Генріх Белль

(1917-1985)

Генріх Белль – найвизначніший письменник Німеччини післявоєнної доби, лауреат Нобелівської премії (1972). Присуджена вона йому в 1972 році «за творчість, у якій поєднується широке охоплення дійсності з мистецтвом творення характерів і яка стала значним внеском у відродження німецької літератури».

Белль писав романи, новели, п’єси, сценарії, публіцистичні статті. У своїх творах, що склали майже сорок томів, письменник зобразив — часом у сатиричній формі — Німеччину під час Другої світової війни і в повоєнний період. Як писав англійський літературознавець В.Е.Йуілл, "Белль завжди був письменником великого масштабу, стурбований долею як усього покоління німців, так і окремої особи, змушеної жити в колосальних сучасних міських мурашниках".

Народився Г.Белль у Кельні. Він був шостою дитиною в сім’ї столяра-червонодеревця зі спадковими католицькими традиціями; пращури з батькового боку емігрували за релігійними мотивами з Англії. Все своє життя Белль був глибоко віруючим католиком, вважав релігію мірилом життя.

Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, який з дитинства писав вірші та оповідання, виявився одним із небагатьох учнів у класі, котрі не вступили до гітлерюгенду. Проте через рік після закінчення школи юнака було притягнуто до примусових робіт, а 1939 р. призвано на військову службу до гітлерівського вермахту. Белль виконував обов'язки капрала на Східному та Західному фронтах, взяв у часть у війні на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини і Німеччини. Тричі він був поранений і, зрештою, 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції. Війна, писав Белль , залишилася в його очах «жахливою машиною отуплення, кривавого отуплення».

Повернувшись до свого рідного міста восени 1945 року, Белль знайшов руїни. Він відбудовує житло для своєї родини, деякий час навчався у Кельнському університеті, потім працював у майстерні батька, у міському бюро демографічної статистики. При цьому весь час він не полишав письменницької праці.

Дописьменницька біографія Генріха Белля схожа на біографію його численних однолітків – німецьких письменників, яких іменують “поколінням, що повернулося”: і Белль, і такі митці, як В.Борхерт, А.Андерш, Г.В.Ріхтер, В.Шнурре, воювали і повернулися з війни з поразкою, перебивалися випадковими заробітками у перші повоєнні роки розрухи й голоду.І література мала розповісти про долю цього покоління, отруєного фашизмом і розчавленого війною. Молоді німецькі письменники об’єдналися у вересні 1947 року в творчу спілку “Група 47”, яка поступово стала центром літературного життя Західної Німеччини. Членів цієї групи об’єднувала ненависть до фашизму, жага демократичного оновлення країни і прагнення відтворювати жорстоку, але реальну правду життя. І найбільш визначною постаттю у цій “новій” німецькій літературі стає Г.Белль.

Тема війни була центральною в ранній творчості Белля. 1949 року побачила світ його перша повість “Потяг приходить вчасно”, історія про молодого солдата, на якого чекає повернення на фронт і неминуча смерть. 1950 року з’являється збірка оповідань “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...”, а ще за рік – роман “Де ти був, Адаме?”, найвизначніший твір письменника про воєнні часи, що розповідав про долі фронтовиків наприкінці війни. Сам Г.Белль зазначав: “Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни. Звідси й народилися ті три визначення, якими наділили молоду літературу: “література про війну”, “література тих, хто повернувся”, “література руїн”. Ці визначення виправдані: була війна – шість довгих років, ми повернулися додому з цієї війни, ми застали руїни і писали про це”.

У своїх подальших творах Г.Белль зображує життя повоєнної Німеччини. Найкращі з них: “І не сказав жодного слова” (1953), “Дім без господаря” (1954), “Хліб ранніх років” (1955), “Мовчання доктора Мурке та інші сатири” (1958), “Більярд о пів на десяту” (1959), “Очима клоуна” (1963), “Груповий портрет з дамою” (1971), “Втрачена честь Катаріни Блюм” (1974), “Під конвоєм турботи” (1979, “Жінки на березі Рейна” (1985).

