Умолк вчера неповторимый голос

И нас покинул собеседник рощ.

Он превратился в жизнь дающий колос

Или в тончайший им воспетый дождь.

И все цветы, что только есть на свете,

Навстречу этой смерти расцвели.

Но сразу стало тихо на планете,

Носящей имя скромное… Земли.

Як поет Пастернак формується під перехресним впливом символістів та футуристів. Формально він співвідносив себе з групою помірних футуристів “Центрифуга”, в 20-ті роки входив навіть до ЛЕФа (Лівий фронт Мистецтв), тобто найбільш радикального і агресивного крила пролетарської літератури, але фактично не належав ні тим, ні іншим. З футуристами, а потім і з лефівцями поета зв’язувала лише спільна спрямованість на пошуки нової поетичної мови а також особиста дружба з В.Маяковським та М.Асєєвим, що входили до цих угруповань. Водночас, Пастернак не сприймає колективістських намагань футуристів підпорядкувати творчі пошуки поетів певним груповим правилам і нормам, ніколи не відмежовував себе від зв’язків з російською поетичною класикою (зазначаючи вплив на свій стиль віршів О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, І.Анненського) і, крім того, у своїй творчості футуризм поєднував з імпресіоністичною технікою зображення. Свою роботу над першими выршами Пастернак пызныше пригадував так: «Писати ці вірші, перекреслювати і поновлювати закреслене було глибокою потребою і приносило ні з чим не зрівняне, болісне до сліз задоволення. /…/ Я нічого не виражав, не відображав, не зображував. /…/ моя постійна турбота була спрямована на зміст, моєю постійною мрією було те, щоб сам вірш …мвіщував нову думку або нову картину. /…/ Мені потрібно було, щоб один вірш вміщував місто Венецію, а в іншому з’являвся Брестський, а тепер Білорусько-Балтійський вокзал».

Перші поетичні збірки “Близнюк в хмарах”(1914) та “Поверх бар’єрів”(1917) мали учнівський характер, були пов’язані з пошуком власного поетичного голосу та індивідуального стилю і віддавали данину тодішній поетичній моді – символістській недомовленості та футуристському мовленнєвому епатажу. Сам Пастернак пізніше скептично оцінював свої перші поетичні спроби і, готуючи їх до перевидання, неодноразово перероблював. Але вже й у цих збірках чимало віршів, які стали справжніми поетичними шедеврами: “Цей лютий! Час для сліз і віршів…” або, наприклад, рядки з “Марбургу”, які дуже подобалися Маяковському: “В тот день всю тебя, от гребенок до ног,/ Как трагик в провинции драму Шекспирову,/ Носил я с собою и знал назубок, / Шатался по городу и репетировал”. Узагальнюючи перші свої поетичні збірки Пастернак пізніше писав: «Упродовж років саме, так би мовити, поняття «Поверх бар’єрів» у мене змінювалось. З назви книги воно стало назвою періоду або манери, і під цим заголовком я надалі об’єднував вірші, написані пізніше, якщо вони підходили до характеру цієї книги, тобто якщо в них переважали об’єктивний тематизм і миттєвості, що змальовували рух і живописність».

Широку популярність Пастернаку принесла наступна збірка його віршів “Сестра моя – життя”(1922), продовжена у 1923 р. збіркою “Теми і варіації”. Характеризуючи вірші першої із цих збірок М.Горький писав: “Коли вчитуєшся в них, дивуєшся багатству і картинності порівнянь, вихору звучних слів, своєрідних рим, сміливим малюнкам і глибині змісту. Він зайняв виключно важливе місце в історії російської поезії ХХ століття”. В 1932 році з’являється нова поетична збірка Пастернака “Друге народження”, яка, крім усього іншого, увібрала до себе і завуальовані відгуки поета на атмосферу гонінь та репресій, що набирали оберти у країні: “О, знал бы я, что так бывает, / Когда пускался на дебют, / Что строчки с кровью – убивают, / Нахлынут горлом и убьют!» Втім, вже з перших своїх збірок Пастернак постає як поет особливий, не схожий на інших. “Читачі зустрілись з поетом зовсім іншого складу, - писав один з критиків 20-х років К.Локс, - щоб зрозуміти його, потрібно було зробити певне зусилля, до певної міри перебудувати звичайний спосіб розуміння. Його манера сприймати і використовуваний ним словник спочатку здавалися несприйнятними, дивовижними, і невідступні питання про “незрозумілість”, про те, “як таке може бути”, довго супроводжували появу кожної його нової книги”. Пастернак й сам відчував складність своєї лірики і постійно прагнув до якомога чіткішого і яснішого вираження. З цих причин він вважав (в більшості випадків несправедливо) усю свою лірику, написану до 40-х ркоів недосконалою. Переломним, за його власним свідченням, стали для нього 40-ві роки і, зокрема, збірка “На вранішніх потягах”(1943). В подальші роки своєї творчості Пастернак напише ще кілька поетичних збірок “Земний простір”(1945), “Коли розгуляється”(1957), в яких прагне до чіткості та зрозумілості вираження.

