8. Види мислення та опосередкованість його формування у дітей з вадами слуху

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Психологія поділяє мислення на окремі його різновиди, що стосуються як вирішення конкретних розумових завдань, так і визначають індивідуальні відмінності мислення.

Наочно-дійове мислення (генетично первинний різновид) — мислення, яке безпосередньо вплетене у тканину практичної діяльності; думка, яка супроводжує фізичну активність. Звичайно, цей вид мислення співвідноситься з конкретною практичною діяльністю (професійне мислення).

Образне мислення визначається тим, що особистість оперує, головним чином, конкретними образами предметів та явищ, які існують в пам'яті. Зокрема, слідчий у розумовому експерименті при відтворенні епізоду або злочину загалом, звичайно, спирається на образне мислення.

Абстрактно-логічне мислення виявляється в понятійності побудови суджень, у встановленні причинно-наслідкових зв'язків, які не піддаються безпосередньому сприйманню.

10. Розвиток мислення у дітей дошкільного віку

Впродовж дошкільного віку мислення суттєво змінюється. Мислення розвивається від наочно – дійового до образного. Далі на основі образного мислення починає розвиватися образно – схематичне, яке є проміжним між образним і логічним. Дає можливість встановити зв’язки і співвідношення між предметами та їх властивостями. Розвиток мислення тісно пов'язаний з мовою. У молодшого дошкільника мова супроводжується практичними діями дитини, але вона ще не виконує функцій планування. Існує декілька різних форм мислення в дошкільному закладі: - діалогічне – усвідомлення діалектики, - абстракція – уміння людини не суттєві розвивати ознаки, - теоретичне – вміння тих чи інших галузей, - наочно – образне – оперувати художньо – естетичним або просторовим образом, - дедуктивне – реалізація думок від загального до одиничного, - індуктивне – рух від чуттєвого до загального, - алгоритмічне – уміння дотримуватися інструментарії, - технічне – пов’язане з розумовою діяльністю, - системне – виявляється здатністю дитини вбачати зв’язки між предметами, - математичне – форма вираження діалектичного мислення в прочитаному пізнанні математики, - узагальнене – уміння знаходити операції, - логічне – установлення нових зв’язків між знаннями, - категоріальне – вміння об’єднувати класи і групи, - репродуктивне – пов’язане з актуальними раніше засвоєних знань певного віку, - продуктивне (творче) – пов’язане з самостійною вербалізацією людини раніше не відомих їх завдань.

12. Суспільно-історична природа психіки людини та її формування у онтогенезі.

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є властива людинісвідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, «духовні» мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу середовища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпленою програмою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє джерело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби одним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідомості є такі.

• Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвинулася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом пізнавальної діяльності.

• Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб'єкта пізнання, розрізнення суб'єкта «Я» та об'єкта «не Я», протиставлення себе як особистості іншому об'єктивному світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей.

• Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини.

• Ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Ставлення особистості до оточення виявляється в оцінюванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера особистості.

Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предметному світові, природним і суспільним явищам, переживання свого ставлення до об'єктивної дійсності та самої себе є засадовими стосовно самовиховання. Завдяки свідомості, самопізнанню та самосвідомості особистість стає суб'єктом виховання, тобто сама ставить перед собою виховні цілі й досягає їх. Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відображення дійсності інформація, що надходить до мозку, відображується не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдання та досвіду особистості.

Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний залежно від рівня розвитку її знань і наукового світогляду, ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до форм суспільного життя.

Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме входить до свідомого й завдяки цьому може контролюватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності людини, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях, ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи — корою великих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об'єднує) діяльність організму й керує нею.

Суспільно-історична природа свідомості людини

Свідомість як особливий рівень психіки виникає тільки в умовах суспільних відносин. В свою чергу, передумовою й результатом розвитку цих відносин є трудова діяльність людини, повне значення якої виглядає наступним чином.

Свідомість є найвищим рівнем психіки, який притаманний тільки людині та безпосередньо пов’язаний з мовою та суспільною діяльністю.

У людини діяльність підкоряється зв’язкам і відносинам суто суспільним.

Домінування соціокультурних факторів в процесах розвитку і самоорганізації - специфічна особливість людської психіки, становлення якої відбувається в певному соціокультурному контексті, завдяки засвоєнню або присвоєнню норм, цінностей, комунікативних засобів, знань, традицій, символів і інших продуктів певної культури.

Спроби з’ясувати соціокультурні чинники розвитку психіки здійснювались вже в другій половині ХIХ ст.:

в психології народів, основоположниками якої є М. Лацарус, Х. Штейнталь, В.Вундт, - в рамках якої вважали, що вищі психічні функції можна зрозуміти лише через спілкування та фактори суспільного життя;

в розуміючій психології В. Дільтея, в якій робився акцент на залежності особистості від феноменів культури, які зафіксовані в знаково-символічній формі.

Засвоєння суспільно-історичного досвіду – специфічно людський шлях онтогенезу,..

Поведінка сучасної дорослої людини є результат двох різних процесів: біологічної еволюції тварин і суспільно-історичного розвитку людства.

У філогенезі це дві незалежні лінії. Пристосування людини до середовища викликає до життя принципово іншу, ніж у тварин, інакше організовану систему поведінки. Ця нова система поведінки формується при досягненні певного ступеня біологічної зрілості, однак без зміни біологічного типу людини.

В онтогенезі ці дві лінії злиті воєдино, дитина водночас формується і як біологічна істота, і як продукт культурно-історичного розвитку.

У дитини спадкоємні органічні передумови відрізняються від тваринних наступним:

- вони жорстко не детермінують майбутню поведінку людини;

- у генетичних структурах мозку людини не зміг зафіксуватись відносно молодий, власне людський досвід, тобто досягнення її культурної історії;

- мозок людини відрізняється надзвичайною пластичністю, особливою здатністю до прижиттєвого формування функціональних систем.

У свідомості людини дійсність відкривається їй в об’єктивній стійкості її властивостей, у її відокремленості, незалежності від суб’єктивного ставлення до неї людини, від її наявних потреб.

Це стає можливим тому, що узагальнене відображення дійсності, вироблене людством, фіксується в системі значень (понять, норм, знань, способу дій). Людина, з’явившись на світ, знаходить вже готову, історично сформовану систему значень і опановує нею так само, як вона опановує знаряддям.

Процес засвоєння людського видового досвіду відбувається прижиттєво, в індивідуальному житті дитини, у її практичній діяльності, яка опосередковується дорослими.