Ернест Хемінгуей

(1899-1961)

“Немає у світі нічого труднішого, ніж писати просту чесну прозу про людину. Спочатку потрібно вивчити те, про що пишеш, потім треба навчитися писати. На те й друге минає все життя...“ Ці слова належать видатному американському прозаїку Ернесту Хемінгуею, який, за словами українського поета Івана Драча “писав життям”, “спершу творив своє життя, а потім уже свою літературу”.

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк поблизу Чікаго у досить заможній родині. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіни Холл. Велику роль у вихованні Ернеста відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й кохався в природі, був чудовим мисливцем і рибалкою. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на озері Валлун, де учився рибалити і стріляти, пізнавав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом з батьком він ходи не лише на полювання та риболовлю, а й в індіанські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Саме спогади про це лягли в основу одного з перших оповідань письменника «В індіанському селищі». Коли Ернестові виповнилося дванадцять років, його дід по батькові, учасник Громадянської війни, подарував хлопчикові першу в його житті рушницю. І відтоді на все життя мисливство, як і риболовля, стало одним з найулюбленіших занять Хемінгуея. Дід повідав хлопцеві і всі тільки йому відомі таємниці риболовлі.

Єдиний учбовий заклад, що його закінчив у своєму житті Ернест Хемінгуей, була школа в Оук-Парку. У шкільні роки хлопчик дуже захоплювався спортом, був одним з кращих спортсменів школи: грав у футбол і водне поло, плавав, займався боксом. Та не менш, ніж спортом, захоплювався він і літературою. Уже в молодших класах Хемінгуей стає репортером шкільного щотижневика «Трапеція», а в старших він — один із його видавців. Крім репортажів, він пише також чимало п’єс та оповідань. Один із шкільних учителів письменника говорив багато років по тому: «Мені, як і багатьом іншим мешканцям Оук-Парка, було б дуже цікаво дізнатися, звідки хлопчик, який виріс у християнському і пуританському оточенні, міг так добре знати і описати диявола і пекло» А батьки Хемінгуея, прочитавши його роман «І сходить сонце», «були приголомшені й шоковані, мов черниці, що попали в дім розпусти...»

Закінчивши школу, він твердо вирішив стати журналістом. 1917 року Ернест їде в Канзас-Сіті, де стає репортером газети «Канзас-Сіті стар». Праця репортера розвинула в нього спостережливість, гостроту бачення, які дуже згодилися йому в подальшому житті, вона була для юнака великою життєвою школою, а сама обстановка, рівень газети, для якої він працював, допомогли майбутньому письменникові пройти серйозну школу журналістики. А понад сто “Правил” газети, складених для репортерів «Стар» її засновником, значною мірою збігаються з хемінгуеївським розумінням творчості. „Пиши короткими реченнями,—сказано було у першій заповіді газетяра.— Перший абзац має бути коротким. Мова — сильною. Стверджуй, а не заперечуй”. У параграфі 3 говорилося: “Уникай прикметників, особливо гучних, типу «надзвичайний», «чудовий», «градіозний», «величний»”. Уже зрілим письменником Хемінгуей говорив про ці правила як про кращі, за якими він будь-коли вчився писати: «Жодна людина, котра відчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх».

Навесні 1918 року Хемінгуей вирушає до Європи: він їде добровольцем на італо-австрійський фронт, перебуває в американському медичному корпусі. Тут він був тяжко поранений в обидві ноги. Зробивши одну за одною дванадцять операцій, лікарі знайшли у нього 227 ран, вийняли у нього з ніг двадцять вісім осколків. За мужність і відвагу Хемінгуея удостоєно італійських військових нагород. Демобілізувавшись, у січні 1919 року він прибув до Америки. Хемінгуей працює репортером, весь вільний час віддає письменницькій праці і поривається в Європу. 1921 року він дістав від торонтської газети пропозицію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд. Разом зі своєю дружиною, піаністкою Хедлі Річардсон, Хемінгуей їде в Європу і на кілька років оселяється в Парижі.

