Акмеїзм

Акмеїзм (грецьк. acme - вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об'єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців. Досить часто акмеїсти іменують свій напрям «адамізмом» (від першої людини, прабатька Адама, образ якого в даному разі асоціювався з виразом природного і безпосереднього «початково» ясного погляду на життя – на противагу асбтрагованому від реальності символізму: «Просторен мир и многозвучен, / И многоцветней радуг он, / И вот Адаму он поручен, / Изобретателю имен. // Назвать, узнать, сорвать покровы / И праздных тайн и ветхой мглы. / Вот первый подвиг. Подвиг новый - / Живой земле пропеть хвалы», - писав у вірші “Адам” С.Городецький). М. Гумільов визначав адамізм як «мужньо твердий і ясний погляд на життя». До течії застосовувався також термін М. Кузьміна «кларизм» (від лат. clarus — ясний), яким поет називає «прекрасну ясність» як одну з основних засад нової поезії.

Спершу рух виник у вигляді вільної асоціації кількох поетів, що відмежувалися від символізму, точніше, від «Поетичної академії» В'ячеслава Іванова на знак протесту проти його нищівної критики гумільовської поеми «Блудний син» (1911 р.). Молоді поети створили спілку під назвою «Цех поетів» (існував у 1911—1914 роках, потім відновив свою діяльність у 1920—1922 роках), що охопив широке поетичне коло (до «Цеху поетів» входив і О. Блок). «Цех поетів» приділяє увагу насамперед професійному поетичному вдосконаленню, він має свій друкований орган — журнал «Гіперборей», який видавав поет і перекладач Михайло Лозинський, «таємничий наставник» «Цеху». Навесні 1912 року всередині «Цеху поетів» утворилася невеличка група, що проголосила нову поетичну течію. У першій книзі журналу «Аполлон» за 1913 рік були надруковані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова «Спадщина символізму та акмеїзм» і стаття С. Городецького «Деякі напрями в сучасній російській поезії». В той же час ство­рюється ще один акмеїстичний маніфест «Ранок акмеїзму» О. Мандельштама, але з певних причин він був надрукований тільки в 1919 році.

Акмеїзм, на думку його представників, був новим напрямом, що йде на зміну символізму, який, за словами М. Гумільова, вже «закінчив своє коло розвитку й тепер падає». Акмеїсти приймають символізм за свого “батька” але виступають проти його надмірного ірраціоналізму й містицизму.Мандельштам писав, що російські символісти «закупорили усі слова, усі образи, призначивши їх виключно для літургічного використання. Склалася дуже незручна ситуація – ні пройти, ні встати, ні сісти. На столі не можна обідати, тому що це не просто стіл. Не можна запалювати вогонь, тому що це, можливо, означає щось таке, що потім сам не будеш радий». Гумільов у цьому зв’язку протиставляв «звірину» природність акмеїзму символістській «неврастенії». ”У акмеїстів, - зауважував з цього приводу С. Городецький, - троянда знову стала прекрасна сама по собі, своїми пелюстками, запахом і кольором, а не своєю вигаданою схожістю з містичним коханням чи ще з чимось”. Тому й поетика акмеїзму фактично не має абстрактної метафізики й незрозумілих міфологічних образів. Акмеїсти виступили за відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами, за ясність і конкретність слова. Поети-акмеїсти, за словами літературознавця В. Львова-Рогачевського, «закохані в інтенсивний колорит, у рельєфні чіткі форми, у відкарбовані деталі, у стрункість і розміреність ліній. У поезії вони протиставили музиці живопис, пластику, архітектуру». Звідси у акмеїстів підкреслена увага до предметних, зримих деталей, що не лише акцентують абстрагований зміст образу, а й наочно окреслюють його матеріальні, зримі ознаки, які часто у акмеїстів свідомо висуваються в центр сприйняття і поетизуються: «Когда шуршат в овраге лопухи / И никнет гроздь рябины желто-красной, / Слагаю я веселые стихи / О жизни тленной и прекрасной…» (А.Ахматова); «Тяжелый виноград, и яблоки, и сливы - / Их очертания отчетливо ясны, / Все отушеваны старательно отливы, / Все жилки тонкие под кожицей видны» (Г.Іванов). У віршах Г.Іванова, наприклад, оспівувались кофейник, сахарниця, ваза з фруктами, а Б.Садовський цілу книгу віршів присвятив самовару. Уявлення про поетичні принципи акмеїстів, протиставлені символістським, можна підсумувати висловлюванням С. Городецького: «Боротьба між акмеїзмом і символізмом... є, насамперед, боротьба за цей світ, гучний і барвистий, що має форму, вагу й час».

