16. Основні складові та історичний розвиток теорії марксизму.

Виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Рюста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Цю теорію умовно поділяють на 2 частини:

— марксизм як економічне вчення;

— марксизм як соціальне вчення.

Обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обґрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

Марксистська політична економія почала формуватися у 40-х роках XIX ст., коли у передових країнах світу на зміну феодалізму прийшов і утвердився розвинений капіталізм вільної конкуренції. Проте становлення нового суспільного ладу відбувалося непросто, із загостренням соціальних суперечностей і революційними потрясіннями. Це й зумовило матеріальні передумови виникнення марксизму.

У їх формуванні важливу роль відіграв промисловий переворот, який в Англії розпочався у 70-х роках XVIII ст. і в основному завершився до 1825 р. Виникнення машинної індустрії дало капіталізмові можливість розвиватись більш інтенсивно, фабрична система зумовила небачене зростання продуктивних сил, стала очевидною її прогресивність.

Створення марксистської політичної економії насамперед пов'язане з науковою діяльністю великого німецького економіста Карла Маркса (1818-1883).

Карл Маркс залишив дуже помітний слід в історії економічної думки. Його ідеї часто виходять за рамки власне економічних проблем, поєднуючись із філософськими, соціологічними і політичними. У створенні марксистської політичної економії помітну участь брав також найближчий друг К. Маркса - німецький економіст Фрідріх Енгельс (1820- 1895).

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з теоріями А. Сміта й, особливо, Д. Рікардо. У цьому розумінні він став продовжувачем вчення класичної політичної економії в тій частині, яка ґрунтується на трудовій теорії вартості. Однак Маркс не брав у класиків уже готові висновки, а переосмислював їх відповідно до власних принципів.

За визнанням самого Маркса, як вчений він методологічно виходив із трьох наукових джерел: англійської політичної економії Сміта - Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля - Фейєрбаха і французького утопічного соціалізму Сен-Сімона - Фур'є. У перших він запозичив серед багатьох інших трудову теорію вартості, у других - ідеї діалектики і матеріалізму, в третіх - поняття класової боротьби й ідею соціалістичного устрою.

У методології Маркса центральне місце посідає його концепція базису і надбудови, яку він виклав ще у праці "До критики політичної економії" (1859 р.).

У концепції базису і надбудови Маркс зробив спробу дати економічну інтерпретацію історії з урахуванням діалектики взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин, яка, на його думку, відбиває процес переходу від капіталізму до соціалізму. Маркс вважав, що недіалектичний підхід класичної політичної економії, яка, власне, й відкрила закони розвитку капіталізму, не дав їй можливості зрозуміти, що вони мають специфічний і перехідний характер, трактуючи їх як універсальні та вічні.

Виходячи з розуміння базису і надбудови, які постійно змінюються, Маркс по-новому розглядає предмет політичної економії, під яким він розуміє сукупність виробничих відносин, а також систему законів їх розвитку - економічних законів. Економічні закони капіталізму є перехідними, тому й предмет економічної науки має змінюватися зі зміною суспільного устрою.