Пастернак увійшов в історію російської поезії як поет підкреслено нетрадиційний, не схожий на інших, відмінний як за поетичною манерою, так і за колом тем, обраних для зображення. Найперше, що підкреслювала критика, протиставляючи Пастернака іншим поетам, це відсутність у нього інтересу до злободенної, гостро-соціальної тематики, політичних та громадянських тем, які перебували в центрі уваги тодішньої радянської поезії. Це і так, і не так. З одного боку, у Пастернака можна знайти зразки, можливо, і не зовсім традиційної, але цілком громадянської і навіть патріотичної лірики (це, зокрема, історико-революційні поеми “Дев’ятсот п’ятий рік”(1923-1928), “Лейтенант Шмідт”(1926-1927), роман у віршах “Спекторський”(1925-1931), цикл віршів, присвячених боротьбі радянського народу з фашистською навалою і т.д.), з іншого боку, сам Пастернак ніколи не вважав головними у своїй творчості і всю свою увагу, усю свою поетичну пристрасть віддавав іншим, більш близьким і зрозумілим для нього темам. Центральне місце в колі цієї тематики посідає тема природи. Природа в ліриці Пастернака це завжди щось більше, аніж звичайний пейзаж. Ахматова зауважувала, що “природа усе життя була єдиною і повноправною Музою, його потаємною співрозмовницею, його Нареченою і Коханкою, його Дружиною і Удовою – вона була для нього тим, чим була Росія для Блока”. Пейзаж у Пастернака – це вже не пасивний об’єкт зображення, а головний герой і активний ініціатор дії, осереддя зображення, яке концентрує навколо себе головні образи твору і думки автора, забарвлює їх відповідним настроєм і вдихає в них життя. В критиці неодноразово відмічалось, що уподіблення природи людині, яке в цілому взагалі властиве поезії, у Пастернака досягає такої межі, що пейзаж починає виступати у нього в ролі своєрідного наставника і морального взірця. Неконкретизована у більшості його поетів-сучасників, природа у Пастернака набуває яскраво індивідуальних і неповторних рис, вона має свій характер і своє обличчя. Син поета Євгеній Пастернак у цьому зв’язку писав: “Природа для Пастернака – не предмет для пейзажних замальовок, це – інша назва життя, приклад душевного здоров’я, природності і краси, які потрібно перенести в мистецтво, додати до духовного світу людини”.

Важливою темою, до якої упродовж усього життя звертався поет, була тема поета і поезії. За концепцією, якої дотримувався Пастернак, мистецтво – це насамперед відсторонений погляд на життя, яке не опирається ні на який попередній досвід і готові уявлення, а немовби сприймається вперше, з усією безпосередністю, свіжістю і хаотичністю вражень. Поет немовби не впізнає реальність і, описуючи її, не запобігає до готових схем і встановлених логічних зв’язків між предметами. З дитячою неупередженістю в сприйняттях і оцінках, він щоразу, як вперше, відкриває реальність, і щоразу вона постає перед ним, як щось, незнане досі, напрочуд дивне і несприйнятне з позиції загальноприйнятої логіки – звідси у поезії Пастернака значна кількість фантастичних образів, незвичайних порівнянь і уподоблень, несподіваних ракурсів зображення предмета. Одна з найбільш вживаних у Пастернака варіацій на тему мистецтва – це його зародження у надрах природи, або ж пояснення його суті через природні образи (див., наприклад, “Цей лютий! Час для сліз і віршів…” і особливо “Визначення поезії”).

