25. Основні характеристики світової системи господарства у другій половині хх ст.

Однією з визначальних особливостей світового господарства, починаючи з другої половини XX століття, є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин.

Основними факторами розвитку світового господарства були: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвітнього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Для цього етапу характерними є становлення нового виробництва, в якому домінують постіндустріальні ознаки розвитку, транснаціоналізація економіки, посилення економічної інтеграції країн, формування глобальних галузей господарства, зміни в Структурі світової торгівлі, зростання виробничих чинників (капіталу, менеджменту, технології тощо), інформатизація і телекомунікація суспільства.

В основі цих процесів - міжнародний поділ праці, його поглиблення і розширення. Суть його полягає в спеціалізації країн на випуску певних виробів із метою задоволення своїх потреб і потреб країн-партнерів.

Ступінь входження будь-якої країни до міжнародного поділу праці залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил.

Тому індустріально розвинені країни посідають провідне місце в сучасному міжнародному поділі праці, зокрема з випуску "облагородженої", дорогої продукції — машин, обладнання, товарів тривалого користування тощо. Що стосується багатьох молодих країн Азії, Африки і Латинської Америки, то їхня роль у міжнародному поділі прані підвищується здебільшого завдяки ресурсопостачанню промислово розвинутим країнам. їхня сировинна спеціалізація, що склалася в колоніальну епоху, зберігається й досі.

Домінувала тенденція до об'єднання в торговій, виробничій, кредитно-фінансовій й інших сферах, що є характерним для другої половини XX і початку XXI століття.

Паралельно й у взаємозв'язку з міжнародним поділом праці відбуваються такі процеси:

- інтернаціоналізація виробництва (встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі);

- зростання рівня відкритості національних економік;

- розвиток інтеграційних процесів;

- розвиток і зміцнення регіональних міжнародних структур.

В аналізі міжнародних економічних відносин ці проблеми набувають винятково важливого методологічного значення. Діалектика міжнародних економічних відносин полягає, по-перше, в тому, що тенденція до економічної самостійності, зміцнення національних господарств окремих країн приводить у підсумку до зростаючої інтернаціоналізації світового господарства, відкритості національних економік, поглиблення міжнародного поділу праці. По-друге, посилення інтеграційної спрямованості розвитку продуктивних сил вступає в суперечність з обмеженими можливостями реалізації цієї тенденції, в тому числі через відмінності у рівнях розвитку окремих країн і регіонів.

26. Основні напрямки розвитку світової економічної думки у 50-70 рр. Хх ст.

Від 50—60-х років XX ст. тривають дослідження у межах інституціонально-соціологічного напряму, виникнення якого датують кінцем XIX — початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками активної соціальної політики держави, прямого впливу її на пропорції відтворення шляхом індикативного планування. При цьому передбачалося збереження ринку та приватної власності. Найпоширенішим цей напрям виявився у повоєнній Франції, набувши форми політики дирижизму.

Представники інституціональної економічної теорії одними з перших висловили ідею державного контролю над економікою і в теоретичному плані підготували певну платформу для подальшого поширення кейнсіанства.

Отже, кейнсіанство до середини 1970-х років посідало домінантний центр, праве крило займали неолібералізм та неокласика, а відроджений у повоєнний період інституціоналізм був зліва.

Військово - конверсійний, або фактор війни (група факторів негативної і позитивної дії на повоєнний розвиток європейської та загальносвітової цивілізацій): геополітичні трансформації; демографічна криза й стагнація; дестабілізація економічної системи, фінансової сфери, сільського господарства, сфери праці та міжнародних економічних зв'язків, визрівання передумов для їх стабілізації.

Цей фактор спричинив низку змін геополітичного характеру, зокрема зусилля країн Західної Європи почали спрямовуватися на відбудову господарств, поліпшення соціальної сфери, поновлення міжнародних зв'язків.

Бурхливому розвитку економічної системи європейської цивілізації і США та Японії у період між 1945 і 1975 роками, передували такі явища світового масштабу як жорстка економічна депресія і кровопролитна війна. Повсюдно, за винятком США, перехід економіки на мирні рейки неймовірно ускладнився. Загалом фактор війни суттєво вплинув на світову господарську систему та її структурні елементи — національні економіки. Одразу по завершенні війни активізувалася політична підсистема європейської цивілізації та США у відповідь на проблеми, пов'язані із повоєнним устроєм. За підсумками Другої світової війни докорінно змінилося співвідношення сил між державами світу. Євро­пейська цивілізація зазнала найбільших втрат, а Німеччина — тотальної поразки; Велика Британія та Франція відчутно послабшали, тоді як США збагатилися І почали домінувати над країнами Західної Європи. Не забарилися й ознаки розпаду колоніальної системи.

З огляду на суттєве посилення ролі інститутів і, насамперед, держави, яка й надалі утверджувалася в статусі гаранта економічних, соціальних і політичних прав особистості, місією політичних еліт провідних європейських країн стає розв'язання завдання захисту і безпеки існування європейської цивілізації.

Утім, незважаючи на інституціональний обвал і завдяки частковому збереженню політичної узгодженості дій ще під час війни, й особливо — у повоєнний період, більшість країн Заходу вдалися до налагоджування відносин співпраці та соціальної згоди. Головним стимулом для їхньої солідаризації було утворення наприкінці 1950-х років світової соціалістичної системи. Тут сформувався внутрішній соціалістичний ринок, система якого мала позаекономічний характер. Цей розкол Європи й утворення ідеологічно незіставних груп країн зумовив стан «холодної війни», який, своєю чергою, вийшов за межі внутрішньоєвропейського конфлікту. Утверджуються, по суті, два ідеологічно полярні та політично відмінні табори— капіталістичний та соціалістичний, які розкололи Європу на два непримиренні полюси, протистояння яких зумовило пролонгацію нарощування військового потенціалу на шляху до встановлення балансу сил.

Звісно, головним для політикуму провідних країн світу по завершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкрито конференцію Об'єднаних націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учасники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати колективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, заохочувати повагу до прав людини.

План Маршалла названо на честь державного секретаря США Джорджа Кетлета Маршалла (1880-—1959). У червні 1947 року в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великої Британії, Франції та СРСР було вирішено створити організацію з вивчення ресурсів і потреб європейських країн і визначення розвитку основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка мала розробляти спільну програму відбудови Європи.

План Маршалла реалізовували від квітня 1948 року до грудня 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічної співпраці, очолювана відомими американськими фінансистами і політичними діячами. Допомогу надавали з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. За цим планом США видали 17 млрд. доларів, основну частку з яких (60 %) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом «Про взаємну безпеку».