• Дім без господаря (1954). У романі «Дім без господаря» вперше у творчості Белля пролунав мотив живучості фашизму в повоєнній Німеччині. Твір присвячений західнонімецькій дійсності 50-х років, проте над його героями все ще нависає тінь війни. Недавнє трагічне минуле полишило страшні сліди у долі кожного з них, особливо у долі дітей. І автор закликає не забувати жахів війни та злочинів фашизму.

Роман має своєрідну композицію: в кожному з розділів автор доручає вести розповідь одному з персонажів. Подібна оповідна манера вже зустрічалася в літературі ХХ ст. (наприклад, у романі В. Фолкнера “Шум і лють”). І хоча множинність точок зору оповіді ускладнює процес сприйняття твору, це дає більш об'єктивне змалювання дійсності, активізує аналітичну думку читача, дозволяє вступити у тісний контакт зі світом героїв твору. Така манера розповіді дала змогу Беллю повніше розкрити трагізм становища кожного персонажа, вникнути в його психологію та хід думок, охопити коло проблем, глибше проникнути в суть подій з життя повоєнної Німеччини.

Показово, що в романі велику вагу має звучання голосів дітей - Мартіна Баха і Генріха Брілаха. Саме Мартін та Генріх можуть бути названі головними героями з поміж числених дійовиїх осіб роману, адже саме від їхнього імені ведеться більша частина розповіді в романі. При цьому письменник немов дивиться на світ очима цих дітей і, відмовившись від прямої мови, викладає хід їхніх думок, проникає у їхні душі і водночас розширює картину життя, як її бачать діти, додаючи до розповіді дітей свої авторські коментарі. Прикметно, що вже працюючи над “Домом без господаря”, Белль писав у рецензії на одну з сучасних йому творів: “І хоча дія книги відбувається у світі дітей і тих, хто займається ними... вона ясно показує те, про що ніде не йдеться: провину дорослих, коханців і коханоук цих дорослих”. Ці слова формулюють також ідею, що її намагався вкласти у власний роман Белль. Це була думка про провину і про відповідальність.

Одинадцятирічні друзі Мартін Бах і Генріх Брілах – справжні діти війни. Вони народилися 1942 року, один з них став сиротою ще до свого народження, інший – у віці трьох місяців. Сім'ї Генріха та Мартіна займають різне соціальне становище в суспільстві, різною є в цих родинах моральна атмосфера та матеріальний стан, але діти однакові у своєму нещасті. Обох школярів Белль наділяє чулою душею, рано сформованою свідомістю. Хлопчики переживають більшою мірою, ніж за себе, за своїх матерів, що залишились вдовами і не знаходять своєї долі, бо їхнє щастя зосталось в минулому і вони живуть лише пам'яттю про своїх чоловіків

Генріх Брілах – син слюсара. Він народився в бомбосховищі під час повітряного нападу на місто. Його нарекли ім'ям батька, який гине невдовзі після народження сина. Убозтво і голод змусили матір Генріха шукати допомогу у чоловіків. «Хлопчик, — пише Белль, — ріс із твердою впевненістю, що поруч із матір'ю завжди повинен бути який-небудь дядько». Спочатку таким дядьком став Еріх, потім з'являються нові дядьки: Герт, Карл, Лео. Однак для хлопчика єдиною світлою плямою в житті був батько, на фото якого він щоденно дивився. «Три світи» знав Генріх Брілах, — відзначає письменник. — Перший світ — це школа і все, чого навчали там, усе, що казав священик на уроках. І все це протирічило тому, що він бачив у світі Лео, у світі, в якому він жив. Третій світ — світ Мартіна — був зовсім несхожий на перші два. Це був світ холодильників, світ, де жінки не прагнуть вийти заміж, а гроші не відіграють ніякої ролі. Три світи знав Генріх, але жити він хотів тільки в одному — у власному». Це світ добра, чистоти, взаєморозуміння і благополуччя.

