4. Ідеалістичний підхід та основні категорії ідеалізму.

Новейший философский словарь / Сост. и глав. редактор А. А. Грицанов.

Ідеалізм (фр. idealisme від гр. Idea - ідея) - термін, введений в 18 ст. для інтегрального позначення філософських концепцій, орієнтованих в інтерпретації світоустрою і світопізнання на семантичне та аксіологічні домінування духовного.

У концептуальній формі позицію І. вперше висловив Платон, зокрема, в філософської концепції світу ідей, ейдосів як ідеальних зразків речовинно-чуттєвих предметів.

В залежності від трактування самої сутності і природи ідеального можуть бути виділені такі напрямки І., які інтерпретують ідеальну субстанцію в якості світового розуму (панлогізм), волі (волюнтаризм), почуття або віри ("філософія почуття і віри"), інтуїції (інтуїтивізм) .

Демченко Іван Сергійович

Правовий ідеалізм відображає неадекватне ставлення до права, що передбачає перевищення його ролі у вирішенні суспільних проблем. Він виявляється у надмірних сподіваннях на те, що лише шляхом прийняття певного закону можна вирішити всі проблеми, при цьому не враховуються реальні передумови реалізації законів.[8] М. Требін [1] зазначає, що правовий ідеалізм (фетишизм) – форма деформації правосвідомості, що виражається в абсолютизації ролі права і правових інститутів у регулюванні суспільних відносин. 

Правовий ідеалізм (романтизм) — один з проявів деформації правосвідомості, що характеризується таким станом правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб державного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних можливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси. Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з часом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права.

5. Діалектичний підхід та основні категорії діалектики.

Сидоренко О.П.

Діалектика — це розуміння світу і такий спосіб мислення, завдяки яким різні явища, предмети, речі розглядаються через різноманітність їх зв'язків, взаємодій протилежних властивостей і тенденцій, у процесах змін і розвитку. Вона — одна з найдавніших наук. Витоки її беруть початок з історично перших абстракцій. Згідно з твердженням Г. Гегеля, філософія виникла як діалектика, що системно і змістовно збагачувалась на шляху розвитку філософської думки.

Однак діалектика є не тільки всезагальною теорією сущого, а й всезагальним методом його дослідження і вивчення. Як метод теоретичного мислення, вона — сукупність суб'єктивно усвідомлених, об'єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів, навичок, вмінь у діяльності людини та людства. Отже, діалектика — це філософська теорія, всезагальний метод і методологія наукового пізнання та творчості взагалі. У пізнавальній та практичній діяльності людей вона виконує світоглядну і методологічну функції.

Діалектика — вчення про універсальні зв'язки буття та розвиток, теоретична і методологічна основа пізнання та діяльності, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості. 

Згідно із законом взаємного переходу кількісних і якісних змін, кількісні зміни в об'єктах поступово накопичуються, на певному етапі розвитку порушують їх міру і зумовлюють у них корінні якісні зміни. З цього визначення випливає висновок, що зміст і функції закону розкриваються через категорії "кількість", "якість", "міра" з їхньою загальною родовою ознакою — "властивістю". Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відображає механізм процесу розвитку. Він відповідає на запитання: "Як реалізується цей процес?"

У системі діалектики закон єдності та "боротьби" протилежностей є головним. Він відображає об'єктивне джерело будь-якого розвитку, відповідає на суттєве світоглядне питання: "Чому все у світі розвивається?" Цей закон — ядро діалектики. За законом єдності і "боротьби" протилежностей, всі речі, предмети, явища, процеси об'єктивного світу мають протилежні властивості та тенденції розвитку. Вони перебувають в єдності та "боротьбі", взаємодій Єдність протилежностей відносна, а "боротьба" абсолютна. "Боротьба" протилежностей — джерело будь-якого розвитку.

Наступним є закон заперечення заперечення. Він формулюється так: у процесі розвитку об'єктів кожний його ступінь, що є наслідком подвійного заперечення, є синтезом попередніх ступенів і відтворює на вищій основі характерні риси, структуру вихідного ступеня розвитку. Закон відповідає на запитання про переважну спрямованість, про загальну тенденцію процесу розвитку, яка в цілому прогресивна. Закон заперечення заперечення відображає цілісну форму і внутрішню структуру процесу розвитку завдяки взаємозв'язку його основних фаз, єдиний механізм його сходження через вирішення суперечностей у синтезі. Ні закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, ні закон єдності та "боротьби" протилежностей не відтворюють загальної, синтетичної картини розвитку. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише в цілісному, відносно завершеному процесі, через ланцюг взаємопов'язаних переходів, коли можна зафіксувати більш-менш завершений результат, а його застосування в пізнанні та практиці дає змогу зрозуміти процес розвитку у всій повноті та конкретній системності.