5. Поняття і сутність міжнародної правосуб’єктності

Міжнародна правосуб’єктність – якісна характеристика статусу суб’єкта міжнародних правововідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права та володіти міжнародними правами та обов’язками.

Елементи міжнародної правосуб’єктності:

1. міжнародна правоздатність – здатність бути носієм міжнародних прав і обов’язків

Права та обов’язки , які складають зміст міжнародної правоздатності можна умовно поділити на групи:

1. загальні - властиві усім суб’єктам міжнародного права незалежно від їх виду. До таких прав та обов’язків, зокрема, відносяться: право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов’язок поважати прав інших суб’єктів і т.п.;

2. видові - властиві суб’єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям). Так, державі як суб’єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо

3. індивідуальні - якими наділяється конкретний суб’єкт міжнародного права. Зазвичай, такі права та обов’язки передбачаються у міжнародних договорах чи установчих документах міжнародних організацій. Наприклад, відповідно до ст. ІІІ Договору про відкрите небо 1992 р. кожна держава-учасниця зобов’язана приймати над своєю територією спостережні польоти у відповідності з положеннями цього Договору. Зазначений обов’язок є прикладом індивідуального обов’язку держави, який вона приймає, приєднавшись до договору

2. міжнародна дієздатність – здатність своїми діями набувати міжнародні права та здійснювати міжнародні обов’язки

3. міжнародна деліктоздатність – здатність самостійно нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії

4. Здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості

5. здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права

Перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб’єктності в цілому, а останні два – лише міжнародній правосуб’єктності.

За загальним правилом будь-який суб’єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб’єктності одночасно, хоча інколи ці елементи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

6. Доктрини про співвідношення міжнародного і національного права

Основні теорії взаємодії міжнародного і національного права:

 І. Дуалістична теорія - міжнародне та національне право є самостійними правовими системами, які виконують різні завдання та мають власні предмети правового регулювання.

На початку ХХ ст. прихильники дуалістичної теорії взаємодії відстоювали думку, що ці предмети взагалі не пересікаються, тому міжнародна та національна правові системи взагалі не можуть вступати в колізії між собою.

У другій половині ХХ ст. стало очевидним, що сфери правового регулювання, які є предметом міжнародного та національного права одночасно, не лише існують, а й розширюються (захист прав людини, боротьба з тероризмом, охорона довкілля на глобальному рівні тощо), тому акценти дуалістичної теорії дещо змістилися.

Прибічники “реалістичного дуалізму” не відмовляються від ідеї про самостійність міжнародної та національної правових систем, але не заперечують існування суспільних відносин, які одночасно входять до предмету як внутрішньодержавного та міжнародного права.

У цих випадках застосовуються різноманітні механізми імплементації міжнародного права, тобто реалізації міжнародно-правових норм у національних правових системах;

ІІ. Моністичні теорії      

2) Моністична теорія примату національного права - міжнародного права як правової системи не існує взагалі, а права та обов’язки держави у відносинах регулюються, перш за все, її внутрішнім правом.

Виникла і розвивалася під впливом філософських поглядів Г. Гегеля, який вважав, що “держава – це абсолютна влада на землі”, і ця влада на власний розсуд може змінювати не лише внутрішньодержавне, а й  міжнародне право.

Міжнародне право тут існує лише в тій мірі, в якій його норми співпадають з нормами внутрішнього права, а держава сама вирішує, які норми міжнародного права є для неї юридично обов’язковими, а які – ні.

Теорія примату національного права легітимує агресивну зовнішню та тоталітарну внутрішню політику держави, тому зараз майже ніким не підтримується;

       3) Моністична теорія примату міжнародного права - існування єдиної світової правової системи, в якій норми міжнародного права забезпечують “вищий правопорядок”, а норми внутрішньодержавного права завжди підпорядковуються їй

Будь-яка національна норма, що суперечить міжнародному праву повинна визнаватися нікчемною.

