до своєї блакитної крові, але й до повного занедбання усього, що було з нею пов’язаним».

З 1881 р. він вчиться в Єлецькій гімназії, але через чотири роки залишає її, недовчившись, і далі займається самоосвітою під керівництвом брата-народовольця. Вже з молодих років Бунін часто і охоче подорожує, змінює багато професій: коректора, бібліотекаря, статиста кількох губернських газет. Часто не мав навіть власної квартири, жив у знайомих, перебивався випадковими заробітками. «Я із справжнім страхом, - пригадував Бунін, - ставився завжди до будь якого добробуту, прагнення до якого підпорядковувало собі людину; а крайнощі і звичайна ницість цього достатку викликали у мене ненависть». З середини 90-х років Бунін у Москві, де налагоджує тісні і постійні контакти з відомими прозаїками, поетами, критиками, водночас і сам активно випробовує свої сили в літературі, пише прозу й вірші. Літературний успіх з початку 900-х років суттєво покращує матеріальний стан письменника, він отримує можливість повністю присвятити себе літературі а також реалізувати свою давню мрію – здійснити мандрівку за кордон (Берлін, Париж, Швейцарія, Італія; пізніше – тривала мандрівка країнами Сходу).

Літературна творчість І.Буніна розпочалася рано. «Те, що я став письменником, - пригадував в 1927 р. Бунін, - сталось якось саме собою, визначилось так рано і непомітно, як це буває лише у тих, кому це визначено долею». Ще у віці 7-8 років він пише свої перші вірші, в яких наслідує О.Пушкіна та М.Лєрмонтова. В 1891 р. з’явилася перша його книга “Вірші 1887-1891 років”, яка не принесла йому особливого успіху. Більш сприятливими були відгуки критики на наступні поетичні збірки Буніна “Під відкритим небом”(1898) і “Листопад”(1901). Вірші Буніна підкреслено традиційні, орієнтовані на традиції російської поезії ХІХ ст. і значною мірою навіть демонстративно протиставлені модерністським тенденціям рубежа століть, започаткованим лірикою російських поетів-символістів. В поетиці символістів провідну роль відігравало музикальне начало вірша, абстраговане від конкретних зримих образів.У Буніна, навпаки, на першому місці пластичність, зримість зображення, яка, втім, попри авторську настанову на традиційність та реалістичність, виходить за її межі і добирає виразних рис імпресіоністичної техніки зображення. Це вловив О.Блок, який в рецензії на вірші Буніна писав: «Його світ – це переважно світ зорових та звукових вражень і пов’язаних з ними переживань». Лірика Буніна переважно пейзажна за характером. Природні образи в віршах Буніна поєднуються з розкриттям складного філософського світовідчуття людини, яка розмірковує над проблемою вічних цінностей буття, таких як кохання, гармонія людини і природи, людини і світу, краса, смерть та інш. В подальші роки звернення до поезії в творчості Буніна епізодичні. Крім оригінальних, у його творчості є також й блискучі зразки поетичних перекладів (Дж. Г.Байрон, А.де Мюссе, А.Міцкевич, Т.Шевченко). Бунінський переклад поеми “Пісня про Гайавату” вважається й по сьогоднішній день одним з кращих перекладів Г.Лонгфелло.

Паралельно поезії Бунін звертається й до прози. Вже в першому періоді, який охоплює 90- початок 900-х років, зав’язуються основні теми і проблеми бунінської прози. Насамперед вони пов’язані з роздумами письменника над вічними цінностями буття: місце людини в світі, сенс її життя, її стосунки з природою та цивілізацією, криза моральних цінностей в житті сучасної людини, сприйняття нею краси природи, мистецтва, кохання.

Перші оповідання Буніна написані на теми сільського життя (“Перевал”, “Танька”, “На край світу” та інші). Бунін поетизує побут та атмосферу сільських стосунків, але водночас не уникає й зазначення (хоча й не в гостро-критичній, а швидше в ностальгічній формі) наявних в житті російського села соціальних проблем та суперечностей. В центрі уваги письменника – проблема руйнування та виродження російського дворянства (недарма в цей період Буніна часто називали “співцем дворянських гнізд”). Сам Бунін так пізніше оцінював свої перші оповідання: «Це був початок цілого ряду творів, які різко окреслювали російську душу, її своєрідне плетиво, її світлі і темні, але майже завжди трагічні основи. В російській критиці і в середовищі російської інтелігенції, де, в силу своєрідних умов, а останнім часом і просто в силу незнання народу або є з політичних міркувань народ майже завжди ідеалізувався, ці безжалісні твори викликали дуже пристрасні відгуки і в кінцевому рахунку забезпечили менві те, що можна назвати успіхом, який ще більше ствердив мої наступні кроки».

