Анна Ахматова

(1889-1966)

“В начале века профиль странный/ (Истончен он и горделив)/ Возник у лиры, звук желанный / Раздался, остро воплотив / Обиды, горечь и смятенье / Сердец, видавших острие, / Где в неизбежном столкновенье / Два века бились за свое»», -так відгукнувся один з поетів початку ХХ ст. С.Городецький на появу в російській поезії Анни Ахматової. “Співець таємниць жіночої душі”, “російська Сапфо”, як називали Ахматову, стала справжньою окрасою “срібного століття” російської поезії і тим символічним містком, який поєднав її кращі досягнення з пошуками і здобутками російської поезії наступних поколінь.

Ахматова народилася поблизу Одесси, до 16 років прожила у Царському Селі. В 1907 р. закінчила Київську гімназію і поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. В 1910 р. зв’язала свою долю з М.Гумільовим, на той час вже відомим поетом, який стане через два роки батьком її сина – Лева Гумільова – одного з найвизначніших російських вчених-істориків: «В ремешках пенал и книги были, / Возвращалась я домой из школы. / Эти липы, верно, не забыли / Нашей встречи, мальчик мой веселый. // Только, ставши лебедем надменным, / Изменился серый лебеденок. / А на жизнь мою лучом нетленным / Грусть легла, и голос мой незвонок». М.Гумільов пригадував цю зустріч так:

Вот идут по аллее, так странно нежны,

Гимназист с гимназисткой, ка Дафнис и Хлоя…

Після мандрівки до Парижу поетичне подружжя оселяється в Петербурзі, де Ахматова вчиться на Вищих історико-літературних курсах, пише вірші і входить в групу поетів-акмеїстів.

Свої перші вірші Ахматова написала в 11 років. Тоді її батько, в минулому флотський інженер-механік, жартома, очевидно, назвав її “декадентською поетесою”, але коли справа дійшла до серйозної поезії, заборонив їй підписуватись своїм справжнім прізвищем – Горенко, і донька зробила літературним ім’ям прізвище своєї прабабушки – татарської княжни Ахматової.

Перша збірка віршів Ахматової “Вечір” з’явилася в 1912 р., ще через два роки, в 1914 вийшла друга її збірка “Вервиця”. Вже перша з них поставила ім’я Ахматової в один ряд з найвідомішими поетами срібного століття. Писали про “ахматівську школу” в російській поезії, саму поетесу порівнювали з Блоком, а невдовзі після його смерті навіть визнавали за першого з російських сучасних поетів.

В поезію Ахматова увійшла як тонкий і проникливий співець жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Жінки-поети були в російській поезії і до Ахматової, але вперше жіноче слово зазвучало в ліриці з такою щирістю та відвертістю, з такою силою поетичного виразу. “Я научила женщин говорить”, - зауважувала Ахматова у одній з епіграм. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. Кожен вірш – це свого роду сповідь жіночого серця, пристрасного у переживаннях, але стриманого у їх зовнішньому вияві, окресленого пунктирно, найчастіше – через невеличку, але водночас і “промовисту” деталь, як, наприклад, сірі очиці доньки у вірші “Сіроокий король”. Про майстерність, з якою Ахматова використовує у своїх віршах деталі, її сучасник, відомий поет М.Кузьмін писав: «Нам здається, що на відміну від інших шанувальників речей, Анна Ахматова наділена здатністю розумти і любити речі в їх незрозумілому зв’язку з миттєвостями, що вона їх переживає. Часто вона точно і впевнено згадує якийсь предмет (перчатку на столі, хмарину, як білчину шкірку, в небі, жовтий вогник свічки в спальні), здавалося б такий, що не має відношення до усього вірша, що був згаданий і забутий, але саме у зв’язку із цією згадкою більш відчутний укол, більш підсолоджений яд ми відчуваємо. Якби не було цієї білчиної шкірки, увесь вірш, можливо, не мав би тієї тендітної пронизливості, яка йому притаманна». Трагічна загостреність, недомовленість, лаконізм вияву почуттів – риси, що зумовили поглиблений психологізм лірики Ахматової, споріднений з психологізмом російської прози ХІХ ст., з романами Тургєнєва, Толстого, Достоєвського, зв’язок з якими в своїй поезії відмічала й сама Ахматова. Синтез ліричного і епічного (прозового) це й в цілому одна з найбільш яскравих новаторських ознак поезії Ахматової. Свої ліричні мініатюри (психологічну лаконічність яких часто порівнюють з японським хокку) Ахматова нерідко будує у формі своєрідної психологічної новели або балади з несподіваною розв’язкою, часто вона не показує усієї любовної драми, лише її розв’язку або фінал. Даний прийом, як вважала сама Ахматова, вона запозичила з романів Достоєвського, які і побудовані у формі однієї, але розтягнутої на цілий роман, розв’язки. А Б.Ейхенбаум прямо співставляв поетичні збірки Ахматової з прозою, знаходячи в них подобу складного роману: “Поезія Ахматової – складний ліричний роман. Ми можемо простежити розробку розповідних ліній, що його утворюють, можемо говорити про його композицію, майже до співвідношення окремих персонажів. При переході від однієї збірки до іншої ми відчуваємо характерне відчуття інтересу до сюжету – до того, як продовжиться цей роман”.

В післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Ахматової – “Біла зграя”(1917), “Подорожник”(1921), “Anno Domini. MCMХХІ” (“1921 рік від різдва Христового”). Вважається, що в збірках цього періоду Ахматова суттєво не змінюється і продовжує розробляти тему кохання, тему сповіді жіночого серця, роздвоєного, за висловом Б.Ейхенбаума, між двома полюсами – “блудниці” з бурхливими пристрастями та монашки, яка прагне каяття. З одного боку, це справедливо, але, з іншого боку, не можна не помітити, що любовне почуття у віршах цього періоду стає більш духовно осмисленим і морально твердим, воно немовби переростає замкнутий світ вузькоособистісних, інтимних інтересів і більш активно відкликається на суспільні проблеми своєї доби, із специфічно жіночої лірика Ахматової стає загальнолюдською за характером звучання. Не уникає тепер Ахматова і мотивів громадського звучання, які найчастіше пов’язані у її віршах з темою Росії, її історичної долі (вчителю варто звернутися до вірша “Мне голос был. Он звал утешно…», який є відповіддю Ахматової на пропозицію емігрувати в 1917 р. за кордон і який вважається одним з найбільш значних зразків її тогочасної громадянської лірики). Втім, лірика Ахматової була далекою від революційної ейфорії, а її саму сприймали як внутрішню емігрантку, що й визначило характер ставлення до неї з боку нової влади. Одна з постанов ЦК від 1924 р., в якій про Ахматову було сказано: “не арештовувати, але й не друкувати”, стало, по суті, вироком для її поетичної біографії. Ахматова фактично втратила можливість друкуватися (з 1924 по 1939 рр.), її і без того важкий матеріальний і моральний стан ще більше ускладнився в зв’язку з арештом та ув’язненням в кінці 30-х років її сина Лева, якому інкримінували антирадянську діяльність. При всьому цьому Ахматова не впала у відчай, не втратила життєвого оптимізму, знайшла сили і мужність продовжувати поетичну діяльність. В ці роки вона починає писати “Реквієм”, в якому тема особистої материнської трагедії переплітається з темою історичної долі і історичної трагедії, яку в роки сталінських репрпесій переживає увесь народ. Роки війни, які Ахматова проводить спочатку у Ленінграді, а потім у Ташкенті, викликали новий всплеск у її поетичній творчості. Як істинний патріот своєї вітчизни, вона виступає з віршами, в яких закликає до боротьби, уславлює мужність і непохитність радянського народу (поетичний цикл “Вітер війни”). Післявоєнна лірика Ахматової (збірка “Біг часу”) також не замикається в колі тем інтимного звучання, важіє до соціально-філософської тематики, до широких узагальнень. Ось як сама поетеса оцінювала характер власної творчої еволюції: “…пізня Ахматова виходить з жанру “любовного щоденника” (“Вервиця”) – жанра, в якому вона не знає рівних… і переходить до роздумів над роллю і долею поета, над ремеслом… З’являється гостре відчуття історії”. Ахматова не декларує прямо свою опозиційність панівній ідеології, але, незважаючи на це, продовжує піддаватися цькуванню. В 1946 р. з’явилася на світ постанова ЦК щодо журналів “Звезда” і “Ленинград”, в якій, крім усього іншого, ідеологічній “обробці” піддавалися й імена М.Зощенко і А.Ахматової. «Тематика Ахматовой насквозь индивидуалистическая, - проголошував у своїй доповіді тодішній партійний ідеолог О.Жданов. - До убожества ограничен диапазон ее поэзии, - опэзии взбесившейся барыньки, мечущейся между будуаром и моленной. Основное у нее – это любовно-эротические мотивы, переплетенные с мотивами грусти, тоски, смерти, мистики, обреченности. /…/ Не то монахиня, не то блудница, а вернее блудница и монахиня, у которой блуд смешан с молитвой». Втім, незважаючи ні на що, Ахматова продовжує писати (крім оригінальних віршів у неї є й багато перекладів а також літературознавчих праць) і, головне, всупереч усім життєвим труднощам не йде на компроміси ні з владою, ні зв ласним сумлінням, назавжди зберігає незаплямованою свою репутацію людини і поета. Симптоматично у цьому зв’язку прозвучали слова К.Чуковського, які він сказав за рік до смерті Ахматової в 1965 р., на церемонії вручення їй почесної мантії доктора Оксфордського університету: “Їй не потрібно було нічого забувати, ні від чого відмовлятися…” Свою автобіографію, написану у тому ж році, Ахматова закінчила словами: “Я не переставала писати вірші. Для мене в них – мій зв’язок з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила у ці роки і бачила події, яким не було рівних”.