Мартін Бах, який живе теж без батька, але в достатку, придивляється до життя свого товариша і разом з тим роздумує і питає, починає сумніватися в догмах катехізису, не хоче миритися з порядками, при яких одні задоволені, а інші — голодні. Він розуміє, що його мати відрізняється від «аморальної» матері друга лише тим, що в неї є гроші. Бездуховність життя, що оточує Мартіна, сприяє його ранньому дорослішанню, вмінню аналітичне мислити. Глибоко символічною є й назва роману. «Дім без господаря» — це не лише світ безбатченківства, а й світ бездуховності.

Однією з головних пружин дії твору є ім’я батька Мартіна - загиблого на війні поета Раймонда Баха. За чотири роки перебування в армії він «не написав нічого, що могло б його порадувати, бо нацизм убив у ньому душу». Але трагедія Річарда Баха полягала в тому, що він, ненавидячи фашистів і війну, був безсилим зберігти своє мистецтво і себе самого від цієї злої сили. Адже він прагнув лише до самозбереження. Рекламуючи мармелад свого заможного тестя, він фактично починає рекламувати війну, малюючи діаграми доходів фабрики, які зростали по мірі розростання коричневої чуми по Європі. «Його шлях до смерти був позначений банками з-під мармеладу”, — говорить друг Раймонда Альберт Мохов.

Значне місце в романі посідає мотив провини та відповідальності за все, що відбулося в минулому. Белль вважає, що частка провини лежить на більшості персонажів: одні сліпо потурали фашизмові, не протестуючи і не кажучи жодного слова, наприклад, Нелла Бах та Альберт Мохов, інші, як Раймонд Бах, шукали у поезії таких тем, які були далекими від політики та гострих соціальних проблем. Сам Белль вважав, що мистецтво ніколи не може бути байдужим до життя і не має права відсторонюватися від нього. Тому і Раймонд Бах, що не знайшов у собі мужності відверто виступити проти фашизму, теж до певної міри відповідає за минуле. Адже, зберігаючи незалежність і пишучи вірші з затуманеним змістом, він дав можливість нацистам використовувати їх у їхніх цілях.

Та найбільша провина лежить на фашистах, які підтримували гітлерівські людиноненависницькі ідеї, славили Гітлера, як Шубрігель, що захистив дисертацію "Образ фюрера в сучасній ліриці", як лейтенант Гезелер, що послав на неминучу смерть поета Раймонда Баха за його незначну провину, як патер Вілліброрд, що підспівував фашистській пропаганді, славив загиблих на війні як фашистських героїв, у той час як вони були жертвами фашизму. Свою частку відповідальності несе і бабуся Мартіна, власниця мармеладної фабрики, бо вона сприяла фашистській владі, постачаючи мармелад на війну, наживаючи при цьому небувалі доходи.

Белль також намагається проаналізувати та розв'язати в романі проблему короткотривалої людської пам'яті. Люди швидко забувають про жахи війни та фашистських катівень, де розправлялися з тими, що думали не так, як цього хотілося нацистам. Відвідувачі колишньої гітлерівської катівні, яку тепер зробили теплицею для вирощування печериць, цікавляться не жахливим минулим цієї будівлі, а речами вельми прозаїчними. І лише художник Альберт Мохов пам'ятає про кілька страшних днів, які він провів тут разом з Раймондом Бахом. Белль постійно повертає читачів до думки про те, що люди зобов'язані пам'ятати про зло, яке принесли фашисти і війна, в ім'я всіх тих, хто загинув, і в ім'я щасливого майбутнього молодих, котрі лише починають жити і котрих треба врятувати від можливої нової війни.

• Мовчання доктора Мурке (1955). Головний герой цього сатиричного оповідання Белля – молодий співробітник редакції Будинку радіо доктор Мурке. Він є колекціонером, але те, що він колекціонує, - доволі дивна річ. Мурке збирає “мовчання”. “Коли мені доводиться вирізати з плівки, - пояснює він колезі, - ті місця, де виступаючі чомусь мовчали, робили паузу, зітхали, переводили дух або просто не говорили, я не викидаю їх у корзину, а збираю”. Ці залишки плівки з записаним мовчанням Мурке склеює, а потім запускає плівку, коли ввечері приходить додому. “У мене поки назбиралося дуже мало, - говорить він, - усього три хвилини, але ж і мовчать у нас дуже мало”.

