15. Становлення освіти і наукових знань в Київській Русі. Організація книжної справи.

Освіта і наука. Існування писемності у слов’ян за часів язичництва не викликає сумніву. Її поява зумовлювалась необхідністю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ладу. Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймі в серединні І тисячоліття слов’янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кін. IX – поч. X ст.) згадує «черти і рези». Звичайно, таке письмо не годилося для більш складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Створення слов’янської азбуки пов’язують з іменами Кирила і Мефодія (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у IX-XI ст. – кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці; нею й написані відомі нам пам’ятки давньоруської літератури.

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ’я допускало богослужіння рідною для народу мовою, що сприяло збільшенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов’янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болгарії.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, написи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель. Перші школи для дітей «нарочитой чаді» створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг» (Літопис Руський, с. 79). Навчання вели дяки та священики; вони вчили читати і писати, використовуючи богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Довше навчалися кандидати на духовний сан, докладно пізнаючи Святе Письмо.

Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку ,мову. За свідченням митрополита Климентія, у середині XII ст. її на Русі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали німецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Деякі представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як «книжні мужі» та знавці кількох мов.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов’ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала «книжне письмо» і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Книги писалися в основному при монастирях та храмах спеціальними переписувачами – монахами чи дияконами. Писали їх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером. Найдавніші книги, що дійшли до нас – «Остромирове євангеліє» (1057), «Ізборники» князя Святослава Ярославовича (1073 та 1076), – писані так званим уставом, у якому переважали прості лінії, прямі кути і кола. Пізніше устав перейшов у півустав, букви якого були менш правильно виведені, але все ще стояли окремо одна від одної. Врешті з’явився скоропис, у якому букви вже поєднувались між собою. Книга вважалася великою цінністю, і не раз у літописах знаходимо похвальне слово про неї. Князь Володимир Васильович за один молитовник заплатив вісім гривень, а за село – 50 гривень. На XI ст. припадає створення перших книгозбірень. Великим меценатом письменства був Ярослав Мудрий, який заклав бібліотеку при Софійському соборі.

Збирали і читали все, що потрапляло до рук. На чільному місці, звичайно, було Святе Письмо; читалися також фантастичні повісті, створені греками чи жителями Сходу («Александрія», «Троянська війна», «Казки тисяча і однієї ночі» тощо), апокрифи-перекази на біблійні теми, які суперечили виробленому вченню церкви, врешті – твори природничого та географічного змісту («Фізіолог», «Шестиднев» Василя Великого, «Християнська топографія» Косми Індикоплова та інші).

Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями були усякі ворожбити і знахарі – волхви, чарівники, обавникн, віщуни. Міщани та верхи суспільства користали з послуг лічників – руських і іноземців. Нам відомі імена Дем’яна Пресвітера, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина.

Організація книжної справи.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем'яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом — це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з'ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців.

"Повість врем'яних літ" — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов'ян, визначити місце Русі в загально-історичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З'являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літописний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині ХIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з крамолою (бунтом) бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.