90. Співробітництво держав в галузі прав і свобод людини в рамках Ради Європи

Найбільшого успіху в галузі захисту прав і свобод людини досягли європейські регіональні організації. Найстарша міжурядова європейська організація - Рада Європи (РЄ) - була створена в 1949 р. Її метою є поширення демократії, зближення всіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво по основних питанням права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. З самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним із головних напрямків діяльності цієї організації. Відповідно до Статуту Ради Європи свобода особи, політична свобода і верховенство права, яким прихильні держави-члени, лежать в основі “будь-якої справжньої демократії”. Україна була прийнята в Раду Європи на певних умовах у 1995 році.

Права людини й основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хартіях) і додаткових протоколах до них. Найголовнішими з цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.і Європейська соціальна хартія 1961 р. В даних договорах дається перелік прав, здійснення котрих повинно гарантуватися кожній людині, що знаходиться під юрисдикцією держав-членів. Вони також встановлюють європейські процедури нагляду і гарантій за дотриманням положень даних договорів. У 1997 році Україна приєдналася до Конвенції 1950 року. Рада Європи в 1987 році прийняла Європейську конвенцію про попередження катувань і нелюдських або принижуючих гідність видів поводження або покарання, що набрала сили в 1989 році.

• Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах шляхом використання Конвенції про захист прав та основних свобод людини. Вона була підписана 4 листопада 1950 р. у Римі. Цей міжнародно-правовий документ став фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху демократичних держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Вступ України до Ради Європи 7 листопада 1995 р. та ратифікація Конвенції про захист прав та свобод людини та протоколів до неї став рішучим кроком до встановлення правової демократичної держави.

З часу набрання Конвенцією чинності було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід'ємною частиною. Головні з затверджених прав - право на життя, право на свободу та особисту недоторканність особи, право на вільне пересування, свобода думки та слова, свобода совісті, релігії, виявлення поглядів, право на мирні збори, право на об’єднання та асоціації, право на створення сім'ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону. Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров'я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов'язання держави поважати право особи на життя, обов'язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону. Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами-учасницями Конвенції взятих на собі зобов'язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини. Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

• Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд по правам людини був створений у 1959 р. як основний елемент контрольного механізму по дотриманню положень Європейської конвенції по захисті прав людини й основних свобод 1950 р. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

Устрій Європейського Суду по правах людини. Новий Суд створений як постійно діючий двопалатний судовий орган. Рішення про прийнятність скарг розглядається на попередньому етапі Комітетом із трьох Суддів і є остаточним у випадку, якщо воно ухвалено одноголосно. Якщо Суддя-доповідач Комітету рахує, що справа має ранг великої важливості, і при цьому скарга є прийнятною або, якщо Комітет не може одноголосно прийняти рішення про відхилення скарги (визнанні її неприйнятною), справа направляється в Палату. Скарга, визнана прийнятною, може бути розглянута або Палатою, або Великою Палатою. Основна маса справ повинна розглядатися Палатою, що складається із семи суддів (може бути створено декілька таких Палат). Палата приймає рішення про свою компетенцію по даній справі і виносить рішення по суті розглянутої справи. У Палаті для підготовки справи до розгляду призначається Суддя-доповідач, що встановлює контакти зі сторонами. Сторони можуть представити в Суд свої думки в письмовому виді. Можлива також дача показань у Палаті. Якщо сторони не приходять до дружнього врегулювання, то палата виносить рішення по суті. Таким чином, Палата є першою інстанцією Європейського суду по правах людини. Якщо рішення Палати в певний строк і за певними підставами не оскаржено у Великій Палаті, то воно вважається остаточним і, відповідно до Конвенції, обов'язковим для виконання. Якщо жодна зі сторін не заперечує, то в будь-який час до винесення рішення по суті Палата може уступити юрисдикцію на користь Великої Палати. Конвенція встановлює вичерпний перелік підстав поступки юрисдикції: це можливо у випадках, якщо розгляд справи піднімає серйозні питання тлумачення Конвенції або Протоколів до неї, або існує можливість того, що відповідь на питання, що стоять перед Палатою, буде суперечити раніше винесеному Судом рішенню. Велика Палата складається із сімнадцятьох судів. Крім можливості бути судом першої інстанції, Велика палата є судом другої інстанції. Після винесення рішення Палатою, сторони у виняткових випадках вправі звернутися в тримісячний строк про передачу справи на розгляд у Велику Палату. Прохання може бути задоволено тільки у випадку, “якщо справа піднімає серйозне питання відносно тлумачення або застосування Конвенції або Протоколів до неї, або важливе питання загального значення” (ст.43). Рішення Великої Палати є остаточним і, відповідно до Конвенції, обов'язковим до виконання. Контроль за виконанням рішень Європейського Суду по правам людини здійснює Комітет Міністрів Ради Європи.

• ОБСЄ. Організація по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ), що нараховує зараз 53 держави-члена, розташованих у Європі, Північній Америці і Центральній Азії, також вважає одним із своїх головних завдань заохочення і захист прав людини.

В Хельсинському заключному акті НБСЄ від 1 серпня 1975 р. чимало місця було приділено питанням співробітництва в гуманітарних галузях (“людському виміру”) - так званій “третій корзині” (перша - забезпечення миру і безпеки, друга - соціально-економічне співробітництво). В Заключному акті держави-учасниці визнали універсальне значення прав людини й основних свобод і необхідність того, щоб кожна з них внесла свій внесок у заохочення основних прав; вони зобов'язалися шанувати права людини й основні свободи, а також сприяти їхньому ефективному здійсненню.

У наступні роки НБСЄ внесло значний внесок у розвиток інститутів забезпечення і захисту прав людини й основних свобод. Зроблено це було переважно на Конференції НБСЄ по людському виміру, що проходив в три етапи: Париж 1989 р., Копенгаген 1990 р. і Москва 1991 р. Підсумкові документи Конференції, як і більшість актів НБСЄ/ОБСЄ носять політичний характер, проте дуже високого рівня, оскільки багато актів були підписані главами держав і урядів. Керівники держав - учасників ОБСЄ неодноразово підкреслювали у своїх заявах необхідність виконання зобов'язань, узятих у рамках ОБСЄ. Це наближає акт даної організації до юридично обов'язкових документів. Широко визнаним є той факт, що документи ОБСЄ містять регіональні міжнародні стандарти в галузі прав людини.

У 1995 р. держави-члени ОБСЄ на зустрічі в Парижі прийняли Пакт про стабільність у Європі. Цей документ складається з політичної декларації і переліку двосторонніх угод і домовленостей, доповнених невичерпним переліком супутніх заходів, що підтримуються Європейським Союзом. У декларації, зокрема, відзначається, що “стабільна Європа - та, в якій шануються … права людини, в тому числі тих осіб, що належать до національних…”

ОБСЄ має певні механізми контролю за дотриманням прав людини. Так, будь-яка держава-член ОБСЄ може просити іншого члена організації надати інформацію щодо конкретного випадку порушення прав людини. Відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів.

На прохання держави - члена організації можуть створюватися комісії експертів ОБСЄ для розгляду і можливого сприяння в розв'язанні проблем по правам людини на її території. Керівна рада (раніше Комітет Старших посадових осіб) ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ, бере участь у розв'язанні спірних питань з проблем прав людини.

У 1992 році була заснована посада Верховного комісара по справах національних меншин ОБСЄ. В його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати погрозу для миру, безпеки або відносин між державами - учасниками ОБСЄ і сприяння їх найшвидшому врегулюванню.