Початок 900-х років в прозі Буніна відмічений свідомою орієнтацією автора на техніку імпресіоністичної оповіді. Її основними ознаками є поглиблення (у порівнянні з прийомами реалістичної оповіді) ролі авторського і ліричного начал, психологізація та фрагментарність, тобто смислова незв’язаність, “розсипаність” окремих ланок оповіді, а точніше їх підпорядкованість не зображуваній події, значимість якої мінімалізується, а настрою оповідача. Всі ці риси знаходимо в найвідомішому з ранніх оповідань Буніна “Антонівські яблука”(1900), яке концентрує в собі основні теми і прийоми тогочасної бунінської прози.

• Антонівські яблука (1900). Основний пафос твору – ностальгія за згасаючим патріархально-дворянським побутом, занедбаними «дворянськими гніздами», які відходять у небуття, поступаючись місцем дрібнопоміщицькому, пронизаному духом утилітарної буржуазної цивілізації існуванню. Сюжет оповідання і побудований як ланцюжок картинок з дворянського сільського життя, що розгортаються в часі від ідеалізованого минулого до сумного сьогодення, від «старосвітського добробуту, освяченого кріпосницьким порядком життя, до все більшого дворянського зубожіння». З колишнім «поміщицьким раєм» для оповідача твору асоціюється передусім багате село Виселки і, зокрема, садиби його родичів-поміщиків Анни Герасимівни і Арсенія Семеновича, їх гостинність і звички, порядок, підтримуваний в їхніх садибах, зрештою сама атмосфера їх неквапного, розміреного життя, патріархальний дух якого мимоволі передавався тим кріпосним селянам, що належали цим поміщикам. Уособленням цього щасливого життя стає для оповідача наскрізний образ запаху антонівських яблук, який, подібно ностальгічному образу чехівського вишневого саду, підноситься до значення символу Росії. В її образ, розгорнутий на тлі мальовничих пейзажних картин, поступово входять прикмети нового життя: «Запах антонівських яблук зинкає з поміщицьких садиб… Перемерли старі у Виселках, померла Анна Герасимівна, застрелився Арсеній Семенович… Наступає царство дрібнопоміщицьких, зубожілих до жебрацтва…» Це нове проступає крізь ностальгічний тон оповідача різко контрастуючими образами п’яних викриків весілля, постаттю шинкаря, раптовою появою посеред степу людей, які шукають руду, вганяють сверла в землю, залишаючи після себе відпрацьований чорнозем, який нагадує оповідачу могильні пагорби. Пронизані м’яким елегійним пафосом, образи оповідання звучать як епітафія поміщицькій Росії.

Обрана Буніним манера викладу співвідносить його твір з імпресіоністичною технікою розповіді. Внутрішній рух зображуваних картин мотивується темою спогадів оповідача. Але, на відміну від реалістичних оповідань, цей рух не підпорядкований якійсь конкретній події, життєвому випадку, більш того він взагалі не має причинно-наслідкового зв’язку і подається у формі вільного нанизування вражень майже випадкових і логічно не пов’язаних одне з одним, покликаних виявляти не стільки характерні ознаки зображуваного, скільки підкреслювати ностальгічно-елегійну забарвленість настрою оповідача. Не випадково окремі критики не зрозуміли художнього новаторства письменника, дорікали йому: «Бунін пише красиво, витончено, яскраво, читаєш його з задоволенням і ніяк не дочитаєшся до головного». Оскільки «він описує усе, що потрапляє йому під руку». Бунінські новели навіть стали об’єктом дошкульної пародії з боку О.Купріна, перед яким Бунін вихвалявся своїм дворянським походженням. В пародії Купріна під назвою «Пироги з груздями» різко огрублялися і матеріалізувалися опоетизовані Буніним прикмети дворянського життя і способу мислення, а центральний образ антонівських яблук підмінявся прозаїчним, патріархально-комічним образом пирогів з грибами.

