ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Тема: «Вступ. Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення,

спілкування. Функції мови. Стилі і типи мовлення».

План

1. Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуван-ням)».

2. Нормативні документи про державний статус української мови.

3. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини.

4. Функції мови.

5. Стилі сучасної української літературної мови.

6. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю.

7. Типи мовлення.

Слова — це кольорові камінці.

Мало їх назбирати —

треба ще навчитися

з них узори викладати.

Ірина Вільде

Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів-мовників, це не тільки ознака, а й обов’язок кожної культурної людини. Куль- турними в нас мусять бути всі, неза­лежно від того, працює людина розумово чи фізично.

Б. Антоненко-Давидович

Статує державності потрібен нашій мові, шов після згубних браконьєрських літ повернути їй приролну роль, і силу, і престиж, повністю забезпе-чити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рів-нях.

0. Гончар

ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА КУРСУ «УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙ-

НИМ СПРЯМУВАННЯМ)»

Предметом вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері. Тому велика увага під час вивчення всіх тем приділяється формуванню національномов-ної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особли­востей фахової мови. Робота над культурою мови студентів проводиться із урахуванням двох аспектів досконалого володіння державною мовою в усній та писем­ній її формах: підвищення загальномовної культури майбутніх спеціалістів та їх фахової мовної культури.

Основна увага зосереджується на різних видах словникової роботи, що має на меті навчити студентів працювати з різними видами словників, збагатити слов-никовий запас термінологічною, фаховою лексикою, складати тексти фахової доку-ментації.

При опрацюванні термінологічної, фахової та інших груп лексики звертається увага на правопис, вимову й стилістичні функції аналізованих слів, що сприяє підвищенню загальномовної культури майбутніх спеціалістів.

Програма дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» визначає загальну спрямованість курсу й обов’язковий обсяг знань і умінь, які студенти набувають про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомос­ті про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.

Після вивчення курсу студент повинен знати:

• Значимість вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)».

• Особливості стилів та жанрів сучасної української літературної мови.

• Поняття «літературна мова», «мовна норма», функції мови.

• Основні умови ефективного мовленнєвого спілкування, композицію публічного виступу.

• Прийоми мислення, вимоги до мовлення і мислення, як правильно читати й осмислювати прочитане.

• Сутність, види, завдання етики ділового спілкування, етичні норми та нормативи.

• Основні функції, рівні ділового спілкування, міжособові стосунки.

• Мову професії, термінологію свого фаху, джерела поповнення лексики сучасної української літературної мови.

• Особливості використання багатозначних слів, паронімів та омонімів у професійному мовленні, правила написання складноскорочених слів, абревіатур, географічних скорочень.

• Основні правила українського правопису.

• Синтаксичні аспекти професійного мовлення, основні форми викладу матеріалу, структуру речень і словосполучень, труднощі узгодження підмета з присудком.

• Призначення, кваліфікацію документів, вимоги до складання та оформлення різних видів документів та правила їх оформлення.

Студент повинен вміти:

• Здійснювати регламентування спілкування, застосовувати орфоепічні та акцентологічні норми української літературної мови в усному спілку-ванні, доречно використовувати моделі звертання, привітання, ввічливості.

• Володіти різними видами усного спілкування; готуватися до публічного виступу.

• Знаходити в тексті й доречно використовувати в мовленні власне українську та іншомовну лексику, термінологічну лексику та виробничо-професійні, на-уково-технічні професіоналізми; користуватися словником іншомовних слів, термінологічними словниками та довідковою літературою.

• Знаходити в тексті і доречно використовувати у професійному мовленні синоніми, пароніми, омоніми; користуватися різними видами словників.

• Перекладати тексти українською мовою, використовуючи термінологічні двомовні словники, електронні словники.

• Правильно записувати числівники та цифрову інформацію у професій-них текстах; узгоджувати числівники з іменниками.

• Правильно використовувати найпоширеніші дієслівні форми у професійному спілкуванні; користуватися додатковою літературою.

• Правильно вживати прийменникові конструкції у професійних текстах, пере-кладати прийменникові конструкції українською мовою; користуватися до-відковою літературою.

• Користуватися синтаксичними нормами у професійному спілкуванні.

• Правильно використовувати синтаксичні конструкції при складанні докумен-тів.

НОРМАТИВНІ ДОКУМЕНТИ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СТАТУС

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова — єдина національна мова українського на­роду. Нею по-слуговуються також українці, які проживають за ме­жами України: у Росії, Біло-русі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близь­ко 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'ян­ських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Вер­ховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава за-безпечує всебічний розвиток і функ­ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — «це закріплена традицією або законодав­ством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та ін-форматики».

Термін «державна мова» з’явився в часи виникнення націо­нальних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного за-кріплення державної мови. У бага­тонаціональних країнах статус державної за-кріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, кан-целяріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безпе-решкодного вживання, вияву кому­нікативних функцій, властивих іншим високороз-винутим літера­турним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

МОВА ЯК ГЕНЕТИЧНИЙ КОД НАЦІЇ, ЗАСІБ ПІЗНАННЯ, МИСЛЕННЯ,

СПІЛКУВАННЯ, ЯК ПОКАЗНИК РІВНЯ КУЛЬТУРИ ЛЮДИНИ

Мова – засіб спілкування. Спілкуючись між собою, люди користуються реченнями. Речення – основна одиниця спілкування. Мова є основною формою національної культури і насамперед першоосновою літератури. Вона характери-зується єдністю, взаємозв’язком і взаємозалежністю всіх одиниць, що входять до її складу. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, повторюваних усно й фіксованих за допомогою письма.

Мова — це «характерний для людського суспільства специ­фічний вид знакової діяль-ності, який полягає у застосуванні істо­рично усталених у певній етнічній спільноті артику-ляційно-зву­кових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією».

