3.2 Російська поезія

Бурхливий розвиток на рубежі ХІХ – ХХ ст. переживає не лише західна, але й російська поезія. В цей час, як і в західній поезії, в ній домінують авангардитські й модерністські тенденції. Модерністський період розвитку російської поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст. отримав назву “срібного століття”. Таке означення сходить насамперед до образних уявлень про три історичні віки людства – золотий, срібний і залізний, а стосовно російської поезії це означення прийнято зв’язувати з віршем П.Вяземського “Три віки поетів”(1829), в якому констатується закінчення “золотого віку”. В російській поезії він асоціюється з пушкінською епохою, відповідно “срібний вік” – з епохою рубежа століть, коли поезія переживає еру нового розквіту. В цей час в російській поезії з’являється велика кількість нових талановитих імен, поезію цієї доби характеризує надзвичайне розмаїття літературних напрямків, течій та шкіл. Невипадково цей етап художнього розвитку ще називають російським пеотичним ренесансом.. За зауваженням В.Крейда, «контраст між срібним століття і попереднім етапом розвитку вражаючий. І ще більше вражає цей контраст і просто-таки ворожнечість між срібним століттям і тим, що настало після нього, - епохою демонізації культури і духовності. /…/ І хоча ми й називаємо цей час срібним, а не золотим віком, можливо, саме він був найбільш творчою епохою в російській історії».

Ідейним підгрунтям розвитку нової російської поезії став, в свою чергу, розквіт релігійно-філософської думки, який відбувається в Росії на межі ХІХ – ХХ ст. Нова філософія постає як критична реакція на позитивізм другої половини ХІХ ст. з його суто раціональним ставленням до життя як до факту буття виключно матеріального. Нова російська філософія, навпаки, була ідеалістичною, зверталася до ірраціональних сторін людського буття і намагалася синтезувати досвід науки, філософії та релігії. До основних її представників відносяться М.Федоров, М.Бердяєв, П.Флоренський, М.Лосський, С.Франк та інші, серед яких чи не найбільш безпосередній вплив на формування ідейної основи російського поетичного модернізму справив визначний російський мислитель і поет Володимир Сергійович Соловйов. Його філософські ідей та художні образи стоять біля витоків російського поетичного символізму, а його концепція Софії-премудрої, душі світу, вічного жіночого начала (в художній формі цей образ відтворений у відомому вірші Соловйова 1898 р. “Три побачення”) передвизначила містичні теорії символістів початку ХХ ст. і центральний символ блоківської лірики – знаменитий образ Прекрасної Дами. Серед визначальних художньо-філософських орієнтирів російської поезії «срібного століття» не лише нова російська ідеалістична філософія, але й естетична та ідеологічна теорія і практика представників західноєвропейської культурної думки. Це естетизм Оскара Уайльда, песимізм Шопенгауера, теорія надлюдини Ніцше, філософські та релігійні праці Екхарта, Франциска Ассизського, Якоба Бема, Сведенборга, художні твори Війона, Малларме, Рембо, Новаліса, Шеллі, Кальдерона, Стріндберга, Ібсена, Пшибишевського, Метерлінка, Уїтмена, Бодлера, Блейка, Верхарна та багатьох інших.

Витоки російської поезії «срібного століття» мають початком 90-х років ХІХ ст., а остаточне оформлення його естетики припадає на 1899 рік, коли вийшов перший номер модерністського часопису «Світ мистецтва». Свого апогею розквіт російської поезії “срібного століття” досягає в 1910-х рр, а умовною датою його закінчення вважається 1921 р. – рік загибелі двох великих російських поетів – О.Блока і М.Гумільова. Впродовж недовготривалого «срібного століття» в російській поезії яскраво виявили себе чотири покоління поетів: бальмонтівське (яке народилося в 60-ті та на початку 70-х років ХІХ ст.), блоківське (що народилось близько 1880-го року), гумільовське (що народилось близько 1886 року), і покоління 90-х років, представлене іменами Г.Іванова, Г.Адамовича, М.Цвєтаєвої, Р.Івнева, С.Єсеніна, В.Маяковського, М.Оцупа, Г.Шенгелі, В.Шершеневича та багатьох інших. Значна кількість російських письменників змушена була емігрувати за кордон (К.Бальмонт, І.Бунін, О.Купрін, Д.Мережковський, З.Гіппіус, І.Сєвєрянін, Саша Чорний та багато інших). Розгром російської культури та поезії “срібного століття” був остаточно довершений восени 1922 р. примусовим висланням з радянської Росії за кордон 160 відомих вчених, письменників, філософів, журналістів, суспільних діячів, що, в свою чергу, поклало початок формуванню потужної еміграційної гілки російської літератури та культури. Втім, за образним висловом російського еміграційного критика В.Вейдле, не все срібло “срібного століття” було вивезено в еміграційних валізах. Традиції літератури рубежа століть в радянській Росії, часто в умовах ідеологічного тиску або й прямого цькування, продовжили такі визначні творчі особистості, як А.Бєлий, В.Брюсов, О.Мандельштам, А.Ахматова, Б.Пастернак, В.Маяковський, С.Єсенін та багато-багато інших.

• Російська поезія «срібного століття» стала своєрідним підведенням підсумків двохсотрічного розвитку нової російської поезії. Вона підхопила і продовжила кращі здобутки попередніх історичних етапів розвитку російської поезії і водночас вдалася до суттєвої переоцінки цінностей художніх і культурологічних пріоритетів, які спрямували її розвиток. До визначальних рис, що зумовлювали цю переоцінку, відносяться:

1. Невластивий попереднім історичним епохам російської поезії надзвичайно широкий інтерес до здобутків і цінностей світової культури. За словами В.Крейда, «російський ренесанс хотів побачити усі сторони світу і зазирнути у всі століття. Ніколи ще російські письменники не мандрували так багато і так далеко: А.Бєлий – в Єгипет, Гумільов – в Абісінію, Бальмонт – в Мексику, Нову Зеландію, на Самоа, О.Кондратьєв – в Палестину, Бунін – в Індію…» Це, не рахуючи численних мандрівок практично усіма країнами Європи. В російській поезії на повний голос зазвучали мотиви давньої Америки, Асірії і Вавілону, Греції, Риму, Іудеї, Персії, Єгипту, Індії, Китаю.

2. Поглиблений інтерес до власних, національних культурних і історичних витоків. Інтерес цей був подвійним. З одного боку, його обумовила підвищена увага до попереднього етапу розвитку російської художньої словесності. Вдруге були «відкриті» і переосмислені традиційні і вже, здавалося б, давно «зрозумілі» і пояснені російські письменники. Так, Б.Садовський і Бальмонт відкривали Фєта, Брюсов – Тютчева, Блок – А.Григорьєва, поети-символісти в цілому – Достоєвського, Ходасєвич – Пушкіна і Баратинського, І.Анненський – Гоголя, Вяч. Іванов – Лєрмонтова, Пушкіна і т.д. і т.п. З іншого боку, цей інтерес спрямовувався і на більш віддалені у часі історичні та легендарні витоки російської культури. Звідси величезна кількість в російській поезії «срібного століття» історичних, фольклорних та міфологічних образів різних епох, які переоцінювались переважно з позицій європеїзму та російської ідеалістичної філософії початку ХХ ст.

3. Інтерес до глибинних, духовних основ людського буття, який спонукав російьских поетів поєднувати поетичну практику з філософськими та релігійно-містичними пошуками. Так, Блок інтерпретує містичне вчення про Софію В. Соловйова, Бєлий вивчає Упанішади, а пізніше захоплюється новітньою західноєвропейською містикою, Брюсов і Гумільов цікавляться трактатами європейських окультистів, Волошина інтересує теософія і Бхагват Гіта, Вяч. Іванова – стародавні езотеричні вчення, Бальмонт заглиблюється в Зенд-Авесту, Лао-Цзи, індуїзм, буддизм, російське сектанство, Сєвєрянін – містикою Тібету і теосіфією Блаватської.

4. Спроба реформувати сам характер відношення поезії до життя, яку пов’язують з декларованим, особливо в поезії символізму, принципом «життєтворчості». Він мав дві основні форми вияву. Перша з них полягала у тому, що російські поети намагалися моделювати і підпорядковувати власне життя тим ідейним настановам, які вони проголошували у своїх поетичних творах. Так, Брюсов намагався створити навколо себе репутацію мудреця і мага, Сологуб – чаклуна, Блок – поетичного лицаря, який готує прихід на землю втіленої в образі Прекрасної Дами світової вселенської Мудрості, Гумільов – конквістадора в залізному панцирі і т.д. Друга форма вияву життєтворчості виявила себе у надзвичайно тісній співвіднесеності художнього, тобто уявного і реального, біографічного елементу в поезії представників «срібного століття». Багато з них не просто переносили у вірші біографічні обставини свого життя, але й міфологізували їх (як символісти), використовували власні художні твори як знаряддя прихованої полеміки і зведення «біографічних рахунків» і т.д.

В історії недовготривалого розвитку російської поезії «срібного століття» найбільш яскраво виявили себе три напрмяки: символізм, акмеїзм, футуризм. Окреме місце в російському поетичному моедрнізмі початку ХХ ст. займають так звані «нові селянські» поети а також поети, творчість яких чітко не співвідноситься з певним художнім напрямком.