Ці слова Мурке промовляє вже наприкінці оповідання, і уважному читачеві вони навряд чи здаватимуться надто дивними. Адже краще вже дійсно слухати плівку з мовчанням, ніж з тим, що на неї наговорюють відвідувачі західноніецького Будинку радіо. Так, Белль малює сатиричний образ “великого знавця мистецтва” Бур-Малотке, автора багатьох книг “критико-філософсько-релігійно-культурно-історичного змісту”. Він втілює тих представників німецької інтелігенції, які за часів Гітлера були лояльними вірнопідданими, а після поразки 1945 року “покаялись” і “відреклися” від свого учорашнього кумира, що й забезпечило їх тепленькими місцями у повоєнній Німеччині. Проте у 1950-і роки ці “антифашисти” скинули з себе маску, яка приховувала їх сутність з десяток років. Адже тепер у ФРН йшла реабілітація фашизма. В оповіданні Белля її ілюстрацією є лист однієї підстаркуватої радіослухачки, яку обурює ставлення радіо до собак: “У Гітлера, звичайно, були свої недоліки; якщо вірити всьому, що про нього говорять, це взагалі була жахлива людина, але одного в нього не можна відняти: він любив собак і чимало для них зробив”.

Цей лист чудово характеризує умонастрої у західнонімецькому суспільстві й пояснює метаморфози, що відбуваються з такими людьми, як Бур-Малотке. Тепер їм не соромно за своє фашистьке минуле. Соромно їм за те, що вони зреклися його. І “великий” Бур-Малотке бажає замінити у своїй радіопередачі слово “Бог”, яке зустрічається в ній занадто часто, на вислів, що відповідав би поглядам професора, яких він дотримувався до 1945 року, - “та вища істота, яку ми шануємо”. А слідом за цим Бур-Малотке просить піддати правці усі записи його виступів після 1945 року: «Я коли-небудь помру, і мені нестерпно думати про те, що після моєї смерті програватимуть записи, де я говорю речі, в яких уже більше не переконаний”.

Проте, як показує Белль, не всі німці приступили до подібних реабілітаційних процесів. Ніколи не знатиме цих метаморфоз доктор Мурке, якому доручили перемонтування запису Бур-Малотке, і який просякнутий неприхованою відразою до “великого знавця мистецтва”. Не знатиме їх і колега Мурке Хумкоке, який розповідає головному героєві: “Коли я був у вашому віці, мені доручили якось скоротити на три хвилини чотиригодинну промову Гітлера. Я тричі прослухав цю промову, перед тим, як мені дозволили запропонувати, які саме три хвилини треба вирізати. Коли ми запускали плівку вперше, я був ще переконаним нацистом. Після третього разу я вже не був нацистом. Це було болюче, це було жорстоке, але вельми ефективне лікування”.

Слід зауважити, що в іншому творі Генріха Белля, “Ірландський щоденник” (1954-1957), також зустрічається мотив лікування від гітлеризму. Так, у розділі “Мандрівний дантист від політики” сам Белль “лікує” ірландця Патріка, який вважав, що Гітлер був “не такою вже поганою людиною”. Автор розповідає йому про те, ким насправді був фюрер, що він робив і говорив, і таки вирвав у свого ірландського співрозмовника його “хворий зуб”. Під час розповіді обличчя Патріка “все хворобливіше сіпалось”.

“ – Ну як, дуже боляче було? – обережно спитав я.

• Так, - сказав він, дуже, і пройде ще кілька днів, допоки витече весь гній...

• І все-таки, - сказав я, - добре, що зуб вирвано”.