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяль-ність членів відповідної етнічної спільноти.

Мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких випливає із за-гальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяль-ність. Тільки у ній народжується, формується і мова, і мовлення. Мовленнєва діяльність можлива лише в суспільстві, зумовлюється його потребами.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мов­лення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися та­кими найважливішими ознаками:

• правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній сис-темі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

• змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й го­ловної думки ви-словлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уник­нення зайвого;

• послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

• багатством, що передбачає використання різноманітних засо­бів вираження ду-мок у межах відповідного стилю, уникнення не­виправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

• точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особи-стості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відпо­відають висловлюваному змісту;

• виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до пред­мета мовлення;

• доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, нас-трій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викли-кати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки спів розмов-ників у тактовній формі.

Спілкування – це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Спілкування здійснюється в мовленнєвих актах. Форми спіл-кування бувають різні: діалог, групова розмова (полілог), монолог. Діалог і полілог вимагають участі у спілкуванні двох або кількох співрозмовників. При монолозі наявність співрозмовника не обов’язкова. Будь-яке мовне повідомлення є нас-лідком мовленнєвої діяльності певної людини.

Примітка

Монолог (від грецьких слів monos – один і – logos слово, мовлення) – особ-лива форма побудови усного чи писемного мовлення, що становить розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до себе або до глядача (у спектаклі, кіно-фільмі).

Монолог має певну композиційну організованість і змістову завершеність. Розрізняють внутрішній монолог – роздум уголос, драматичний монолог – поєднання мовлення з мімікою, жестами, ліричний монолог – лірична сповідь у поезії.

Діалог (від грецького – dialogos розмова, бесіда) – одна з форм мовлення, що являє собою розмову між двома або кількома особами. Діалог характеризуєть-ся короткими висловлюваннями, простотою синтаксичної будови його частин, використанням неповних і невикінчених речень. Особливістю діалогу є взаємо-зумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, яка об’єднує діалог в єдине ціле. Розрізняють внутрішній діалог – фігура мовлення, що є зверненням до самого себе.

Розмова кількох осіб називається полілогом (від грецьких слів poli – багато, logos – слово, мовлення).

Отже, обов’язковим учасником спілкування, крім мовця, є слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, є конкретне говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття (слухання або читання).

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й бу-дує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети вис-ловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації спів­відносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій ре­чень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стат­тя, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливо­стями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається сти­лістичною диференціацією мови.

ФУНКЦІЇ МОВИ

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіт­кого визначення і поділу функцій мови та їх назв.

З-поміж багатьох функцій мови в житті людини і сус­пільства основними називають такі:

1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає у то-му, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформацій-ний зв’язок у сус­пільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допо­могою мови люди обмі-нюються думками й почуттями, зба­гачуються досвідом попередніх поколінь, до-магаються взає­морозуміння у колективі, гуртуються для захисту, створю­ють мате-ріальні і духовні цінності, дбають про поступ вперед.

Для мови комунікативна функція також є вкрай важли­вою, бо мова, якою не спілкуються, вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається. Народ, який втратив свою мову спілку-вання, втрачає і увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народу, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, роз­чиняється в іншій нації. Але втративши все своє, надбане віками (й тисячоліттями), асимільований народ ніколи не зрів-няється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний ґрунт і гід-ність, він є менш вартісний, вто­ринний. Ось чому слід не тільки на словах визна-вати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кож-ному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби україн­ська мова жила повнокровним життям.

Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і по відношенню до мови є вторинними, по-хідними. Виникли уже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матері-ально найдешевшим засобом спілкуван­ня.

2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, яви­ща, процеси, закономірності та поняття про них) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва виділяє предмет з безлічі інших. Мовну назву одержують не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що ві-дображає національне світобачення і світовідчування. Мовці намагаються у всіх сферах спілку­вання (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, еко­номіці тощо) творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запози­чували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, вини-кає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користу­ватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запо-зичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.

3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою ви­раження і передачі думки (як це спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей склад-ний, йде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленних операцій порівнюються, зіставляються, протистав-ляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мисли­ти — це означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, функція мови. Вона полягає у тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засо­бами мови (текст, вислови, фрази, лексика, граматика) мож­на одержати ґрунтовні, об’-єктивні знання про космос, океан, Чукотку чи Ямайку, так ніколи там і не побу-вавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку (корі півкуль) матеріал для мислительних операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Непов­торний світ інте-лекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова на-дає найбільше мож­ливостей розкрити їх для інших людей, вплинути силою своїх переконань чи почуттів на інших людей.

6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає у то-му, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, про-хання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв (це відповідна лексика і фразеоло­гія, естетичного змісту тексти). Ми-лозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетич­ного смаку.

У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетич-но вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори

Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).

Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені знач-ною мірою естетич­ними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення то-що).

8. Культуроносна функція мови. Мова є носієм культури народу — мово-творця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого на-роду від покоління до покоління, сприймаючи разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вво­димо її у світову. Пе-рекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збага-чуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.

Мовна культура людини є показником її загальної куль­тури, рівня освіче-ності.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає у тому, що мова виступає засо-бом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнен­ня: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифі-кація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими пред-ками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Моск­ви, Петербурга, Сибіру, Канади, Америки, Австралії та ін­ших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до пев-ного народу, його культури обумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями по духу, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ україн-ства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Агатангел Кримський, Юрій Клен, Софія Русова та багато інших).

10. Магічно-містична функція мови збереглася з доісто­ричних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побо-роти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця магічно-містична сила слова зна-йшла широке відображення в українському фоль­клорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, гаданнях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. У них надзвичайною силою наділяються окремі слова, ви­рази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального і уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів магічно-містична функція мови.

Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, сло­восполучення, ре-чення, висловлення, текст) по-різному бе­руть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комуніка­тивною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікатив-ній функції, але не як окремі комуні­кативні одиниці, а як одиниці нижчих поряд-ків, як буді­вельний матеріал мовної структури і системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразе­ологізми. В експресивній, волюн-тативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем з різною мі-рою продуктивності.

СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Слово «стиль» багатозначне, походить воно від латинського слова stilus — «па-личка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя. У літе­ратурі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, комунікація, підсис-тема, поведінка, стереотип, прийом, метод певної діяльності.

Мовний стиль — це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.

В українській літературній мові вирізняють такі функціональні сти­лі: худож-ній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний (стиль побутового мов-лення), конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні озна-ки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими озна­ками.

Стиль літературної мови — різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із ба­гатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своє­рідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обстави­нах.

Кожний стиль має:

1. сферу поширення і вживання (коло мовців);

2. функціональне призначення (реґулювання стосунків, по­відомлення, вплив, спілкування тощо);

3. характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4. систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обме­жують, унормо-вують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише ви­користовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилі­стичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нор­мативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забар-влення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливос-

тей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розґалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Сфера використання — усне повсякден­не спілкування в побуті, у сім'ї, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й неви­мушеного спілку-вання, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових сто­сунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нереґла-ментоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єк-тивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мов-ців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються його мета і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну під-готовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, резуль-татів.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкуванні;

• усна форма спілкування;

• неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

• невимушеність спілкування;

• непідготовленість до спілкування (неформальне);

• використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інто-нації);

• використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);

• емоційні реакції;

• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, ак­центувати головне.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, сино­німи та ін.);

• суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого за­барвлення, зниже-ності);

• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, одно­складові);

• часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-);

• фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;

• заміна термінів розмовними словами (електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка).

Розмовний стиль поділяється на два підстилі (жанри):

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний.

Розмовний стиль має «істотно виявлений різновид – розмовно-професійний, тобто мова, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сфе-рах».

Взірець розмовного стилю:

Професор запитує у студента:

— Чому ви так хвилюєтеся?Боїтеся моїх запитань?

— Та ні, професоре, я боюся своїх відповідей.

Публіцистичний стиль — це функціональний різновид літератур­ної мови, яким послуговуються в засобах масової інформації (газетах, часописах, пропаган-дистських виданнях).

Сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, куль-турно-освітня діяльність, на­вчання.

Основне призначення:

• інформаційно-пропаґандистськими методами вирішува­ти важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні про­блеми;

• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до не-обхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сфор-мувати нові;

• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та ак­тивна аґітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широ­кий загал);

• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

• сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-екс­пресивною образністю;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи нега­тивного авторського тлумачення, яке має здебільшого тен­денційний характер;

• широке використання художніх засобів (епітетів, порів­нянь, метафор, гі-пербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

• синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

• лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними тер-мінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.,);

• використовується багатозначна образна лексика, емо­ційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словоспо-лучення (інтелек­туальний потенціал, одностайний вибір, рекордний ру-біж), перифрази (чорне золото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);

• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, війсь-кових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);

• із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси -іст (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніа­лізм, супердержава, інтернаціональний);

• синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, оклич-них та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повто­рюваними сполучниками та ін.;

• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтриґуючі заго-ловки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі (жанри):

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листів­ки, радіо, телебачення

тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді,

нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії

тощо).

Взірець публіцистичного стилю:

Третє тисячоліття

Поколінню, що переступає рубіж третього тисячоліття, випала щаслива на-года, хай умоглядно, але все ж відчути себе причетним до таких грандіозних істо-ричних перетворень, як зміна епох.

Звісно, наївно і безпідставно чекати від віку, що настає, якихось несподіваних механічних нововведень, покликаних до невпізнанності змінити життя, чи тішити себе надією на раптовий наплив незбаг­ненних добрих див. Мова про інше: волею долі, свідомо чи несвідомо, нам дано відчути саму атмосферу цього незвичного часу. Реаль-ність скла­дається таким чином, що мимохіть заполонює свідомість уявленнями масштабними – від прадавнини до неозорого майбутнього... (Ігор Шаров)

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєд­нання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої пере­конливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль - це мова художньої літератури, «особливий спосіб мис-лення, створення мовної картини світу».

Художній стиль широко використовується у творчій діяль­ності, різних ви-дах мистецтва, у культурі й освіті.

Основне призначення стилю - різнобічний вплив на думки і по­чуття людей за допомоги художніх образів.

Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсно­сті — образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

• естетика мовлення, призначення якої — викликати в чи­тача почуття пре-красного;

• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесе­не, увічливе, пес-тливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жар­тівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

• зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіпер-боли, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійс­ності;

• відсутня певна реґламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та

способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

• визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спря-моване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно кон-кретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омо-німів, фразеологізмів);

• запровадження авторських новотворів (слів, значень, ви­разів), формування індивідуального стилю митця;

• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, ар­хаїзмів, діалек-тизмів, просторічних елементів, навіть жар­гонізмів;

• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минуло­му часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у тепе-рішньому й майбут­ньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

• широке використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв’яз-ків, особливості інтонування та рит­момелодики;

• повною мірою представлені всі стилістичні фіґури (еліпс, періоди, риторич-ні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, опо­відання, новела,

художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія,

усмішка).

Взірець художнього стилю:

Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої історії, ти зміцнюєш свої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне і безта-ланне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, при­йнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого, — твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців. І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни (П. Грабовський).

Науковий стиль – функціональний різновид літературної мови, що обслу-говує сферу і потреби науки.