Основним недоліком цієї теорії є повне чи часткове заперечення державного суверенітету як ключової ознаки держави та державної влади, оскільки міжнародне право фактично знищує внутрішнє і позбавляє державу можливості  самостійно займатися законотворчістю.

       Прихильники обох моністичних концепцій розглядають державний суверенітет як абсолютну категорію, що означає незалежність держав не лише одна від однієї, а й від міжнародного співтовариства взагалі, тому в цих теоріях заперечується або існування міжнародного права як правової системи (примат внутрішньодержавного права), або суверенітету держави (примат міжнародного права). Насправді ж державний суверенітет означає непідпорядкування однієї держави іншій, але ніяк не заперечує підпорядкуванню держави міжнародному праву.

Прихильники іншої течії в моністичній теорії – поміркованого монізму – також віддають пріоритет нормам міжнародного права. Але вони не вважають, що норма національного права, яка суперечить міжнародному праву, є нікчемною. Роль держави вони бачать сприянні трансформації норм міжнародного права в національне право. Помірні моністи більш наближені до практичних дій. На їх думку, визнання пріоритету міжнародного права означає для держави як підпорядкування міжнародному праву і його принципам, так і приведення національного права у відповідність з міжнародним.

7. Форми імплементації міжнародного права в правові системи держав

Імплементація міжнародно-правових норм – сукупність цілеспрямованих організаційно-правових та інституційних заходів, що здійснюються державами індивідуально, колективно чи в рамках міжнародних організацій і спрямовані на реалізацію ними прийнятих на себе міжнародно-правових хобовязань

Імплементація як процес виконання державою міжнародно-правових норм відбувається на стадії нормотворчості і на стадії застосування права.

Форми імплементації:

1. відсилка – створення у внутрішньодержавному праві норми, яка відсилає до норм міжнародної угоди, через що останні можуть діяти в незміненому вигляді, так як вони існують у самій угоді

1. загальна відсилка – вказує, що усі чинні договори держави, ратифіковані нею у встановленому порядку, є частиною національного законодавства

2. спеціальна відсилка – містить посилання на конкретну норму або норми певного міжнародного договору (який може бути чинним або укладеним у майбутньому)

2. інкорпорація – це видання компетентним органом держави внутрішньодержавного нормативно-правового акту, який містить норми, аналогічні міжнародно-правовим; здійснюється шляхом прийняття нової норми національного права, або внесення змін до вже існуючої, що приводить її у відповідність з міжнародним правом

1. рецепція – міжнародна норма дослівно відтворюється в акті національного законодавства

2. трансформація – міжнародна норма відтворюється в акті національного законодавства з урахуванням потреб та специфіки держави

8. Поняття і ознаки суб’єкта міжнародного права

Суб’єкт міжнародного права – самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, наділений міжнародною правосуб’єктністю.

При такому підході до числа суб’єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи – держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб’єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов’язками. Наразі до кола суб’єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі однієї держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого – транснаціональна корпорація.

       З поняттям суб’єкта міжнародного права тісно пов’язане і поняття міжнародної правосуб’єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

       Міжнародна правосуб’єктність – це якісна характеристика статусу суб’єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права та володіти міжнародними правами та обов’язками.

Ознаки суб’єкта міжнародного права:

1. зовнішня відокремленість

2. наділеність міжнародною правосуб’єктністю

3. здатність особи формулювати, реалізовувати і відстоювати свою волю

4. бажання і здатність брати на себе і виконувати міжнародні зобов’язання

5. розповсюдження на цю особу норм міжнародного права

Субєктом МП може бути:

1. персоніфікована особа

2. persona ipso facto – за фактом зайняття конкретної посади, які мають відповідні повноваження

9. Види суб’єктів міжнародного права і їх характеристика

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі групи суб’єктів міжнародного права:

 1) первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права - ніким не створюються, вони виникають у результаті об’єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto) є носіями міжнародних прав та обов’язків. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов’язки

Держави

Нації і народи

 2) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права - створюються первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності.. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб’єктів

міжнародні міжурядові організації,

державоподібні утворення та

інші самостійні політичні одиниці

 3) специфічні суб’єкти міжнародного права - беруть участь в міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб’єктність – скоріше виняток, ніж правило. Крім того, такі суб’єкти завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави. До них відносяться :

міжнародні неурядові та інші громадські організації,

політичні партії,

транснаціональні корпорації,

фізичні особи.