Вже в 1933 році О. Мандельштам визначав акмеїзм як «тугу за світовою культурою». І дійсно, поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя (О. Мандельштам), світу слов'янської міфології (С. Городецький) та української культури й побуту (В. Нарбут), екзотики Китаю та Африки (М. Гумільов). Історико-куль-турні, релігійні, літературні ремінісценції — одна з головних ознак акмеїстської поезії. Причому образи з різних пластів культури людства набувають у акмеїстів предмет­ності, наочності, конкретики.

Розглянемо творчість основних представників акмеїзму.

 Микола Гумільов (1886-1921). Ім’я визначного російського поета Миколи Гумільова ще до кінця 80-х років ХХ століття перебувало під забороною цензури. У ідеологів партії постать поета асоціювалася з білогвардійським офіцером-монархістом, учасником контрреволюційного заколоту.

“Він по-справжньому любив і цікавився на цьому світі лише одним – поезією…” – Так коротко охарактеризував Гумільова інший поет, його сучасник Георгій Іванов. І за біографічними, і за тематичними показниками Гумільов насправді в тогочасній російській поезії явище неординарне. Ось яким побачив поета його знайомий, критик Еріх Голлербах:”Непоправний романтик, мандрівник-авантюрист, невтомний шукач небезпек і сильних відчуттів, він з тією ж жадібною цікавістю різав собі вени, намагався втопитися в Сєні, вдихав опіум, кидався у вогонь битв. /…/ Його цікавили небезпечні пригоди, далекі мандри, він поневірвся пвденними морями, тропічними країнами і привозив звідти “ікла слонів”, “шкури пантер”, “картини абісінських майстрів”, перські мініатюри. Над ним жартували, звинувачували у позуванні, називали “вишуканим жирафом”.

Гумільов прожив коротке, але надзвичайно яскраве і насичене подіями життя. Вже в дитячі роки формуються окремі риси його творчої постаті: це пристрасть до книжок, в яких оспівувалась романтика подвигу, дворічне перебування на Кавказі, яке пробудило в ньому потяг до мандрів, перше кохання і перші вірші, що з’явилися на початку століття. Роки навчання в царськосельській гімназії, де 1903 року він знайомиться з майбутньою дружиною і прекрасною російською поетесою Анною Горенко (Ахматовою):”Я знаю женщину: молчанье, / Усталость горькая от слов, / Живет в таинственном мерцанье / Ее расширенных зрачков. // Ее душа открыта жадно / Лишь медной музыке стиха, / Пред жизнью дольней и отрадной/ Высокомерна и глуха…” – таким пізніше він відтворить її образ у вірші “Вона”. Навчання в СОрбонні, неодноразові мандрівки до Африки, яка щоразу поставала в колоритних, екзотичних образах його віршів, служба розвідником на фронтах Першої світової війни, поетичний “заколот” проти основ тодішньої поезії, уособлюваної символізмом, на місце якого приходить очолюваний Гумільовим акмеїзм. Нарешті, звинувачення у справжньому, хоча й неіснуючому заколоті і трагічна загибель.

За життя Гумільова зявилися такі поетичні збірки, як “Шлях конквістадорів”(1905), “Романтичні квіти”(1908), “Перлини”(1910), “Чуже небо”(1912), “Колчан”(1916), “Фарфоровий павільон”(1918), “Вогнище”(1918), “Намет”(1921). Посмертно були видані ще три збірки його поезій “Вогняний стовбур”(1921), “Вірші. Посмертна збірка”(1922) і “До Синьої збірки”(1923). Крім того, Гумільов відомий як автор кількох поем “Відкриття Америки”, “Поема початку”, “Мік” та інш., прозових книг “Африканський щоденник”, “Із записок кавалериста” а також як теоретик вірша (“Листи про російську поезію», 1923) і організатор “Цеху поетів”, з якого розпочинався російський акмеїзм.