Сфера використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення — викладення наслідків дослід­жень про людину, сус-пільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, кла-сифікація й система­тизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об’єктивний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• арґументація та переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пі­знання, вплив і харак-теризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем ма­тематичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

• оперування абстрактними, переважно іншомовними, слова­ми (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

• залученням цитат і посилань на першоджерела;

• як правило, відсутністю авторської індивідуальної мане­ри та емоцій-но-експресивної лексики;

• наявністю чіткої композиційної структури тексту (по­слідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

• окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безосо­бові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперіш­нього часу, що констатують певні явища й факти; знач­ну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

• монологічним характером текстів;

• переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності ґалузей науки та освіти складається з таких підстилів (жанрів):

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова

доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у

свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, доступного викладу

інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використан-

ням у неспеці­альних часописах і книгах навіть засобів художнього та публі-

цистичного стилів;

в) науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступ-

ного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів

емоційності.

Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, моно­графія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових кон-ференціях, дискусії, доповіді на наукові теми.

Взірець власне наукового стилю:

Мовна конвергенція – тактичний вияв комунікативної стра­тегії урівнова-ження статусу співрозмовників як пристосування адресанта до адресата, що пе-редбачає уподібнення мовлення одно­го до мовлення другого з метою досягнення ко-мунікативної коопе­рації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитя-чого мовлення, перехід на сленг чи жаргон, спілкуючись з людиною, що використо-вує їх.

У комунікативній лінгвістиці мовна конвергенція розглядається як стратегія перемикання кодів (анг. codeswitchinq), тобто перехід адресанта на мовленнєвий регістр адресата (Селіванова О. Сучас­на лінгвістика: Термінологічна енциклопе-дія).

Епістолярний стиль. Сфера використання — приватне ли­стування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літе-ратури, публіцистики.

Основне призначення стилю – поінформувати адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настро­єності автора.

Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить ша-нобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де під-сумовується написане, та іноді пост-скриптум (Р. S. — приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби — поєднання елементів худож­нього публіцистичного та розмовного стилів.

До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письмен-ників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

Взірець епістолярного стилю:

До Василя Стефаника

28 жовтня 1902 р.

Високоповажний добродію!

Ніяк не можу погодитися з думкою, що у збірнику на честь Куліша не буде Ва-шої хоч би й маленької новелки! Терпеливо чекав я два місяці обіцяного оповідання, та вже й третій місяць минув, а від Вас як немає нічого, так немає. І ось пишу знову. Прошу й благаю: дозвольте нам бачити Вас дорогим гостем у нашому аль-манахові...

Не менш бажав би я познайомитися з Вами особисто та побе­сідувати про спільні й дорогі нам справи.

З високим поважанням Ваш щирий М. Коцюбинський.

Конфесійний стиль — стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Сфера використання — релігія та церква.

Призначення — вплив на душевні переживання людини.

Основні засоби:

• суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведности, гріховність тіла, усі люди — Божий храм);

• непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);

• значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний);

• наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, під-несеність, наявність зазначених вище виражальних засобів та поділ на такі підстилі (жанри): публіцистичний, науковий, художній.

Конфесійний стиль репрезентується в таких жанрах: Біблія, житія, апо-крифи, проповіді, послання, молитви, тлумачення Святого Письма.

Взірець конфесійного стилю:

Молитва Господня

Отче наш, що єси на небесах,

нехай святиться ім’я Твоє;

нехай прийде Царство Твоє;

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі.

Хліб наш насущний дай нам сьогодні;

і прости нам провини наші,

як і ми прощаємо винуватцям нашим;

і не введи нас у спокусу,

але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє Царство, і сила,

і слава, Отця, і Сина,

і Святого Духа, нині, і

повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слу-гує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що викорис­товуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, при­ватною особою і уста-новою і регулюють їх ділові взаємини.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сфе-рах та обслуговувати громадянські по­треби людей у типових ситуаціях.

Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаман-ні лише йому, а саме:

• нейтральний тон викладу змісту лише у прямому зна­ченні;

• точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й по-слідовністю викладу фактів;

• документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер доку-мента), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

• наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;

• сувора реґламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на па-раграфи, пункти, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системі мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Найпершою традиційною ознакою досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно-діловий, залишається стислість, а також такі вимоги:

• додержання основних загальномовних і функціонально-стилістичних мовних норм;

• слова й вирази, що безпосередньо пов’язані з думкою, повинні стояти в тек-сті якнайближче;

• дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і граматичного зв’язку між реченнями, що містять окремі судження;

• вставні речення, застереження, супровідні твердженні, усякі відхилення від основної думки повинні значно поступатися своїм обсягом перед викладом основної думки.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї ви-суваються, а саме:

• широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

• наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставиш до відома);

• обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;

• синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двознач-ності сприймання;

• наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постій­ності дії;

• чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користува­тися готовими бланками);

• до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і під-рядним зв’язком, натомість широко вико­ристовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при од­ному підметі, кілька додатків при одному з головних членів ре-чення тощо).

ОДС має такі функціональні підстилі:

Законодавчий — використовується в законотворчій сфері, реґламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між при­ватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний — використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у ґалузі політики, економіки, культу­ри. Реґламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в кон-венціях (міжна­родних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний — використовується у юриспруденції (судо­чинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслу­говує й реґламентує правові та конфліктні відносини:

• між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

• між підприємствами, організаціями та установами;

• між державою та приватними особами;

• між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

• між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постано­вах, запитах, повідомленнях та ін.

Адміністративно-канцелярський — використовується у професійно-ви-робничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та реґламентує:

• службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного під-порядкування;

• службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядку-вання;

• службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки;

• приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами.

Офіційно-діловий стиль реалізується в таких текстах: закон, ко­декс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами.