Першу світову війну і революцію 1917 р. Бунін сприйняв як передзнаменування близької і неминучої загибелі Росії. Якщо лютневу революцію Бунін спочатку сприйняв як вихід з того глухого кута, в який, на його думку, загнав Росію царизм, то жовтнева революція розвіяла останні ілюзії письменника.Глибокий песимізм і різке несприйняття революції відбилось в публіцистичній книзі “Окаянні дні”(1920), яку Бунін написав у Одессі під враженням нових порядків, встановлених у країні більшовиками: «…однією з відмінних рис революцій є шалене бажання гри, лицедійства, пози, балагана. В людині пробуджується мавпа»; «Ось уже третій рік поспіль відбувається щось жахливе. Третій рік суцільна ницість, суцільна багнюка, суцільне звірство». В 1918 р. письменник виїжджає з Москви, в 1918-1919 рр. живе у Одессі, а 26 лютого 1920 року разом із залишками розбитої в Криму Білої армії залишає Росію. Через Константинопіль, Болгарію, Сербію дістається в березні 1920 року Франції. Кілька років він живе у Парижі, а з 1923 року оселяється в Приморських Альпах, де перебуває майже постійно. Еміграція давалася письменникові важко. Ось як характеризує Буніна цих років інший російський емігрант Д.Мейснер: «Бунін, який десятки років провів у еміграції, постійно і безутішно сумував за Росією. Він не знаходив шляхів до того французького письменницького середовища, дорога до якого була для нього, по суті, завжди відкритою… Ні з іноземними письменниками, ні з інтелігентським середовищем Франції, де він жив, Бунін не підтримував тісних зв’язків, через силу змушуючи себе підтримувати лише самі необхідні офіційні стосунки. Не міг він довгий час перебувати й в Парижі. Він волів самотньо, в колі лише найбільш близького оточення жити в селі, а думка його постійно була звернута передусім до старої Росії…» Сам Бунін так характеризував особисте і в цілому положення російської еміграції: «…Ви й уявити собі не можете, якими неуважними, якими недбалими були французи до величезного, історичного і трагічного явища російської еміграції, як ніхто з них, навіть найбільш освічені, не виявив ані найменшого бажання зблизитись, спілкуватись з нами, незважаючи на те, що в середовищі емігрантів, які потрапили до Франції, була по суті краща частка російської громадськості, російської думки, російського мистецтва у всіх його проявах». Почуття невлаштованості і образи на всіх і вся часто спонукали Буніна до необдуманих вчинків і несправедливих докорів, які він з неприхованим роздратуванням адресує у своїх «Спогадах» російським літераторам, які залишились в радянській Росії: Горькому, Маяковському, Єсеніну, Блоку та іншим. В тому ж, 1920 р. Бунін залишив Росію і до кінця свого життя перебував в еміграції у Франції, де пережив фашистську окупацію, режим і ідеологію якої засуджував в не менш різкій формі, аніж сталінізм. Крізь все життя Бунін проніс любов до Росії, стежив за успіхами радянських військ і радо вітав перемогу, але повернутися до сталінського СРСР відмовився. Він помер у Парижі 8 листопада 1953 р. від хвороби легень.

Другий і третій періоди (проза 900-10-х років і творчість періоду еміграції, 1920-1953) розвивають провідні для творчості Буніна теми руйнування патріархального устрою російського села та дворянського побуту, краси життя, поетизації природи та простої людини з народу (“Село”, “Суходол”, “Лірник Родіон”. “Веселий двір”, “Жертва” та інші), водночас загострюється песимізм світовідчуття письменника, чим далі, тим більше в ньому посилюються нотки трагізму і навіть фаталізму. В центр його прози висуваються теми невлаштованості та трагічності людського життя, приреченості людини на непорозуміння і страждання, теми скороминучості життя і фатальної самотності людини. За словами Олексія Соколова «переважний інтерес Буніна-митця був зконцентрований в еміграції на «вічних темах», які зазвучали ще в його дореволюційній творчості і які тепер перепліталися з мотивами безутішності особистої долі. Роздуми Буніна про сенс буття, про любов та смерть, про минуле та майбутнє завжди по’язані з думкою про батьківщину, яка відійшла для нього у сферу спогадів. Бунін-митець – увесь в минулому, в дореволюційній Росії, в дореволюційній Москві, в садибах, яких вже нема, в провінційних містечках своєї країни. Але минуле змальовується тепер з відтінком якоїсь фатальної перевизначеності». В атмосфері цього трагічного світовідчуття розкривається одна з центральних тем усієї прози І.Буніна - тема кохання. Ще в 1888 р. Бунін, в одній із своїх юнацьких статей писав: «Кохання, як почуття вічне, завжди живе і юне, служило і буде служити невичерпним матеріалом для поезії; воно вносить ідеальне ставлення і сенс в буденну прозу життя, пробуджує благородні інстинкти душі і не дозволяє загрубіти у вузькому матеріалізмі і грубому тваринному егоїзмі». До кращих зразків прози Буніна, написаної на цю тему, належать оповідання "Граматика кохання”(1915), “Легке дихання”(1916), “Сни Чанга”(1916), повість “Мітине кохання”(1925) та інші.