       Крім названих груп суб’єктів міжнародного права інколи виділяються напівсуверенні суб’єкти міжнародного права, до яких відносяться держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається в держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина – передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

Певною мірою до напівсуверенних суб’єктів подібні держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а його за кордоном представляє Швейцарія.

10. Держава – основний суб’єкт МП

В доктрині міжнародного права державі притаманні певні ознаки:

1) Основною юридичною якістю держави як в міжнародному праві, так і в праві внутрішньому є державний суверенітет. Державний суверенітет є категорією, насамперед, політичною. Він пов’язаний з боротьбою за державну владу і її утриманням, а також участю в міжнародних відносинах, які залишаються ареною боротьби за домінування на світовому і регіональному рівнях. Держава не можлива як без суверенітету, так і з обме­женим суверенітетом. Звідси випливає принцип міжнародного права – суверенна рівність держав.

2) публічна влада;

3) населення;

4) територія.

5) всі інші суб’єкти МП похідні від держави

Під юрисдикцією держави мається на увазі обсяг і сфера дії державної влади. Виділяються такі види юрисдикції держави в міжнародному праві:

• повна юрисдикція держави. – на території держави, її дипломатичних представництв поза їі межами, на борту військо­вих повітряних і морських суден держави поза їі межами;

• часткова юрисдикція держави – на території консульських представництв держави поза її межами, на борту цивільних Морських і повітряних суден прапора держави поза її межами;

• територіальна юрисдикція держави – на її території;

• екстериторіальна юрисдикція держави – поза їі межами.

11. Сутність і способи визнання держав

Інститут визнання держави – односторонній добровільний правовий акт держави, який констатує факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права і виражає намір держави встановити з ним офіційні повноцінні дипломатичні відносини.

Явище міжнародного визнання викликано: об’єднанням держав; відділенням держав; утворенням нових незалежних держав; неконституційною зміною урядів держав.

В доктрині міжнародного права існують 2 теорії міжнародногo визнання:

1) Конститутивна - визнання виходить з того, що суб’єкт міжнародного права виникає тільки в результаті його визнання іншими державами

2) Декларативна теорія - визнання не впливає на факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права, а означає, що його виникнення прийнято до уваги тим чи іншим вже існуючим суб’єктом міжнародного права. Ця концепція є нині основною в доктрині міжнародного права.

Форми визнання держав:

1. визнання ad hoc (визнання в конкретній справі) має місце, коли держава в цілому не визнає міжнародної правосуб’єктності нового утворення, але для окремого конкретного випадку тимчасово погоджується з правом цього утворення представляти інтереси нації, народу, країни чи її частини. Прикладом такого визнання може бути Паризька угода 1973 р., укладена на Мирній конференції з воєнних дій в Індокитаї, коли США уклали договір з трьома в’єтнамськими сторонами, не визнаючи в цілому їхньої правосуб’єктності;

2. визнання de facto (фактичне визнання) полягає у встановленні з новоутвореною державою окремих міжнародних відносин без формального визнання її правосуб’єктності. Як правило, воно носить скоріше політичний, ніж правовий характер і символізує невпевненість у тому, що новоутворена держава (уряд) будуть існувати тривалий час;

3. визнання de jure (остаточне визнання) полягає в повному визнанні міжнародної правосуб’єктності новоутвореної держави. Таке визнання здійснюється або шляхом надсилання спеціальної ноти визнання (явне визнання), або шляхом встановлення дипломатичних стосунків (визнання-презумпція).