В якості кореспондента Хемінгуей об’їздив багато країн, надсилаючи до газети нариси з Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Туреччини. Але поступово кореспондентські обов'язки починають обтяжувати його і в кінці 1923 року, коли Хемінгуеї приїздять у Торонто, стався розрив з газетою. Основною причиною, що примусила Хемінгуея залишити журналістику, був непереборний потяг до художньої творчості. «Газетна праця цінна для письменника лише доти, доки вона не починає руйнувати його пам'ять. Письменник повинен кинути працю в газеті ще до цього»,—говорив Хемінгуей.

У грудні 1923 року, розпрощавшись з кар'єрою журналіста, Хемінгуей повертається в Париж вільним художником. Паризький період був для Ернеста Хемінгуея дуже плідним і насиченим. Він знайомиться з такими письменниками, як Джеймс Джойс, Езра Паунд, Томас Стернз Еліот, Гертруда Стайн, Френсіс Скотт Фіцджеральд.

У 1923 році в Парижі виходить перша збірка Хемінгуея «Троє оповідань і десять віршів», а у 1924 - книжечка «У наш час», у якій було зібрано двадцять чотири мініатюри. Мініатюри паризького видання було взято епіграфами до оповідань однойменної збірки, що вийшла через рік в Нью-Йорку. За задумом автора, всі ці оповідання і мініатюри—епіграфи до них—покликані були створити загальну картину “нашого часу” — трагічного і неспокійного. В повоєнний мирний час він говорить про ті невиліковні травми, яких завдала людству недавня війна. Оповідання збірки об’єднувала наскрізна постать – автобіографічний образ Ніка Адамса. Книгою “У наш час” Хемінгуей заявив про себе як автор певної теми – антивоєнної та “втраченого покоління” - і стилю, відзначеним лаконізмом і стриманістю оповідної манери.

• І сонце сходить (1926). 1926 року Хемінгуей пише роман “І сонце сходить”, відомий також під назвою “Фієста”. Це розповідь про групу американських експатріантів, які живуть у Європі після Першої світової війни. У романі кристалізується стиль Хемінгуея, що визначається специфічними “рубленими” діалогами, недосказаністю (підтекстом), відсутністю авторських оцінок. Герой твору – журналіст і літератор Джейк Барнс, що здається внутрішньо спустошеним і духовно надломленим. Він розповідає про свою особисту трагедію: Барнс був поранений і контужений на війні, і наслідки того дуже тяжкі для нього, як чоловіка. Щоб якось розвіятись, прогнати думки про свою невлаштованість, він і Брет Ешлі - жінка, яку він кохає, їздять по шинках Монмартру, шалено веселяться на фієсті.

Робочою назвою книги було “Втрачене покоління”, а одним з епіграфів до неї стоять слова Гертруди Стайн: “Усі ви – втрачене покоління”. «Втрачене покоління» в романі—це насамперед Брет Ешлі та її оточення. Наречений Брет загинув на війні. Сама вона — медична сестра в госпіталі — побачила так багато, що в житті для неї вже не лишилося місця для ілюзій. Війна позбавила її можливості бути щасливою з людиною, яку вона кохає і яка кохає її. І вона шукає для себе сурогати кохання, радості, веселощів. До «втраченого покоління» належить і англійський аристократ Майкл, наречений Брет. Він також пройшов війну і також повернувся розчарований. Недаремно він збирається одружитися з Брет. І він у вині, в одурманенні, у близькості з жінкою шукає можливості сховатися від життя. До «втраченого покоління» в значній мірі належить і головний герой роману. І він пройшов війну, і він утратив віру в мир. І його притягує товариство марнотратників життя не лише через кохання до Брет, а й через те, що він прагне якось загасити свою тривогу, свою невпевненість, своє болісне бажання зрозуміти світ.