Кілька разів Генріх Белль, який був невгамовним мандрівником - він побував у Польщі і Швеції, Англії й Ірландії, Франції та Греції, Ізраїлі й Еквадорі – відвідав Радянський Союз. Вперше він приїхав у СРСР 1962 року, востаннє – у 1979. Він побував у Москві й Ленінграді, Тбілісі та Ялті, Володимирі й Ясній Поляні. Белль збирає матеріали для стрічки про свого улюбленого письменника Ф.М.Достоєвського “Письменник і його місто: Достоєвський і Петербург”, прем’єра якого відбулася 1969 року.

Белль відіграв також помітну роль в діяльності ПЕН-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він підтримував письменників, котрі були піддані утискам в країнах комуністичного режиму. Після того, як Олександра Солженіцина в 1974 р. вислали з Радянського Союзу, він до від’їзду в Париж жив у Белля. Підтримка Беллем диссидентів викликала незадоволення радянських властей.

1980 року письменник серйозно занедужав, переніс часткову ампутацію правої ноги, кілька операцій. 15 липня 1985 року Белля не стало. Якось його спитали, чи наступить колись смерть останього письменника. Белль відповів, що література ніколи не перестане існувати, бо це означало б, що людство позбавилося пам’яті та історії.

На думку американського вченого Теодора Ціолковського, “Белль не лише зазначив на літературній карті Німеччини ще один регіон, який слід визнати саме його власністю, а й створив собі репутацію провідного побутописця Німеччини середини нашого століття”.

• Подорожній, коли ти прийдеш у Спа... (1950)“Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” – оповідання з одноіменної збірки, куди увійшли й інші твори Г.Белля на воєнну тематику. Ця збірка оповідань містить такі чудові оповідання, як “Зупинка в Х.”, “Історія одного солдатського мішка”, “Вість”, “Лоенгрін”, “Моя дорога нога” та ін. Так, оповідання ”Вість” написано від особи солдата, що повернувся з війни. Він їде до дружини свого загиблого друга передати їй особисті речі чоловіка, але її він застає не одну, а з зухвалим чужим мужчиною. Проте герой відчуває до жінки не зневагу, а жаль: “І тут я зрозумів, що війна ніколи не скінчиться, ніколи, допоки десь на землі ще кровоточить нанесена нею рана”. “Смерть Лоенгріна” зображує історію хлопчика Гріні, який народився 1933 року, під час тріумфу Гітлера, а під час війни, втративши матір, змушений годувати своїх голодних молодших братів. Для цього він краде вугілля, але зривається з потягу і помирає у лікарні. А “Історія одного солдатського мішка” є своєрідним літописом подорожей солдатського мішка – спочатку дорогами Першої, а згодом – Другої світової війни.

Оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” має, на перший погляд, дивну й незрозумілу назву. Вона є обірваною цитатою: це початок двовірша-епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеосського, який жив у V ст. до н.е.:

Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив.

Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.

Цей вірш нагадує про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули всі до одного спартанські воїни царя Леоніда. Ці рядки були відомі кожному німецькому школяру завдяки перекладу Фрідріха Шіллера. Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з гармонійною античністю. Служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків, хоча ці війни могли бути тільки грабіжницькими. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу в справедливій війні, вона супроводжувала німецьку молодь не тільки в школі, але й у казармі.

Заголовком твору Белль наголошує аналогію між школою довоєнної Німеччини та школою античності, головне завдання яких мислилося як підготовка юнаків до справедливих воєн. Лицемірна німецька імперія, пускаючи пил в очі молоді, ототожнювала себе з гармонійною, осяяною славою, античністю, водночас спотворивши спартанську патріотичну систему виховання, додавши до неї відкриту теорію расизму та шовінізму, просякнуту зневагою до людей, культ грубої сили, грабіжництва і поневолення інших народів.

Але чому фраза, винесена в заголовок оповідання, нагло обривається на півслові? Тому що, на відміну від спартанців, що гинули не марно (їхня смерть стала прекрасною легендою, символом патріотичного свідомого служіння вітчизні), звершили своє діяння, і слова, що оповіщають про це, - теж завершені, юні німецькі хлопчики так і не стали героями, на роль яких їх так натхненно готували. Вбиваючи в голови молоді думку про справедливі війни, героїчну смерть, фашистські ідеологи насправді готували для Гітлера “гарматне м’ясо”, таке необхідне для звершення його антилюдських намірів.

