31.Модернізм в українському образотворчому мистецтві

Модернізм (modernism), загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця 19-20 століття. У широкому сенсі охоплює кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, абстрактне мистецтво, функціоналізм і т. п. Називають різні дати зародження Модернізму в образотворчому мистецтві, наприклад 1863 р. - рік відкриття "Салону знедолених", куди приймалися роботи, забраковані журі офіційного Салону. "Салон знедолених" відвідувала маса людей - головним чином для того, щоб познущатися над виставленими там полотнами. Зокрема, жорсткому осміянню піддавалася картина Мане "Сніданок на траві".

Бездоганним смаком і яскравим артистизмом володіли Г. Нарбут, Б. Григор'єв, Б. Кустодієв, С. Чехонін, А. Остроумова-Лєбєдєва. Вони прагнули створити високоестетичне середовище, що оточувало б людину. Тому для них важливим стає синтез архітектури, живопису, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва. На жаль, багатьом з них прийшлося згодом кинути мистецтво й виконувати соціальні замовлення нової влади — писати революційні плакати, а то й створювати радянську агітаційну порцеляну і тому подібну масово-героїчну продукцію.

О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності – до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу – до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”).

В Західній Україні значний внесок у розвиток культури зробив художник і громадський діяч Іван Труш. За його ініціативи ще в 1898 році було створене у Львові «Товариство для розвоюруської штуки». В 1899 році він разом з Є. Левицьким і В. Охрімовичем почав видавати часопис «Будучність». А вже в 1905 році його ж заходами виникло «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки», а також перший у Львові український мистецький часопис «Артистичний вісник».

32.Значення руху 60-тників

Найпомітнішим культурним проривом періоду хрущовської відлиги став вихід на арену культурно-історичних процесів шістдесятників – представників нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури, мови тощо. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь – поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Серед них: І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір, В. Стус, Д. Павличко та ін. До мистецької когорти шістдесятників входили М. Осадчий, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Новаторська діяльність українських митців значно вплинула на процес культурно-національного пробудження України. Відродження розпочалось із захисту мови, історії, етнографії тощо. Врештірешт такий момент настав з виникненням наприкінці 1959 р. у Києві клубу творчої молоді «Сучасник», який заклав організаційні основи шістдесятників. Невдовзі такий клуб під назвою «Пролісок» заснували у Львові. Поштовхом до утворення цього клубу був приїзд до Львова в 1962 р. групи літераторів з Києва – М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча.Менші за кількістю учасників творчі об’єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську. Душею шестідсятників був В. Симоненко (1935–1963). Смерть молодого поета 13 грудня 1963 р. розпалила протестну атмосферу. Радянське керівництво само провокувало посилення опозиційного руху, вдаючись до репресій проти національної культури.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалася яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка «Українська освіта в шовіністичному зашморгу», яку редагували В. Чорновіл та І. Світличний, книжка С. Русової «Мої спомини» та багато інших праць. Знаковою подією, що ознаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману голови Спілки письменників України О. Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Твір оголосили «ідейно порочним, шкідливим та пасквільним», з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.