Окреме місце в романі посідає образ матадора Педро Ромеро, що став першим із типів людей звичайних і сильних, яких зображав письменник у кожному своєму великому творі, тих, кого дослідники його творчості пізніше назвали «героями кодексу». Хемінгуеєвські герої кодексу – люди мужні, холоднокровні в екстремальних ситуаціях, небагатослівні. До них належать Фредерік Генрі (“Прощавай, зброє!”), Роберт Джордан (“По кому подзвін”), Сантьяго (“Старий і море”) та ін..

На початку 1927 року Хемінгуей розлучається з Хедлі Річардсон і одружується з іншою американкою, Поліною Пфайфер.

• Прощавай, зброє! (1929). Світову славу Хемінгуею приніс його роман “Прощавай, зброє!”. Дія його розгортається на італо-австрійському фронті у 1917 році. Автор малює вражаючі картини життя на війні, гнітючу тугу шпиталів. На фронті йдуть дощі, у військах лютує холера, солдати, що стомилися воювати, самі наносять собі каліцтва. «Всі ненавидять цю війну»,— говорять шофери санітарних машин. «Ця війна жахлива»,— каже лікар Рінальді. «Страшнішого за війну нічого нема,—-пояснює механік Пассіні.—Ми тут у санітарних частинах навіть не можемо зрозуміти, яка це страшна річ — війна. А ті, хто зрозуміє, як це страшно, ті вже не можуть перешкодити цьому через те, що божеволіють...”

У цьому пеклі опиняється американський юнак Фредерік Генрі, що служить лейтенантом санітарної служби. На фронті Генрі, що був поранений в бою, переживає втрату своїх ілюзій, глибоко розчаровується у війні. Формою протесту проти бійні є його “сепаратний мир”: він дезертує з діючої армії. Війні як втіленню людського безумства протистоїть кохання Фредеріка Генрі та медичної сестри Кетрін Барклі (сам Хемінгуей, перебуваючи після поранення в міланському госпіталі, пережив дуже сильне захоплення медичною сестрою Агнесою фон Куровські). Разом з Кетрін, яка чекає дитину, він потай перебирається до Швейцарії і в горах пересиджує війну. Під час пологів Кетрін помирає. Убитий горем Генрі лишається сам-один, з відчуттям абсурдності й жорстокості світу.

Художній манері роману притаманна надзвичайна стриманість, “телеграфний стиль”. Але за зовнішньою простотою приховується складний зміст, світ думок і почуттів, що виносяться у підтекст. Хемінгуей відзначав, що письменник має добре знати те, про шо він пише; у цьому випадку він “може опустити багато з того, що знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує все опущене так само сильно, як ніби письменник сказав про це”. Так Хемінгуей обгрунтовує “теорію айсбергу”, що вимагала від письменника вміння обирати найважливіші, найхарактерніші події, слова і деталі. “Величність руху айсберга, - відзначав він у 1932 році, - полягає у тому, що він лише на одну восьму височить над поверхнею води”. .Художній твір, за Хемінгуеєм, теж лежить на поверхні лише на 1/8 частини. Решта ж винесена у його “підводну течію” – в підтекст. У 1958 році Хемінгуей зауважує: «...літературна творчість видається мені схожою на айсберг. Видно тільки сьому частину того, що перебуває у воді. Треба викидати все, що можна викинути. Це зміцнює наш айсберг, все викинуте йде під воду. Та якщо письменник пропустить щось, чого він не знає, в його розповіді з'явиться дірка»

У 1930 році Хемінгуей з дружиною повертається в Америку, вони купують будинок у рибальському селищі Кі-Вест, розташованому на південній окраїні мису Флоріда. Хемінгуей посилено займається боксом, полює на оленів, лосів і перепелиць у штатах Айдахо та Вайомінг, захоплено ловить велику рибу. Він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив на риболовлю. Його захоплення марліном було таке серйозне, що в 1937 році він почав створювати офіційну групу по реєстрації рекордних уловів. В експедиції Хемінгуей запрошував з собою фахівців-іхтіологів із Філадельфійської Академії наук для вивчення звичок марліна. А один із видів цієї риби було навіть названо на честь відкривача «Neomarinthe Hemingway».