Знаменним є те, що в оповіданні міститься ще одна обірвана фраза. Герой роздумує про те, що “в шкільному календарі проти його прізвища буде написано: “Пішов зі школи на фронт і поліг за...” Але він не знав за що, не знав, чи була в нього своя Спарта. Проте вже напевно йому відомо, що не за те, про що тут, у гімназії, тлумачили протягом останніх років. Отже, герой усвідомив, що його обдурили і використали.

Прикметно, що Белль нічого не розповідає ні про соціальне походження чи характер свого героя, ні про його дитинство і батьків, він навіть не дає йому імені, ніби навмисно позбавляючи індивідуальних рис. Автор змалював звичайного німецького юнака, яких тисячі. Письменник таким чином спонукає читачів до думки про те, що доля його героя — це доля тисяч німецьких юнаків, обдурених і використаних гітлеризмом. Генріх Белль ніби хоче підвести читача до думки, що війна калічить, “пожирає” всіх без винятку, незалежно від віку, характеру, соціального стану тощо.

Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт. Пораненого героя заносять до гімназії, де тепер розташований пункт медичної допомоги, проносять через перший поверх, сходовий майданчик, другий поверх, де були зали для малювання, а тепер операційна. Перед очима солдата промайнула Фейєрбахова “Медея”, скульптура “Хлопчик, що виймає терня”, строкатий і грізний грецький воїн, озброєний до п'ят, погруддя німецьких володарів — “від великого курфюста до Гітлера”, “взірці арійської породи”, погруддя Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, Гермесова колона, зображення Зевса, Ніцше, олеографія африканського краєвиду. Але він нічого не відчуває. Йому все “таке далеке та байдуже”, його неначе принесли “до якогось музею міста мертвих”. В оповіданні школа неодноразово асоціюється в героя з “мертвим домом” чи “містом мертвих”. Підвал школи перетворився на трупарню. Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху і школа — "мертвий дім", трупарня. Це жахливе перетворення невипадкове. Школа, що готувала учнів до смерті всією системою виховання, мала стати трупарнею.

Описаний Беллем гімназійний “реквізит” (скульптури, картини тощо) відповідає системі виховання, в даному випадку — вихованню нацизму, расизму, власної зверхньості і непереможності. Подібна система виховання — стверджує устами свого героя Белль — була в усіх трьох гімназіях маленького містечка Бендорф, а отже, і в тогочасній фашистській Німеччині. До того ж письменник показує, що кров і біль реальної бойні змивають декор вибудуваних фашизмом ілюзій. Справжнє життя виявилося жахливим, абсурдним, загубленим. Три місяці реальної війни невпізнанне змінили вісім років “класичної” підготовки до неї.

Та ось солдата кладуть на операційний стіл; і раптом за плечима лікаря на дошці герой бачить щось таке, від чого вперше, відколи він перебував у цьому “мертвому домі”, його серце озвалося: ”..десь у потаємному куточку зринув переляк, глибокий і страшний”. На дошці був напис, зроблений його рукою. “Побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — набагато більше схожості. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів”.

Це кульмінація оповідання, кульмінація впізнавання, вона має місце у фіналі твору і зосереджена у вислові, "який нам звеліли тоді написати, в тому безнадійному житті, яке скінчилось всього три місяці тому: “Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...”

Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом усвідомлення героєм того, що з ним сталося: у нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили “вони”, як називає фашистів герой, немов відсторонюючись від них, у гімназії.

Наприкінці оповідання юнак немов поринає у дитинство, що підтверджується його останнім тихим проханням: “Молока” Це ніби падіння у дитинство, безнадійний пошук минулого у момент втрати майбутнього. Це прохання звучить як благання порятунку, якого вже немає і не буде для цього жалюгідного обрубка.