• Визначення поезії (1917). Вірш входить до збірки «Сестра моя – життя»(1917). Тема поезії, яка окреслюється у цьому творі, отримує незвичайну, з точки зору традиційних ліричних побудов, форму. Вона дійсно нагадує швидше логічне означення предмета, аніж ліричний, емоційний його опис. ПОдібну “логічну” конструкцію, засновану на багаторазово повторюваному “Це” першим в російській поезії використав А.Фєт, а потім О.Блок. До подібної форми побудови вірша і навіть у зв’язку з тією ж тематикою, що й у Пастернака, зверталася й А.Ахматова (“Про вірші”):

Це – всі вичавки неспання,

Це свічок кривих нагар,

Це найперший спозарання

Безлічі дзвіниць удар…

Це – Чернігів, це – зігріта

Лутка в місячнім сріблі,

Це – буркун, бджолине літо,

Порох, пітьма, жар землі.

І вірш Пастернака, і вірш Ахматової, крім того, об’єднує предметний характер тих образів, через які обидва поети намагаються створити образ поезії. Це матеріальні, речові образи, на відміну від абстрагованих від предметності образів символістів. Але якщо предметні образи у Ахматової внутрішньо співвіднесені серез логічні зв’язки, які в сукупності свторюють цілком певнку картину (вказівки на час доби, коли пишуться вірші, місто, предмети, з якими порівнюється емоційний настрій поета), то у Пастернака звичайні причинно-наслідкові зв’язки між предметами порушені. Точніше встановлені не в логічний, а у асоціативний спосіб зв’язку. Деяку підказку стосовно смислової певності змісту свого вірша зробив сам Пастернак, який пояснював,що він мав на увазі, коли писав «Це – усесвіту сльози в лопатках»: «Лопатками в дореволюційній Москві називали стручки зеленого гороху. Горох купували в лопатках і лущили. Під слізьми всесвіту в лопатках я мав на увазі образ зірок, що немовби тримаються на внутрішньому боці нічного неба, як горошини на внутрішній стінці надтріснутого стручка». Як припускають авторитетні літературознавці, зокрема, Вяч. Іванов, образ поезії, який окреслюється через зміст вірша, виявляє себе шляхом співставлення двох мотивів. Перший – це мотив солов’їного співу, з яким також співвідноситься звук «лускоту льодинок» і який в кінцевому рахунку вказує на голос і покликання поета. Зірки, зоряне небо, всесвіт – становлять другий основний мотив вірша Пастернака. Спів поета, звернутий до зірок, які відповідають йому байдужим і глухим мовчанням. Метафорично це може означати розуміння поезії як сили, спрямованої на те, щоб пробудити в мовчазній байдужості усього того, що оточує поета, ті ж музичні творчі сили, які вже пробуджені до життя у ньому і прагнуть такого відгуку, співрозуміння і такого творчого діалогу, який бі виправдовував місію і сенс існування поета.

• Цей лютий! Час для сліз і віршів… (1912). Цей вірш відноситься до ранньої лірики Пастернака. Тема поезії тут також вводиться шляхом проведення аналогії між двома рядами асоціативно співвіднесених образів – природного і людського порядку. В вірші подається метафорично переосмислювана картина початку весни, яка, у відповідності до традиційної символіки, співвідноситься з пробудженням, оновленням сил природи і у цій своїй якості асоціюється із пробудженням творчого начала в душі поета. Асоціативний зв’язок між двома світами – поетичним і природним – концентрується у вірші Пастернака навколо двох основних предметних образів – чорноти і сліз, які насамперед й спонукають до встановлення розгорнутих образних аналогій. В картині ранньої весни у Пастернака домінують чорні фарби. Це виключно зорове враження пов’язане з чорнотою снігу, який починає танути під дією сонячного проміння, Пастернак додатково підсилює введенням інших природжних образів з домінуванням чорного кольору: «весною чорною горить», «звуглілі груші», «дксятки чорних птиць», «земля іще чорніша» – і відразу ж знаходить відповідну «кольорову» аналогію із світу поезії – чорнила, які двічі згадуються у вірші. На рівні звукової організації мови вірша образ чорноти підтримується накопиченням «ч» та інших шиплячих звуків. Не менш важливу функцію виконує й образ сліз, який також зв’язує асоціативним співвіднесенням достатньо чисельний предметний ряд образів вірша. В природній площині: «гуркоче хвища» (рос.: «грохочущая слякоть»), «злива», «калюжі», «суха печальна дні зіниць»; в поетичній площині – «час для сліз і віршів, що не стихають ні на мить»; «чорнила і сльози»; «вірші складаються в сльозах».