Одним з найбільш відомих творів Ахматової і водночас визначною літературною пам’яткою доби сталінського терору стала її поема “Реквієм”.

• Реквієм (1939-1940). Основа поеми – автобіографічна. Починаючи з другої половини 30-х років двічі ( в 1935 і 1939 рр.) був заарештований син Ахматової Лев Гумільов. Після другого арешту він отримав вирок – десять років виправно-трудових таборів. Ідея твору зародилася, коли одного разу під час безкінечних стоянь в тюремних чергах до Ахматової звернулася безіменна жінка із єдиним запитанням: “А ось це ви зможете описати?” І Ахматова пообіцяла, що зробить це. Вірші, які склали поему, писалися в 1939-1940 рр. І на початку 60-х, а вперше поема була надрукована лише у 1988 р.

Поема має складну побудову. На початку поеми прозовий пролог, який називається “Замість Передмови”, і в якому Ахматова розповідає про обставини, що надихнули її на написання цього твору. Далі йде Посвячення, Вступ, за ним 10 віршів, окремі з яких мають спеціальні назви (УІІ- Вирок; УІІІ – До смерті; Х – Розп’яття) і Епілог, який як і Х вірш має двочастинну будову. Поема не писалася як окремий, поділений на частини у відповідності до вимог сюжету, тві, навпаки, вона компонувалася як своєрідний ліричний цикл, що складається з віршів, написаних у різний час, але об’єднаних спільною темою і наскрізними образами. Поему відкриває епіграф із ахматівського вірша “Так не зря мы вместе бесседовали…», який і задає головну тему твору: трагічної історичної долі російського народу, приреченого на страждання тиранічною владою. Епіграф – смисловий ключ не лише до поеми, це ще й смисловий місток, який зв’язує “Реквієм” з іншими творами Ахматової 30-х років на аналогічну тему (“Навіщо ви отруїли воду…», «Трішечки географії…» та інш.). Як зауважує Н.Лисюк, предметне тло поеми – це географічна карта імперії. “спресована в один табірний архіпелаг: Ленінград, і Москва, і Волга, і тихий Дон, і широкі сибірські рівнини, і поряд - величезні незвідані простори, нескінченна хуртовина, холодний Єнисей, над котрим сяє Полярна зірка, - "це підмостки гігантської сцени, на якій звершується трагедія”(В.Лакшин). Оповитий тюремним мороком ленінградський пейзаж: здичавіла столиця, хрести, в'язничні осокори і голуби, навіть "сонце низько, та Нева у вічі зблискує надією в імлі". "Різкий розрив між пейзажем і супутнім йому особистим переживанням", характерний для творчості Ахматової у цілому, проявляється у "Реквіємі" дуже гостро, аж до того, шо природа стає відверто ворожою людині, перетворюється на джерело страху: ночі білі "Все ще ціляться ущерть / Вірлим оком і жорстоким / Над твоїм хрестом високим і нашіптують про смерть", "Пече в зіниці і зорить / Зловісний знак мені згори / Великої звізди". Основний фон дії -оповита мороком ніч, яка несе страх і надію, і безнадійний, витверезний світанок”.

Образно-тематична площина поеми організована за принципом поліфонії, тобто багатоголосся, яке стосовно ахматівського твору набуває вигляду взаємоспіввіднесеного поєднання кількох образно-тематичних ліній. Головну з них складає плач матері за втраченим сином – драма, чи ліпше сказати, трагедія, яка проходить усі етапи свого розвитку, пов’язані із наростанням і поступовим загостренням материнського почуття: від початкового потрясіння і болі до повного відчаю. Водночас ця образно-тематична лінія осмислена в поемі і в перспективі більш широких узагальнень, а саме в перспективі створеного Ахматовою узагальненого портрету народного страждання. В цій образно-тематичній площині образ ліричної героїні, матері розростається до символічного образу батьківщини, Росії, а постать сина асоціюється з образом знедоленого і підданого репресіям народу: «Хотіла б згадати я всі імена, / Та віднято список, а де він – хто зна?», - з гіркотою пише Ахматова. Ахматова не просто розширює таким чином масштаб зображуваної трагедії, вона намагається осмислити її й у більш віддаленій історичній перспективі. Так, вже на початку поеми з’являється пушкінський образ “каторжанських нір” з “Послання у Сибір” як натяк на репресії, що мали місце після поразки декабристів, а також історично ще більш ранній образ “стрілецких жонок”, який О.Павловський, наприклад, коментує так: “вона (Ахматова) цим показує кривавий шлях, що тягнеться з пітьми часів в сучасність: кривавий цей шлях, на жаль, ніколи не переривався, а в роки репресій при Сталіні… став ще більш широким, утворивши цілі моря безвинної крові”. Нарешті, ще одна образно-тематична лінія твору – біблійна, через яку трагедія матері осмислена й у планетарному, загальнолюдському масштабі, співзвучна трагедії Богоматері. Крім зазначених, вчитель може виділити й інші смислові співвіднесення, що розширюють безпосередню тематичну спрямованість поеми. Це, зокрема, тема Пам’ятника, яка розвивається в Епілозі ахматівського твору і співвідносить його з відповідними образами державінської і пушкінської поезії а також тема моцартівського “Реквієму”, який виступає як одне з джерел поеми Ахматової (“замовленість” обох творів їх авторам сторонніми особами, піднесений трагічний пафос, аналогії в побудові: по 12 частин в кожному творі (разом з двома частинами ахматівського Епілогу), схожість принципів композиційної організації тощо). Принцип поліфонії, багатоголосся характеризує і жанрово-стильову організацію ахматівської поеми: тут і проза, і вірші різної строфічної та ритмічної побудови, написані у формі стилізації під різні поетичні жанри, починаючи від фольклорного ("Тихо плине тихий Дін…”) і закінчуючи імітаціями біблійної поезії (“Розп’яття”). “Поемі, - пише Н.Лисюк, - притаманний узагальнюючий, символічний характер, визначений широкомасштабною темою твору і загальногуманістичною концепцією його. Уже сама назва надає умовно-символічного значення поемі (реквієм у музиці - багатоголосий хоровий твір траурного характеру). Символами є і "великий час" подвигу", і євангельські шати персонажів, й образ Кремля - центра, з якого виходила смертельна загроза... Одначе ключове слово поеми, слово-символ, яке увібрало в себе ідейну концепцію твору, - це слово "камінь". "Слово кам'яне", "Треба, щоб душа закам'яніла", "Любий Учень в горі кам'янів" -триразове повторюється цей корінь (в оригіналі - чотири рази: "окаменелое страданье" виражають страшні очі сина). З одного боку, він пов'язаний зі словами "заціпеніння", "змертвіння", "бездиханність", "тиша", з іншого - зі словами-символами "розп'яття", "клинописи страждання", "пам'ятник". Метафоричне значення цього слова буквально матеріалізується в кінці поеми - у застиглому пам'ятнику поету. Пов'язано воно з концепцією пам'яті і безпам'ятства, віри у торжество правди. Російське прислів'я говорить: "Мы умолчим, так камни возопиют", і саме цей смисл вкладає Ахматова в цей символ. Вона знає, що кожен прожитий день - і щасливий, і трагічний - е надбанням історії, і рано чи пізно нащадки дізнаються й оцінять по достоїнству все, що було, і всіх, хто був, бо інакше "камні возопіють". Поема "Реквієм" - не тільки історичній документ приголомшливої сили, це лірико-філософське осмислення людського буття. Високе життя людського духу, мужність і стійкість у стражданнях, моральний опір насиллю, жертовність, глибока віра у справедливість, у торжество гуманізму - саме ці моральні цінності проповідує Анна Ахматова”. Оцінюючи поему Ахматової “Реквієм”, літературний критик О.Урбан сказав: “Це й зразок високої громадянської лірики, і історичний документ, і відважний вчинок великого російського поета”. “А на що вони розраховували? Що я буду бачити це все і мовчати?” – риторично запитувала сама Ахматова.