У 1934 році він з дружиною вирушає в своє перше сафарі — полювати на великого звіра в Африку. Перед від'їздом у Африку він знову відвідує Іспанію і Париж, фієсту в Памплоні, зустрічається з іспанськими друзями, з матадорами.

В 1932 році виходить «Смерть пополудні»—книжка нарисового характеру, присвячена бою биків. Вона також дала письменникові змогу висловити свою любов до Іспанії, до її народу, до її природи, звичаїв, мистецтва. Наступна книжка нарисів — «Зелені пагорби Африки» (1935) є щоденником сафарі; цікаві спостереження за африканськими племенами, за тваринним світом, описи ландшафтів та полювання сполучаються з роздумами про мистецтво, про письменницьку працю, про сутність життя і смерті.

Оповідання Хемінгуея, що широко друкувалися на початку 1930-х років в американських журналах, вийшли окремою книжкою під назвою: «Переможець не одержує нічого» (1933). Героями оповідань є вихідці з низів суспільства, люди, що страждають від фізичних і психологічних травм, від некомунікабельності. 1936 року виходить повість Хеиінгуея “Сніги Кіліманджаро”, в котрій йдеться про фізичну й творчу загибель письменника Гаррі, окреслена проблема загубленого таланту, що поступився спокусам матеріального благополуччя. Наступного року з’являється роман “Маєш і не маєш”, дія якого відбувається в Америці. Головний герой твору Гаррі Морган став контрабандистом, через злидні він іде на злочин, проходить тяжкий шлях прозріння. Він усвідомлює злочинність суспільства і переконується в тому, що “людина одна не може”.

Влітку 1937 року він познайомився з Мартою Гелхорн — журналісткою, яка приїздила в Кі-Вест брати в письменника інтерв’ю. Через кілька років, пройшовши Іспанією, вони повернулися до Штатів разом і стали подружжям...

Творчість Хемінгуея кінця 1930-х тісно пов’язана з його участю в антифашистській боротьбі іспанського народу. На свої кошти письменник закупив колону санітарних автомобілв і відправив їх іспанським республіканцям Навесні 1937 року він сам прилетів у Мадрид. Півтора роки Хемінгуей перебуває в Іспанії, пише нариси “Іспанський боєць”, “Мадридські шофери”, сценарій фільму “Іспанська земля”.

• П’ята колона (1938) і По кому подзвін (1940). Іспанські події стали темою його п’єси “П’ята колона” і роману “По кому подзвін”. Герой “П’ятої колони” – американський контррозвідник Філіп Ролінгс, що бореться з фашистськими шпигунами, диверсантами, агентами п’ятої колони у Мадриді та жертвує особистим щастям заради суспільних ідеалів. Героєм роману “По кому подзвін” був також американець – в минулому викладач іспанської мови в американському коледжі, а тепер підривник республіканської армії Роберт Джордан. Його посилають із завданням підірвати міст у фашистському тилу. Джордан приходить у партизанський загін, база якого розміщена біля мосту, перебуває там три дні. За цей час він дізнається про життя кожного із партизанів, знайомиться в загоні з дівчиною , яка стає його коханою, виконує бойове є завдання і гине, прикриваючи відступ партизанського загону після підриву мосту. Роберт – черговий “герой кодексу” Хемінгуея, однак він інтелектуально глибший за своїх попередників, він болісно розмірковує про війни, революції, насильство. “Дуже не хочеться йти з життя, - думає він напередодні своєї смерті, - і хочеться думати, що якусь користь я тут усе-таки приніс... Світ – гарне місце, і за нього варто поборотися...”