Герой-розповідач – далеко не єдина жертва війни в оповіданні. Г.Белль зображує шофера, який звозить поранених та мерців до нашвидкуруч обладнаного в колишній школі госпіталю; санітарів, які відділяють мертвих від живих та допомагають лікареві під час операцій; колишнього шкільного сторожа, а тепер пожежником Біргелера; лікаря; важкопораненого солдата, який лежав біля головного героя і згодом помер на операційному столі. Усі вони не можуть збагнути, для чого вони тут, що вони тут роблять, для чого все це потрібно? Героями інших воєнних оповідань Г.Белля є також “маленькі люди”, які підкоряються невідомим і не підвладним їм силам і законам, і також завжди є жертвами війни.

Твір “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” дає уявлення про Белля як про майстра художньої деталі. Замість розмитих всеохоплюючих описів, тут за одним влучно дібраним словом криється вся суть зображуваного. Так, уже з першого абзацу оповідання читача охоплює неприємне передчуття чогось страшного: “розтрощене вікно”, “лампочку розбито вщент”, “кілька мерехтливих дротиків з рештками скла”. Вдало дібрані деталі опису місця подій дають змогу авторові охопити його повністю, підсилюють гнітючі враження. А про вечірнє небо сказано: “...усе небо було червоне, і чорні, густі хмари диму врочисто посувалися по ньому”.Тобто місто горить, його бомблять, то тут, то там спалахує вогонь, а хмари ніби насміхаються з людської обмеженості, дріб’язковості, залежності від чогось вищого, недосяжного.

Про майстерність Белля-оповідача свідчать і застосовані ним тропи (епітети, метафори, метонімії, порівняння): “машина то здіймалась, то опускалась, мов корабель на морських хвилях”; “...такий куценький, білий, вузький сувій марлі, немов який химерний небувалий кокон”; “серце в мені не озивалося”; “били важкі гармати”; “розцвітало ненатле полум’я”. За допомогою них автор відтворює дійсність і тим самим діє на серце і розум читача, надає тому чи іншому поняттю особливого відтінку і забарвлення.

Оповідання Генріха Белля безперечно є одним з найсильніших антивоєнних творів ХХ сторіччя; за словами П.Топера, все воно – “один суцільний крик, волання про даремно загублене життя”.

Запитання і завдання:

• Як особистий досвід участі у війні вплинув на творчість Генріха Белля? Які твори письменника присвячені воєнній тематитці?

• Охарактеризуйте проблематику та художню специфіку роману Белля “Дім без господаря”.

• Проти яких явищ повоєнної німецької дійсності спрямовані стріли сатири Г. Белля в оповіданні “Мовчання доктора Мурке”?

• Поясніть назву оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...” Чому ця фраза є ключовою для цього твору?

• Чому, на вашу думку, автор позбавляє героя індивідуальних рис?

• Прослідкуйте, як відбувається процес “впізнавання” у свідомості героя оповідання.

• Як у творі відбито контраст шкільних ілюзій та воєнної дійсності?

• Проаналізуйте, як художні деталі допомагають авторові розкрити ідейний зміст оповідання.

• Рекомендована література: Горідько Ю.Л. Шукаймо смисл ключової фрази твору Проблемний урок за оповіданням "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." (з елементами філологічного аналізу) //Всесвітня література. – 1998. - № 5; Затонський Д.В. Генріх Белль – письменник і людина //Вікно в світ. – 1999. - № 2; Копелев Л. О Генрихе Белле //Иностранная литература. – 1988. - № 12; Конєва Т.М. "Для чого ми прийшли у цей світ". Матеріали до вивчення творчості Г.Белля //Зарубіжна література. – 1998. - №3; Мельничин І.П.Засуджуючи жахи війни. Матеріали до уроку-аналізу жанрових особливостей оповідання Г.Белля "Подорожній, коли прийдеш в Спа…" методом "услід за автором" //Всесвітня література. – 2000. - №4; Рожновский С. Генрих Белль. – М.,1965; Роднянская И. Мир Генриха Белля //Вопросы литературы. – 1966. - № 10.