27. Принцип поваги прав і основних свобод людини.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов'язки своїх громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання, У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:

— визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;

— кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

— права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

— держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;

— кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

— держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;

— держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

— держава зобов'язана забезпечити право людини

знати свої права і поступати відповідно до них.

28. Поняття, предмет і джерела права міжнародних договорів. Харкктеристика Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів.

Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих), ряд міжнародних звичаїв. Зокрема не отримали договірної регламентації питання впливу війни на міжнародні договори і це регулюється звичаєм. Існує велика кількість спорів стосовно ст.38 Статуту Міжнародного суду, яка приписує керуватися звичаєм під час тлумачення самого міжнародного договору.

Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.

Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір — це письмова угода, що регулюється міжнародним публічним правом, укладена між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.

Міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків.

Суб’єктами права міжнародних договорів є держави, міжнародні організації, а в окремих випадках – також народи, що борються за своє звільнення в особі органів національно-визвольного руху.

ВІДЕНСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ 1969 - - гол. міжнар.-правовий документ, який регулює усі стадії створення, виконання міжнар. договору, а також припинення або призупинення його чинності. Прийнята у Відні 23.У 1969, набула чинності 27.1 1980. Стала найважливішим актом кодифікації та прогрес, розвитку права міжнар. договорів. Має 8 розділів і 85 статей. Застосовується тільки до міждерж. договорів. Під такими розуміються міжнар. договори, укладені в письм. формі і які регулюються міжнар. правом, незалежно від назви та кількості пов'язаних між собою документів. Д-ви в силу свого суверенітету володіють повною (універсальною) правоздатністю. Положення, що «кожна держава має правоздатність укладати договори» (ст. 6 Конвенції), — одне з основних у Конвенції.