З початку 1940-х років Хемінгуей мешкає на Кубі. В роки Другої світової війни він бере участь у бойових діях. У 1942-1943 роках він неодноразово виходив на своїй озброєній яхті “Пілар” у Карибське море полювати за німецькими субмаринами. 1944 року письменник прибуває в Англію, бере участь у висадці американських військ в Нормандії, воює із зброєю в руках за “лінію Зігфріда” і визволення Парижа. У роки війни Хемінгуей працював над книгою про море, яка залишилася незакінченою і вийшла друком лише 1970 року під назвою “Острови в океані”.

У Лондоні Хемінгуей зустрівся з військовою кореспонденткою Мері Уелш, вони відразу сподобались одне одному. У березні 1945 року Хемінгуей повертається в Америку, розлучається з Мартою Гелхорн і разом з Мері оселяється біля Гавани, в своїй садибі Фінка Віджія. 1950 року з’явився його новий роман "Через ріку і до тих дерев". Головний герой твору - полковник Річард Кентуелл, п'ятдесятилітній вояка, який пройшов дві світові війни. Опинившись після завершення Другої світової у Венеції, він переживає своє останнє кохання – до юної графині красуні Ренати. Загальний тон оповіді похмурий: хворий Кентуелл, передчуваючи близький кінець, підводить невтшні підсумки і зводить рахунки з життям.

1952 року Хемінгуей видає повість «Старий і море». За неї він одержує найвищу літературну нагороду США—премію Пулітцера, а 1954 року Хемінгуей став Нобелівським лауреатом.

У 1950-і роки Хемінгуеєм оволодівають ностальгічні настрої, він відвідує пам’ятні йому місця і країни. Письменник бере участь в африканських сафарі, чотири рази їде на кориди в Іспанію, а у 1956 році він побував у Парижі. Двічі Хемінгуей потрапляв у авіакатастрофи (деякі газети навіть друкують його некрологи). У 1957 році пише книжку про Париж двадцятих років (її було видрукувано уже після його смерті під назвою «Свято, яке завжди з тобою»).

1959 року Хемінгуей з Мері оселяються в Кетчумі, штат Айдахо. Останні роки письменник багато хворіє, страждає і фізично, і морально. В одній з розмов Хемінгуей відмітив: “Мужчина не має права помирати у ліжку. Або в бою, або куля в лоб”. 2 липня 1961 року, знаходячись в депресивному стані, він покінчив життя самогубством, застрелившись із рушниці.

• Старий і море (1952). Повість-притча “Старий і море” відразу ж після появи викликала всесвітній резонанс. За дві доби було розпродано понад 5 мільйонів примірників журналу “Лайф”, в якому було уперше надруковано твір (вересень 1952 року). Історія про Сантьяго є пізнім шедевром Хемінгуея. Вільям Фолкнер так відгукнувся на повість: “Час іще покаже, що “Старий і море” – краще творіння письменника... Краще за нього про це не написав жоден із наших сучасників. Цього разу він відкрив Творця...” За словами самого автора, це “поезія, перекладена на мову прози”.

Повість про мужнього кубинського рибалку не була для Хемінгуея випадковою. Письменник був великим майстром риболовлі, дружив з рибалками, жив на березі моря і довгі роки спостерігав їхні закони і звичаї. Саме тому триденна боротьба старого Сантьяго з гігантським марліном і змальована так переконливо.

Задум повісті виник у письменника ще в 30-х роках, коли він друкував нариси про полювання і риболовлю. Основою сюжету повісті (спочатку було декілька варіантів її назви: "Людська гідність", "Море в житті") став реальний випадок зі старим рибалкою, описаний Хемінгуеєм 1936 року в нарисі "На блакитній воді". Пізніше він задумує написати трилогію - “велику книгу про землю, воду і повітря”. Ніби в концентрованому вигляді задум здійснено в романі "Через ріку і до тих дерев". Одна з частин про “війну на воді” стала відомою читачеві вже після смерті письменника ("Острови в океані"). Відомо, що "Старий і море" також мав входити як фрагмент до трилогії.

