7. Постать Петра Сагайдачного в історії України

Яскравою сторінкою української історії є діяльність Петра Сагайдачного — гетьмана реєстрового козацтва (1606—1610, 1614—1616, 1620—1622) — видатного полководця, політичного та культурно-просвітницького діяча. Він народився в Галичині і походив зі шляхетського православного роду. Навчався в Острозькій академії.

Залишаючись підданим польського короля, гетьман провадив самостійну політику.

Польський уряд рішуче вимагав від козаків припинити напади на татарські та турецькі володіння, оскільки це дедалі більше загострювало відносини між Османською імперією та Річчю Посполитою (це загострення врешті-решт призведе до Хотинської війни). Проте козаки на чолі з П. Сагайдачним здійснили на початку XVII ст. блискучі морські походи. У1606 р. було здобуто Варну, у 1607 р. — Очаків і Перекоп, у 1614 р. — Синоп і Трапезунд. У 1615 р. козаки з'явилися під мурами Стамбула, а у 1616 р. здійснили похід на Кафу — центр торгівлі невільниками у Криму, — визволивши багато полонених.

Завдяки Сагайдачному козацьке військо перетворювалося на регулярне військове формування та стало відоме усій Європі. В умовах постійної загрози з боку турків, конфліктів з Московською державою Річ Посполита не наважувалась знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти Туреччини.

На початку XVII ст. значні події відбувалися у сусідній з Річчю Посполитою Московській державі.

Після Івана IV Грозного московський престол посів його син Федір Іванович (1584—1598). Із загадковою загибеллю малолітнього сина Івана, царевича Дмитрія (1591), та смертю бездітного Федора Івановича завершилося правління династії Рюриковичів.

Недовге царювання Бориса Годунова (1598—1605) завершилося глибокою соціально-економічною та політичною кризою, яка отримала назву «Смутні часи» (1605—1612). Анархією у Московській державі скористалися магнати, шляхта та католицька Церква Речі Посполитої, яка підтримала самозванців Лжедмитрія І та Лжедмитрія II у їхній боротьбі за московський трон, що закінчилася невдачею.

Влітку 1609 р. польський король Сигізмунд III Ваза на чолі великого війська почав тривалу облогу Смоленська, а через рік, у 1610 p., поляки увійшли в Москву. їх таємно впустив у місто боярський уряд («Семибоярщина»), який передав владу польському гарнізону. В умовах втрати державності, руїни, загострення соціальної боротьби народних мас та захищаючи власні майнові інтереси, боярський уряд уклав у 1610 р. з польськими інтервентами договір. Згідно з ним Владислав, син Сигізмунда III, оголошувався московським царем.

У результаті всенародної боротьби, яку очолили К. Мінін і Д. Пожарський, восени 1612 р. Москва була звільнена від поляків. Московська держава відновила свою незалежність.

У лютому 1613 р. Земський собор (центральна станово-представницька установа Російської держави, яка складалася з вищого духівництва, боярства, дворянства) обрав царем Михайла Федоровича Романова (1613—1645), родича першої жінки Івана Грозного. З його воцарінням у Московській державі почала правити династія Романових (до Лютневої революції 1917 p.).

Однак королевич Владислав, домагаючись своїх прав на московський престол згідно з договором 1610 р., у 1617 р. почав похід на Москву.

Одночасно у жовтні 1617 р. в урочищі Стара Вільшана поблизу Таращі (тепер місто Київської області) між гетьманом Сагайдачним і поляками була підписана так звана Вільшанська угода. Вона передбачала, встановлення реєстру в 1 тис. осіб, з якого виключалися і поверталися, під владу шляхти всі, хто став козаком за останні п'ять років. Козакам дозволялося обирати гетьмана, який потім мав бути затверджений королем. Як і раніше, польський уряд під тиском Туреччини суворо заборонив козакам здійснювати походи у Крим та Османську імперію.

У 1618 р. Сигізмунд III наказав реєстровим козакам Сагайдачного вирушити у похід на допомогу королевичу Владиславу. Гетьман, домігшись збільшення реєстру до 10 тис. осіб, вирушив під Москву. Козаки врятували польське військо від розгрому, але припинили наступ на Москву. Можливо, Сагайдачний хотів показати цим значення козацтва, та, ймовірніше, не бажав загострювати стосунки з Московською державою.

Наприкінці 1618 р. у с. Деуліно, поблизу Троїцько-Сергіївського монастиря (тепер м. Загорськ Московської області) між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано перемир'я на 14,5 років (до 1632). Росія поступилася Польщі Смоленськими (разом зі Смоленськом) та Новгород-Сіверськими землями. Польська сторона, як і раніше, вважала Владислава претендентом на російський престол, тому не визнала Михайла Романова законним правителем.

Через рік, у 1619 p., козацькою старшиною на чолі з гетьманом Сагайдачним та коронним гетьманом С. Жолкевським була підпи-сана так звана Роставицька угода (поблизу с. Паволочі на Житомирщині). Польський уряд, який тепер не мав потреби у козаках, скорочував реєстр з 10 до 3 тис. осіб. Реєстровці повинні були виселитися з маєтків шляхти і духівництва. їм встановлювалася платня у розмірі 40 тис. злотих. Козацька старшина погоджувалася покарати учасників останніх морських походів проти турок і татар.

Роставицька угода викликала незадоволення нереєстрового козацтва, що привело до усунення з посади гетьмана П. Сагайдачного та обрання наприкінці 1619 р. гетьманом Я. Бородавки.

Взагалі у стосунках з Річчю Посполитою П. Сагайдачний дотримувався «угодницької політики» через компроміси до вольностей. Сагайдачний відстоював права та інтереси козацької старшини, що іі тих історичних умовах сприяло формуванню козацької еліти з її Майбутніми державотворчими намаганнями. Гетьман вважав, що збройна боротьба проти польського гноблення, враховуючи міць Речі Посполитої, приречена на поразку. Свідченням цього було жорстоке придушення козацько-селянських повстань 1591—1596 pp. під Проводом К. Косинського та С. Наливайка. Зважаючи на реальну силу козацтва, Сагайдачний усе робив для того, щоб перетворити його на високоорганізоване та дієздатне військо.

Така поміркована політика Сагайдачного викликала супротив нереєстрового козацтва на чолі з «народним» гетьманом Я. Бородавкою, який виражав інтереси рішуче налаштованих козаків, закликав до народного повстання та надання козацьких прав всьому населенню України.

Використовуючи суперечності між Річчю Посполитою та Московською державою, намагаючись досягти більшої самостійності Запорожжя, Сагайдачний посилав посольства до Москви, де велися переговори про спільні дії проти татар і турків. Гетьман також намагався заручитися підтримкою Москви у справі захисту українського православного населення Речі Посполитої. Усі дії Сагайдачного свідчили про відстоювання ним загальноукраїнських інтересів.

В умовах фактичної заборони православної Церкви в Речі Посполитій після Берестейської унії 1596 р. Сагайдачний, скориставшись перебуванням у 1620 р. у Києві Ієрусалимського патріарха Феофана, домігся відновлення православної ієрархії. Патріарх висвятив п'ятьох єпископів та Київського митрополита (ним став Й. Борецький). А вступ всього Війська Запорозького до Київського православного братства доводив, що козацтво взяло православну віру під свій захист та опіку. З цього моменту козацтво перетворилося на провідний фактор збереження православ'я, а отже, і українського народу як етнічної єдності. У 20-х pp. XVII ст. відбулося також переміщення центру політичного та культурного життя України у Київ — столицю Київської Русі, духовну твердиню українського народу.