Запитання і завдання.

• Охарактеризуйте провідні мотиви перших поетичних збірок Ахматової. В чому полягало художнє новаторство її поезії?

• Визначте основні стильові риси поезії Ахматової.

• В якому напрямку еволюціонувала поезія Ахматової, написана в післяреволюційний період?

• Що дало підстави К.Чуковському сказати про Ахматову: “Їй не потрібно було нічого забувати, ні від чого відмовлятися…”

• Розкрийте автобіографічну основу та образно-тематичну організацію поеми Ахматової “Реквієм”.

• Рекомендована література: Виленкин В. В сто первом зеркале..— М., 1990; Воспоминания об Анне Ахматовой.— М., 1991; Добин Е. Поэзия Анны Ахматовой.— Л., 1968; Жирмунский В. Творчество Анны Ахматовой.- Л., 1973; Лукницкая В. Из двух тысяч встреч: Рассказ о летописце.—М., 1987; Найман А. Рассказы об Анне Ахматовой// Конец первой половины XX века.—М., 1989; Об Анне Ахматовой: Стихи, эссе, воспоминания.—Л., 1990; ОльшанськаЄ. Анна Ахматова і Украї­на. // Слово і Час. — 1994. - № 6; Павловский А. Анна Ахматова: Жизнь и творчество: Кн. для учителя.— М., 1991; Павловский Л. Анна Ахматова: Очерк твор­чества.— Л., 1982; Хейт А. Анна Ахматова. Поэтическое странст­вие.— М., 1991; Хренков Д. Анна Ахматова в Петербурге — Петрограде—Ленинграде.—Л., 1989; Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. Кн. 1.— М., 1989.