• Сни Чанга (1916). Своєрідним це оповідання є вже в силу того, що його головним героєм і одночасно оповідачем тих подій, про які тут йде мова, виступає не людина, а пес на ім’я Чанг. Бунін, втім, не був першим з російських письменників, хто скористався подібним прийомом. Традиція введення до твору на правах одного з головних персонажів або навіть і свідомості, через які пропущені змальовувані у творі картини життя, сформувалися ще на попередньому, реалістичному етапі розвитку російської прози (твори І.Тургєнєва, Л.Толстого, А.Чехова та інших). З письменників ХХ ст., сучасників Буніна, цю традицію першим підхопив і продовжив О.Купрін, в прозі якого склався навіть своєрідний цикл творів, головним героєм в яких виступають собаки: «Піратка», «Білий пудель», «Про пуделя», «Думки Сапсана про людей, тварин, предмети і події». Водночас Купрін суттєво модернізує цю традицію. Якщо у більшості з його попередників «тваринний персонаж» вводився до оповіді з метою пробудити жалість і співчуття до «братів наших менших» а також з метою опосередковано охарактеризувати соціальну невлаштованість світу їх господарів-людей, то Купріна тваринний персонаж цікавить як певна відсторонена (від звичайної, людської) світоглядна позиція, з якої автор кидає погляд на вічні цінності людського буття. Подібну морально-філософську позицію, що прагне пізнати таємниці і сенс буття, займає, зокрема, купрінський пес Сапсан, герой останнього з перерахованих оповідань, яке було опубліковане на кілька місцяів раніше від твору Буніна «Сни Чанга» і, можливо, було одним із його літературних джерел. Пес Чанг – головний герой бунінського твору – також заглиблений у філософські роздуми над тим, що є життя, в чому його сенс, чому так тісно переплелися у ньому щастя й страждання.

Сюжет твору побудований в імпресіоністичній манері немовби вихоплених із суцільного потоку життя випадкових і непослідовних у своєму часовому та причинно-наслідковому розвитку вражень, через які окреслюються головні етапи життя Чанга і його господаря. Потік вражень і спогадів, що зринає у збудженій вживанням алкоголю собачій свідомості, внутрішньо немовби розділений на два контрасні потоки, які чергуються між собою. В одному з них постають щасливі картини минулого життя, що їх приносять спогади. В іншому – фіксується похмура реальність сьогодення, яка перериває спогади Чанга в мить, коли дія алкоголю закінчується. Реконструйована в уривках вражень історія життя Чанга є такою. Шість років назад китаєць, що був першим господарем Чанга, продав його російському капітанові. Разом з новим господарем Чанг подорожує світом на торгівельному пароплаві. Ми дізнаємось, що його господар капітан – життєрадісна і бадьора молода людина. У нього є робота, яка йому д душі, в Одессі на нього чекає сім’я – донька і кохана дружина, яких він любить понад усе і з якими пов’язує сенс свого існування. Усе раптово змінюється після того, як дружина йому зраджує. Капітан спивається, втрачає роботу і сім’ю, живе з Чангом на темному горищі, а дні звичайно проводить у шинку, де в колі знайомих і приятелів намагається заглушити біль спогадів про колишнє життя . Чанг повсюди його супроводжує і також призвичаюється до спиртного, яким його регулярно пригощає господар. Втім, автор не акцентує увагу на соціально-психологічних осбтавинах життя господаря Чанга. В центрі зображення – філософське питання про дві правди життя, за однією з яких «життя невимовно прекрасне», а за іншою – «життя можливе лише для божевільних». Про дві правди життя часто говорить капітан і Чанг мимовільно починає міркувати над цим сам. В протиставленні двох можливих правд життя, крім всього іншого, відчутний і відголоск буддистської філософії, якою певний час захоплювався Бунін. За цією філософією, життя ілюзорне, тому людина мусить змиритися із своєю долею і не прагнути ані до її покращення, ані до її погіршення, сприймаючи усе, як є. Капітан неодноразово згадує цю філософію, проте сам він нею не керується. Частина життя до сімейної катастрофи для нього – «невимовно прекрасна», після того ж, як ця катастрофа сталася, він більше не знаходить сенсу існування у своєму житті і швидко сходить на його дно. Здавалося б, доля капітана засвідчує торжество «другої правди» – «життя можливе лише для божевільних». Більш того, відркиття цієї жихливої правди можна інтерпретувати і як торжество істинності будистського вчення. Так схильний думати й пес Чанг, але в фіналі твору, коли вмирає капітан, біля виходу із костьолу, в якому лежить тіло його колишнього господаря, Чанг бачить художника, приятеля капітана, який прийшов з ним попрощатися: «…і їхні очі, повні сліз, зустрічаються в такій любові одне до одного, що уся істота Чанга бнзмовно кричить усьому світові: та ні, ні – є на землі ще якась, мені невідома, третя правда!» Третя правда – це правда, в якій зливаються вождино і страждання і щастя, тертя правда – це правда любові, яка стоїть над щастям і стражданням, це пам’ять про тих, кого любиш, яка заповнює собою пустоту відчуженості і зневіри, повертає людині втрачений нею сенс існування. Ця правда рішуче витісняє в свідомості Чанга інші дві. Він живе тепер у нового господаря – художника, в якому відчув духовно близьку до себе істоту, але й колишній господар не пішов з його пам’яті: і якщо «Чанг людить і відчуває капітана, бачить його очима своєї пам’яті …значить, капітан усе ще порід; у тому світі, що не має ні кінця, ні початку, в світі, який не підвласний Смерті». Любов, за Буніним, це почуття, яке постійно супроводжується стражданнями і душевними муками, але саме воно і тільки воно дозволяє людині відчути справжній сенс буття, який залишається незбагненним в межах кожної окремої особистості і може бути усвідомлений лише через той духовний зв’язок, що єднає роз’єднані частинки їх душ в якесь більше ціле. Це і є та «третя правда», до усвідомлення якої підводять бунінські «Сни Чанга».

• Легке дихання (1916) Одним з кращих оповідань Буніна на тему кохання є знаменита новела «Легке дихання», визнана шедевром новелістики ХХ ст.

Обставини, за яких вона була написана, сам Бунін коментував так: «Новелу «Легке дихання» я написав в селі, в Васильківському, в березні 1916 року. «Російське слово» Ситіна просило дати щось для пасхального номера. /…/ Але що робити? Що придумати? І якось пригадалось, що одного разу, зимою, випадково я потрапив на одне маленьке кладовище на Капрі і натрапив на могильний хрест з фотографічним портретом на випуклому фарфоровому медальоні молодої дівчини з надзвичайно живими, радісними очима. Цю дівчину я відразу ж подумки уявив росіянкою, Олею Мещерською, і, став вигадувати оповідання про неї з тією фантастичною швидкістю, яка бувала в кращі щасливі хвилини мого письменства». Тема і образи, навіяні цим випадковим враженням, в творчості Буніна були, так би мовити, все ж не зовсім випадковими. Нерозділеність і внутрішній трагізм кохання – це одна з постійних тем бунінської прози, але, крім того, за десять років до того, як з’явилося «Легке дихання», Бунін написав вірш під назвою «Портрет», образи якого містять очевидну тематичну перекличку з новелою:

Погост, часовенка над склепом,

Венки, лампады, образа

И в раме, перевитой крепом, -

Большие ясные глаза.

Сквозь пыль на стеклах зорким светом

Внутри часовенка горит.

«Зачем я в склепе, в полдень, летом?» –

Незримый кто-то говорит.

Кокетливо-проста прическа,

И пелеринка на плечах…

А тут повсюду – капли воска

И банты крепа на свечах.

Венки, лампадки, пахнет тленьем…

И только этот милый взор

Глядит с веселым изумленьем

На этот погребальный вздор.

В аналогічній емоційній і словесно-тематичній атмосфері розгортаюься й події, змальовані в новелі “Легке дихання”. Мова йде про трагічну долю юної гімназистки Олі Мещерської, яку зваблює літній дворянин, брат її гімназійної начальниці і знайомий її батька Олексій Михайлович Малютін. Певна нетиповість цієї в цілому традиційної для попередньої літературної епохи фабули, виявляє себе у тому, що Оля значною мірою сама зважується на цей крок. Далі їй здається, що вона закохалась у казачого офіцера і вона навіть обіцяє стати його дружиною. Але перші відчуття, породжені мимовільним захопленням, швидко минають, і Оля глузує над офіцером і власною обіцянкою кохати його. І тоді шокований і розлючений офіцер вбиває з пістолета Олю на платформі вокзалу в присутності великої кількості людей.

Новела написана в яскравій імпресіоністичній манері. Фабульну основу розповіді складає випадок, який ажніяк не можна віднести до розряду типових, ординарних. І це відразу різко підкреслює модерністську забарвленість бунінського сюжету, служить своєрідним знаком розриву з традиційною реалістичною естетикою. Неординарність, гостроподієвість – це й загальна жанрова прикмета новели як різновиду прози. Подієвий інтерес новели, у відповідності до вимог жанру, повинен фокусуватися на раптовій, лаконічній розв’язці, яка подається в самому кінці розповіді і постає як повна несподіванка для читача, як смислова “гостринка”, суть якої полягає у тому, щоб зруйнувати інерцію його сюжетного очікування і прогнозований ним фінал розв’язки конфлікту у творі. Новела Буніна побудована не за, а усупереч цим правилам. Фінал, до якого підводить розповідь у його творі, поданий не в заключних рядках, а на самому початку новели, що відразу ж усуває з поля уваги читача подієвий інтерес. Ми вже знаємо, чим закінчиться історія Олі Мещерської, і увага саме до подієвих перипетій її долі відразу ж ослаблюється Прийом цей Бунін використовує свідомо, оскільки інтерес у його творі зміщений з фабульної подієвості на інші моменти художньої організації твору. Певною мірою сфера сприйняттєвих інтересів читача до його твору задовольняється аналізом психології його героїв (Олі Мещерської. Малютіна, класної дами), але основна “гостринка” реалізує себе навіть не тут, а швидше в сфері проблематики твору, яка уособлює певну концепцію і філософію кохання.

Зміст бунінської новели і виявлені в ньому особливості авторської філософії кохання по-різному інтерпретувались різними критиками. Часто в змісті новели і, зокрема, в образі «легкого дихання» шукали символ юності, моральної чистоти, жіночої краси і т.д. Писали про проблему статі і її фітільну владу над людиною, намагалися навіть мотивувати поведінку Олі тиском соціальних обставин. Відомий психолог Л.С.Виготський зводив зміст новели до любовного зв’язку між Олею і Малютіним, якого вона спокусила, через що її життя зійшло нанівець. К.Паустовський стверджував: «це не оповідання, а осяяння, саме життя з його трепетом і коханням, сумні і спокійні роздуми письменника – епітафія дівочій красі». За словами М.Кучеровського «Легке дихання» – не просто «епітафія дівочій красі», але й епітафія духовному «аристократизму» буття, якому в житті протистоїть груба і безжалісна сила «плебейства». Сам Бунін так тлумачив засвідчену у його новелі «філософію кохання»: мене «завжди цікавило зображення жінки, доведеної д о м е ж і своєї «утробної суті». «тільки ми називаємо це утробністю, а я там називаю це легким диханням. Така наївність і легкість у всьому, і в дерзаннях, і в смерті, і є «легким диханням»… В дещо більш конкретизованій формі ця ж позиція засвідчена і в попередньому бунінському оповіданні «Сни Чанга»: «Не буде, Чанг, кохати нас з тобою ця жінка! – Говорить капітан. – Існують, брат, жіночі душі, які постійно відчувають якусь сумну спрагу кохання, і які від цього самого ніколи і нікого не кохають… Хто їх може збагнути?»

“Філософія кохання” за Буніним, це надзвичайно складне і внутрішньо суперечливе почуття. Воно майже завжди трагічне і нерозділене, протистоїть звичайній людській логіці, “граматиці” кохання і часто змальовується як ірраціональна і сліпа сила, що штовхає людину на необдумані і безглузді вчинки, пробуджує в ній темні інстинкти, спричиняє біль, страждання, неминуче каяття. Разом з тим, кохання, яким його змальовує Бунін, хоча й живе за непідвладними раціональному розумінню законами, має у собі щось, що звеличує душу, якусь вищу правду, яка зачаровує і робить людину безкінечно щасливою, і, незважаючи на увесь свій трагізм, містить у собі щось високе і прекрасне, до чого інстинктивно прагне людська душа. “Будь-яке кохання, - писав Бунін, - це велике щастя, навіть якщо воно й не взаємне”.

В новелі символом подібного кохання, яке одночасно є і насолода і страждання, і щастя і смерть, яке не підпорядковується встановленим раціональним правилам і моральним рекомендаціям, є образ “легкого дихання”. Всупереч бажанням людини і її уявленням про “нормальне” щастя, воно раптом може зіткатися із повітря, паралізуючи волю людини, стверджуючись у якихось більш глибинних, аніж її соціальні зобов’язання, сферах свідомості, зробити людину на мить щасливою, дати їй неповторне відчуття повноти свого буття, і… штовхнути її у прірву, нагадуючи про задушливий світ, який її оточує, про важкий подих норм і законів, встановлених суспільством над почуттями людини. Легкість асоціюється з несправжністю, ілюзорністю, але в легкому подиху кохання є якась солодка таємниця, яка навіть попри смертельну небезпеку вабить до себе і дає щастя дихати легко. Чи не в цьому сенс дивної поведінки класної дами Олі Мещерської, яка весь час відвідує її могилу і закарбовує в пам’яті її слова про легке дихання?

До теми кохання Бунін буде звертатися і у подальшій своїй творчості, в автобіографічному романі “Життя Арсеньєва”(1927-1933) та збірці “Темні алеї”(1943), яку складе 38 оповідань, написаних на тему кохання.

Літературні заслуги І.Буніна були високо оцінені європейською громадськістю. В 1933 р. йому була присуджена Нобелівська премія “за суворий артистичний талант, з яким він розвиває традиції класичної прози”.

Запитання і завдання.

• Охарактеризуйте художні особливості лірики І.Буніна.

• Розкрийте зміст та художні тенденції, прикметні для ранньої прози І.Буніна.

• Визначте пафос, проблематику та головні мотиви оповідання Буніна "Антонівські яблука".Чому цей твір називають епітафією поміщицькій Росії?

• Поясніть, як змінюється в ліричній прозі рубежа століть і, зокрема, в прозі І.Буніна, співвідношення між фабулою і сюжетом твору.

• Охарактеризуйте еміграційний період життя Буніна.

• Визначте основні теми пізньої прози І.Буніна, розкрийте бунінську “філософію кохання”, проілюструйте і доведіть свої аргументи прикладами з оповідань “Легке дихання”, “Сни Чанга”.

• В чому суть філософських роздумів письменника, засвідчених у його новелі "Сни Чанга"? Як ви розумієте "третю правду", про яку йдеть у фіналі цього твору?

• Як у новелі "Легке дихання" виявила себе бунінська філософія кохання? Як можна інтерпретувати символічний зміст образу легкого дихання?

• Рекомендована література: Волков А. Проза Бунина. – М.,1969; Гейдеко В.А. А.Чехов и И.Бунин. – М..1976; Долгополов Л.К. На рубеже веков. – Л.,1985; Крисан О. "Какая красота должна быть у женщины…" Урок внутреннего наблюдения за героинями рассказов И.А.Бунина ("Легкое дыхание", "Грамматика любви", "Темные аллеи")//Всесвітня література та культура. - 2000. - №9; Кучеровский Н.Бунин и его проза. – Тула, 1980; Лавров Валентин. Холодная осень: Иван Бунин в эмиграции. 1920— 1923.—М., 1989; Муромцева-Бунина В. Н. Жизнь Бунина: Беседы с памятью.— М., 1989; Смирнова Л.А. Иван Алексеевич Бунин. Жизнь и творчество. – М.,1991; Шпиталь А.Г. Іван Бунін// Зарубіжна література. - 1997. - №10.