У 1955 році Хемінгуей бере участь у зніманні фільму «Старий і море», Роль Сантьяго виконував приятель письменника Спенсер Трейсі, а сцени риболовлі Хемінгуей хотів зробити сам. Він повинен був упіймати справжню величезну рибину. З цією метою вирушив на яхті «Пілар» спочатку в Карібське море, а потім до узбережжя Перу. Йому пощастило впіймати кілька великих рибин, але такої величезної, яка йому була потрібна, все не було й не було. Постановникам фільму все-таки довелося вдатися до «чудес» кінознімання в сценах риболовлі, чим Хемінгуей був страшенно засмучений.

Повість Хемінгуей писав напрочуд швидко і легко: за його словами, він працював як бульдозер. Згодом письменник відзначав, що книга могла мати й понад тисячу сторінок, у ній міг втілитись кожний мешканець кубинського рибальського селиша Кохімар з його звичками, побутом, дітьми. Однак “це усе майстерно зроблено іншими письменниками… Тому я повинен був постаратися дізнатися про щось іще… опустити все зайве, аби передати свій досвід читачам так, щоб після прочитання це стало частиною їх досвіду і уявлялося таким, що насправді відбулося”. Хемінгуей зізнавався, що йому пощастило передати цей досвід повністю: “Мені пощастило, що в мене були гарний старий і гарний хлопчик, а останнім часом письменники забули, що такі існують. Крім того, океан заслуговує, щоб про нього писали також, як про людину”. Отже, у повісті три головних героя: старий Сантьяго, хлопчик Манолін і морська стихія.

Із величезною симпатією зображає Хемінгуей Сантьяго: «Старий був худий і виснажений, потилицю йому посмугували глибокі зморшки, а на щоках коричневі плями незагрозливого раку шкіри, що буває від сонячного проміння, відбитого гладінню тропічного моря.

Плями спускалися по щоках до самої шиї, на руках видно було глибокі шрами від мотузки, якою він витягав велику рибу. Проте свіжих шрамів не було. Вони були давні, як тріщини в давно вже безводній пустелі.

Все у нього було старе, крім очей, а очі були кольором схожі на море, веселі очі людини, яка не здається».

Старий має репутацію невдахи: ось уже 84 дні він ходив у море, але не впіймав жодної риби. Символом безталанності Сантьяго є вітрило його човна, що нагадувало прапор розбитого полку. Здається, він уже втратив усе—силу, молодість, удачу... Багатства у нього ніколи й не було, але тепер, на схилі літ, він просто змушений був би голодувати, коли б не хлопчик Манолін, усім серцем відданий йому. І все-таки старий не здається. Три дні і три ночі ганяється він в океані за великою рибою і бореться за неї. Йому пощастило упіймати величезну рибу, але на зворотньому шляху на здобич старого напали акули, які розтягли всю рибу. Ледь живий старий привіз із собою тільки обгризений величезний скелет, але переможцем у цій нерівній боротьбі все одно вийшов він.

Сантьяго – один з останніх “героїв кодексу” в творчості Хемінгуея. Він є носієм хоробрості, витримки, честі, які не лише допомагають вижити в нищівному світі болю й розчарувань, а й перемогти. Подолання слабкості власного тіла, вірність своєму шляхові важать для старого рибалки більше, ніж невідворотність зовнішніх обставин. Але старий – це новий герой у Хемінгуея. Адже "кодекс" для нього не роль, а саме життя. У найгостріших ситуаціях розкривається характер героя, показано, на що здатна людина і що вона "може витримати", стверджується, що "людина не для того створена, щоб терпіти поразку", людину "можна знищити, але її не можна перемогти".

На перший погляд, повість може здатися просто достовірним і конкретним описом про випадок під час важкої праці старого кубинського рибалки. Однак ця розповідь містить також глибокий філософський підтекст, вона перетворюється на притчу. Як відомо, притча – це короткий розповідний твір повчально-алегоричного характеру. Вона грунтується на конкретному побутовому сюжеті, що набуває універсального символічного змісту. Повість Хемінгуея бере від традиційної притчі побутову основу розповіді, алегоричність, узагальнюючий зміст, поєднання сьогоденного і вічного, особистого і всесвітнього. Проте автор, користуючись своєю ж теорією айсбергу, не намагається відкрито повчати і розтлумачувати її зміст. Він залишає читачеві можливість домислити те, що приховано у підводну течію твору, побачити те, що повість “Старий і море” являє собою притчу про непереможність людини, про її здатність вистояти в нерівній боротьбі, подолати всі перешкоди, які стоять на її шляху. Старий, як і рибина, до якої він не відчуває ворожості, є органічною частиною природи. Тому він немовби зливається з нею і водночас, жаліючи, перемагає її. Його вміння гідно боротися за життя - це приклад людської мужності й мудрості, які він мусить передати своєму учневі - хлопцеві, аби той навчився бути передусім людиною.

Символіка повісті побудована на реалістичній, деталізованій образності. Вона написана простою, але дуже виразною мовою, і кожне слово, образ і символ мають містку смислову наповненість. Ще за життя Хемінгуея символіку твору пробували витлумачувати по-різному: в акулах і рибі вбачали символи добра і зла, а в акулах вбачали критиків, які мучать великого письменника. Сам же письменник не хотів її якось особливо тлумачити. За його словами, "не було ще гарної книжки, яка б виникла із заздалегідь задуманого символу, запеченого в книжці, наче родзинки в солодкій булці. Солодка булка з родзинками дуже смачна, а проте житній хліб - кращий. Я намагався показати і справжнього хлопця, і справжнє море, і справжню рибину, і справжніх акул. І, якщо мені пощастило зробити це досить добре й правдиво, вони, звичайно, можуть бути витлумачені по-різному".

У повісті можна побачити чимало символів. Море, органічна частина природи, символізує собою життя, спосіб утвердження для таких особистостей, як старий Сантьяго. Втім, морський світ буває не лише добрим і прекрасним, але й водночас і жорстоким, що зумовлено законом "виживання найсильніших". У повісті символом зловісності зовнішніх обставин є ненажерливі акули, після бенкету яких від великої риби залишається лише кістяк. З ідеєю "перемоги в поразці", що є наскрізною в повісті, перегукуються мотиви екзистенціальної філософії: свобода вибору людини, суддею якої є власне сумління. Так, кожна особистість має право на свободу дій у рамках тих умов, у які вона поставлена через зовнішні обставини.

Старий переконаний, що народився для того, аби виловити велику рибу, в існування якої він глибоко вірить. Очікування героєм миті, коли він вполює ту рибу, символізує безсмертну надію, що з давніх-давен живить прагнення людства пізнати сенс свого буття. А зворушливий образ хлопця Маноліна, який завжди присутній у думках старого, символізує людяність, бажання допомогти своєму ближньому; юнак неначе долає відчуженість навколишнього світу.

Важливим у повісті є мотив єднання людини з природою. Сантьяго ставився до моря не просто по-споживацьки, а з повагою, розумінням, вдячністю. Він любить його і жаліє все живе в ньому: риб, черепах, птахів. Показово, що під час полювання роздуми старого про велику рибу як свого суперника поступово переростають у турботливе піклування про неї. Сантьяго час від часу звертається до морської тварини, послаблює мотузку щоразу, коли їй незручно. Старий рибалка засмучений - йому не хочеться вбивати таке дивовижне створіння, адже він відчуває найтісніший зв'язок із ним ("Я таки справді радше волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там у темряві моря"). Він вважає, що "ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю":"І рибина також мені друг”, - мовив він уголос. Автор проводить думку, що людина "занурена" в природу і є разом з тим її невід'ємним елементом, людина прагне до гармонії з природою. Світ природи у творі не є пасивною декорацією подій, а є їх учасником.

Із попереднім мотивом пов’язаний і мотив самотності. У творі неодноразово підкреслюється, що старий самотній серед людей і серед природи. Проте цей мотив не звучить так песимістично, як, скажімо, у творах Кафки, Камю чи Беккета. Саме самотність змушує Сантьяго бути сильним і мужнім, розраховувати лише на себе і знаходити в собі резерви сил, що й дають йому змогу вийти переможцем. Він сам усвідомлює, шо "людина в морі ніколи не буває самотня". Відтворюючи драматичні ситуації боротьби Сантьяго, яка вимагає від нього нелюдських зусиль, автор висловлює думку: "Не можна, щоб людина доживала віку в самотині".

Хемінгуей стверджує, що людина має вірити у власні сили. “Ти, старий, краще сам будь безстрашний і впевнений”, - мовить собі Сантьяго. Фінал твору – підтвердження загального оптимістичного сповненого гуманізму погляду Хемінгуея на життя. У фіналі твору хлопчик двічі говорить старому Сантьяго, що не залишить його більше одного: "Швидше одужуйте, бо я ще маю багато чого навчитись, а ви можете навчити мене всього, що мені потрібно". Втомлений, але щасливий, бо поруч сидить Манолін "пильнуючи його сон", старий Сантьяго спить. Остання фраза повісті: “Старому снилися леви”. Хлопчик біля Сантьяго – це і визнання його перемоги, і подолання його самотності, і надія на майбутніє. А леви уві сні – це образ щастя, що проходить через весь твір, це і спогади про минуле, коли молодий Сантьяго "плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки", і пам’ять про пережиту боротьбу з рибою, і готовність до нових битв за життя.

Повість “Старий і море” позбавлена характерною для творів Хемінгуея трагічного завершення. Фінал твору залишає відкритою перспективу подальшої діяльності, він пов’язаний з вірою письменника у творчі сили людини. Старий Сантьяго зумів довести собі й іншим, на що здатна людина. Він переміг рибу, переміг себе, свою старість і слабкість, свій біль і свою самотність. Тому він і є переможцем. Адже “людину можна знищити, але її неможливо перемогти”.

Запитання і завдання:

• Зробіть огляд життєвого і творчого шляху Е.Хемінгуея. Чи можна стверджувати, що книги письменника автобіографічні?

• Поясніть термін “герой кодексу”. Якими рисами наділені хемінгуеєвські герої кодексу?

• В яких творах Хемінгуея втілилась тема “втраченого покоління”? Як письменник висвітлював її?

• Яке місце у творчості Хемінгуея посідала іспанська тема?

• Поясніть хемінгуеєвську “теорію айсберга”. Якими є ознаки стилю письменника?

• Охарактеризуйте образ Сантьяго з повісті “Старий і море”.

• Чому повість “Старий і море” вважають притчею? У чому ви вбачаєте її символіку та філософський підтекст?

• Як ви розумієте вислів з повісті: “Людину можна знищити, але її неможливо перемогти”? У чому ви бачите визнання перемоги Сантьяго?

• Рекомендована література:Анастасьев Н.А. Творчество Э.Хемингуэя. – М.,1981; Гиленсон Б.А. Эрнест Хемингуэй. – М.,1991; Гладышев В. "Человека можно уничтожить, но его нельзя победить" Материалы к уроку, посвященному анализу мотива рыбной ловли в творчестве Э.Хемингуея//Вікно в світ. - 1999. - №6; Грибанов Б. Хемингуэй: герой и время. – М.,1980; Денисова Т.Н. Ернест Хемінгуей. – К., 1972.; Затонський Д. Ернест Хемінгуей — письменник і людина//Вікно в світ. – 1999. - №6; Караменов Н. Эскизы урока-мифологической интерпретации повести-притчи Э.Хемингуэя "Старик и море"//Вікно в світ. - 1999. - №6; Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. – М.,1966; Лидский Ю.А. Творчество Эрнеста Хемингуэя. – К.,1978; Папоров Ю. Хемингуэй на кубе. – М., 1984; Хом'як Т.В. "Старому снились леви". Матеріали до вивчення повісті "Старий і море" //Зарубіжна література. – 1996. - №11.