Взірець офіційно-ділового стилю:

Конституція України. Стаття № 24

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рів­ними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольо­ру шкіри, по-літичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чо-ловіками можливостей у громадсько-політичній і культур­ній діяльності, у здобут-ті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними за-ходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материн-ством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою мате­ринства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Систему функціональних стилів, їхні стильові домінанти, сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також масиви текстів, об’єднаних жанром, досліджує функціональна стилістика.

ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИКИ ТА СИНТАКСИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ

Специфіка мовних засобів офіційно-ділового стилю ви­являється на лексич-ному, морфологічному та синтаксич­ному рівнях.

Потреба точно і недвозначно передавати інформацію в офіційно-ділових текстах спонукає до вживання таких лексем, які б з максимальною адекватністю відповідали позначуваному поняттю.

Лексичний склад офіційно-ділового стилю формує:

• ділова термінологія, до якої належать назви документів, що репрезентують номенклатуру стилю (заява, наказ, протокол, інструкція, акт, нота, кодекс) та назви осіб за їхньою функцією в офіційно-ділових стосунках (позивач, ви-робник, підрядник, відповідач, виконавець, замовник, повноважний пред-ставник);

• стандартна канцелярська лексика, позначен­ня частин документа, процесів його узгодження і затвердження (порядок денний, ухвалили, зо­бов’язання сторін, постановили, узгоджено, згоден, форс-мажорні умови);

• юридично-адміністративна та дипломатична лексика (законодавство, пов-новаження, рати­фікація, консенсус);

• відсутність мовної індивідуальності автора, емоційності, образності, обме-женість синонімії.

На морфологічному рівні офіційно-діловий стиль відзначається:

• іменним характером мовлення, що зумовле­но широким використанням назв, установ та осіб у ділових текстах;

• активним вживанням віддієслівних іменників, зважаючи на акцентування ува-ги на результатах певних процесів, а не на самій дії;

• активним функціонуванням відіменних прийменників (у разі, у зв’язку, відповідно до);

• утворенням власних прийменників, які не трапляються в інших стилях мови (у відповідь на, на виконання, на зміну);

• використанням безособових і наказових форм дієслів.

Специфіка офіційно-ділового стилю на синтаксично­му рівні полягає у:

• використанні складних речень, однак зміст документа залишається зрозу-мілим завдяки чітко­му членуванню речення на певні відрізки;

• функціонуванні односкладних речень; найбільш поширеними серед них є інфінітивнІ, а також безособові з інфінітивом у функції голов­ного члена речення;

• представлення номінативних речень назва­ми різного роду документів: Грамота Павла Ско­ропадського, Із політичної конвенції з Польщею і Україною.

На композиційно-архітектонічному рівні офіційно-діловий стиль відзна-чається:

• чітким регламентуванням структури змісту і будови тексту;

• пропорційністю обсягу основних частин.

Лексико-морфологічні та синтаксичні засоби офіцій­но-ділового стилю пере-бувають у тісному взаємозв’язку і підпорядковуються таким загальним ознакам цього ко­мунікативного різновиду мови, як лаконічність, об’єк­тивність, точність, що не припускає різного тлумачення.

Офіційно-ділова лексика не допускає експресивно-оцінної конотації; вона точна, конкретна, максимально уніфікована: заява, довідка, посвідчення, прото-кол, ухва­ла, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, слідчий, свідок, допит, показання, алібі, інкримінувати, зазначе­ний вище, розглядуваний тощо.

Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому зна­ченні. Залежно від того, яку саме ґалузь суспільного життя обслу­говує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політич­ну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

Найхарактерніші речення — прості поширені (кілька під­метів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв’язком.

ТИПИ МОВЛЕННЯ

Залежно від змісту і будови текст та його частини діляться на три смислові типи: розповідь, опис і роз­дум (міркування). Кожний з них має свою будову.

Розповідь — це повідомлення про якісь події, що розгортаються в часі. Загальна схема розповіді така: початок дії; розвиток подій; кінець події.

Опис — це висловлювання про певні ознаки, вла­стивості предмета чи явища. В описі дається харак­теристика людей, предметів, явищ природи шляхом перелічення їх головних, суттєвих ознак. Найголов­ніше в описі — дати точне або яскраве уявлення про предмет мовлення.

Роздум (міркування) — це висловлювання про причини якостей, ознак, по-дій. У роздумі обов’язкові три частини:

1) теза — основне твердження, чітко сформульована думка;

2) докази, аргументи, що підтверджують висунуту тезу;

3) висновок, що випли­ває з доказів (узагальнення).

В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. «Чисті» розпові-ді, описи, роздуми використовуються рідко. У текстах найчастіше описи вклю-чаються в розповідь або по­в’язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом.

Організація тексту і зв’язків між його частинами залежить від типів і стилів мовлення, манери автора, жанру художнього твору тощо.

Висловлювання усіх трьох типів бувають різних видів. Так, розповідь має такі різновиди: власне роз­повідь (оповідання), повідомлення, відповідь, перелік, найменування, оголошення. Кожний з цих видів має в свою чергу підвиди. Так, у повідомленні розрізняємо власне повідомлення, звіт, інформацію, рапорт, доне­сення, сповіщення та ін. Власне повідомлення — це розгорнута відповідь на пи-тання (найчастіше відповідь на уроках по вивченому матеріалу). Інформація або звіт — це насамперед виклад фактичного матеріалу, аналіз повідомлюваних да-них, визначення завдань на майбутнє.

Описи діляться на пейзажні, портретні, описи ін­тер’єру, характеристики людини, предметів, явищ. В описі предмета говориться про предмет («дане») та його ознаки («нове»), в описі місця — про предмети («нове») та їх місцезнахо-дження («дане»), в описі стану людини про людину («дане») та її стан («нове»). В описі «оцінка дійсності» мова йде про предмети, явища, події («дане») та їх оцін-ку («нове»).