Аналогія між природними і поетичними образами вірша може бути інтерпретована як метафора творчого процесу: поезія зароджується із глибини природних вражень і саме її єство може бути співвіднесено із силами природних стихій. Творчий імпульс стихійно виникає в душі людини і породжує в ній шквал емоцій, шал поетичного безумства, що спонукає до творчості, а точніше до співтворчості з силами природних стихій, через уподоблення яким поет намагається збагнути власну творчу суть і донести це відкриття іншим людям.

Не менш важливий тематичний елемент поезії Пастернака – це філософські, кореневі і визначальні аспекти буття людини і світу(в чому сенс буття, призначення людини, сутність природи та світу, що оточує людину тощо). В багатьох творах Пастернака, як ранніх, такі пізніх, ми знаходимо пристрасне бажання дійти, “докопатися” до самої суті, основи речей, які нас оточують, природи та характеру взаємозв’язків, що встановлюються між різноманітними предметами та явищами буття, загадки явленості в світ людини і т.д. Зображуючи той або інший предмет, Пастернак прагне змалювати не стільки його достовірну очевидність, скільки його приховану реальність, справжність, непомітну за призвичаєністю сприйнять (свого роду програмним у цій філософській декларації є вірш Пастернака “У всьому хочу я дійти самої суті…”). Пастернак, як пише А.Синявський, “вдивлявся в нього (предмет), проникав вглиб його властивостей і сутності, даючи не тільки перше враження від предмета, але й його поняття, ідею. Недаремно окремі вірші Пастернака так і називаються – “Визначення” (“Визначення поезії”, “Визначення душі” і т.д.), крім того і ряд інших віршів своєю зовнішністю відтворює ту ж схему, яка мало що не сходить до параграфів навчального посібника або тлумачного словника /…/ Пастернак не боїться таких – сухих розумових викладок. Він охоче виводить формули зображуваного, займається його обрахуванням, досліджує властивості і склад”.

Характеризуючи лірику Пастернака, слід звернути увагу на характер утрудненого для сприйняття стилю поета. Ще М.Горький у рецензії на поему Пастернака “Дев’ятсот п’ятий рік” зазначав такі стильові ознаки поезії Пастернака як смислова напруженість і непевність, насиченість образами, асоціативність і недоокресленість зображення. Ще одна яскрава ознака стилю Пастернака – його метафоричність. Втім, метафора у Пастернака не просто засіб для підкреслення живописності, картинності зображуваного чи надання йому визначеного емоційного колориту. За тонким спостереженням А.Синявського, “метафора в поетиці Пастернака виконує насамперед функцію зв’язку. Вона миттєво, динамічно стягує в одне ціле розрізненні частини дійсності і тим самим немовби втілює велику єдність світу, взаємодію і взаємопроникнення явищ. Пастернак виходив із положення, що два предмети, розміщені поряд, тісно взаємодіють, проникають один в одний, і тому він зв’язує їх – не по схожості, а по суміжності, - користуючись метафорою як засобом зв’язку /…/ В його віршах лірична розповідь не розвивається послідовно від явища до явища, а скаче “поверх бар’єрів”, важіючи до широкої ескізності, до розгорнутого живоописання цілого. За допомогою інакомовлення, перенесеного значення слів речі зсуваються зі своїх насиджених місць і приходять в бурхливий хаотичний рух, покликаний відтворити дійсність у її природному безладі: “Перегородок тонкоребрость / Пройду насквозь, пройду, как свет. / Пройду, как образ входит в образ / И как предмет сечет предмет”. «Метафора у Пастернака, як пише В.Шлапак, «не метафора у звичайному розумінні (наприклад, «шли тучи»), не порівняння, не епітет («пыльный рынок»), це новий з’язок слів, що раптово відкриває кордони, можливості слова (“шли пыльным рынком тучи»). Образ тут отримує своє об’ємне вираження. Логіка звичайного мислення зруйнована і водночас відчувається внутрішня точність».

Подібно до Маяковського, Пастернак вдавався до експериментів з засобами мовленнєвого вираження, намагаючись знайти шляхи оновлення поетичної мови. На відміну від Маяковського, який намагався “демократизувати” поетичну мову за рахунок введення до неї вульгаризмів, жаргонізмів, політичної лексики і взагалі усього того, що він називав “мовою вулиці”, Пастернак більш стриманий у виборі засобів: його улюблений прийом полягав у тому, щоб вводити в поетичну мову прозаїзми, які, на його думку, не деформували, а, навпаки, підкреслювали її поетичність, її естетичну відстороненість від мови повсякденного спілкування. Спільна з футуристами ознака поетичного стилю Пастернака – “зламаний синтаксис” (граматична неупорядкованість, інверсованість слів, невиправдано довгі безсполучникові ряди слів, повтори, безприкметникові або бездієслівні конструкції тощо), який був покликаний відтворювати природну хаотичність і неупорядкованість живого розмовного спілкування.

Особливе місце в поетичному арсеналі Пастернака займають використовувані ним прийоми звукової організації творів, а серед них прийом звукового співвіднесення і уподіблення близькорозміщених в поетичному рядку слів, що створює ефект своєрідного звукового перетікання, переливу слова в слово:

Это – круто налившийся свист,

Это – щелканье сдавленных льдинок,

Это – ночь, леденящая лист…

Как летом роем мошкара…

Метель лепила на стекле…

Прийом, яким користується Пастернак, не вкладається без залишку в звичні для його часу прийоми звукопису, тобто, насамперед алітерації, під якою у точному розуміння мають на увазі випадки співзвуччя перших або переднаголошених приголосних слів віршового рядка, і асонансу, до якого у точному розумінні відносять збіг наголошених голосних звуків. Дуже точно характер і функцію цього цікавого прийому коментує А.Синявський, який пише, що у Пастернака “фонетичні зв’язки з’являються як вираження смислових зв’язків, схожість звуків скріплює суміжні образи, говорить, в кінцевому рахунку, про співзвучність різних сторін буття, взаємоспівіднесених, взаємопроникаючих. Звукова інструментовка допомагає перенесенню значення з одного предмета на інший, яке здійснюється посередництвом метафори і викликано прагненням поета показати і підкреслити внутрішню єдність світу”.

Пастернак, як і Ахматова своєю поетичною творчістю зробили важливий внесок у створення в країні тієї атмосфери внутрішньої свободи і духовного розкріпачення особистості, на якій зросла культура і література славнозвісного покоління радянських "шестидесятників".

Запитання і завдання.

• Розкажіть про життєвий шлях і основні етапи творчої еволюції Б.Пастернака.

• Охарактеризуйте коло тем, уподобаних Пастернаком. Чому, на вашу думку, у своїй творчості він мало звертався до соціально-критичної тематики?

• Розкрийте проблематику роману Пастернака "Лікар Живаго". Прокоментуйте його автобіографічну основу, звязок з лірикою поета.

• Визначте провідні мотиви вірша Пастернака "Зимова ніч"

• В чому полягає специфіка створеного у вірші Пастернака "Визначення поезії" образу поезії.

• Як тема поезії розкривається у вірші "Цей лютий! Час для сліз і віршів…"

• Яке місце в поезії Пастернака займає природа? Доведіть вашу думку прикладами з творів поета.

• Визначте основні прийоми поетичного стилю Пастернака.

• Порівняйте образи поезії, створені в ліриці Пастернака і Маяковського. Маяковський порівнював поезію із знаряддям праці, зброєю, з виробництвом, поета ставив в один ряд з робітником, інженером, політичним діячем. Матеріал для порівнянь візьміть з віршів Пастернака “Цей лютий! Час для сліз і віршів…”, “Визначення поезії”.

• Рекомендована література: Альфонсов В. Поэзия Пастернака. – Л.,1990; Гиржева Г.Н. Некоторые особенности поздней лирики Бориса Пастернака.//Русский язык и литература в средних учебных заведениях Украины.— 1990. — № 1; Лазебник Ю. Поет і світ (Спроба інтерпретації картини світу в ліриці Пастернака). // Слово і Час. — 1991.—№ 12; Мірошниченко Л. Ф. Матеріали до уроків за творчістю А. Ахматозої та Б. Пастернака. // Відрод­ження. — 1995. — № 7; Пастернак Борис. Материалы для биографии.—М., 1989; Переписка Бориса Пастернака.—М., 1990; Троцык О. "Слово есть Бог". Поэзия Б.Пастернака//Всесвітня література та культура. - 2000. - №2.