2. Характеристика східної цивілізації в «осьовий час».

Традиційні цивілізаційні системи Сходу розвивалися переважно внаслідок кризи ранніх цивілізацій і переходу в різних формах і різними темпами до станово-класових відносин.

Поняття Схід в історичній науці використовується не стільки як географічне, скільки як історико-культурне, цивілізаційне. Тут вперше в історії розвитку людського суспільства склалися ті соціальні та політичні інститути, держава, право, світові релігії, які й породили з часу виникнення античних держав (Стародавньої Греції та Риму) в I тисячолітті до н.е. діхотомію Схід - Захід.

Найбільш ранні державні форми (протогосподарства) стали складатися в давньосхідних цивілізаціях (у Древньому Єгипті, Древній Індії, Древній Месопотамії, Древньому Китаї - ще в IV-III тисячолітті до н.е.) у ході розкладання общинно-родової організації. Вони складалися в міру посилення поділу праці, ускладнення управлінських функцій, а разом з тим перетворення осіб, які виконують ці функції, у стан знаті, яка не брала участь у виробництві, стояла над рядовими общинниками. Самодостатня сільська громада, зміцненню позицій якої сприяли колективні зусилля її членів по створенню іригаційних споруджень, впливала на уповільнення процесів класоутворення, форми земельної власності і способи експлуатації в давньосхідних товариствах. Тут безпосереднім власником - власником землі була сама громада. Разом з тим і держава виступала в якості верховного власника землі, владно-власницькі права якого реалізовувалися в одержанні з общинників ренти-податку.

У міру виділення над общинних управлінських структур стали складатися і власне царсько-храмові господарства, створювані головним чином за рахунок присвоєння общинних земель. Володіти ділянками царсько-храмових земель могли лише люди, що виконують ту чи іншу роботу, що несуть службу на правителя або храм. Тут рано почала використовуватися праця рабів, різних категорій підневільних осіб.

У Східному Середземномор'ї на території Палестини був написаний Старий Заповіт, що є важливим джерелом з історії господарства стародавніх євреїв та іудейсько-ізраїльських держав.

У І ст. н. е. у Палестині виникли перші християнські громади, зародилося християнство як релігія гноблених. У середині І тис, до н.е. в умовах ранньозалізного віку на території Індії відбувся перехід від ранньоцивілізаційних суспільств до традиційного станово-класового суспільства, сформувалася Індійська цивілізація.

Зрошувальне землеробство та необхідність іригаційних систем, що захищали від паводків, зумовили збереження економічного значення державно-бюрократичного апарату та територіальної землеробської громади, поступове переростання редистрибутивної системи у фіскальну. Варнова система переросла у кастову. Касти спочатку були професійними групами людей, що поступово набули статусу ієрархічно підпорядкованих корпорацій. Ради старійшин регламентували та контролювали життя своїх членів, виключення людини з касти фактично ставило її поза громадою.

У VI-V cт. до н. е. виникло вчення буддизму, яке виступало проти варнової системи, проповідувало реінкарнацію душ, свободу людини, обмежену кармою (результатами минулих справ) у вигляді відплати у загробному житті за земне життя.

Основними галузями господарства були землеробство, тваринництво, полювання, рибальство, ремесло, видобуток золота, срібла, свинцю, виготовлення заліза, міді. У буддійський період в Індії відбувався процес урбанізації. Міста були людними. Заможні люди зводили дво-, триповерхові будівлі. У країні існував кастовий лад. Касти надавали своїм членам соціальну захищеність, зокрема від державних інститутів. Рабську працю використовували переважно у домашньому господарстві. використовувалася наймана праця. Робітники отримували 1/10 частину продуктів як плату.

В "осьовий час" суспільний розвиток визначав процес переходу від ранньоцивілізаційних суспільств до традиційних цивілізацій.

Це був період "ворогуючих князівств". Упродовж VHI - середини ПІ ст. до н. е. утворилося вісім великих царств, які в історико-економічній літературі визначаються як станово-класові, з "державницьким способом виробництва".

У Стародавньому Вавилоні, наприклад, велике царсько-храмове господарство співіснувало з відносно відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, що сплачують ренту-податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, які перебувають в тому або іншому ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втратили свою громадську ділянку. Наявність сильного царсько-храмового господарства з відносно розвиненим ремеслом, широко провідних торговельних операцій за допомогою купців, послаблювало податкову експлуатацію общинників-селян.

У Стародавньому Єгипті общинно-приватний сектор ще в II тисячолітті до н.е.. був поглинений заснованим на рабській і напів рабській експлуатації царсько-храмовим господарством.

Специфічні риси давньоіндійського суспільства були пов'язані з жорстким становим розподілом на чотири варни (брахманів, кшатріїв, Вайшії і шудр), з властивою йому особливої общинної організацією, що відрізняється високим ступенем замкнутості й автономності. Відносини рабовласництва тут тісно перепліталися із станово-варновою, кастова. Традиційна соціальна приниження нижчих каст, майже повне безправ'я тих, хто знаходився поза варн індійського суспільства, створювали можливості для полурабскіх форм експлуатації різноманітних категорій залежного люду.

У Стародавньому Китаї рано склалася система експлуатації управлінської знаті общинників-селян шляхом стягування ренти-податку, спочатку у формі на громадських полях, а потім шляхом привласнення правлячою верхівкою частини врожаю з селянського наділу.

Економічна думка Стародавнього Китаю розвивалася у рамках основних течій суспільної думки, якими були конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, що протягом століть вели гостру полеміку з філософських, соціальних та економічних питань.

Економічна система, що склалася у цивілізаціях Стародавнього Сходу, проіснувала, зберігаючи принципові характеристики, до середини XX ст. н. е. Економічний розвиток отримав назву "східна стагнація".