5.Поняття і сутність міжнародної правосуб’єктності.

Міжнародна правосуб'єктність є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:1) міжнародна правоздатність; 2) міжнародна дієздатність; 3) міжнародна деліктоздатність; 4) участь у міжнародній нормотворчості. Міжнародна правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи. До поняття міжнародної дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Міжнародна деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за незалежність. Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин (наприклад, міжнародні міжурядові організації).Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації.

6.Доктрини про співвідношення міжнародного і національного права.

Загалом у правовій науці є дві основні теорії цього співвідношення: монізм і дуалізм.Моністична теорія, основоположниками якої є німецькі послідовники Г. Гегеля (А. Цорн, А. Лассон, В. Кауфман), ґрунтується на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною правовою системою. Ця концепція з’явилися на початку ХІХ століття й була розвинута у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Нині під концепцією монізму часто розуміють теорію верховенства міжнародного права стосовно національного. Такої версії дотримуються не лише прихильники школи природного права та одного з її напрямів – нормативізму, а й соціологічної та психологічної шкіл. Відомий німецький юрист Г. Тріпель одним із перших наприкінці XIX століття науково сформулював теорію дуалізму. Г. Тріпель сформулював три головні критерії, що дають змогу розмежувати національне (внутрішнє) та міжнародне право. На його думку, ці системи права мають різні: 1) джерела; 2) суб’єкти; 3) предмети регулювання. Справді, основними джерелами національного права є закони та підзаконні акти, а міжнародного – насамперед звичаї та міжнародні договори. Водночас низка держав дотримується принципу «міжнародне право – частина національної системи права». Критерій різних суб’єктів також не гарантує чіткого поділу між національним та міжнародним правом. Ідеться про статус фізичних осіб, які традиційно не вважалися суб’єктами міжнародного права. Деякі автори розглядають їх як таких, що мають похідну або обмежену міжнародну правосуб’єктність .Стосовно ж предмета регулювання, то в обох системах права він може бути таким самим, бо питання, що традиційно вважалися виключною компетенцією національного права (наприклад, щодо правового статусу особи), згодом було включено до сфери регулювання міжнародного права.