Перші поетичні спроби Гумільова формуються під впливом символістів, зокрема К.Бальмонта, а визнання йому приносить перша ж збірка “Шлях конквістадорів”, в віршах якої він створив образ сильної, мужньої особистості, людини, що відкриває і відважно завойовує незвідані таємничі світи. Книга складалась з 16 віршів, розміщених у розділах «Мечі і поцілунки», «Вершини і провалля» та трьох поем «Діва Сонця», «Осіння пісня», «Казка про королів». Романтична спрямованість збірки виявляє себе на грунті розходження «конквістадорських», войовничих прагнень з реальною навколишньою дійсністю. Реальність гнітюча, негероїчна, тому зразки для наслідування Гумільов шукає в образах конквістадорів, воїнів, імператорів, лицарів, героїв: римського імператора Каракалли, Диявола, Люцифера, Людоїда, Фея, Меба. Образ конквістадора в залізному панцирі стане надалі одним з провідних мотивів поезії Гумільова і водночас постійною поетичною маскою, через яку сучасники сприйматимуть його біографічну постать. Наскрізні мотиви – честь, мужність, відвага, концепція сильної, вольової особистості, протиставлення Сходу і Заходу, виразне екзотичне тло – це риси, які споріднюють Гумільова з Р.Кіплінгом, на що неодноразово вказувала критика. Романтичні мотиви домінують і в другій збірці Гумільова «Романтичні квіти» (1908). Зміст збірки, за словами І.Семибратової: «Дитячий страх, уособлений в злій тваринці («щур»), Медведиця-ніч, що рятується від переслідування («В небесах»), ніжна і бліда гостя в вбранні з попелу («Смерть»), красуня, що заблукала посеред лісу («Принцеса»), блідий лицар на коні («Закохана у диявола»), юний маг і арівна беззаконня («Закляття»), дивовижні тварини («Гієна», «Ягуар», «Носоріг»), - важко перерахувати викливані і перетворені фантазією Гумільова емоції, поняття, символи і образи, що з’являються на сторінках цієї книги. Тут і подих потойбічного світу («Печера сна», «За труною»), і кошмарні видіння («Жах»), екзотичні обряди («Наречена лева»), криваві забави («Ігри»). Картинно змальоване зведення рахунків з життям («Самогубство»), романтична історія дружини могутнього вождя, що закохалась у європейця («Озеро Чад»), ефктні історичні сцени («Засновники», «Каракалла», «Помпеї у піратів»). Усі ці вірші – це відповідь на потребу людини в чомусь незвичайному, нетутешньому, далекому від сірої нудоти і повсякденності.

Сьогодні сумні твої очі подібні до темних свічад.

І смуток твій пальці тонкі на колінах зібрав.

Послухай: далеко, далеко на озері Чад

Живе дивовижний жираф.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я знаю веселі казки таємничих країн

Про дівчину чорну, про те, як любив юний вождь…

Але на землі не лишилось для тебе таїн, -

Ти дихала довго туманом, і віриш ти тільки у дощ.

То ж як розказати тобі про нев’янучий сад,

Про пальми стрункі, і про запах небачених трав…

Ти плачеш? Послухай… далеко на озері Чад

Живе дивовижний жираф

( «Жираф», переклад М.Стріхи)

В рецензії на третю романтичну збірку «Перлини» В.Брюсов, якому вона була присвячена, писав: «Країна Гумільова – це якийсь острів, десь поза «водовертю» і «бурхливою піною» океану. Там є чарівні, завжди «нічні» або вічно «сутінкові» озера посеред гір. Навколо «діброви пальм і хащі алоє», але вони переповнені «мандрагорами, квітами жаху і зла». Країною блукають вільні дикі звірі: «королівські барси», «мандрівні пантери», «слони-пустельники», «легкі вовки», «сиві медведі», «вепри», «мавпи». Часом можна побачити «дракона», що розлігся на оголеному плато… Герої М.Гумільова – або якісь темні лицарі, на гербі яких «багряні квіти» і яких навіть жінки тієї країни називають «дивовижними паладинами», або старі конвістадори, що заблукали в незвіданих ланцюгах гір, або капітани, «відкривачі нових земель», у вискоих ботфортах, з пістолетом за поясом, або царівни, що владарюють над невідомими народами чарами своєї нечуваної краси, або чоловіки, «відмічені знаком вищої ганьби», або, нарешті, звичайні блукальці пустелями, які в смерті суперничають з Гераклом. Поряд з ними стоять істоти вже зовсім фантастичні або, принаймні, такі, що трапляються рідко: «похмурі друїди», які знають таємниці каміння, «дівчата-чарівниці», які ворожують біля вікна тихою ніччю, хтось «звиклий до похмурих перемог», і таємничий блукалець усіма морями «летючий голандець». І дивовижні в цьому світі відбуваються події серед цих дивовижних героїв…»

В подальшій поезії Гумільова з’являються і інші мотиви: захоплення Африкою, її природою, її переказами і легендами, краса і незвичайність екзотичних країн, оспівування Музи Далеких Мандрів, романтизація героїзму людини в умовах війни, східні мотиви, біблійні мотиви, філософська лірика, історична тема, тема Росії, тема поезії та інше.