Роздуми теж бувають різних видів: індуктивні (від часткового, конкретного до загального) і дедуктивні (від загальних положень до конкретних висно­вків), роздум-твердження (доказ істинності висунутої тези) і роздум-спростування, заперечення (доказ по­милковості, хибності висунутої тези), роздум з пря­мими до-казами (справедливість висунутої тези безпо­середньо обґрунтовується доводами) і роздум з доказом від протилежного (істинність основної тези доводиться шля-хом спростування передбачуваної тези, протиле­жної тій, що доводиться).

КОНТРОЛЬНИЙ БЛОК

1. Прочитайте текст Статті 10 Конституції України. Дайте визначення

державної мови.

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілку­вання.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

2. Прочитайте висловлювання про мову. Яке зна­чення має мова в житті сус-

пільства та людини?

«Мова є формою існування людської свідомості, найіс­тотнішою з ознак, якими людське суспільство відрізняється від тваринного стада.

Мовна діяльність є основним засобом організації та ко­ординації всіх інших видів суспільної діяльності, у тому числі в ґалузі виробництва, обслуговування, побуту, куль­тури, освіти, науки» (О. Мельничук).

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схо-ванка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сповідання, розум, досвід, почування» (Панас Мирний).

«Мова — то цілюще народне джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.

Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської ви-хованості, ні духовної культури» (В. Сухомлинський).

«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (О. Гончар).

«Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного жит-тя і сам її відкидає й відрікається, чинить над собою самовбивство» (П. Шафарик).

3. Доберіть із різних джерел і запишіть 4 — 5 ви­словлювань учених, письменників,

відомих політичних діячів про українську мову. Підготуйтесь до бесіди «Значення

мови в житті людини».

4. Визначте, до яких функціональних стилів на­лежать подані тексти. Назвіть

основні ознаки цих стилів.

І. Термін лексикографія (від грец. lexikon — словник, grapho — пишу) називає:

а) розділ мовознавства, що визначає теоретичні принципи укладання словників;

б) процес збирання слів певної мови, упорядкування їх, опис словникового матеріалу;

в) сукупність словників певної мови і наукових праць з цієї ґалузі. Коротко зміст розділу «Лексикографія» визна­чають кількома словами: це наука про словни-ки.

Словники розширюють світогляд людей. У них пред­ставлено знання, якими володіє людство у певну епоху, з різних ґалузей науки, техніки, мистецтва. Їх заслу-жено нази­вають супутниками цивілізації.

Словники відіграють значну роль у нормалізації мови, поширенні мовних норм, у піднесенні мовної культури. Вони служать довідниками про те, як правильно вимовляти і писати слова, як тлумачити значення слів, як виникло це значення, якого походження слово (з посібника).

II. Десь зовсім близько від них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здава­лось, що у горлечку в нього билася маленька співуча на-­ мистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко влетіла над лісом, а за нею вискакували такі ж самі намистинки, і всі вони нанизувалися у дов-гий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася, і на­мистинки падали в лунке озеро. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Швидко за-спокоїв­шись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги кош­товності: камінці-само-цвіти, бурштинові намистинки, черво­ні коралі, срібні сережки, золоті колечка (за Б. Ко-маром).

III. У XXI столітті освіта постала перед необхідністю пе­регляду ряду звичних упро-довж десятиліть і століть харак­теристик, усталених норм освітньої діяльності. Такий перегляд належить реалізувати в процесі модернізації освіти відповідно до Національ-ної доктрини розвитку освіти.

Перше. Потребує змін сам зміст навчання. Слід більш чітко та однозначно визна-чити фундаментальні знання у різ­них сферах вивчення людини і світу.

Друге. Потребує корекції направленість навчального про­цесу.

Сучасний, а тим більш майбутній, динамізм зміни знань, інформації, технологій означає, що навчити в школі чи навіть у найкращому університеті людину на все життя неможливо. Виникає потреба вироблення в учня розуміння необхідності та уміння навчатися впродовж життя.

Третє. В інформаційному суспільстві знання стають без­посередньою продуктив-ною силою. Відповідно це вимагає від суспільства в цілому, а також окремої людини, вміння застосовувати все нові й нові знання, набуті впродовж життя, у власній прак-тичній діяльності.

Отже, учень у навчальному і виховному процесі повинен набути важливих компе-тенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компе-тенції, яка дозволяє знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих си-туаціях (В. Кремень).

IV. Наступного дня всією родиною виїжджаємо до Канева. їдемо на могилу Тараса Григоровича Шевченка. Для кожного українця постать Кобзаря знакова — вона най-більша наша духовна святиня.

— А чому всі українці так задушевно шанують Шевчен­ка? — розпитувала я у батьків.

— Тарас Шевченко писав про нас, наше життя, — пояс­нювала мама. — Він страждав за нас, за Україну, боронив простих людей. За це його вислали далеко в Азію.

— Тарас Шевченко — це ми, — додав тато.

І треба було бачити їхні обличчя, щоб відчути, яку гли­боку шану й любов вони відчувають до Кобзаря, коли зга­дується його ім’я (М. Ковальська).

V. Генеральному директорові Луцького автомобільного заводу Кудієнку В. І.

випускника Київського

професійно-технічного училища № 5

Борищука О. П.

Заява

Прошу призначити мене на посаду слюсаря-електромонтажника вашого заводу.

18.04.2010 Власноручний підпис

VI. Дорогий сину, дякую Тобі за листа. Знаєш, я був приємно здивований, що Ти став краще вчитися, братися до навчання. Може, Ти й справді зможеш закінчити чверть без трійок? Чи задоволена Тобою мама? Бо я за весь час дуже хотів бути задоволеним Тобою, але, на жаль, не дочекався такого. Якось у нас не вийшло знайомства, не змогли ми подолати холоду восьмирічної розлуки. Я шкодую дуже, що Ви з мамою не змогли приїхати в січні. Добре було, щоб ви таки приїхали удвох — із мамою. Але коли то буде можна — ще невідомо.

Шануйся, сину. Не залишай маму саму, частіше бувай із нею, не пускай маму саму нікуди — завжди, коли вона не перечитиме.

За мене не турбуйся. Я нібито залізний, бо інакше мені просто не можна.

Обіймаю і зичу добра.

Пиши, що ти читаєш тепер. Але пиши — тільки тоді, коли є настрій, бажання, а не просто мус.

Будьмо ж!

Твій тато.

5. Заповніть таблицю, розподіляючи слова за групами.

Лексика за співвідношенням зі стилем.

Міжстильова	Співвідносна з певним стилем
	Наукова	Суспільно-політична	Виробничо-професійна	Офіційно-ділова	Розмов­на

Заява, жоден, орфографія, пріоритет, справедливість, акт, крутій, ухва­ла, пікетування, Конгрес демократичних сил України, ін’єкція, коледж, ін­теграція, абітурієнт, категорія, дидактика, посвідчення, комизитися, статус без’ядерної держави, роботяга, крапельниця, інноваційний, протокол, батько, замакітрилося, сектор, кількадесят, якісно, доказовість, писака, пунктуаль­ність, класифікація, доводити до відома, старенький, націоналізм, ратифі­кувати.

БЛОК ІНДИВІДУАЛЬНИХ ДОМАШНІХ ЗАВДАНЬ

1. Продовжіть речення.

1. Мова — це ...

2. Відповідно до статті 10 Конституції України українська мова є ...

3. Державна мова — це ...

4. Утвердження української мови як державної немож­ливе без взаємодії двох

засад:...

2. Прочитайте, за поданим початком продовжіть розповідь.

I. Українська мова.

Українська мова — мова корінного населення України, а також українців, що проживають за її межами: у Росії, Біло­русі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та ін. країнах. Українська мова входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн людей. Найближчі їй — білоруська і російська мови.

II. Рідна мова.

Рідна мова — мова, з якою людина входить у світ, при­лучається до загаль-нолюдських цінностей у їх національній своєрідності. Людина стає свідомою, ово-лодіваючи мовою своїх батьків. Тому в художній літературі — поезії і прозі — всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, віт­чизни.

3. Доберіть приклади текстів різних стилів.

4. Почитайте, визначте, до якою стилю належить поданий текст, та

назвіть мовні особливості цього стилю.

НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА РОЗВИТКУ ОСВІТИ УКРАЇНИ

У XXI СТОЛІТТІ.

МЕТА, ПРІОРИТЕТИ І ПРИНЦИПИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і само-реалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні нав-ча­тися впродовж життя, створювати й розвивати цінності гро­мадянського суспільства.

Система освіти має забезпечувати:

• формування особистості та професіонала — патріота України, який усвідомлює

свою належність до сучасної євро­пейської цивілізації, чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті;

• збереження і продовження української культурно-істо­ричної традиції, виховання

шанобливого ставлення до дер­жавних святинь, української мови і культури, історії і куль­тури народів, які проживають в Україні, формування куль­тури міжетнічних від-носин — розвиток у дітей і молоді цілісної наукової картини світу і сучасного світогляду, здіб­ностей і навичок самостійного наукового пізнання.

5. Прочитайте текст. Чи згодні Ви з висловленою думкою? Відпо­відь об-

ґрунтуйте.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в цари­ні духовних вартос-тей у кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності... Мовна не­грамотність, невміння написати елементарний текст, пере­класти його з україн-ської мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні неза­лежності думки, роз-виненості людських почуттів, у вихован­ні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови пе­редбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілку-вання, які характеризують загальну культуру нашого су­часника (В. Русанівський. Культура української мови).

ВЗІРЦІ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ

Взірець розмовного стилю:

Професор запитує у студента:

— Чому ви так хвилюєтеся?Боїтеся моїх запитань?

— Та ні, професоре, я боюся своїх відповідей.

Взірець публіцистичного стилю:

Третє тисячоліття

Поколінню, що переступає рубіж третього тисячоліття, випала щаслива на-года, хай умоглядно, але все ж відчути себе причетним до таких грандіозних істо-ричних перетворень, як зміна епох.

Звісно, наївно і безпідставно чекати від віку, що настає, якихось несподіваних механічних нововведень, покликаних до невпізнанності змінити життя, чи тішити себе надією на раптовий наплив незбаг­ненних добрих див. Мова про інше: волею долі, свідомо чи несвідомо, нам дано відчути саму атмосферу цього незвичного часу. Реаль-ність скла­дається таким чином, що мимохіть заполонює свідомість уявленнями масштабними – від прадавнини до неозорого майбутнього... (Ігор Шаров)

Взірець художнього стилю:

Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої історії, ти зміцнюєш свої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне і безта-ланне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, при­йнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого, — твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців. І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни (П. Грабовський).

Взірець власне наукового стилю:

Мовна конвергенція – тактичний вияв комунікативної стра­тегії урівнова-ження статусу співрозмовників як пристосування адресанта до адресата, що пе-редбачає уподібнення мовлення одно­го до мовлення другого з метою досягнення ко-мунікативної коопе­рації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитя-чого мовлення, перехід на сленг чи жаргон, спілкуючись з людиною, що використо-вує їх.

У комунікативній лінгвістиці мовна конвергенція розглядається як стратегія перемикання кодів (анг. codeswitchinq), тобто перехід адресанта на мовленнєвий регістр адресата (Селіванова О. Сучас­на лінгвістика: Термінологічна енциклопе-дія).

Взірець епістолярного стилю:

До Василя Стефаника

28 жовтня 1902 р.