Якщо не відбувається ніякого визнання взагалі, то наслідком цього може бути ігнорування невизнаної держави державами, які відмовляються визнати її. Однак невизнання не дає права на втручання у внутрішні справи невизнаної держави, на пору­шення її суверенітету, її законних прав і інтересів

12. Міжнародно-правові підстави визнання держав

Залежно від характеру дестинатора (нового утворення, що підлягає визнанню) розрізняютьтакі види міжнародно-правового визнання:

 1) визнання держави має місце у випадках

поділу старої держави на нові,

об’єднання кількохдержав в одну,

відділення від старої держави нової держави тощо;

 2) визнання уряду. У більшості випадків визнання держави супроводжується і визнанням уряду. Окремо від держави уряд може визнаватися лише у випадках

приходу до влади неконституційним шляхом або у

випадку еміграції уряду за кордон під час окупації.

Визнання уряду часто є засобом політичного тиску у кризових ситуаціях, тому чимало держав (Великобританія, Австралія та ін.) відмовилися від застосування такого виду визнання. Правовим значенням визнання уряду є ті, що лише юридично визнаний уряд може претендувати на державне майно за кордоном (у т.ч. архіви, нерухоме майно, банківські внески тощо);

 3) визнання органів національно-визвольного руху означає, що держава визнає факт повстання проти іноземного уряду і не розглядає повстанців як військових злочинців.

Як правило, умовами такого визнання є значний обсяг території країни, що контролюється повстанцями, та ефективне керівництво збройними силами повстанців, що забезпечує дотримання військової дисципліни і норм міжнародного гуманітарного права.

13. Види держав - суб’єктів міжнародного права і особливості їх міжнародної правосуб’єктності

З позицій міжнародної правосуб’єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.

       Унітарна держава вважається суб’єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб’єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

       Федерація також розглядається як єдиний суб’єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб’єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб’єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).

       У більшості випадків суб’єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р. зазначає, що “перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу”. З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв’язки) і завжди під контролем федерального уряду.

       До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об’єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб’єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб’єктність володіють лише її члени. Єдиним винятком з цього правила є Об’єднана Арабська Республіка, до складу якої у 1958-1961 рр. входили Сирія та Єгипет і яка володіла міжнародною правосуб’єктністю. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб’єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776-1787 рр., Німеччина 1815-1866 рр., Швейцарія 1818-1848 рр.

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов’язки.

основні права держав:

право на суверенну рівність з іншими державами,

на незалежність,

на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів),

на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу,

право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених,

мати відносини з іншими державами,

підтримувати дипломатичні стосунки,

укладати міжнародні угоди,

захищати свою правосуб’єктність

До основних обов’язків можна віднести такі:

поважати суверенітет інших держав,

утримуватися від втручання в їх внутрішні справи,

поважати права людини та права народів на самовизначення,

вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом,

14. Поняття і об’єкти правонаступництва держав

Інститут правонаступництва – перехід прав і зобов’язань від одного суб’єкта до інших

Правонаступництво – зміна однієї держави іншою у здійсненні прав, обов’язків та несенні відповідальності певної території

Правонаступництво має місце при об’єднанні, поділі існуючих держав, відділенні частини держави, а також при переході частини території однієї держави до іншої держави. При цьому поняття “момент правонаступництва” означає дату переходу прав та обов’язків від однієї держави до іншої.

       Існують два основні принципи правонаступництва держави :

1. принцип континуітету - означає, що нова держава повністю чи більшою мірою приймає на себе права та обов’язки держави-попередника;

2. принцип tabula rasa - означає, що новоутворена держава відмовляється від усіх зобов’язань держави-попередника.

       Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють питання правонаступництва держав є

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. та

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р.

Ці конвенції були вироблені в рамках ООН, проте більшістю держав, в т.ч. і Україною, не ратифіковані і тому не мають обов’язкової юридичної сили. В Україні діє Закон України від 12.09.1991 р. “Про правонаступництво України”, що регулює відносини правонаступництва України стосовно УРСР та СРСР.

       Залежно від об’єкту та змісту правонаступництва держав виділяються такі його види: