Борис Пастернак

(1890-1960)

«Он награжден каким-то вечным детством, / Той щедростью и зоркостью светил, / И вся земля была его наследством, / А он ее со всеми разделил», - писала про Пастернака його поетична сучасниця Анна Ахматова.

Творчий спадок Пастернака належить до кращих здобутків російської літератури ХХ ст. Як художня особистість він сформувався в атмосфері “срібного віку” російської поезії, успадкував її традиції і, примноживши їх на свій талант, передав ці традиції новому поетичному поколінню – шестидесятників, для яких став взірцем не лише творчої, але й високої моральної поведінки – людини, поета, особистості, що не зламалась, не поступилась високими моральними принципами, не знівечила свій поетичний дар служінням на догоду правлячій ідеології. Ім’я Пастернака уособлює філософський напрямок розвитку російської поезії ХХ ст. Лірика Пастернака звернута до кореневих основ буття людини і світу, до складної діалектики взаємозв’язків між усім сущим. Вона інтелектуально вишукана і непроста, заглиблена у роздуми і водночас схвильовано пристрасна і мелодійно розмірена. О Мандельштам стверджував, що вона очищує горло, зміцнює дихання – і не фігурально, а насправді – оскільки містить у собі лікувальні властивості.

Борис Леонідович Пастернак народився 10 лютого 1890 року у Москві в професійно-артистичній родині. Його батько, Леонід Осипович Пастернак, - художник, академік живопису, викладав в Училищі живопису, скульптури й архутектури, ілюстрував першу публікацію роману Л.Толстого «Воскресіння». Мати моета, Розалія Ісидорівна Кауфман, була обдарованою піаністкою. Борис Пастернак ріс в атмосфері мистецтва, з дитинства бачив художників, музикантів, письменників, з якими спілкувалась і дружила його сім’я. Гостями Пастернаків були Лев Толстой і Василь Ключевський, Сергій Рахманінов і Олександр Скрябін, Валентин Сєров і Михайло Врбуель. Ще до вступу в 1901 році у гімназію Пастернак отримав неабияку домашню освіту, оволодів двома мовами – німецькою і французькою. Вже в дитячі роки він пережив і перше серйозне творче захоплення – музикою, якою займався близько шести років. “Під впливом захоплення Скрябіним, потяг до імпровізації і творчості повністю заволодів мною. З цієї осені (1903 р.) я шість наступних років, усі гімназійні роки, присвятив докладному вивченню теорії композиції… Ніхто не мав сумнівів щодо мого майбутнього. Доля моя була вирішена, шлях обраний. В мені бачили музиканта, і усе пробачали заради музики…” Але музику Пастернак усе ж облишив, незважаючи на прихильність свого кумира Скрябіна. Причиною цього, на думку самого Пастернака, стало влабке володіння технікою гри на роялі і відсутність абсолютного слуха. “Якби музика була моїм основним заняттям, як це могло здатися на перший погляд, я б цим абсолютним слухом не переймався. /…/ Але музика була для мене культом”, - писав Пастернак в “Охоронній грамоті” (1931). Остаточно Пастернак розірвав з музикою в 1909 році і тоді ж поступив на історико-філологічний факультет Московського університету, де зароджується нова творча прив’язаність – захоплення філософією. З метою розширити і поглибити свої філософські знання Пастернак в 1912 р. їде до Німеччини і один семестр вчиться в Марбурзькому університеті. Тепер там на його честь названа одна з вулиць і споруджена меморіальна дошка, на якій, крім тексту, що засвідчує час перебування тут Пастернака, вибиті слова із його «Охоронної грамоти»: «Прощавай, філософіє…» І це не випадково. Паралельно з філософією Пастернак переживає ще одне захоплення – поезією, і саме воно рішуче потісняє і переважує усе інше в його колі творчих інтересів і стане справжнім життєвим покликанням. Перші вірші Пастернака були опубліковані в 1913 році в альманасі «Лірика». Від призову до армії у зв’язку з початком Першої світової війни Пастернак був звільнений, оскільки ще в дитинстві впав з коня і серйозно пошкодив ногу. На пропозицію одного із знайомих Пастернак їде на Урал і деякий час працює в конторі одного з хімічних заводів. З початком революції 1917 року він повертається до Москви. Урал залишить чималий слід його творчості. Це і вірші і проза – «Дитинство Люверс», «Повість»(1929), «Початок прози 1936 року», другий том «Доктора Живаго», в яких в тій або іншій мірі відбиваються його уральські враження.