В зрілому Гумільові вбачали поета, гідного конкурувати з поетичним генієм Блока. Фатальним чином долі обох поетів виявились схожими. Обидва передрікали собі у віршах передчасну смерть (Гумільов навіть двічі: у вірші “Заблукавший трамвай”: “В красной рубашке, с лицом, как вымя, / Голову срезал палач и мне, / Она лежала вместе с другими, / Здесь, в ящике скользком, на самом дне…” і у вірші “Робітник”: “Пуля, им отлитая, отыщет / Грудь мою, она пришла за мной. / Упаду, смертельно затоскую, / Прошлое увижу наяву. / Кровь ключем захлещет на сухую, / Пыльную и мятую траву…”). Імена обох поетів асоціювалися для сучасників з лідерством над двома найвпливовішими крилами тодішньої російської поезії: символізму і акмеїзму. І загинули вони майже водночас, в 1921 р. з різницею в 17 днів: Гумільов від кулі палача, а Блок від хвороби, але, як стверджують сучасники, нервово спровокованою і загостреною умовами соціалістичної дійсності. На стінах своєї камери перед розстрілом Гумільов вицарапав: “Господи, пробач мені мої гріхи, йду в останню путь”. За тиждень до розстрілу його колишня дружина, Анна Ахматова вже відчула крижаний подих його смерті: “Не бывать тебе в живых, / Со снегу не встать. / Двадцать восемь штыковых, / Огнестрельных пять. / Горькую обновкушку / Другу шила я. / Любит, любит кровушку / Русская земля”.

• Богомолов Н.А. Читатель книг // Гумилев Н. Стихотворения. Поэмы: Сочинения в 3-х томах. - М., 1991. - Т. 1; Брюсов В.В. Африканский дневник Н.Гумилева // Наше наследие. - 1988. - №1; Жизнь Николая Гумилева (Воспоминания современников).—Л., 1991; Клинг О. Стилевое становление акмеизма: Н.Гумилев и символизм //Вопросы литературы. - 1995. - №5; Лукницкая В. Николай Гумилев. Жизнь поэта по материалам домашнего архива семьи Лукницких.— Л., 1990; Николай Гумилев. Исследования и материалы. Библиография. – СПб. 1994; Павловский А.И. Николай Гумилев // Вопросы литературы. - 1986. - №10; Панкеев И.А. Посредине странствия земного // Гумилев Н. Избранное. - М., 1991; Смирнова Л.А. Припомнить всю жестокую, милую жизнь // Гумилев Н. Избранное. - М., 1989; Стріха М. Російські поети "срібного віку" в одежі українського слова. Переклади творів М.Гумільова // Зарубіжна література. - 1997. - №1.

 Осип Мандельштам (1891-1938). “В поднятьи головы крылатый / Намек – но мешковат сюртук, / В закрытьи глаз, в покое рук - / Тайник движенья непочатый. // Так вот кому летать и петь / И снова пламенная ковкость, - / Чтоб прирожденную неловкость, / Врожденным ритмом одолеть!” – такий “Автопортрет” створив у 1913 р. ще один визначний представник російського акмеїзму Осип Мандельштам

Як поет він склався на початку ХХ ст. В дореволюційний період з’явилися три збірки його віршів під назвою “Камінь”(1913, 1915, 1916 рр.). Образ каменю асоціювався для Мандельштама з тим поетичним матеріалом, з якого він споруджує «архітектурну форму» своїх віршів. За висловом Мандельштама, зразки поетичного мистецтва для нього – це «архітектурно зумовлене сходження, що відповідає ярусам готичного собору». Теми перших збірок – роздуми над суттю і спрямованістю власного поетичного “я”, його ставлення до світу, війна, історія, побут, численні асоціації і переклички з загальнокультурними надбаннями минулих епох. Як зауважувалось в критиці (О.Сколовим), вже в перших збірках віршів Мандельштама виявилось «прагнення відійти від трагічних бурь часу в позачасове, в цивілізації і культури минулих століть. Поет створює свій альтернативний світ із уявлюваної ним історії культури, світ, побудований на суб’єжктивних асоціаціях, через які він намагається висловити своє ставлення до сучасності, довільно групуючи факти історії, ідеї, литературні образи («Домбі і син», «Європа»). Це була своєрідна форма втечі від свого «віку-вовкодаву». Від віршів «Каменя» віє самотністю, тугою, «світовою затуманеною біллю». Починаючи з ранньої поезії Мандельштама, наскрізною темою його творчості стає тема Петербургу. Перші поетичні збірки Мандельштама були високо оцінені критикою і, зокрема, поетичним лідером акмеїзму М.Гумільовим. Саме з акмеїзмом Мандельштам і співвідносить тогочасну свою поетичну манеру.

В післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Мандельштама “Tristia”(1922), “Друга книга”(1923), “Вірші”(1928), поетичний цикл “Вірменія”(1931) та інші. Мандельштам виступав і як перекладач, і як прозаїк, автор автобіографічної прози “Шум часу”(1925), “Єгипетська марка”(1928), збірки статей “Про поезію”(1928), нарисів “Мандрівка до Арменії” а також надзвичайно глибокого і вдумливого есе "Розмова про Данте” яке тоді залишилось у рукописах.

Початок революції Мандельштам сприйняв неоднозначно, вона викликає у нього складні асоціації з Французькою революцією, з “декабристським” минулим Росії і навіть з конаючим Єрусалимом. Втім, вже з початку 20-х років ставлення поета до тих перемін, які відбувалися у його країні визначилось цілком чітко. Загибель Гумільова, арешти знайомих він сприймає як “поховання Петербургу”. “В двадцять першому році Мандельштаму стало зрозуміло, що людство, відмовившись від подарунку життя, йде – можливо передвизначеним шляхом? – в небуття”, - писала його дружина Надія Яківна Мандельштам. В цей час вірші Мандельштама пронизують есхатологічні мотиви, його лірика і проза сповнені роздумів над трагічністю людської історії, пафосом заперечення насильства, піднесеного в ранг державної політики. В 1923 р. він пише знаменитий вірш “Епоха”, в якому порівнює сталінську сучасність з жорстоким звіром:

Век мой, зверь мой, кто сумеет

Заглянуть в твои зрачки

И своею кровью склеит

Двух столетй позвонки?

Кровь-строительница хлещет

Горлом из земных вещей,

Захребетник лишь трепещет

На пороге новых дней.

В 1934 р. Мандельштам був заарештований. Безпосередньою причиною арешту була епіграма на Сталіна, яку поет написав роком раніше: "его толстые пальцы, как черви, жирны, / А слова, как пудовые гири, верны. / Тараканьи смеются усища, / И сияют его голенища”. Спочатку поет був відправлений у заслання, а пізніше йому було заборонено проживати в 12 великих містах країни. Далі була телефонна розмова з Сталіним, у якій він натякнув на можливість зміни у ставленні до поета, в разі, якщо той піднесе йому хвалебний вірш. Поет змушений був виконати побажання вождя, але це його вже не врятувало. 2 травня 1938 р. Мандельштам був знову заарештований і відправлений до концтабору, з якого він вже не повернувся. Звістку про смерть чоловіка Надія Яківна отримала в червні 1942 року. А ще раніше, за два роки до останнього арешту Мандельштама, А.Ахматова, немовби передчуваючи його трагічну долю, присвятила йому вірш, який закінчувався словами:

А в комнате опального поэта

Дежурят страх и Муза в свой черед.

И ночь идет,

Которая не ведает рассвета.

На жаль, ці її слова виявились пророчими і для долі поета, і для долі його багатостраждальної батьківщини.

• Воспоминания. Материалы к биографии. «Новые стихи». Комментарии. Исследования. - Воронеж, 1990; Жизнь и творчество О. Э. Мандельштама: Воспоминания. Материалы к биографии. «Новые стихи». Комментарии. Исследования.— Воронеж, 1990; Липкин С. Угль, пылающий огнем: Зарисовки и соображения.— М., 1991; Мандельштам Н. Воспоминания.— М.: Книга, 1989; Мандельштам Н. Вторая книга: Воспомина­ния.— М., 1990; Ніколенко О. Античні мотиви в поезії М.Зерова і О.Мандельштама //Зарубіжна література. - 2000. - №8; Сарнов Б. Заложник вечности. Случай Мандельштама.—М., 1990; Слово и судьба. Осип Мандельштам: Иссле­дования и материалы.— М., 1991; “Сохрани мою речь...”: Мандельштамовский сб.— М, 1991; Ярський Б.О. "Звезд в ковше Медведицы семь…" Поезія Осипа Мандельштама// Зарубіжна література. - 1997. - №5.