Високоповажний добродію!

Ніяк не можу погодитися з думкою, що у збірнику на честь Куліша не буде Ва-шої хоч би й маленької новелки! Терпеливо чекав я два місяці обіцяного оповідання, та вже й третій місяць минув, а від Вас як немає нічого, так немає. І ось пишу знову. Прошу й благаю: дозвольте нам бачити Вас дорогим гостем у нашому аль-манахові...

Не менш бажав би я познайомитися з Вами особисто та побе­сідувати про спільні й дорогі нам справи.

З високим поважанням Ваш щирий М. Коцюбинський.

Взірець конфесійного стилю:

Молитва Господня

Отче наш, що єси на небесах,

нехай святиться ім’я Твоє;

нехай прийде Царство Твоє;

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі.

Хліб наш насущний дай нам сьогодні;

і прости нам провини наші,

як і ми прощаємо винуватцям нашим;

і не введи нас у спокусу,

але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє Царство, і сила,

і слава, Отця, і Сина,

і Святого Духа, нині, і

повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Взірець офіційно-ділового стилю:

Конституція України. Стаття № 24

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рів­ними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольо­ру шкіри, по-літичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чо-ловіками можливостей у громадсько-політичній і культур­ній діяльності, у здобут-ті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними за-ходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материн-ством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою мате­ринства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

ПЛАН ЗАНЯТТЯ

Тема заняття: «Вступ. Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання,

мислення, спілкування. Функції мови. Стилі і типи мовлення».

Мета заняття:

Дидактична – дати студентам ґрунтовні й систематичні знання про стиліс-

тику, сформувати уміння й навички забезпечення оволодін-

ня нормами української літературної мови та дотримання

вимог ділового мовлення, знати особливості ОДС.

Виховна – сприяти вихованню відповідальності і дисциплінованості під

час підготовки і проведення заняття;

• виховувати інтерес до обраної спеціальності, професійні риси, прагнення отримати нові знання;

• підвищення загальномовного рівня фахівця та формування практичних навичок і ділового усного і письмового спілкуван-ня в колективі, розвиток комунікативних здібностей.

Вид заняття: лекція.

Тип заняття: інтерактивна лекція з елементами використання інформаційно-

комунікаційних технологій.

Форма проведення заняття: евристична бесіда, індивідуальні домашні завдан-

ня.

Міжпредметні зв’язки:

Забезпечуючі: інформатика, культурологія.

Забезпечувані: етика, ділова українська мова.

Методичне забезпечення: методична розробка заняття, мультимедійна пре-

зентація лекції за темою, опорні конспекти, роздат-

ковий матеріал.

Література:

Обов’язкова: 1. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі

української мови: Навч. посіб.— К.: Артек, 1999.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модер-

ної української нації. XIX-XX ст. — К., 2000. – 457 с.

3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мов-

лення: професійне й непрофесійне спілкування —

Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. — 480 с.

4. Зубков М.Г. Сучасне українське ділове мовлення:

Підручник для вищ. навч. закладів. – 2-ге вид., до-

пов. – Х.: Торсінг, 2002. – 384 с.

5. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні

(зовнішня історія української мови). – К., 2004. –

389 с.

6. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник /

за ред. Н.Д.Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2005. –

572 с.

7. Мацюк З.О. Станкевич Н.І. Українська мова профе-

сійного спілкування — К.: Каравела, 2005.

8. Мацько Л.І. Кравець Л.В. Культура українського фа-

хового мовлення: Навч. посіб. — К.: ВЦ «Академія»,

2007. — 360 с.

9. Панько Т.І. та ін. Українське термінознавство —

Львів: Світ, 1994. — 214 с.

10. Український правопис / НАН України, Інститут мо-

вознавства імені О.О.Потебні; Інститут української

мови — стереотип. вид. — К.: Наукова думка,

2003. — 240 с.

11. Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних служ-

бовців: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. —

424 с.

12. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Модуль-

ний курс. — К., 2008 — 448 с.

13. Шевчук С.В., Кабиш О.О. Практикум з українського

ділового мовлення: Навчальний посібник. — К.:

Арій, 2008. — 160 с.

14. Ющук İ. Державотворча роль української мови в су-

часній Україні //Проблеми розвитку і застосування

мов в Україні. — Вип. 1. — К., 1998. — С. 46 — 51.

Додаткова 1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики:

Підручник. — К.: ВЦ «Академія», 2004. — 344 с.

2. Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Під-

ручник. — К.: Вища шк., 2003. — 462 с.

3. Лобода В.В., Скуратівський Л.П. Українська мова в

таблицях: Довідник. — К.: Вища шк., 1993. — 239 с.

4. Методичні рекомендації для слухачів дистанційного

курсу навчальної дисципліни «Ділова українська мо-

ва у державному управлінні» / Укладачі: Плотниць-

ка І.М., Калашнікова С.А., Манако А.Ф. — К.: Міле-

ніум, 2003. — 58 с.

5. Мозговий В.І. та ін. Ділова мова у таблицях. — До-

нецьк: РВ ДонНТУ, 2003. — 106 с.

6. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкуван-

ня: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. —

291 с.

7. Посібник з теорії і практики ділової української мо-

ви / Укладач: Антонюк Т.М. — Чернівці: 2000. —

57 с.

8. Шевелєва Л.А. Український правопис у таблицях:

Правила, винятки, приклади, коментарі / за ред.

проф. А.О. Свашенко. — Харків: Світ дитинства,

1996. — 56 с.

9. Шевчук С.В. Службове листування. Довідник. — К.:

ЛІТЕРА, 1999.

10. Ющук І.П. Практикум з правопису української мо-

ви. – К.: Освіта, 2008 — 254с.

Технічні засоби навчання: ноутбук, мультимедійний проектор, екран.