Ейфорія від тих рішучих змін, які відбувалися у країні, на деякий час захопила й Пастернака. В його автобіографічній повісті «Охоронна грамота» сказано про цей період: «Я бачив літо на землі, яке немовби не впізнавало себе, природне і доісторичне, як у одкровенні…» В ранній період Пастернак навіть написав овіяний романтикою вірш «Кремль у буревій 1918 року», в якому зображений образ червоного Московського кремля, як символ нового життя, як корабель, спрямований у майбутнє. Втім, революційні мотиви в поезії Пастернака мають невелике значення і, по суті, з поетичної точки зору ніколи йому не вдавалися. В 1917-1918 рр. Пастернак пише й свої перші прозові твори а також звертається й до перекладів (з Клейста та Суїнберна). В післяреволюційні роки Пастернак деякий час працює в Театральному відділі Наркомосвіти, а потім в редакції газети «Гудок». «…Виправляв чужі вірші і отримував пристойну червоноармійську пайку», - з сумною іронією писав він про ці роки. В 1921 році нова влада виселила з квартири його батька, який змушений був залишити Росію. В тому ж році Пастернак познайомився з Євгенією Лурьє, молодою художницею, яка стане його дружино. З 1922 року, після того, як Пастернак був підриманий впливовим пролетарським критиком Я.Полонським, його матеріальний стан дещо владнався, і він навіть зміг відвідати у Берліні своїх батків. В гумористичних інтонаціях обставини свого тогочасного життя Пастернак так описував в романі у віршах «Спекторський»: «Привыкши выковыривать изюм / Певучестей из жизни сладкой сайки, / Я раз оставить должен был стезю / Объевшегося рифмами всезнайки. / Я бедствовал. У нас родился сын. / Ребячества пришлось на время бросить. / Свой возраст взглядом сперивши косым, / Я первую на нем заметил проседь. / Но я не засиделся на мели. / Нашелся друг отзывчивый и рьяный, / Меня без отлагательств привлекли / К подбору иностранной лениньяны». З метою заробітку Пастернак змушений був погодитись на пропозицію Інституту Леніна збирати іноземні бібліографічні матеріали щодо особи комуністичного вождя.

До середини 20-х років Пастернак вже був відомий як автор чотирьох поетичних збірок лірики. Починаючи з цього часу, він пробує свої сили і в більш значних за обсягом поетичних жанрах. В 1924 році з’являється перша його поема “Висока хвороба”, зміст якої – специфічний, забарвлений футуристичним баченням, погляд поета на сучасність: “…я звик бачити в революції хімічну особливість нашого повітря, стихію і елемент нашого історичного дня”, - так дещо високопарно і зарозуміло висловлювався на цей раухнок сам Пастернак. В наступних роках з’являються дві його історико-революційні поеми “Дев’ятсот п’ятий рік” (1925-1926) і “Лейтенант Шмідт”(1926-1927), присвячені першій російській революції 1905 року і повстанню матросів Чорноморського флоту. Поему “Дев’ясот п’ятий рік” високо оцінив Горький, але сам Пастернак через деякий час висловив іншу думку про свої “революційні спроби”: “Об цю стіну необхідно було вдаритись”. Не надто схвальний відук на поему «Лейтенант Шмідт» був вміщений і в Великій радянській енциклопедії 30-х років: «…суспільно-значущу тему революції знизив до ліричної оповіді про приватну долю ліричного героя». В 1931 року Пастернак пише роман у віршах «Спекторський», який також варіював революційну тему а також автобіографічну повість «Охоронна грамота».

Атмосфера політичних гонінь та репресій кінця 20-х – початку 30-х років, смерть Маяковського гнітюче вплинули на Пастернака. Він навіть мав намір емігрувати за окрдон, але його спроба виявилась невдалою. Літо 1930 року Пастернак провів у Ірпіні ід Києвом. Там він познайомився з Зінаїдою Миколаївною Нейгауз, яка стала його другою дружиною. Впродовж 1931 – 1959 років Пастернак чоири рази відвідав Грузію, яку змалював у кількох циклах своїх віршів: «Хвилі»(1932), «Художник», «Літні записки»(1936). Крім того, Пастернак багато перекладав на російську грузинських поетів. В тогочасній партійній критицівизначалась безумовна художня обдарованість Пастернака (М.Бухарін навіть назвав його поетом «очень крупного калибра»), але одночасно й висувались численні докори в «світогляді, що не відповідає епосі» і пропозиції «тематично, і ідейно перебудуватись», незважаючи на ці докори, влада деякий час все ще рахувалась з письменником: в 1936 році йому була виділена дача в селищі Передєлкіно (де він жив до самої смерті і де тепер розміщений його меморіальний музей) і в 1937 році нова квартира в побудованому у Москві ( в Лаврушинському перевулку) письменницькому будинку. В Передєлкіно поет зустрів і початок війни. У віршах, надрукованих у журналах «Огонек» і «Красная новь», на повний голос зазвучала патріотична тема. Влітку 1943 року Пастернак в складі письменницької бригади виїжджаав на фронт, під Орел. Його вірші з’являлись у літературних збірках, газетах «Красная звезда» і «Красный флот». Створені в евакуації, в Чистополі на Камі, вірші “Зима наближається”, “Оживаюча фреска”, “Переможець”, “Весна” становлять ліричний цикл, в якому постає образ поета як гуманіста і патріота.

В 30-40-ві роки продовжують з’являтися нові поетичні збірки Пастернака, але паралельно до них з 1946 року він, за його власними словами, починає працювати над “великою прозою”, робота над якою триватиме 10 років і виллється восени 1956 року у роман під назвою “Лікар Живаго”.

• Лікар Живаго(1946-1956). В романі відтворена трагічна доля російської інтелігенції, розкрита на тлі історичних зламів, що переживала Росія в першій половині ХХ ст. В центрі зображення – життя лікаря, філософа і поета Юрія Андрійовича Живаго, який разом з Ларою (Антиповою Ларисою Федірівною) виступають головними героями роману. Вже на початку роману Живаго втрачає батьків: його мати помирає, а батько, колишній мільйонер, зубожівши, кінчає життя самогубством, вистрибуючи з потягу. Доля хлопчика, який втратив батьків, складається непросто. Він живе у Москві, в родині професора Громеко.Згодом поступає на медицинський факултет університету, починає писати вірші. Одружується з донькою професора Тонею Громеко і невдовзі у них народжується син. Далі – Перша світова війна, на яку мобілізують Живаго, поранення, госпіталь, де відбувається зустріч з Ларою, яка там працює. Двічі за різних обставин Живаго бачив її і раніше, але тепер по-справжньому закоханий в неї. Але вона одружена і невдовзі залишає госпіталь. Революцію 1917 року Живаго зустрічає в Москві, де працює в лікарні і пише щоденник, який вбирає до себе вірші і прозу (поки він був на фронті, у Москві, без його дозволу, надрукували книжечку його віршів). Випадково, на вулиці, він зустрічає Євграфа Живаго, не знаючи, що це його молодший брат (позашлюбний син його батька і княгині Столбунової-Енріці, що виріс в Омську). Постать брата – найзагадковіша у романі. Про нього майже нічого не відомо, але у нього впливові зв’язки, він завжди з’являтиметься в житті старшого брата раптово, і завжди з тим, щоб надати йому допомогу. За порадою брата родина Живаго залишає Москву, у якій стає небезпечно, і переселяється на Урал, у Варикіно, колишнє помістя діда Тоні, неподалік від Юрятину. В Юрятині, в бібліотеці Живаго знову зустрічає Лару і тепер між ними спалахує справжнє кохання. Впродовж буремних років війн і революцій поступово формується і змінюється світогляд Живаго. Якщо спочатку він сприймає революцію з ентузіазмом, називаючи її “чудодійною хірургією”, то в подальші роки він змінює своє ставлення до неї: “Я був настроєний надзвичайно революційно, а тепер думаю, що насильництвом нічого не вдієш”. В партизанському загоні, куди Живаго насильницьким шляхом мобілізують, він відверто заявляє командирові, що ідї більшовизму йому чужі: “Коли я чую про переробку життя, я втрачаю владу над собою і впадаю у відчай. /…/ Матеріалом, речовиною життя ніколи не буває. Воно саме є началом, що безперервно себе оновлює, вічно себе перероблює, воно набагато вище від наших з вами тупоголових теорій”. Зрештою, Живаго тікає від партизан, але з цього часу у його і без того непростому житті усе рішуче змінюється на гірше. За час його відсутності дружина з дітьми повернулась до Москви, азвідти виїхала за кордон. Не склалося і його щастя з Ларою, яку, підступно обманувши Живаго загрозою її арешту, вивіз за кордон її колишній коханець, адвокат Комаровський. Самотній Живаго п’є по ночам і пише вірші, присвячені Ларі, а весною 1922 року повертається до Москви. Там він перебивається випадковими заробітками і пише невеличкі книжечки, де викладає свої медичні та філософські погляди, думки про релігію та історію, вірші і оповідання. В москві він втретє одружується і від цього шлюбу у нього народжується дві дівчинки. Життя Живаго знову могло рішуче змінитися після того, як він зустрів на вулиці Євграфа. Той зняв йому кімнату і допоміг влаштуватися на роботу в Боткінську лікарню, але коли Живаго вперше добирався на службу, в рамваї у нього стався серцевий напад. Він встигає вийти з трамвая, але відразу ж помирає на вулиці. Його брат Євграф разом з Ларою, яка повертається з Іркутська до Москви, збирає зошит віршів Юрія Живаго, які й складають заключну частину роману. Через деякий час зникає й Лара (її очевидно заарештували просто на вулиці і свої дні вона закнчила в одному з сталінських концтаборів), але вона встигла повідомити Євграфа, що у них з Юрієм була донька. Її влітку 1943 року на фронті знайде Євграф, вже генерал Радянської Армії, і обіцяє після закінчення війни влаштувати її життя.

Достатньо знаменною і красномовною є використана у романі символіка. Прізвище головного героя Живаго асоціюється з образом “Бога Живаго”, тобто Христа (промовисте в цьому зв’язку й ім’я його матері – Марія). Його брат Євграф співвідноситься з класичним літературним образом двійника, щоправда, не злого, а, навпаки – “доброго генія”, чимось схожого на булгаківського Воланда. Євграф – немовби зворотний бік долі російської інтелігенції, пов’язаний не з історичною Голгофою, на яку її прирікла російська революція, а з тією її частиною, інтелектуальними зусиллями і руками якої ця революція готувалася і здійснювалася. Демонічне начало уособлює в романі адвокат Комаровський, який зваблює і нівечить долю спочатку матері Лари, а потім і її самої. Постать Лари (значення імені Лариса – “чайка” – перекликається з чехівською символікою) переросає в символ Росії, яка зникає в революційних зламах і потрясіннях, як безслідно губиться в романі й доля самої Лари. З жіночими образами роману пов’язана й пушкінська асоціація: доньку Лари звуть Таня, що може вказувати на пушкінську Тетяну Ларіну.

• Зимова ніч (“Мело, мело по всій землі…”) (1947). Вже з самого початку роботи над романом Пастернак мажє намір поєднати у ньому прозу й вірші. Як він сам зауважував: “Я скажу до свиданья стихам, моя мания, / Я назначил вам встречу со мною в романе”. Особистість самого головного героя роману Юрія Живаго Пастернак в одному з листів визначив як “лікаря за професією, але з дуже сильним другим творчим планом, як у лікаря А.П.Чехова”, як щось середнє між собою, Блоком, Єсеніним і Маяковським. Однією з найбільш характерних ознак циклу віршів, доданих до роману, є їх густа насиченість євангельськими картинами і релігійною символікою, яка приховано або й явно співвіднесена з біографічними обставинами та особливостями світогляду Живаго та його автора.

Виключно важливе місце в циклі віршів, доданих до роману, займає твір під назвою “Зимова ніч”, який був написаний в 1947 році. Центральний образ цього твору – запаленої свічки – це водночас і один з ключових символічних образів роману. Пастернак навіть збирався винести цей образ в назву роману. Філософський зміст, що стоїть за цим образом, сходить до євангельської притчі, яку проголошує Христос апостолам у Нагорній проповіді: “Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, - і світить воно усім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли отця вашого, що на небі” (Матфей, 5, 14-16). В сюжеті роману образ палаючої свічки з’являється в одному з епізодів третьої частини. В різдвяний вечір 1911 року Живаго разом з Тонею Громекою їде на ялинку до Свжнтицьких, коли, проїжджаючи Камергерським провулком, бачить вікно, за яким палає свічка. Це було вікно кімнати, в якій в цей момент перебувала його майбутня кохана Лара. Живаго цього не знає, але в його свідомості раптово з’являється рядок ще ненаписаного вірша: “Свіча горіла на столі. Свіча горіла…” – шепотів Юра про себе початок чого неясного, неоформленого, з надією, що продовження прийде саме собою…” Вогнений віблиск світла, який на мить спалахує у свідомості Живаго, пробуджує у ньому його приховану творчу енергію, поетичний дар. Літературне походження цього рядка виводять із вірша російського поета К.Романова “Вечоріло, ми в саду сиділи”, з якого він є неусвідомлюваною цитатою. На формування та розгортання тематики “Зимної ночі”, як гадають, мав також вплив вірша І.Анненського “Canzone”(1909), де з’являється образ запаленої у вікні свічки як знаку любовного побачення. Тема кохання, любовного побачення з’являється й у вірші Пастернака. Починаючи з 4-ї строфи вона розгортається у вірші паралельно двом іншим темам – запаленої свічки і завірюхи, з якими вступає у асоціативно-образний зв’язок. А 7-й строфі тема кохання забарвлюється асоціативним зв’язком з євангельскою тематикою, введеною порівнянням “сили спокуси” з розкинутими у офрмі хреста крилами янгола. Обставини любовного побачення героїв передані породжуваною полум’ям запаленої свічки грою світла, відблиски якого лягають тінями на стіні кімнати і немовби вихоплюють з темряви окремі образи і фрагменти того, що відбувається у кількості. Втім, образ запаленої свічки виявлений у вірші не лише в предметному значенні, він насичений й більш глибоким, філософським і символічним змістом. Образ свічки – це усталена в пеотичній практиці метафора людської душі, а полум’я свічки символізує духовне горіння людини, світлі начала її душі, глибину її духовних поривань і пошуків. Людське життя асоціативно співвіднесене з сніговою круговертю, в якій на схрещенні двох людських доль спалахує вогонь духовного взаємопорозуміння.

Після завершення роману Пастернак передав його рукопис для публікації відразу ж в два “товстих” журнала “Новый мир» і “Знамя”, але цензура заборонила його публікацію. Натомість в 1967 році він був опублікований за кордоном, в Італії і ця публікація стала ще одною підставою для присудження письменнику у 1958 року Нобелівської премії “за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії і на традиційній ниві великої російської прози”. В цьому зв’язку навколо постаті Пастернака і його роману розгорнулася безпрецедентна за масштабами (як на післясталінські часи) ідеологічне цькування. Письменник був змушений відмовитись від премії і все одно його було виключено із Спілки письменникі СРСР (за передачу на Захід роману). Впродовж 1957-1958 років його роман був перекладений на 24 мови і лише в 1988 роцівін побачив світ на батьківщині Пастернака. Сам митець ніколи не відмовлявся від свого дітища: «Єдине, з приводу чого мені у житті немає в чому каятись, це роман. Я написав те, що думаю, - говорив Пастернак в листі до одного з керівників Союзу письменників. – Хочу вас запевнити, що я приховав би його, якби він був слабким. Але він виявився сильнішим від моїх мрій, сила ж дається зверху, і, таким чином, подальша його доля мені непідвладна. Втручатися я не буду. Якщо правду, яку я знаю, треба спокутувати стражданням, це не новина, і я готовий прийняти будь-що». «Життя Пастернака, розчинене в книзі, - писав Венеамін Каверін, - обернуло його в історію покоління. Іншої такої книжки про російську інтелігенцію поки що нема…» Важка ідеологічна атмосфера, в якій перебував Пастернак, остаточно підірвала його сили і ослаблене здоров’я (ще працюючи над романом, він переніс інфаркт). Зловісного пророцтва щодо подальшого життєвого шляху поета сповнювався у цьому світлі зміст першого з віршів, що завершували роман «Лікар Живаго»:

Та порядок змінений не буде,

Неминучий і кінець путі.

Я самотній. Фарисеї всюди,

І всього трапляється в житті.

30 травня 1960 року він помер і був похований на кладовищі в Передєлкіно, на місцевому кладовищі. На його смерть Анна Ахматова написала такі слова: