реалізація державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної та в межах своєї компетенції біологічної і генетичної безпеки, поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, відтворення та охорони земель, збереження, відтворення і невиснажливого використання біо- та ландшафтного різноманіття, формування, збереження та використання екологічної мережі, організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, охорони атмосферного повітря, збереження озонового шару, регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін і виконання в межах компетенції вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї та реалізація у межах компетенції державної політики у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.

26. Правові засади екологічного програмування та прогнозування.

Програмування та прогнозування є однією із функцій екологічного управління. Дану функцію слід розглядати як єдину, зважаючи на нерозривну взаємозалежність програмування та прогнозування: неможливо планувати (програмувати) діяльність, не прогнозуючи ефекти від її здійснення; водночас прогноз завжди базується на програмі досягнення найкращого результату та запобігання негативних наслідків.

Правовою підставою здійснення відповідної управлінської функції є:

1. ЗУ «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000)

2. ЗУ «Про державні цільові програми» (2004)

3. ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).

4. Порядок розроблення та виконання державних цільових програм, затверджений Постановою КМУ від 31.01.07.

Ці закони встановлюють правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України. Цими законами встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення державних цільових програм.

1) Зу «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»

На жаль, питання охорони довкілля не знайшли адекватного відображення в Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціальногорозвитку України». Тільки в статтях 10 та 11, які стосуються прогнозу економічного та соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на середньостроковий період (5 років) та програми економічного і соціального розвитку АРК, області, району міста на короткостроковий період (розробляється щорічно) зазначається, що в таких документах має бути відображена екологічна ситуація.

2) Зу «Про державні цільові програми»

Більш комплексний підхід у цьому відношенні притаманний Закону України «Про державні цільові програми». Так, класифікуючи в ст. 3 відповідні програми за спрямованістю, Закон окремо виділяє екологічні програми, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків.

Ст.1 даного Закону встановлює, що державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Відповідно до ст.2 Закону державна цільова програма розробляється за сукупності таких умов:

існування проблеми, розв'язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

відповідності мети програми пріоритетним напрямам державної політики;

необхідності забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв'язків технологічно пов'язаних галузей та виробництв;

наявності реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми.

3) Зу «Про охорону нпс»:

Стаття 6. Державні цільові та інші екологічні програми

З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються державні цільові, міждержавні, місцеві програми.

Порядок розробки державних цільових екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів України.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм.

Аналізована управлінська функція в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом прийняття та реалізації прогнозних та програмно-стратегічних документів.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спрямування, так і з питань економічного та соціального розвитку в цілому можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками: 

• за терміном програмування (довгострокові — на строк більше 5 років, середньострокові — на 5 років та короткострокові - на 1 рік); 

• за масштабом поширення (загальнонаціональні, регіональні, місцеві, галузеві, локальні); 

• за рівнем затвердження (зокрема, загальнодержавні та деякі регіональні програми затверджуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо); 

• за змістом (комплексні програми чи прогнози економічного та соціального розвитку та секторальні (міжсекторальні, цільові); 

• за ступенем опрацьованості шляхів і методів досягнення результатів (прогнозні чи програмні) та інші.

Серед прогнозно-програмних документів загальнонаціонального характеру з питань охорони навколишнього природного середовища, прийнятих в Україні за часів незалежності, слід виокремити Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки,затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року. Цей документ комплексного характеру, базуючись на всебічному аналізі поточного стану в екологічній сфері, накреслює перспективні напрями вирішення екологічних проблем з використанням як державно-правових механізмів, так і всього спектру організаційних, економічних, матеріально-технічних, фінансових та інших механізми надовгострокову перспективу. Основні напрями за формою поєднують елементи прогнозного і програмного документа.

Аналогічним документом є ЗУ «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21.12.2010 року.

Серед найбільш важливих державних цільових програм, які прийняті для розв'язання окремих екологічних проблем і мають довгостроковий характер, можна, зокрема, виділити такі:

 —Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні(«Заповідники»), затверджена постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.; 

 —Загальнодержавна програма формування національної екологічноїмережі України на 2000-2015 роки, схвалена Законом України від 21 вересня 2000 р.;

—   Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами,затверджена Законом України від 14 вересня 2000 р.;

— Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, затверджена Законом України від 22 березня 2001р.;

— Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра таполіпшення якості питної води, затверджена постановою ВерховноїРади України від 27 лютого 1997 р.;

—Державна програма «Ліси України» на 2002— 2015роки,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р.;

—Комплексна програма протизсувних заходів на 2005—2014роки,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. та інші.

27. Правові засади стандартизації та нормування в галузі екології.

Стандартизація та нормування є функцією державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Стандартизацією відповідно до ст. 1 Закону України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію» є діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

Стандартами цей Закон визнає документи, розроблені на основі консенсусу та затверджені уповноваженим органом, що встановлюють призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.

Ці загальні для всіх сфер управління ознаки стандартів конкретизуються ст. 32 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», яка визначає державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища як обов'язкові для виконання документи, що визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів. Зміст цієї статті дещо вужчий за її назву «Екологічні стандарти», до яких слід відносити не лише державні стандарти, а й інші типи нормативно-технічних документів, що підпадають під категорію «екологічні стандарти».

На сьогодні система екологічної стандартизації містить такі види стандартів:

1. ГОСТи — колишні державні стандарти СРСР, які визнано чинними на території України як міждержавні стандарти із збереженням абревіатури «ГОСТ» (Угода СНД про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації від 13 березня 1992 р. з Протоколами до неї від 3 листопада 1995 р. та 20 червня 2000 р.).

2. Державні сшандарти України — ДСТУ. Система таких стандартів, у тому числі у сфері охорони довкілля, почала розвиватись в Україні з1992 року.

Відповідно до Державного класифікатора України «Український класифікатор нормативних документів ДК 004-2008», прийнятого наказом Держспоживстандарту України від 26.08.2008 р., встановлено трирівневу класифікацію ДСТУ: двозначний цифровий код класу стандартів, тризначний код групи і двозначний код підгрупи (кожен код відокремлюється крапкою).

Відповідно до цієї класифікації охорони довкілля стосуються, зокрема, такі групи і підгрупи стандартів:

01.040.13 Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека (Словники).

Клас 13 охоплює проблематику «Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека».

За загальним правилом з набуттям чинності державного стандартуУкраїни (ДСТУ) міждержавний стандарт (ГОСТ), що регулював відповідні відносини у сфері охорони довкілля, втрачає чинність в Україні.

3. Міжнародні стандарти, в першу чергу стандарти міжнародної організації з питань стандартизації (ISO). Протягом 90-х років XXсторіччя в Україні адаптовано (тобто надано юридичної сили державного стандарту України) групі стандартів ISO, якими регулюються питання екологічного менеджменту, екологічного аудиту, а також екологічного маркування.

Сьогодні чинними в Україні є такі міжнародні стандарти ISO:

ДСТУ ISO 14001:2006. Системи екологічного керування. Вимоги та настанови щодо застосування (ISO 14001:2004, IDТ);

ДСТУ ISO 14004:2006. Системи екологічного управління. Загальні настанови щодо принципів, систем та засобів забезпечення (ISO14004:2004, IDТ);

ДСТУ ISO 14020:2003. Екологічні маркування та декларації. Загальні принципи (180 14020:2000, IDТ);

ДСТУ ISO 14021:2002. Екологічні маркування та декларації. Екологічні самодекларації (Екологічне маркування типу II) (ISO 14021:1999, IDТ);

ДСТУ 180 14024:2002. Екологічні маркування та декларації. Екологічне маркування типу I. Принципи та методи (ISO 14024:1999, IDТ);

ДСТУ ISO/ТR 14025:2002. Екологічні маркування та декларації. Екологічні декларації типу III (ISO/ТR 14025:2000, IDТ);

ДСТУ ISO — 19011:2003. Настанови щодо здійснення аудитів систем управління якістю і (або) екологічного управління.

4.   Галузеві стандарти/технічні умови — стандарти, дія яких поширюється на підприємства (установи, організації), підпорядковані певному міністерству чи іншому центральному органу виконавчої влади, яким і затверджуються відповідні стандарти. Якщо дія стандартів поширюється на підприємства, що підпорядковані двом (кільком) центральним органам виконавчої влади, вони підлягають затвердженню всіма цими органами і набувають юридичної сили міжгалузевих стандартів.

5. Стандарти підприємства — нормативно-технічні документи,затверджені наказом керівника (органу управління) конкретногопідприємства, на яке і поширюється їх дія. Інколи дія таких екологічних стандартів може бути поширена на групу аналогічних підприємств галузі (в цьому випадку необхідно затвердження стандарту вищим(и) органом(ами) управління, він втрачає юридичну силу стандартупідприємства, набуваючи сили галузевого/міжгалузевого стандарту).

Розроблення, затвердження, перегляд, скасування стандартів перших трьох груп, організація їх виконання та контроль за дотриманням покладається в Україні на Міністерство економічного розвитку і торгівлі та Державну інспекцію України з питань захисту прав своживачів. Участь у відповідній діяльності на різних стадіях беруть також інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (в першу чергу Мінприроди та МОЗ України).

Екологічне нормування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, інших центральних органів виконавчої влади щодо розроблення та затвердження меж допустимого впливу на довкілля хімічного забруднення, фізичних, біологічних та інших шкідливих факторів, що походять від стаціонарних та пересувних джерел, а також меж використання природних ресурсів та дозволених природо-перетворюючих заходів.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до екологічних нормативів у першу чергу належать:

• нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) у атмосферне повітря

• нормативи гранично допустимих скидів (ГДС) у воду та ґрунти забруднюючих хімічних речовин

• нормативи гранично допустимих рівнів (ГДР) фізичних факторів, зокрема шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання (радіації), електромагнітних факторів, а також шкідливих біологічних факторів, тобто будь-яких чинників біотичного походження (віруси, бактерії, грибки, токсини, чинники біохімічної дії, генетично модифіковані організми тощо), що здатні спричиняти масові захворювання людей, тварин, рослин, можуть призвести до погіршення стану довкілля, заподіяння значних економічних збитків, погіршення умов життєдіяльності населення. Ці нормативи є індивідуальними і встановлюються розрахунковим шляхом для кожного стаціонарного джерела можливих викидів, скидів чи інших негативних впливів на довкілля, а також для типів устаткування чи пересувних джерел.

Крім нормативів ГДВ/ГДС/ГДР, до екологічних нормативів ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» відносить також нормативи використання природних ресурсів та нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі. Нормативи використання природних ресурсів (законодавство називає їх «лімітами») встановлюються, зокрема, щодо таких видів природокористування:

—ліміти використання води — граничні обсяги використання води, які встановлюються дозволом на спеціальне водокористування;

—ліміти забору води — граничні обсяги забирання води з воднихоб'єктів, які встановлюються в дозволі на спеціальневодокористування;

—ліміти використання мисливських тварин — дозволені обсяги вилучення (добування шляхом відстрілу або відлову) мисливськихтварин певного виду, які перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь;

—ліміти використання рибних ресурсів — дозволені обсяги вилучення риби з природного середовища;

—ліміт заготівлі деревини в порядку рубок головного користування —затверджена в установленому порядку розрахункова лісосіка;

—ліміт лісосічного фонду — максимально допустимий обсяг деревини, яку дозволяється заготовити у лісовому фонді при здійсненні рубок головного користування і лісовідновних рубок у черговому плановому році;

—ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення;

—ліміт на розміщення відходів — обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінприроди на місцях;

—ліміт на утворення відходів — максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території; та деякі інші.

Екологічні нормативи розробляються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та іншими уповноваженими на те державними органами, насамперед МОЗ України, відповідно до законодавства України. Ці ж органи контролюють дотримання відповідних нормативів.

Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього є єдиними для всієї території України.

У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

28. Правові засади стратегічної екологічної оцінки.

Використання стратегічної екологічної оцінки (СЕО) в Україні базується на таких нормативних документах:

1. Потокол про стратегічну екологічну оцінку до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Україна приєдналась до даного протоколу на зустрічі Міністрів охорони навколишнього природного середовища європейських країн, яка проходила у травні 2003 року в Києві).

2. Зу «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21.12.2010 року.

На даний момент повноцінне запровадження СЕО в Україні не здійснено (Зокрема, не внесено відповідні зміни в ЗУ «Про охорону НПС», ЗУ «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» тощо).

За своєю суттю СЕО – це елемент планування. Тобто СЕО має проводитись при розробленні будь-яких планів, які можуть викликати суттєві екологічні наслідки, зокрема пов'язані зі здоров'ям населення.

Протокол встановлює, що СЕО – це оцінка ймовірних екологічних наслідків, зокрема пов'язаних зі здоров'ям населення, яка поєднує визначення сфери застосування екологічної доповіді та її підготовки, забезпечення участі громадськості й консультацій, а також урахування в плані чи програмі положень екологічної доповіді та результатів участі громадськості й консультацій.

Із зазначеного визначення випливає, що СЕО полягає у:

а) підготовці екологічної доповіді відносно кожного плану (програми), яка може викликати суттєві екологічні наслідки.

б) проведенні консультацій

в) залученні громадськості до обговорення екологічної доповіді та плану (програми)

г) врахуванні положень екологічної доповіді та позицій громадськості.

ЗУ «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21.12.2010 року встановлює, що одним із інструментів реалізації державної екологічної політики є удосконалення екологічного законодавства в частині застосування Стратегічної екологічної оцінки (СЕО) як обов'язкового інструменту стратегічного планування розвитку соціально-економічної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях.

29. Правові засади організації здійснення екологічної експертизи.

Екологічна експертиза є самостійною управлінською функцією, що походить від функції екологічного контролю. За своєю правовою природою вона є екологічним контролем, який має попереджувальний характер.

1) Правовими підставами організації та здійснення екологічної експертизи в Україні є:

1) закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (розділ VI, статті 26-30)

2) ЗУ «Про екологічну експертизу» (1995, з наступними змінами).

2) Поняття екологічної експертизи:

У відповідності до ст.1 ЗУ «Про екологічну експертизу» екологічна експертиза в Україні - вид науково-практичної діяльності уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що грунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

3) Мета екологічної експертизи:

Ст. 4 ЗУ «Про екологічну експертизу» встановлює, що метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах.

4) Об’єкти екологічної експертизи: (ст.27 зу «Про охорону нпс»)

а) проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей економіки, генеральних планів населених пунктів, схем районної планіровки;

в) проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних актів та документів, які регламентують господарську діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище;

г) документація по створенню нової техніки, технології, матеріалів і речовин, у тому числі та, що закуповується за кордоном;

д) матеріали, речовини, продукція, господарські рішення, системи й об'єкти, впровадження або реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище;

е) документація щодо генетично модифікованих організмів, що призначаються для використання у відкритій системі.

Екологічній експертизі можуть підлягати екологічно небезпечні діючі об'єкти та комплекси, в тому числі військового та оборонного призначення.

5) Форми екологічної експертизи:

В Україні здійснюються державна, громадська та інші екологічні експертизи.

Висновки державної екологічної експертизи є обов'язковими для виконання. Приймаючи рішення щодо подальшої реалізації об'єктів екологічної експертизи, висновки державної екологічної експертизи враховуються нарівні з іншими видами державних експертиз.

Висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендаційний характер і можуть бути враховані при проведенні державної екологічної експертизи, а також при прийнятті рішень щодо подальшої реалізації об'єкта екологічної експертизи.

Державна екологічна експертиза організовується і проводиться еколого-експертними підрозділами, спеціалізованими установами, організаціями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а на території Автономної Республіки Крим - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, із залученням інших органів виконавчої влади. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, проводить державну екологічну експертизу стосовно об'єктів, рішення щодо затвердження (схвалення) яких приймається Кабінетом Міністрів України. Експертиза проектів будівництва проводиться відповідно до статті 31 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

До проведення державної екологічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підприємств, а також експерти міжнародних організацій.

Здійснення державної екологічної експертизи є обов'язковим для видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

6) Суб'єкти екологічної експертизи

Суб'єктами екологічної експертизи є:

1) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, а на території Автономної Республіки Крим - орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії;

2) інші державні органи, місцеві ради і місцеві органи виконавчої влади відповідно до законодавства; 

3) громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціалізовані формування;

4) інші установи, організації та підприємства, в тому числі іноземні юридичні і фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи;

5) окремі громадяни.

30. Правові засади екологічного ліцензування.

Екологічне ліцензування — це відносини між державою в особі її спеціально уповноважених органів та суб'єктами господарювання(фізичними та юридичними особами), змістом яких є санкціонуванняздійснення цими суб'єктами певної діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища на основі оцінки їх відповідності комплексу вимог, що висуваються з боку держави.

Екологічне ліцензування є функцією державного управління.

Законодавство не містить окремого визначення поняття «екологічне ліцензування» чи «екологічна ліцензія»

Екологічне ліцензування, як і інші види ліцензування, здійснюється на основі положень:

а) ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»

б) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку органів ліцензування» від 14 листопада 2000 р. № 1698 (з наступними змінами).

в) різноманітних Ліцензійних умов (ліцензійні умови – це вимоги, яким повинен відповідати ліцензіат для отримання ліцензії і подальшого здійснення відповідної діяльності. Ліцензійні умови розробляються та приймаються органом ліцензування).

Під екологічною ліцензією розуміється узагальнена назва групи дозвільних документів державного зразка, якими засвідчується право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ній виду господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів чи потенційним шкідливим впливом на довкілля, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Законодавство не встановлює чіткого переліку ліцензій власне екологічного характеру. Водночас ліцензовані види діяльності в цій сфері можна виокремити з-поміж інших видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, перелік яких наведено у ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». До таких видів господарської діяльності можна віднести, наприклад:

1. Пошук та розвідку корисних копалин (орган ліцензування – державна служба геології та надр України)

2. Видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (орган ліцензування – державна служба геології та надр України).

3. Виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, встановленим КМУ) (орган ліцензування – Міністерство екології та природних ресурсів України).

4. Проведення робіт із землеустрою, земле оціночних робіт та земельних торгів (орган ліцензування - Державне агентство земельних ресурсів).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. Орган, уповноважений на ліцензування відповідного виду діяльності, визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку органів ліцензування» від 14 листопада 2000 р. № 1698 (з наступними змінами).

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або провідмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів, у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.

Відповідно до основних принципів державної політики у сфері ліцензування, закріплених ст. 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.

Незважаючи на це, традиційно існує значна кількість дозволів, що дають право на спеціальне використання природних ресурсів або здійснення діяльності, що може справити негативний вплив на довкілля, які встановлені актами екологічного, насамперед природоресурсного, законодавства і до цього часу не перенесені до спеціальних законодавчих актів про ліцензування.

Ці дозволи мають різні назви, застосовуються до різного кола суб'єктів, видаються різними державними органами або органами місцевого самоврядування. Вичерпний перелік таких дозвільних документів закріплено у ЗУ «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності».

До таких документів можна віднести, наприклад:

1. Дозвіл на спеціальне водокористування;

2. Дозвіл на розміщення відходів

3. Спеціальний дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів (лісорубний квиток, ордер, лісовий квиток)

4. Дозвіл на право займатися розведенням у напіввільних умовах чи в неволі видів тварин, занесених до Червоної книги України

31. Правові засади екологічного контролю та моніторингу.

1. Екологічний контроль.

Екологічний контроль становить одну з основних функцій управління охороною навколишнього природного середовища і забезпечення раціонального природокористування.

Під екологічним контролем розуміється діяльність уповноважених суб'єктів, які здійснюють перевірку додержання і виконання чинного екологічного законодавства.

Завдання екологічного контролю сформульовані у ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Вони полягають у забезпеченні додержання вимог чинного екологічного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Екологічний контроль проводиться у формах попереднього і поточного контролю.

Попередній контроль здійснюється стосовно різних видів діяльності, які можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища (погодження з органами з охорони навколишнього природного середовища проектів будівництва господарських об'єктів, участь представників цих органів у роботі державних приймальних комісій тощо).

Поточний екологічний контроль здійснюється на стадіях експлуатації об'єктів, які впливають на стан навколишнього природного середовища, у процесі використання природних ресурсів тощо.

Залежно від уповноваженого суб'єкта, який здійснює функції контролю, та сфери його дії екологічний контроль поділяється на види:

1. державний

2. відомчий

3. виробничий

4. громадський.

Державний екологічний контроль.

Державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. (на даний момент – це ДЕРЖАВНА ЕКОЛОГІЧНА ІНСПЕКЦІЯ). Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад здійснюють державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Державному контролю підлягають:

використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні,

стан навколишнього природного середовища, а також

дотримання заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об'єктів навколишнього природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів у відкритій системі.

Крім зазначених органів (Держекоінспекції та виконкомів) державний екологічний контроль здійснюють і інші органи. У першу чергу – це:

1. Місцеві державні адміністрації (здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів, додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою (ст. 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

2. Прокуратура

3. Державна санітарно-епідеміологічна служба (здійснює державний нагляд щодовпровадження заходів по санітарно-епідемічному благополуччю населення, а також контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення та усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей, за виконанням програм, що стосуються впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я людей.)

Громадський екологічний контроль.

Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами з охорони довкілля згідно з Положенням, яке затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища (Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затверджене наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 27 лютого 2002 року)

Громадські інспектори з охорони довкілля:

а) беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державного контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природного середовища, додержання норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;

б) проводять перевірки і складають протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подають їх органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;

в) подають допомогу органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища в діяльності по запобіганню екологічним правопорушенням.

Органи громадського контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища можуть здійснювати й інші функції відповідно до законодавства України.

Громадськими інспекторами з охорони довкілля можуть бути громадяни України, які досягли 18 років і мають досвід природоохоронної роботи. Громадські інспектори призначаються Головним державним інспектором України з охорони навколишнього природного середовища та головними державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій після проходження співбесіди та виявлення претендентом знань з основ природоохоронного законодавства.

Крім того, громадський інспектор повинен пройти навчання в органі Мінприроди України, який видав посвідчення, з питань здійснення інспекційних перевірок, складання за їх результатами матеріалів (актів та протоколів про адміністративні правопорушення) та інструктаж з техніки безпеки. Він закріплюється за відповідним підрозділом органу Мінприроди України або за державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища.

2. Екологічний моніторинг.

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні діє система державного моніторингу навколишнього природного середовища. Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення здійснюється:

1) центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, іншими спеціально уповноваженими державними органами,

2) підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища.

Зазначені підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень.

Порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища визначається Кабінетом Міністрів України (Положення про державну систему моніторингу довкілля,затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня1998 р.)

Державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економічного та соціального розвитку України, в тому числі щодо охорони навколишнього природного середовища, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) є однією з функцій державного екологічного управління. За своєю суттю екологічний моніторинг пов'язаний з екологічним програмування та прогнозуванням, а також екологічним контролем.

Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), Земельним кодексом України (статті 191 — 192), Водним кодексом України (ст. 21), Лісовим кодексом України (ст. 55), законами України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 9, 17), «Про курорти» (ст. 35), «Про тваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст. 39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 13, 17, 21), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 17) та в деяких інших законодавчих актах.

Порядок проведення державного екологічного моніторингу регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля,затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня1998 р. (з наступними змінами), а також нормативно-правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об'єктів. Це, зокрема, Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 26лютого 2004 р., Порядок здійснення державного моніторингу вод,затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. (з наступними змінами). Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг потенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 26 грудня 2003 року.

Розрізняють різні типи, види, рівні екологічного моніторингу, стадії його здійснення.

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

1) загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

2) оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодоліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

3) фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Моніторинг навколишнього природного середовища охоплює рядпослідовних стадій (етапів): збирання інформації, її обробку, передавання, збереження, аналіз, прогнозування майбутніх змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється: комплексний моніторинг навколишнього природного середовища (довкілля); моніторинг земель (і їх складової — ґрунтів), моніторинг поверхневих та підземних вод, моніторинг лісів, моніторинг рослинного світу, моніторинг дикої фауни, моніторинг атмосферного повітря, моніторинг місць видалення відходів, моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природно-заповідного фонду, моніторинг курортів та деякі інші.

За рівнем узагальнення отриманої моніторингової інформації розрізняють локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, ділянок ландшафтів); регіональний (у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів; загальнодержавний (на території країни в цілому). Нарешті, 4-й рівень системи спостережень за станом навколишнього природного середовища — глобальний, його складовою є фоновий моніторинг, що здійснюється в Україні. Слід при цьому пам'ятати, що наша держава є членом Всесвітньої метеорологічної організації ООН, учасницею Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979), Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію (Відень, 1986), Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985)\ Рамкової конвенції ООН про зміну клімату(Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Еспо, 1999).

Об'єктами системи моніторингу довкілля є атмосферне повітря,води, біологічне різноманіття, ліси, землі, поводження з відходами, фізичні фактори впливу, геологічне середовище.

Субєкти державного моніторингу довкілля:

• Міністерство екології та природних ресурсів України

• Державна служба України з надзвичайних ситуацій

• Міністерство аграрної політики та продовольства України

• Міністерство охорони здоров'я України

• Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального

господарства України

• Державне агентство водних ресурсів України

• Державне агентство земельних ресурсів України

• Державне агентство лісових ресурсів України

Крім державного моніторингу довкілля, в Україні здійснюється також так званий внутрішній екологічний моніторинг з боку суб'єктів господарювання. Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та п. 10 Положення про державну систему моніторингу довкілля підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, незалежно від їх підпорядкування і форм власності зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень, дані та узагальнену інформацію для її комплексного оброблення. 3 цією метою між суб'єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається угода, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

32. Правові засади екологічного інформаційного забезпечення.

Екологічне інформування (екологічне інформаційне забезпечення)— це одна із функцій екологічного управління, яка полягає у доведенні до заінтересованої громадськості, органів та осіб, які приймають управлінські та інші рішення, екологічної інформації.

Еколого-інформаційне забезпечення є однією з основних гарантій реалізації конституційного права громадян на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також права на її поширення (ст. 50 Конституції).

Організація та порядок здійснення екологічного інформаційного забезпечення, його форми та методи, суб'єктний склад, вимоги до екологічної інформації та інші питання екологічного інформування регулюються:

1. ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 25 та 25^і),

2. ЗУ «Про інформацію» (1992, з наступними змінами),

3. ЗУ «Про доступ до публічної інформації»

4. Орхуською конвенцією «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» (1998),

5. Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 391

ЗУ «Про охорону НПС»:

Інформація про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) - це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про:

• стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів - землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;

• біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об'єктами навколишнього природного середовища;

• джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;

• загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;

• екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;

• витрати, пов'язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

ТАКИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ВІДПОВІДАЄ ПОЛОЖЕННЯ ОРХУСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ.

Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а на території Автономної Республіки Крим - орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей, зобов'язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан навколишнього природного середовища.

Екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом:

а) підготовки центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України - опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет;

б) щорічного інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;

в) систематичного інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей;

г) негайного інформування про надзвичайні екологічні ситуації;

ґ) передачі інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;

д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.

ЗУ «Про інформацію» (ст.13)

Інформація про стан довкілля (екологічна інформація) - відомості та/або дані про:

• стан складових довкілля та його компоненти, включаючи генетично модифіковані організми, та взаємодію між цими складовими;

• фактори, що впливають або можуть впливати на складові довкілля (речовини, енергія, шум і випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні, угоди в галузі навколишнього природного середовища, політику, законодавство, плани і програми);

• стан здоров'я та безпеки людей, умови життя людей, стан об'єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан складових довкілля;

• інші відомості та/або дані.

Правовий режим інформації про стан довкілля (екологічної інформації) визначається законами України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Інформація про стан довкілля, крім інформації про місце розташування військових об'єктів, не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом (!!!).

33. Правові форми розподілу та перерозподілу природних ресурсів.

Розподіл та перерозподіл природних ресурсів як функція управління здійснюється у формі передачі природних ресурсів у власність чи наданні у користування або вилученні (викупу) природних ресурсів із власності чи користування. Розрізняють такі різновиди зазначеної функції:

• передача земель у власність і надання їх у користування та припинення права власності або користування землею;

• надання водних об'єктів у спеціальне користування та припинення права спеціального водокористування;

• надання лісових ресурсів у спеціальне користування та припинення права спеціального лісокористування;

• надання надр у користування та припинення права користування надрами;

• надання об'єктів тваринного світу у спеціальне використання та припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу;

• створення чи проголошення територій і об'єктів природно-заповідного фонду та скасування статусу територій і об'єктів природно-заповідного фонду. 

Отже, розподіл і перерозподіл природних ресурсів між природокористувачами являє собою таку функцію державного управління, в результаті здійснення якої у природокористувачів виникають, змінюються і припиняються права на користування (власність) природними ресурсами. Юридичною формою впровадження цієї функції є компетенція органів управління з надання природних ресурсів у користування (власність) та припинення права користування (власності) природними ресурсами;

34. Державний облік та ведення природноресурсових кадастрів, кадастрів особливо охоронюваних територій та об’єктів.

Однією з основних функцій управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є облік. Суспільні відносини щодо здійснення державного обліку у відповідній галузі в загальному вигляді регулюються Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 24) та актами природоресурсного (земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, флористичного) законодавства.

Державний облік у галузі природокористування та охоронидовкілля — це хронологічне, систематичне або комбіноване нагромадження, групування та узагальнення інформації про стан навколишнього середовища, динаміку його змін, джерела впливу на нього, використання природних ресурсів, здійснення природоохоронних заходів та іншої екологічно важливої інформації, отриманої з первинних документів, що прийняті до обліку.

Однією з найбільш важливих форм обліку є державний статистичний облік. Він здійснюється Державною службою статистики України (Держкомстатом) за спеціально затвердженими формами державних статистичних спостережень.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про державну статистику» на органи державної статистики, зокрема, покладено організацію та проведення статистичних спостережень за екологічною ситуацією в Україні та її регіонах.

Згідно зі ст. 24 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» об'єкти, що шкідливо впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види й розміри шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього підлягають державному обліку.

Збір, обробка і подання відповідним державним органам зведеної статистичної звітності про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань з охорони навколишнього природного середовища та іншої інформації, ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною системою.

Форми державних статистичних спостережень з охорони навколишнього природного середовища затверджуються наказами Державного комітету статистики України. Крім того, до кожної форми державних статистичних спостережень вводяться в дію інструкції щодо їх заповнення.

Відповідні форми державних статистичних спостережень поширюються на всіх юридичних осіб, їхні відокремлені підрозділи, які здійснюють відповідний вид діяльності, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм господарювання.

Порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень тягне за собою адміністративну відповідальність, яка встановлена ст. 186-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Згідно зі ст. 24 Закону «Про охорону навколишнього природногосередовища» підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі.

Первинний облік здійснюється суб'єктами господарювання також стосовно природних ресурсів: води, лісів, іншої рослинності, об'єктів тваринного світу тощо. Первинний облік відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду, наприклад, здійснюється адміністраціями природних та біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавногозначення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-за-повідного фонду, за їх рахунок.

Однією із важливих форм первинного обліку є екологічна паспортизація об'єктів — здійснюване суб'єктом господарювання збирання узагальнених за спеціально встановленою формою даних про екологічні показники діяльності об'єкта, використання ним природних ресурсів, ступінь потенційної небезпеки для навколишнього природного середовища.

Паспортизації, згідно з вимогами законодавства України, зокрема, підлягають такі природні ресурси та об'єкти:

—ґрунти (ГОСТ 17.4.2.03-86. Охорона природи. Ґрунти. Паспорт грунтів);

—річки (постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердженняПорядку складання паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними» від 14 квітня 1997 р. № 347);

—окремі об'єкти тваринного світу (зокрема собаки мисливських порід — Закон України «Про мисливське господарство та полювання»);

—відходи (Закон України «Про відходи», постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів» від 1 листопада 1999 р. № 2034);

—  пасіки (Закон України «Про бджільництво» від 22 лютого 2000 р.);

—об'єкти виробництва, транспортування, зберігання і застосування пестицидів і мінеральних добрив (закони України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про пестициди і агрохімікати», Державні санітарні правила ДСП 8.8.1.2.001-98 (п. 1.3) 03.08.1998 «Транспортування, зберігання та застосування пестицидів у народному господарстві»);

—промислові ділянки рибальства в басейні Чорного моря (Правилапромислового рибальства в басейні Чорного моря, затверджені наказом Державного комітету рибного господарства України від 8 грудня 1998 р. № 164);

—хвостосховища (Методика обстеження і паспортизації гідротехнічних споруд систем гідравлічного вилучення та складування промислових відходів, затверджена наказом Держкомархітектури від 19грудня 1995 р. №252);

—потенційно небезпечні об'єкти (Положення про паспортизаціюпотенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом МНС від 18 грудня 2000 р. зі змінами від 16 серпня 2005 р.);

—ядерний матеріал (паспорти облікових одиниць та партій) (Облік та контроль ядерного матеріалу, фізичний захист ядерного матеріалу і ядерних установок. НП 306.7.086-2004 від 8 червня 2004 р. № 101.Тлумачний словник українських термінів, затверджений Державним комітетом ядерного регулювання України).

Екологічній паспортизації в Україні підлягають також водно-болотні угіддя міжнародного значення, ландшафти, об'єкти садово-паркового мистецтва, інші природні об'єкти, що потребують посиленої охорони, агрохімічний стан земельних ділянок, деякі інші об'єкти.

Порядок паспортизації об'єктів певної категорії встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Усі наведені види паспортів, що передбачаються чинним законодавством України, не є екологічними паспортами в суворому розумінні слова. Більшість з них є комплексними, але мають екологічну складову. Водночас відповідно до ГОСТу 17.0.0.04-90, що набув чинності 15 жовтня 1990 р., було запроваджено екологічний паспорт підприємства — документ, що ведеться суб'єктом господарювання,діяльність якого пов'язана з використанням природних ресурсів та/чи негативним впливом на довкілля і містить комплекс відомостей про використання підприємством природних ресурсів і його впливи на стан довкілля.

Екологічний паспорт має містити інформацію про сам об'єкт, сировину, що ним використовується (її вид, обсяги, екологічність), енергію, кількість працівників, технологічні схеми виробництва, види продукції та її екологічні характеристики, системи природоохоронних заходів тощо

Екологічна паспортизація певних природних чи матеріальних об'єктів часто складає основу для реєстрації цих об'єктів, тобто створення спеціалізованих баз даних з конкретних питань.

У сфері обліку природокористування та забезпечення екологічної безпеки в Україні, зокрема, ведуться такі реєстри:

— реєстр об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів (ст. 27Закону України «Про відходи», Порядок ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 р. № 1360);

—реєстр місць видалення відходів (ст. 28 Закону «Про відходи», Порядок ведення реєстру місць видалення відходів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р. № 1216);

—Державний реєстр об'єктів підвищеної небезпеки (Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки», Порядок проведення ідентифікації та обліку об'єктів підвищеної небезпеки, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 956);

—реєстр сортів рослин (ст. 1 Закону України «Про охорону прав насорти рослин» (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.);

—реєстр та зведений реєстр зелених насаджень (ст. 28 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»);

— реєстр землеволодінь та землекористувань (Положення про реєстрацію землеволодінь та землекористувань (п. 1.1), затверджене наказом Держкомзему від 23 серпня 2001 р. № 144);

— реєстр тварин (Положення про ідентифікацію і реєстрацію великої рогатої худоби (п. 1.5), затверджене наказом Мінагрополітики від 17 вересня 2003 р. № 342 (в редакції наказу № 289 від 29 червня 2005 р.) та інші.

Крім статистичного обліку, паспортизації та реєстрації, важливою правовою формою фіксації облікових даних про природні ресурси,об'єкти та комплекси є державні кадастри природних ресурсів. Це систематизовані зводи відомостей про кількісні, якісні характеристики природних ресурсів, їх обсяг, оцінку, характер та правовий режим, розподіл серед власників та користувачів, призначені для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заінтересованих фізичних та юридичних осіб інформацією з метою регулювання раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони навколишнього  природного  середовища  здійснюється   на підставі Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 23), Земельного кодексу України (статті 193—204), Кодексу України про надра (статті 42—44), Водного кодексу України (статті 24—28), Лісового кодексу України (статті 49—53), законів України «Про рослинний світ» (ст. 38), «Про тваринний світ» (ст. 56), «Про мисливське господарство і полювання» (статті 6, 30), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 56—59), «Про Червону книгу України» (ст. 15), «Про курорти» (статті 35—37), «Про поводження зрадіоактивними відходами» (ст. 16).

Порядок ведення державного кадастру кожного з природних ресурсів регулюється окремою постановою Кабінету Міністрів України.

Державні кадастри ведуться диференційовано за кожним природним ресурсом чи типом природних об'єктів. В Україні відповідно до законодавства ведуться такі державні кадастри:

• Державний земельний кадастр,

• Державний водний кадастр,

• Державний лісовий кадастр,

• Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин, 

• Державний кадастр рослинного світу,

• Державний кадастр тваринного світу,

• Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду,

• Державний кадастр природних територій курортів,

• Державний кадастр природних лікувальних ресурсів,

• регіональні кадастри природних ресурсів.

Не є кадастрами природних ресурсів, але прирівнюються до них Червона книга рослинного світу та Червона книга тваринного світу (Червона книга України).

Державний облік територій та об'єктів екомережі є складовою Державного земельного кадастру та державних кадастрів інших природних ресурсів, а також Державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 21 Закону України «Про екологічну мережу»).

Крім природоресурсних кадастрів, в Україні також ведуться Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів та містобудівні кадастри населених пунктів.

Державний земельний кадастр — основа для ведення кадастрів усіх інших природних ресурсів.

Державний земельний кадастр — це - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; (ст.1 ЗУ «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 року.

Складовими державного земельного кадастру є: а) кадастрове зонування (місця розташування обмежень щодо використання земель; меж кадастрових зон та кварталів; меж оціночних районів та зон; кадастрових номерів, або територій адміністративно-територіальної одиниці); б) кадастрові зйомки (тобто комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок та виготовлення кадастрового плану); в) бонітування грунтів (тобто порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах); г) економічна оцінка земель (як природногоресурсу та засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві,а також як просторового базису в суспільному виробництві, що визначається в умовних кадастрових одиницях або в грошовому виразі за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі); ґ) грошова оцінка земельних ділянок (нормативна чи експертна, визначається на рентній основі); д) державна реєстрація земельних ділянок у складі державного реєстру земель, (складається з книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, а також Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку); е) облік кількості (за площею та складом) та якості (за природними та набутими властивостями і за ступенем забруднення ґрунтів).

Ведеться Державний земельний кадастр уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів (держземагенство).

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідногофонду є системою необхідних і достовірних відомостей про природні,наукові, правові, кількісні та якісні характеристики територій та об'єктів, які входять до складу природно-заповідного фонду України, що ведеться з метою оцінки складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, які входять до нього, організації їх охорони та ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, заінтересованих підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.

Формами кадастрової документації є картки первинного обліку і державні кадастри територій та об'єктів природно-заповідного фонду міст, районів, областей, Автономної Республіки Крим та України.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду ведеться Мінприроди та його органами на місцях за рахунок державного бюджету. Для ведення Державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися також кошти державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Зміст кадастрової документації та строки подання документів первинного обліку визначаються Міприроди.

Державний кадастр природних територій курортів є зводом відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне положення, площу, кліматичні особливості, види та запаси природних лікувальних ресурсів, якісні характеристики природних територій курортів, їх лікувальну, профілактичну, реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цінність. Такі відомості про природні території курортів включаються до кадастру за адміністративно-територіальним принципом та за видами природних лікувальних ресурсів, а саме — мінеральних і термальних вод, лікувальних грязей таозокериту, ропи лиманів та озер, акваторій морів, кліматичних, ландшафтних, екологічних та інших умов.

Відомості для ведення кадастру подаються з документованих джерел інформації, зокрема, з даних Державного земельного кадастру; МОЗ; Державного картографо-геодезичного фонду; Державногоінформаційного геологічного фонду; містобудівного кадастру населених пунктів; Мінприроди та ін.

Державний кадастр природних територій курортів України створюється і ведеться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань діяльності курортів (Міністерство культури і туризму України).

Користувачами кадастру є центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни.

Окремим видом кадастрів, що ведуться в Україні, є регіональні кадастри природних ресурсів — документи, що не обмежуються даними щодо одного природного ресурсу чи об'єкта, а є систематизованим зведенням відомостей про кількісні, якісні та інші характеристики всіх природних ресурсів, а також про обсяг, характер і режим їх використання на регіональному рівні, а саме: на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. В основі регіональних кадастрів — облікові дані за видами природних ресурсів: земельні ресурси; водні ресурси; природні рослинні ресурси; ресурси тваринного світу; природні лікувальні ресурси; мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ. Відповідні дані скомпоновані за розділами: «Земельні ресурси», «Водні ресурси», «Природні рослинні ресурси», «Ресурси тваринного світу», «Природні лікувальні ресурси», «Мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ».

Ведення регіональних кадастрів за розділами здійснюють територіальні органи Держземагентства, Держкомлісгоспу, Держводгоспу та МОЗ. Порядок ведення кадастрів визначається інструкцією, затвердженою Мінприроди. Для оперативного задоволення потреб центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та громадян у наданні відомостей з регіонального кадастру створюється автоматизована система його ведення, яка базується на використанні геоінформаційних технологій.

Регіональні кадастри ведуться за рахунок коштів Державного фонду охорони навколишнього середовища, а також за рахунок коштів місцевих фондів охорони навколишнього середовища (за згодою органів місцевого самоврядування).

35. Вирішення спорів у галузі екології як функція управління.

Функція вирішення екологічних спорів являє собою діяльність уповноважених державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на розгляд та усунення розбіжностей, пов'язаних з порушенням прав і законних інтересів власників, користувачів (у тому числі орендаторів) з приводу володіння, користування чи розпорядження об'єктами природи.

Термін «екологічні спори» використовується в науці екологічного права як поняття для визначення різних видів спорів, в основі яких лежать різноманітні об'єкти природи або в цілому навколишнє природне середовище.

Виходячи із зазначеного та керуючись чинним екологічним законодавством, слід виділити такі види екологічних спорів:

• у галузі охорони навколишнього природного середовища;

• земельні спори;

• з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;

• у галузі охорони, захисту, використання та відтворення рослинного світу, у тому числі лісів; з питань користування надрами;

• з питань охорони і використання атмосферного повітря.

Найбільш врегульованим у чинному законодавстві є порядок вирішення земельних спорів.

Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до уваги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід зазначити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати виключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.    Судовий захист забезпечує максимум гарантій носіям земельних прав. Практика свідчить, що відновлення порушених земельних прав суб'єктів у судовому порядку є більш ефективним і кваліфікованим.    Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спорів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.    Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи місцевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах відповідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.   ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС:

Стаття 158. Органи, що вирішують земельні спори

1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

2. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

3. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

4. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, вирішує земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

5. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин

1. Земельні спори розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви.

2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

3. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

4. У рішенні органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин визначається порядок його виконання.

5. Рішення передається сторонам у триденний строк з дня його прийняття.

36. Поняття і юридичні ознаки економіко-правового механізму в галузі екології.

Економіко-правовий механізм (ЕПМ) охорони навколишнього природного середовища - це система політико-правових, організаційних, управлінських, економічних, у тому числі фінансових і податкових, заходів, спрямованих на забезпечення охорони природи, раціонального природокористування та екологічної безпеки.

ЕПМ можна розглядати і з суто юридичної точки зору як комплексний міжгалузевий правовий інститут, який об'єднує норми права різних галузей і спрямований на системне правове регулювання суспільних відносин у сфері охорони довкілля на засадах узгодження екологічних та економічних інтересів суспільства.

Отже, до юридичних ознак ЕПМ можна віднести такі:

1. комплексний характер

2. міжгалузевий характер

3. відсутність єдиного предмету та методу регулювання

4. наявність єдиної мети регулювання

5. велика кількість податкових та фінансових норм

6. пов’язаність з бюджетним процесом

37. Склад і зміст економіко-правового механізму (епм) в галузі екології.

До складу ЕПМ входять такі елементи:

1. організаційно-правовий

2. інституційний

3. функціональний

4. економічний

   • Організаційно-правова сторона даного механізму включає в себе сукупність правових норм, вміщених у відповідних законодавчих актах, що спрямовані на забезпечення охорони довкілля у правовій формі.

   • Інституційна сторона охоплює собою систему органів державної влади та місцевого самоврядування, які прямо чи опосередковано беруть участь в охороні довкілля відповідно до покладеної на них компетенції.

   • Функціональна сторона економіко-правого механізму охорони довкілля включає в себе сукупність функцій з охорони природного середовища, що їх виконують зазначені органи влади у межах, встановлених актами чинного законодавства.

   • Нарешті, економічна (ресурсна) сторона цього механізму являє собою сукупність економічних регуляторів, визначених законодавством і спрямованих на забезпечення охорони довкілля.

Зміст ЕПМ становлять конкретні заходи, спрямовані на забезпечення охорони НПС, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. До таких заходів ст.41 ЗУ «Про охорону НПС» відносить:

а) взаємозв'язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів по охороні навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

б) визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

в) встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та на утворення і розміщення відходів;

г) встановлення ставок екологічного податку;

д) надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

е) відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Слід звернути увагу, що ст. 41 ЗУ «Про охорону НПС» перелічує лише економічні заходи, не розкриваючи всього змісту ЕПМ.

38. Система фінансування природоохоронних заходів.

Фінансування — врегульована нормативно-правовими нормами або певними правилами процедура виділення коштів на розвиток, виконання програм, утримання органів влади, соціальні, екологічні та інші потреби. Джерелами фінансування є державний бюджет, бюджети органів місцевого самоврядування, власні кошти підприємств, установ і організацій, фізичних осіб.

Статтею 42 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлено, що в Україні фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів.

Головними недоліками системи фінансування природоохоронної діяльності є те, що:

1. Обмежені кошти із цих джерел розпорошуються, витрачаються без координації з метою фінансуванню на території регіону визначених пріоритетних екологічних заходів та робіт.

2. Кошти з цих джерел переважно спрямовуються на поточні витрати, а не на капітальні видатки. В умовах економічної кризи, що переживає Україна, немає підстав сподіватися на збільшення бюджетних видатків.

Виходячи із зазначеного постає нагальне завдання щодо розвитку саме позабюджетних джерел та створення нового механізму фінансування екологічної сфери відповідно до ринкових відносин та адміністративної реформи, що здійснюється в Україні.

39. Правова природа фондів охорони навколишнього природного середовища та їх цільове призначення.

Правовий режим екологічних фондів регулюється:

· Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 47);

· Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, у редакції постанови Кабінету Міністрів України

Фонди охорони навколишнього природного середовища – це спеціалізовані інститути накопичення коштів задля цільового фінансування екологічних потреб.

З 1998 р. ці фонди консолідовано у складі бюджетів усіх рівнів:

· Державного бюджету України – державний фонд охорони довкілля;

· відповідних місцевих бюджетів – відповідні місцеві фонди охорони довкілля.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища – є складовою частиною Державного бюджету України. Фонд створено з метою концентрації коштів і цільового фінансування природоохоронних та ресурсоощадних заходів, пов'язаних з охороною довкілля, які спрямовані на запобігання, зменшення та усунення забруднення навколишнього природного середовища, в тому числі фінансування наукових досліджень з цих питань та заходів, пов'язаних із впровадженням господарського механізму забезпечення охорони довкілля. Фонд формується за рахунок коштів збору за забруднення довкілля та інших коштів, визначених законодавством. Головним розпорядником коштів Фонду є Мінприроди в особі його Міністра.

40. Екологічне страхування та екологічний аудит в системі економіко-правового механізму в галузі екології.

Здійснення екологічного страхування регулюється:

- ст. 49 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року;

- Законом України “Про страхування” в редакції від 4 жовтня 2001 року.

Екологічне страхування – це договірні правовідносини, які передбачають передачу екологічних ризиків від страхувальників (застрахованих осіб) до страховика (страхової компанії), тобто встановлення обов’язку страховика у разі заподіяння екологічної шкоди застрахованій особі (чи застрахованою особою), надати останній відшкодування у розмірі, визначеному договором.

Страховий випадок (правовий факт, який породжує обов’язок страховика надати страхове відшкодування) при екологічному страхуванні пов’язується з екологічним ризиком і настає в разі заподіяння шкоди природним об’єктам і ресурсам, життю та здоров’ю людей, майну фізичних і юридичних осіб у результаті надзвичайної екологічної ситуації.

Об’єктом екологічного страхування є певний вид майнових інтересів, пов’язаних з певними екологічними ризиками: ризиком цивільної відповідальності за заподіяння екологічної шкоди, ризиком заподіяння екологічної шкоди тощо.

Підставою для виникнення страхових відносин є договір екологічного страхування, укладений між страховиком і страхувальником.

Страхова сума – це загальна грошова сума, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату страхового відшкодування при настанні страхового випадку.

Страхові внески виплачуються страхувальником страховику як плата за послуги на основі страхових тарифів, методики їх розрахунку та мінімальних розмірів страхових сум.

Страхове відшкодування – це виплата, яку здійснює страховик на користь страхувальника або третіх осіб у разі настання страхового випадку.

Види екологічного страхування:

1. добровільне;

2. обов’язкове – у випадках, визначених екологічним законодавством.

Екологічне страхування здійснюється спеціалізованими страховими компаніями різних форм власності.

41. Поняття відповідальності в екологічному праві. Види та зміст відповідальності за екологічні правопорушення.

Правова відповідальність за екологічні правопорушення – це застосування до фізичних та юридичних осіб, які їх вчинили, передбачених екологічним законодавством санкцій, виконання яких у необхідних випадках забезпечується силою державного примусу.

Екологічне правопорушення – це протиправне діяння або бездіяльність, що порушує встановлений екологічний правопорядок за вчинення якого законом передбачена правова відповідальність.

Функція правової відповідальності за екологічні правопорушення – це та роль і значення, які виконує правова відповідальність у системі екологічного права. Функціями правової відповідальності за екологічні правопорушення є:

1. забезпечувальна – забезпечує охорону і збереження належного стану довкілля, окремих його компонентів;

2. запобіжна (превентивна) – проявляється в запобіганні новим правопорушенням, їх профілактиці;

3. компенсаційна – спрямована на поновлення порушеного стану довкілля, відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням;

4. стимулююча – стимулює виконання і додержання вимог екологічного законодавства всіма громадянами та юридичними особами незалежно від форм власності під страхом покарання;

5. виховна – є засобом виховання людей, підвищення їх екологічної культури, формує у громадян впевненість у стабільності існуючого правопорядку, в захищеності їх екологічних прав та інтересів, свідоме ставлення до виконання вимог екологічного законодавства;

6. каральна – полягає в обмеженні прав і свобод правопорушника або покладенні на нього додаткових обов’язків, настанні інших негативних наслідків.

За порушення екологічного законодавства, згідно зі ст. 68 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, встановлюються:

1. Крисфнальна відповідальність – регулюється Кримінальним кодексом України

відповідальність – регулюється Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими законодавчими актами;

3. Цивільно-правова відповідальність – регулюється Цивільним кодексом України року, ст. 69 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” та іншими нормативними актами;

4. Дисциплінарна відповідальність – передбачена Кодексом законів про працю України

Дискусійним є питання про еколого-правову відповідальність як окремий вид відповідальності. Однак рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб) розв’язало цю дискусію, розтлумачивши, що юридичні особи не можуть притягуватися до адміністративної відповідальності і що види відповідальності не зводяться до карної, адміністративної, цивільної і дисциплінарної: в Україні існують також конституційна, фінансова, податкова та інші види відповідальності.

Застосування таких санкцій, як припинення екологічно небезпечної діяльності, припинення права використання природних ресурсів чи відкликання екологічного дозволу (ліцензії), яке раніше традиційно відносилося до адміністративної відповідальності, у світлі вищезазначеного рішення Конституційного Суду України належить розглядати як еколого-правову відповідальність.

42. Підстави та умови виникнення відповідальності за порушення вимог екологічного законодавства.

Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища несуть особи, винні у:

а) порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;

б) порушенні норм екологічної безпеки;

в) порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного висновку;

г) невиконанні вимог державної екологічної експертизи;

д) фінансуванні і впровадженні у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи;

е) порушенні екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів;

є) допущенні наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище;

ж) перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних ресурсів;

з) самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;

і) невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

ї) невиконанні розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчиненні опору їх представникам;

й) порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних радіоактивних речовин та відходів;

к) невиконанні вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

Незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення - конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в республіканський Автономної Республіки Крим і місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища.

Посадові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки за поданням державних органів охорони навколишнього природного середовища згідно з рішеннями їх управлінських органів позбавляються премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково.

43. Правова характеристика екологічних правопорушень та їх класифікація.

Підставою для застосування юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства є порушення, вчинені в галузі природокористування, відтворення природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища, тобто екологічні правопорушення.

Зміст екологічного правопорушення становлять дії або бездіяльність, які суперечать вимогам еколого-правових норм. Практично це винне, протиправне, екологічно небезпечне чи екологічно шкідливе діяння, яке зазіхає на встановлений порядок у сфері екологічної безпеки, природокористування, охорони навколишнього природного середовища.

Екологічне правопорушення характеризується в першу чергу такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека, екологічна протиправність.

Сутність екологічної спрямованості правопорушення полягає в тому, що поведінка конкретного правопорушника спрямована на негативну зміну стану навколишнього природного середовища, порушення відповідного правового режиму природних ресурсів.

Екологічна небезпека правопорушення в галузі екології включає не лише ймовірність, можливість порушення екологічних інтересів суспільства, але й підвищену небезпеку для існуючих екологічних зв'язків у самих екосистемах.

Залежно від того, в якій сфері вчинене екологічне правопорушення, можна розрізняти земельні, лісові, гірничі, атмосферо-повітряні та інші екологічні правопорушення.

Екологічним правопорушенням властиві й інші спільні ознаки: об'єкт, суб'єкт, вина правопорушника, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою суб'єкта та її наслідками. У ряді випадків обов'язковою ознакою є наявність завданих збитків.

Одним з основних елементів складу екологічного правопорушення є об'єкт протиправного посягання. Вирізняють загальний і спеціальний об'єкти. Загальний об'єкт екологічних правопорушень — це визначений і закріплений законом екологічний правопорядок. Його основу становить суспільне ставлення до екологічної безпеки, раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища. Будь-яке посягання на цей правопорядок є протиправним.

Загальний об'єкт екологічних правопорушень диференціюється на спеціальні об'єкти. Це обумовлено комплексним характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням природних ресурсів і охороною навколишнього природного середовища. Як спеціальні об'єкти екологічних правопорушень можна виокремити групи однорідних суспільних відносин, наприклад щодо охорони і раціонального використання землі, вод, надр, тваринного і рослинного світу, атмосферного повітря тощо.

Важливим елементом складу екологічних правопорушень є їх суб'єкти. Ними можуть бути як окремі громадяни і посадові особи, так і підприємства, установи і організації — юридичні особи. Правопорушниками в галузі екології можуть бути і державні органи управління чи органи місцевого самоврядування, які, наприклад, незаконно розпоряджаються природними ресурсами, порушують встановлений порядок передачі природних ресурсів у власність або надання їх у користування. Суб'єкти екологічних правопорушень — фізичні і юридичні особи — не обов'язково повинні бути власниками природних ресурсів чи природокористувачами або взагалі носіями екологічних прав. Екологічні правопорушення можливі, наприклад, з боку проектних організацій, які розробляють проекти розташування і будівництва об'єктів, містобудівну документацію тощо.

Перелік екологічних правопорушень досить широкий. В узагальненій формі екологічні правопорушення сформульовані і закріплені в ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також у галузевому поресурсовому законодавстві. Але цей перелік не вичерпує усієї різноманітності екологічних правопорушень, які трапляються на практиці або потенційно можливі.

Кожен вид екологічних правопорушень характеризується притаманними йому специфічними ознаками і властивостями. Так, з урахуванням суб'єктного складу можна виокремити три види екологічних правопорушень: 1) вчинені власниками природних ресурсів; 2) вчинені природокористувачами; 3) вчинені особами, які не є власниками природних ресурсів або природокористувачами.

Класифікувати екологічні правопорушення можна за об'єктом посягання на земельні, водні, гірничі, лісові та ін. Ця класифікація має практичну спрямованість і використовується, наприклад, для розробки збірників нормативних актів, характеристики напрямків правової охорони навколишнього середовища тощо.

У випадку ж виділення за об'єктом посягання групи однорідних екологічних правопорушень і конкретизації видів правової поведінки має місце подальша класифікація. Такий поділ, доповнений іншими ознаками, наприклад предметом посягання, дає змогу виокремити такі узагальнені екологічні правопорушення:

1) протиправне знищення і пошкодження природних ресурсів (наприклад, забруднення і засмічення вод, знищення або пошкодження лісу, лісових культур, пошкодження сільськогосподарських та інших земель);

2) погіршення об'єктів навколишнього природного середовища (наприклад, вибіркова розробка багатих родовищ корисних копалин, яка призводить до необгрунтованих втрат балансових запасів корисних копалин тощо);

3) порушення правил передачі у власність, надання в користування природних об'єктів, пов'язаних з можливим заподіянням шкоди довкіллю (наприклад, введення в експлуатацію підприємств та інших об'єктів без споруд, які запобігають забрудненню і засміченню вод);

4) бездіяльність, невиконання правил (скажімо, невиконання правил охорони надр);

5) використання природних ресурсів з корисливих мотивів (незаконне збирання дикорослих рослин тощо).

Можлива й інша класифікація екологічних правопорушень залежно від мети та критерію, який буде покладено в основу класифікації.

44. Особливості адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення.

Адміністративна відповідальність передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими законодавчими актами;

Сутність цього виду відповідальності полягає в застосуванні до порушників екологічного законодавства адміністративно-правових санкцій. Адміністративна відповідальність застосовується тільки до фізичних осіб. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб), аналогічні за змістом санкції, що застосовуються до юридичних осіб, не є адміністративною відповідальністю – вони розглядаються як еколого-правова відповідальність.

До адміністративних стягнень, відповідно до ст. 24 КУАП відносяться:

- попередження;

- штраф;

- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

- конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

- позбавлення спеціального права;

- виправні роботи;

- адміністративний арешт.

Справи про екологічні адміністративні провини розглядаються:

1. адміністративними комісіями при виконавчих органах місцевих рад;

2. виконавчими органами місцевих рад;

3. місцевими судами;

4. органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими уповноваженими державними органами (посадовими особами).

Спеціальними органами еколого-адміністративної юрисдикції є Державна екологічна інспекція Мінприроди, Держкомрибгосп України, Державний комітет водного господарства, Державна санітарно-епідеміологічна служба МОЗ України, Державний комітет промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду України тощо.

Склади екологічних провин містяться у розділі 7 КУАП „Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури”, зокрема:

· порушення правил використання земель – ст. 53 КУАП;

· порушення вимог щодо охорони надр – ст. 57 КУАП;

· порушення правил охорони водних ресурсів – ст. 59 КУАП;

· порушення правил використання об’єктів тваринного світу – ст. 85 КУАП;

· жорстоке поводження з тваринами – ст. 89 КУАП тощо.

КУАП не є єдиним нормативним актом, який визначає порядок притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності за екологічні провини і санкції, що до них застосовуються. Склади адміністративних провин і санкції за їх вчинення передбачені також у ст. 46 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, ст. 16-17 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”

45.Кримінальна відповідальність за порушення вимог екологічного законодавства.

Карна відповідальність за екологічні злочини передбачена Кримінальним кодексом України. Вона настає за вчинення екологічного злочину – суспільно небезпечного винного діяння / бездіяльності, що посягає на екологічний правопорядок.

У Кримінальному кодексі екологічні злочини виділені в окремий розділ 8 “злочини проти довкілля”. За екологічні злочини Кримінальний кодекс України передбачає такі санкції, як: штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі.

Прикладами складів екологічних злочинів є:

· самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво – ст. 1971 ККУ;

· порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом – ст. 213 ККУ;

· порушення правил екологічної безпеки – ст. 236 ККУ;

· невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення – ст. 237 ККУ;

· приховування чи перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення – ст. 238 ККУ;

· забруднення або псування земель – ст. 239 ККУ;

· порушення правил охорони надр – ст. 240 ККУ;

· забруднення атмосферного повітря – ст. 241 ККУ;

· порушення правил охорони вод – ст. 242 ККУ;

· забруднення моря – ст. 243 ККУ;

· порушення законодавства про континентальний шельф України – ст. 244 ККУ;

· знищення або пошкодження лісових масивів – ст. 245 ККУ;

· незаконна порубка лісу – ст. 246 ККУ;

· порушення законодавства про захист рослин – ст. 247 ККУ;

· незаконне полювання – ст. 248 ККУ;

· незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом – ст. 249 ККУ;

· проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів – ст. 250 ККУ;

· порушення ветеринарних правил – ст. 251 ККУ;

· умисне знищення або пошкодження територій

46. Правові форми еколого-правової відповідальності.

Існування еколого-правової відповідальності як окремого виду правової відповідальності було предметом тривалих дискусій у наукових колах. Проблему було розв’язано рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб), згідно з яким визнано, що юридичні особи не є суб’єктами адміністративної відповідальності, а значить санкції, що застосовуються до юридичних осіб згідно з нормами екологічного законодавства, можна вважати еколого-правовою відповідальністю.

Санкціями еколого-правової відповідальності є:

а) штрафи, пеня, що застосовуються до юридичних осіб згідно з актами екологічного законодавства – наприклад, згідно з Законами України „Про виключну (морську) економічну зону України” від 16 травня 1995 року, „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року (ст. 46), „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 року (ст. 16-17) тощо;

б) обмеження чи зупинення екологічно небезпечної діяльності в адміністративному порядку – пункт „ж” частини першої ст. 14, пункт „й” частини першої ст. 15, пункт „з” частини першої ст. 17, пункт „ж” частини першої ст. 20, ст. 57 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” тощо;

в) припинення екологічно небезпечної діяльності фізичних чи юридичних осіб в адміністративному порядку або за рішенням суду – частина третя ст. 50 Закону „Про охорону навколишнього природного середовища”;

г) відкликання екологічних дозволів, ліцензій, позбавлення права спеціального використання природних ресурсів в адміністративному порядку у разі порушення екологічного законодавства – наприклад, згідно з Водним кодексом України року (ст. 55-56), тощо.

Застосування санкцій еколого-правової відповідальності здійснюється урядом, Мінприроди, Державною санітарно-епідеміологічною службою, місцевими державними адміністраціями, місцевими радами, судом, органами, уповноваженими видавати відповідні екологічні дозволи та ліцензії.

47. Особливості цивільно-правової відповідальності за екологічні правопорушення.

Цивільно-правова відповідальність за екологічні делікти регулюється:

· ст. 69 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”

· Цивільним кодексом України

Сутність цивільно-правової відповідальності полягає у покладенні на правопорушника обов’язку відшкодувати майнову або моральну шкоду, заподіяну внаслідок порушення норм екологічного законодавства, понести інші негативні наслідки, визначені договором на розсуд сторін. Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і позадоговірну (деліктну). Договірна відповідальність передбачає застосування санкцій за порушення зобов’язань, що визначені сторонами у договорі (наприклад, на проведення екологічної експертизи чи екологічного аудиту). Але частіше за екологічні правопорушення настає позадоговірна відповідальність у вигляді зобов’язання, що виникає внаслідок заподіяння екологічної шкоди.

Екологічна шкода – погіршення якісного стану довкілля в цілому чи окремих природних ресурсів, а також шкода, заподіяна життю, здоров’ю, майну чи господарській діяльності людини внаслідок такого погіршення.

Способи обчислення екологічної шкоди:

1. таксовий спосіб – розмір екологічної шкоди визначається шляхом встановлення урядом чи іншими уповноваженими державними органами фіксованого розміру відповідальності (такс) за заподіяння екологічної шкоди залежно від її розміру, наприклад: 500 гривень за 1 кг сміття, що скидається у море (постанова Кабінету міністрів України від 3 липня 1995 року № 484), 250 гривень за одного вбитого голуба (наказ Мінприроди і Держкомлісгоспу від 18 липня 2007 року № 332/262);

2. розрахунковий спосіб – розмір екологічної шкоди визначається за спеціальними формулами, що містяться у методиках, які затверджуються державними органами, наприклад: Методика визначення розміру шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, у редакції наказу Мінприроди України від 4 квітня 2007 року № 149, Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України

3. витратний спосіб – за кількістю коштів, що потрібні для відновлення попереднього стану природного об’єкту.

Чинне законодавство передбачає судовий та позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди. Цей обов’язок може бути виконаний на підставі рішення суду (загальної юрисдикції або господарського чи адміністративного).

Позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди може здійснюватися добровільно, за допомогою страхування ризику заподіяння екологічної шкоди, а також в адміністративному порядку.

Модуль 2

1. Поняття надр та корисних копалин, їх класифікація за законодавством України.

Кодекс України про надра

Стаття 1. Поняття про надра

Надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння.

Стаття 5. Державний фонд надр та державний фонд родовищ корисних копалин

Державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Родовища корисних копалин - це нагромадження мінеральних речовин в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання є придатними для промислового використання.

Техногенні родовища корисних копалин - це місця, де накопичилися відходи видобутку, збагачення та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промислове значення. Такі родовища можуть виникнути також внаслідок втрат при зберіганні, транспортуванні та використанні продуктів переробки мінеральної сировини.

Усі родовища корисних копалин, у тому числі техногенні, з запасами, оціненими як промислові, становлять Державний фонд родовищ корисних копалин, а всі попередньо оцінені родовища корисних копалин - резерв цього фонду.

Державний фонд родовищ корисних копалин є частиною державного фонду надр.

Державний фонд родовищ корисних копалин та резерв цього фонду формується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.

Державний фонд надр формується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, разом з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці.

(Із доповненнями, внесеними згідно із  Законом України від 16.10.2012 р. N 5456-VI)

Стаття 6. Види корисних копалин

Корисні копалини за своїм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення. Віднесення корисних копалин до корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

(Із змінами, внесеними згідно із  Законом України від 16.10.2012 р.

2. Особливості загального та спеціального надрокористування.

Кодекс України Про надра

Стаття 16. Спеціальні дозволи на користування надрами



Спеціальні дозволи на користування надрами надаються переможцям аукціонів, крім випадків, визначених Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, або Радою міністрів Автономної Республіки Крим щодо розробки родовищ корисних копалин місцевого значення на території Автономної Республіки Крим. Порядок проведення аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами та порядок їх надання встановлюються Кабінетом Міністрів України.


Надання спеціальних дозволів на користування надрами, крім випадків користування надрами на умовах угод про розподіл продукції, укладених відповідно до Закону України "Про угоди про розподіл продукції", здійснюється після попереднього погодження з відповідною радою питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.


У разі виконання окремих видів робіт, пов'язаних з користуванням надрами, особами, не зазначеними у спеціальному дозволі, відповідальність за виконання умов, передбачених спеціальними дозволами, несе суб'єкт, що отримав спеціальний дозвіл.

Щодо окремих видів користування надрами чи окремих користувачів надр можуть встановлюватись певні обмеження, передбачені законодавством України.



Власник спеціального дозволу на користування надрами не може дарувати, продавати або в інший спосіб відчужувати права, надані йому спеціальним дозволом на користування надрами, іншій юридичній чи фізичній особі, в тому числі передавати їх до статутних капіталів створюваних за його участю суб'єктів господарювання, а також вноситись як вклад у спільну діяльність.

Порядок проведення та умови конкурсу на укладення угод про розподіл продукції визначаються Законом України "Про угоди про розподіл продукції". Спеціальний дозвіл на користування надрами на умовах розподілу продукції видається на підставі укладеної угоди про розподіл продукції і повинен містити усі види користування надрами та інші дані та відомості, передбачені цією угодою. Права користування надрами можуть бути передані третім особам одночасно з передачею прав та обов'язків за угодою про розподіл продукції та з обов'язковим переоформленням спеціального дозволу на користування надрами відповідно до вимог Закону України "Про угоди про розподіл продукції".

Переоформлення спеціальних дозволів на користування надрами, внесення до них змін, видача дублікатів, продовження терміну дії спеціальних дозволів на користування надрами, зупинення їх дії або анулювання, поновлення їх дії у разі зупинення здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр у встановленому законодавством порядку.

Надання спеціальних дозволів на користування надрами суб'єкту господарювання, який отримав цілісний майновий комплекс державного вугледобувного підприємства в оренду чи концесію, здійснюється шляхом переоформлення спеціальних дозволів на користування надрами, виданих вугледобувному підприємству державного сектору економіки, цілісний майновий комплекс якого  передано в оренду чи концесію, на ім'я суб'єкта господарювання, який отримав цілісний майновий комплекс такого вугледобувного підприємства в оренду чи концесію, на строк дії такого спеціального дозволу та без проведення конкурсу (аукціону).

Під час оренди чи концесії цілісного майнового комплексу державного вугледобувного підприємства на період отримання орендарем чи концесіонером спеціального дозволу на користування надрами та гірничого відводу орендар чи концесіонер здійснює видобуток вугілля та (або) лігніту (бурого вугілля) на об'єкті, переданому в оренду чи концесію, на підставі чинного спеціального дозволу на користування надрами та гірничого відводу державного вугледобувного підприємства, цілісний майновий комплекс якого передано в оренду чи концесію, але не більше 12 місяців з дня укладення договору оренди чи концесії.

Надання спеціальних дозволів на користування надрами суб'єкту господарювання, який приватизував державне вугледобувне підприємство відповідно до Закону України "Про особливості приватизації вугледобувних підприємств", здійснюється шляхом переоформлення спеціальних дозволів на користування надрами, наданих зазначеному вугледобувному підприємству, на ім'я суб'єкта господарювання, який його приватизував, на строк дії такого спеціального дозволу та без проведення аукціону.

3. Правові засади управління в галузі використання та охорони надр.

Шемшученко

14.3. Управління і контроль у сфері вивчення, охорони та використання надр

Управління в галузі вивчення, охорони та використання надр становить засновану на правових нормах діяльність відповідних органів Української держави з організації вивчення, раціонального використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб господарського комплексу, охорони надр в їх тісному взаємозв'язку з іншими природними об'єктами, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також охорони прав підприємств, організацій, установ і громадян у цій сфері.

Розрізняють державне управління в галузі використання і охорони надр, яке здійснюється державними органами і від імені держави, і внутрігосподарське управління, що здійснюється користувачами надр.

Відповідно до ст. 11 Кодексу України про надра державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Мінприроди України, Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства України.

Органи державного управління в галузі використання і охорони надр прийнято класифікувати на органи загального і спеціального державного управління. Органи загального державного управління в галузі використання і охорони надр - це уповноважені законодавчими актами органи державної виконавчої влади, на які поряд із загальними повноваженнями у сфері соціально-економічного розвитку держави покладені також функції щодо забезпечення вивчення, ефективного використання і охорони надр. Такими органами, зокрема, є: Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; Уряд Автономної Республіки Крим; обласні, районні та міські державні адміністрації. Органи спеціального державного управління відносинами надрокористування - спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади, що реалізують функції управління в галузі вивчення, використання і охорони надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, охорони прав надрокористувачів, охорони навколишнього природного середовища від забруднення, пов'язаного з надрокористуванням тощо.

Органи спеціальної компетенції, які здійснюють функції державного управління в галузі вивчення, використання і охорони надр, за характером своїх завдань і діяльності поділяються на два основні види: міжгалузеві і галузеві (відомчі).

Такими органами є, зокрема, органи надвідомчого управління і контролю в галузі екології - Мінприроди України, Мінохорони здоров'я України, Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, органи спеціалізованого поресурсового та галузевого управління, наприклад, Міністерство палива та енергетики України, Міністерство вугільної промисловості України тощо.

Мінприроди України є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр. Основними завданнями зазначеного органу є: забезпечення реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення і раціонального використання надр; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, організація геологічного, геофізичного, геохімічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного та еколого-геологічного вивчення надр, пошуку і розвідки корисних копалин на території України, у межах територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, раціонального використання надр; здійснення державного моніторингу геологічного середовища та мінерально-сировинної бази, проведення еколого-геологічних досліджень; здійснення державного контролю за геологічним вивченням надр, участь у здійсненні державного контролю та нагляду за охороною та використанням надр.

До спеціальних органів, які здійснюють регулювання гірничих відносин, належить також Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, який здійснює державне нормативне регулювання питань забезпечення промислової безпеки на території України, а також спеціальні дозвільні, наглядові і контрольні функції.

Деякі функції в галузі управління відносинами надрокористування в Україні покладено на відомства видобувних галузей промисловості (вугільної, нафто- та газовидобувноїтощо).

Основними функціями державного управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр є: планування використання і охорони надр; державна експертиза та оцінка запасів корисних копалин; державний облік та кадастр родовищ, запасів і проявів корисних копалин та державний баланс запасів корисних копалин;

правове регулювання розподілу та перерозподілу надр і корисних копалин; державний контроль і нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною надр; вирішення спорів з питань користування надрами.

Планування використання і охорони надр. Основою для планового використання надр та їх охорони є облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин, а також ділянок надр, наданих у користування, не пов'язане з видобуванням корисних копалин. Проекти планів використання і охорони надр складаються відомствами, які видобувають і переробляють мінеральну сировину, галуззю в цілому і по найважливіших басейнах і підприємствах - Мінприроди України з подальшим затвердженням Кабінетом Міністрів України.

Державна експертиза та оцінка запасів корисних копалин. 3 метою створення умов для раціонального комплексного використання надр, визначення плати за користування надрами, меж ділянок надр, наданих у користування, запаси розвіданих корисних копалин підлягають державній експертизі. Надання надр у користування для видобування корисних копалин дозволяється тільки після проведення державної експертизи їх запасів.

Висновок державної експертизи є підставою для постановки розвіданих корисних копалин на державний облік. Державна експертиза може проводитися на будь-якій стадії геологічного вивчення родовища за умови, що геологічні матеріали, які подаються на експертизу, дають змогу дати об'єктивну оцінку кількості та якості запасів корисних копалин.

Державний облік та державний кадастр родовищ, запасів і проявів корисних копалин та державний баланс запасів корисних копалин. Родовища, в тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку в Державному кадастрі родовищ і проявів корисних копалин та Державному балансі запасів корисних копалин.

Державний облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин здійснюється у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 1995 року.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничотехнічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-економічну оцінку, а також відомості про кожний прояв корисних копалин. Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин ведеться Мінприроди України.

Своєрідним продовженням Державного кадастру родовищ і проявів корисних копалин є Державний баланс запасів корисних копалин, який містить відомості про кількість, якість та ступінь вивчення запасів корисних копалин стосовно родовищ, які мають промислове значення. Відповідно до ст. 44 Кодексу України про надра Державний баланс запасів корисних копалин містить відомості про розміщення родовищ, які мають промислове значення, рівень промислового освоєння, а також відомості про видобуток, втрати і забезпеченість суспільного виробництва розвіданими запасами корисних копалин. Державний баланс запасів корисних копалин ведеться Мінприроди України.

Правове регулювання розподілу і перерозподілу надр і корисних копалин. Порядок розподілу і перерозподілу надр, який здійснюється при наданні і вилученні ділянок надр, залежить від цілей, для яких ці ділянки надаються, і, відповідно, від видів користування надрами. Наприклад, для геологічного вивчення надра надаються на підставі дозволів, які видаються спеціально уповноваженими на те державними органами в установленому порядку.

Користування надрами здійснюється на підставі гірничого відводу, ліцензії і угоди про розподіл продукції, якщо користувачем надр є інвестор. Угода про розподіл продукції укладається з переможцем конкурсу, який проводиться в порядку, визначеному Законом України «Про угоди про розподіл продукції».

Надра надаються в користування спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям і громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами, лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами здійснюється після попереднього погодження з відповідною Радою питання про надання земельної ділянки для потреб, передбачених гірничим законодавством, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.

Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу (ст. 19 Кодексу України про надра). Гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється.

Користування надрами здійснюється без надання гірничого відводу чи спеціального дозволу (ліцензії) у випадках, передбачених Кодексом України про надра. Так, згідно зі ст. 20 Кодексу для геологічного вивчення, в тому числі для дослідно-промислової розробки, родовищ корисних копалин загальнодержавного значення надра надаються в користування без надання гірничого відводу після одержання спеціального дозволу (ліцензії) на геологічне вивчення надр.

Для видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу надра надаються в користування без надання гірничого відводу на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються після попереднього погодження з органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр - Мінприроди України, Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду та Мінохорони здоров'я України на місцях.

Згідно зі ст. 23 Кодексу землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів та прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Порядок надання гірничих відводів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Надрокористувач, який одержав гірничий відвід, має виключне право здійснювати в його межах користування надрами згідно з наданою ліцензією. Ділянці надр, яка надається згідно з ліцензією для геологічного вивчення без суттєвого порушення цілісності надр (без проходки тяжких гірничих виробок і буріння свердловин для видобування корисних копалин або будівництва підземних споруд для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин), за рішенням органу управління Державним фондом надр або його територіального підрозділу надається статус геологічного відводу. У межах геологічного відводу можуть одночасно проводити роботи кілька користувачів надр. їх взаємовідносини визначаються при наданні надр в користування.

Для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих речовин, скидання стічних вод допускається надання надр у виняткових випадках при додержанні норм, правил та вимог, передбачених законодавством України. Надра для вказаних цілей надаються відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра за результатами спеціальних  досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення заінтересованих підприємств, установ і організацій.

Користування окремими ділянками надр може бути обмежено або заборонено з метою забезпечення національної безпеки і охорони навколишнього природного середовища.

Користування надрами на територіях населених пунктів, приміських зон, об'єктів промисловості, транспорту і зв'язку може бути частково або повністю заборонено у випадках, якщо таке використання може створити загрозу життю і здоров'ю людей, завдати шкоди господарським об'єктам або навколишньому середовищу.

Для видобування корисних копалин (з надр чи з поверхні), окрім гірничого відводу, як правило, необхідні відповідні ділянки земної поверхні для будівництва на них технічних і господарських будівель і споруд. Право на гірничий відвід само по собі не дає права на земельну ділянку, але є підставою для порушення клопотання про відведення (надання) земельної ділянки, порядок і умови якого регулюються Земельним кодексом України.

Гірничий відвід за клопотанням органів державного гірничого нагляду може бути вилучений у підприємств до повної виробки корисних копалин, якщо вони не виконують зобов'язань, передбачених актом про надання гірничого відводу.

Державний контроль і нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною. Державний контроль за раціональним використанням і охороною надр спрямований на забезпечення дотримання всіма надрокористувачами встановленого порядку користування надрами, законодавства, затверджених в установленому порядку стандартів, норм і правил у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр, правил ведення державного обліку і звітності. Він здійснюється органами державного геологічного контролю у тісній взаємодії з органами державного гірничого нагляду, природоохоронними та іншими контрольними органами.

Державний контроль за використанням та охороною надр у межах своєї компетенції здійснюють ради, органи державної виконавчої влади на місцях, Мінприроди України та його органи на місцях (ст. 61 Кодексу України про надра).

Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) здійснюється Мінприроди України та його органами на місцях.

Завданням державного нагляду за безпечним веденням робіт, пов'язаних з використанням надр,  є  забезпечення дотримання всіма надрокористувачами затверджених у встановленому порядку стандартів, норм, правил щодо безпечного ведення робіт, попередження та усунення їх шкідливого впливу на населення, навколишнє природне середовище, будівлі і споруди, а також щодо охорони надр.

Державний нагляд за безпечним веденням робіт, пов'язаних з користуванням надрами, покладається на органи державного гірничого нагляду, які здійснюють свою діяльність у взаємодії з органами державного геологічного контролю, природоохоронними та іншими контрольними органами, професійними спілками.

Державний нагляд за веденням робіт щодо геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється Державним комітетом України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду та його органами на місцях.

Крім того, здійснюється виробничий контроль за використанням і охороною надр підприємствами, установами і організаціями (надрокористувачами), які перебувають у віданні відповідних органів.

Правильність розробки родовищ корисних копалин контролюється маркшейдерською, геологічною та іншими службами. Але найбільш широким і всеохоплюючим наглядом за правильністю експлуатації надр і їх охороною, який включає нагляд за всіма видами користування надрами, є державний гірничий нагляд.

Розпорядження геологічною інформацією. Геологічна інформація - це зафіксовані дані геологічного, геофізичного, геохімічного, аерокосмічного, економічного змісту, що характеризують будову надр, наявні в них корисні копалини, умови розробки родовищ, інші якісні і кількісні параметри та особливості надр, і отримані за результатами геологорозвідувальних, геологоекономічних, науково-дослідних, експлуатаційних та інших робіт.

Порядок розпорядження (надання у користування і продаж) відкритою геологічною інформацією про надра, отриманою за результатами робіт з геологічного вивчення надр, експлуатації родовиш корисних копалин або використання надр з іншою метою здійснюється відповідно до Положення про порядок розпорядження зазначеною інформацією, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року¹. Порядок розпорядження геологічною інформацією з обмеженим доступом визначається чинним законодавством України, зокрема законодавством України про державну таємницю.

Вирішення спорів з питань надрокористування. Спори з питань користування надрами розглядаються органами державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони навколишнього природного середовища, радами, місцевими судами загальної компетенції, загальними адміністративними судами, господарським судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством України.

До компетенції рад віднесені спори з питань користування надрами, пов'язані з розробкою родовищ загальнопоширених корисних копалин (місцевого значення), торфу, прісних підземних вод.

До відання органів державного гірничого нагляду належить вирішення спорів між надрокористувачами з питань користування надрами у зв'язку з розробкою родовищ корисних копалин (крім родовищ загальнопоширених корисних копалин), з питань користування надрами з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин.

До відання органів державного геологічного контролю належить вирішення спорів між надрокористувачами з питань користування надрами з метою геологічного вивчення надр.

Розгляду місцевим судом загальної компетенції, адміністративним або господарським судом підлягають: фінансові, майнові та інші спори, пов'язані з користуванням надрами; оскарження рішень державних органів, які суперечать вимогам чинного гірничого законодавства, в тому числі про відмову в наданні ліцензії на право користування надрами або дострокове припинення права користування надрами; оскарження дій і рішень посадових осіб і органів, які суперечать вимогам чинного гірничого законодавства; оскарження стандартів, норм і правил щодо технології ведення робіт, пов'язаних з користуванням надрами, охороною надр і навколишнього природного середовища, які суперечать законодавству.

4. Особливості кримінальної відповідальності за порушення надрового законодавства України.

Шемшученко

Кримінальна відповідальність передбачена за такі діяння, які становлять суспільну небезпеку і порушують законодавство про використання і охорону надр. Цей вид відповідальності застосовується знач-но рідше порівняно з іншими видами відповідальності, оскільки в кримінальному законодавстві встановлено більш вузьке коло злочинних правопорушень у цій сфері.

Стаття 240 КК України передбачає кримінальну відповідальність за порушення встановлених правил охорони надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, а також за незаконне видобування корисних копалин, крім загальнопоширених. Цей злочин карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років.

Ті самі діяння, вчинені на територіях та об'єктах природно-за-повідного фонду або повторно, або якщо вони спричинили загибель людей, їх масове захворювання або інші тяжкі наслідки, караються обмеженням волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.

Кримінальна відповідальність встановлена за порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою на виробництві або будь-якому підприємстві особою, яка зобов'язана їх дотримувати (статті 272, 273 КК України). До таких робіт законодавець відніс також гірничі роботи. Гірничі роботи - це комплекс робіт з проведення, кріплення та підтримки гірничих виробок і виймання гірничих порід в умовах порушення природної рівноваги, можливості прояву небезпечних і шкідливих виробничих факторів (ст. 1 Гірничого закону України). Якщо порушення правил безпеки гірничих робіт створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого, винна особа карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. Якщо це правопорушення спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, винна особа карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до восьми років. Ця відповідальність стосується посадових осіб, в обов'язки яких входить контроль за дотриманням правил безпеки гірничих робіт і правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах, а також норм розробки надр з урахуванням найбільш повного і комплексного їх використання та економічної доцільності.

Встановлена також кримінальна відповідальність за порушення законодавства про континентальний шельф України. Зокрема, порушення законодавства про континентальний шельф України, що заподіяло істотну шкоду, а також невжиття особою, що відповідає за експлуатацію технологічних установок або інших джерел небезпеки в зоні безпеки, заходів для захисту живих організмів моря від дії шкідливих відходів або небезпечних випромінювань та енергії, якщо це створило небезпеку їх загибелі або загрожувало життю чи здоров'ю людей, караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з конфіскацією всіх знарядь, якими користувалася винувата особа для вчинення злочину, або без такої.

Дослідження, розвідування, розробка природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України, які проводяться іноземцями, якщо це не передбачено договором між Україною і заінтересованою іноземною державою, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України або спеціальним дозволом, виданим у встановленому законом порядку, караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, з конфіскацією обладнання (ст. 244 КК України).

5. Поняття вод та водних об’єктів, їх класифікація за законодавством України.

Шемшученко

13.1. Води як об'єкт правової охорони та використання

Вода — одна з найпоширеніших речовин у природі. На гідросферу припадає 71% загальної площі поверхні Землі. Як складова навколишнього природного середовища вода включає води суходолу (річок, озер, льодовиків, штучних водойм, боліт, підземних вод, ґрунтової вологи, снігового покрову), морів, океанів. Загальні запаси води на Землі становлять приблизно 1390 млн куб. км, із них близько 1340 млн куб. км (96,5%) припадає на води Світового океану. Обсяг підземних вод становить понад 23 400 тис. куб. км, у льодовиках міститься 24 064 тис. куб. км води, в озерах — 176 тис. куб. км, у болотах — 11,5 тис. куб. км, річках — 2,12 тис. куб. км. 3 усієї води менш як 2% становить прісна вода, доступними для використання є лише 0,3 відсотка.

Вода виконує важливі екологічну, культурно-оздоровчу, економічну функції.

Екологічна функція виявляється в забезпеченні життєдіяльності людини, існування та розвитку рослинного і тваринного світу. Вода входить до складу клітин людини (близько 65% маси тіла дорослої людини становить вода), тварин і рослин.

Культурно-оздоровча функція води має прояв у використанні водних об'єктів як місця і засобу відпочинку, туризму, рибальства, санаторно-курортного лікування, організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Економічна функція води виявляється в її здатності бути ресурсом для промислового виробництва та іншого господарського викорис тання. Одним із найбільших споживачів води є сільське господарство. Так, на вирощування однієї тонни цукрових буряків витрачається 130—160 кубометрів води, однієї тонни пшениці — 800—1200, однієї тонни бавовни-сирцю — 4000-5000, однієї тонни рису — 5000—7000 кубометрів. Багато води споживають промисловість, енергетика, комунальне господарство.

Зростання матеріального виробництва, чисельності населених пунктів призводить до збільшення обсягів споживання водних ресурсів, забруднення і виснаження вод. Особливо це відчувається в Україні, де немає великих запасів власних прісних вод, а територіальний розподіл водних ресурсів не збігається з розміщенням водоємких галузей господарського комплексу. Окрім того, високий рівень господарського освоєння території в Україні (природні землі становлять лише близько 35% площі країни) призводить до порушення рівноваги в природі, умов формування стоку, погіршення якості води. Велику шкоду населеним пунктам і сільськогосподарським угіддям та іншим господарським об'єктам заподіюють повені, підтоплення, водна ерозія, руйнування берегів водосховищ тощо. Особливо руйнівними є паводки в басейнах річок Тиси, Прута, Дністра, Західного Бугу, Прип'яті, Сіверського Донця, а також річок Одеської області вздовж Дунаю.

На вирішення екологічних проблем, пов'язаних із станом водних об'єктів, забезпечення раціонального використання вод, їх охорону від забруднення, засмічення та вичерпання спрямоване водне законодавство України.

6. Поняття та види права водокористування.

Право водокористування являє собою право конкретного суб'єкта користуватися, володіти, а в певних випадках і розпоряджатися наданим йому у визначеному порядку відповідним водним об'єктом у межах, передбачених водним законодавством. Отже, кожен водокористувач повинен здійснювати свої права і обов'язки в межах, встановлених правовими приписами. Держава як власник водних ресурсів зацікавлена в раціональному використанні всіх водних об'єктів, розташованих на території України. Правове регулювання водокористування обумовлено об'єктивними екологічними факторами.

Первинне та вторинне водокористування є також видами права водокористування. Первинне водокористування здійснюється водокористувачами, які мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинне ж водокористування здійснюється водокористувачами, які не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними.

Серед видів користування водами слід виокремити платні та безплатні. Безплатними видами є загальне водокористування (ст. 47 ВК України), користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту (ст. 53 ВК України). Платним є передусім спеціальне водокористування.

Водний Кодекс України

Стаття 46. Види водокористування

Водокористування може бути двох видів - загальне та спеціальне.

Стаття 47. Право загального водокористування

Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.



З метою охорони життя і здоров'я громадян, охорони навколишнього природного середовища та з інших передбачених законодавством підстав районні і міські ради за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища та інших державних органів встановлюють місця, де забороняється купання, плавання на човнах, забір води для питних або побутових потреб, водопій тварин, а також за певних підстав визначають інші умови, що обмежують загальне водокористування на водних об'єктах, розташованих на їх території.


Місцеві ради зобов'язані повідомляти населення про встановлені ними правила, що обмежують загальне водокористування.


На водних об'єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об'єкт в оренду.


Водокористувач, який узяв водний об'єкт у користування на умовах оренди, зобов'язаний доводити до відома населення умови водокористування, а також про заборону загального водокористування на водному об'єкті, наданому в оренду. 


Якщо водокористувачем або відповідною радою не встановлено таких умов, загальне водокористування визнається дозволеним без обмежень.

Стаття 48. Спеціальне водокористування


Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. 

Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.


Не належать до спеціального водокористування:!!!

1. пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних);

2. подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони;

3. усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення);

4. використання підземних вод для вилучення корисних компонентів;

5. вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин;

6. виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт;

7. видобування корисних копалин і водних рослин;

8. прокладання трубопроводів і кабелів;

9. проведення бурових, геологорозвідувальних робіт;

10. інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.

7. Особливості управління в сфері використання, відтворення та охорони вод.

Стаття 13. Органи, що здійснюють державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державнихцільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.


Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, районні, обласні ради, органи виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.


Органами виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони і раціонального використання вод та відтворення водних ресурсів, та інші органи відповідно до законодавства.

Управлінська діяльність зазначених органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується в межах певних функцій, основними з яких є:

—розробка і реалізація державних, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів (розробляються з метою здійснення цілеспрямованої та ефективної діяльності щодо задоволення потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціонального використання та охорони вод, запобігання їх шкідливій дії. Зазначені програми розробляються на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів тощо);

—здійснення державного обліку вод, ведення водного кадастру (державний облік вод має своїм завданням встановлення відомостей про кількість і якість вод, а також даних про водокористування; водний кадастр містить систематизований звід відомостей про: поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море; обсяги, режим, якість і використання вод (водних об'єктів); водокористувачів (крім вторинних);

—здійснення моніторингу вод (метою його є забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галузі використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів);

—видача дозволів на здійснення спеціального водокористування (має на меті визначення екологічно допустимих меж водокористування на певних водних об'єктах, запобігання безконтрольному, необґрунтованому використанню вод в процесі виробничої та іншої господарської діяльності. Дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів — це офіційний документ, що засвідчує право фізичних та юридичних осіб на забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод);

—нормування водокористування (здійснюється з метою визначення критеріїв оцінки екологічно допустимого впливу на водні об'єкти виробничої та іншої господарської діяльності та встановлення обсягів водокористування з урахуванням наявного потенціалу водних ресурсів на відповідних територіях. Система нормативів у цій сфері складається з: нормативів екологічної безпеки водокористування; екологічних нормативів якості води водних об'єктів, які містять науково обґрунтовані значення концентрацій забруднюючих речовин та показників якості води (загальнофізичні, біологічні, хімічні, радіаційні); нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин, що встановлюються з метою поетапного досягнення екологічного нормативу якості води водних об'єктів; галузевих технологічних нормативів утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти (нормативи гранично допустимих концентрацій речовин у стічних водах, що утворюються в процесі виробництва одного виду продукції при використанні тієї самої сировини), які встановлюються для оцінки екологічної безпеки виробництва; технологічні нормативи використання води);

—здійснення державного контролю за використанням і охороною вод (має своїм завданням забезпечення додержання всіма юридичними і фізичними особами вимог водного законодавства, зокрема, щодо норм і правил у сфері використання та охорони поверхневих вод, підземних вод та джерел, внутрішніх морських вод та територіального моря, режиму водоохоронних зон, ведення державного обліку у цій сфері тощо. Він здійснюється Кабінетом Міністрів України, державними органами охорони навколишнього природного середовища, державними органами водного господарства, іншими спеціально уповноваженими державними органами відповідно до законодавства).

8. Особливості адміністративної відповідальності за порушення вимог водного законодавства.

Шемшученко

Кодекс про адміністративні правопорушення України передбачає адміністративну відповідальність у вигляді накладання штрафу на посадових осіб та громадян за такі порушення водного законодавства:

а) порушення права державної власності на води (ст. 48);

б) порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59);

в) порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59^і);

г) порушення правил водокористування (ст. 60);

д) пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації (ст. 61);

е) невиконання капітаном або іншими особами командного складу судна чи іншого плавучого засобу передбачених чинним законодавством обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, чи сумішами, які містять такі речовини понад установлені норми, внесення зазначеними особами до суднових документів неправильних записів про ці операції або незаконне відмовлення пред'явити такі документи відповідним посадовим особам (ст. 62).

Адміністративні штрафи накладаються відповідно до виду правопорушення посадовими особами державних органів екології та природних ресурсів, водного господарства, охорони здоров'я.

9. Право власності та користування об’єктами рослинного світу.

Рослинний світ - сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території;

Стаття 8. Форми використання природних рослинних ресурсів

Використання природних рослинних ресурсів здійснюється в порядку загального або спеціального використання.

Стаття 9. Загальне використання природних рослинних ресурсів

У порядку загального використання природних рослинних ресурсів громадяни можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, культурно-освітніх та виховних цілях.

Загальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється громадянами з додержанням правил, що затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, без надання їм відповідних дозволів.

Збирання у порядку загального використання дикорослих рослин, віднесених до переліку наркотиковмісних рослин, їх плодів, насіння, післяжнивних залишків, відходів сировини тощо, забороняється.

Торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, плоди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів, забороняється.

Загальне використання природних рослинних ресурсів у разі їх виснаження, різкого зменшення популяційної та ценотичної різноманітності тощо може бути обмежене Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції.

Стаття 10. Спеціальне використання природних рослинних ресурсів

Спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється за дозволом юридичними або фізичними особами для задоволення їх виробничих та наукових потреб, а також з метою отримання прибутку від реалізації цих ресурсів або продуктів їх переробки.

За умови додержання вимог законодавства можуть здійснюватися такі види спеціального використання природних рослинних ресурсів:

1. збирання лікарських рослин;

2. заготівля деревини під час рубок головного користування;

3. заготівля живиці;

4. заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;

5. збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;

6. заготівля сіна;

7. випасання худоби.

Законодавством України можуть передбачатися й інші види спеціального використання природних рослинних ресурсів.

Спеціальне використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення здійснюється за дозволом, що видається в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Спеціальне використання природних рослинних ресурсів місцевого значення здійснюється за дозволом, що видається в порядку, який визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Заготівля деревини під час рубок головного користування, живиці на земельних ділянках лісового фонду здійснюється в порядку, що встановлюється Лісовим кодексом України. Інші види спеціального використання рослинних ресурсів на земельних ділянках лісового фонду здійснюються в порядку, що встановлюється цим Законом, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Реалізація лікарської та технічної сировини дикорослих рослин юридичними або фізичними особами, які не мають дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів, забороняється.

Не потребують дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів:

власники земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, крім тих, що занесені до Червоної книги України та Зеленої книги України;

користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок, які їм надано для цільового призначення (ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, колективного садівництва, городництва, сінокосіння, випасання худоби), за винятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких занесені до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України.

Форма дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Видача дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється у межах лімітів їх використання.

10. Поняття та види рослинного світу як об’єкта правової охорони і використання. Рослинний світ як об'єкт правової охорони та використання

Рослинний світ, як зазначено в ст. 3 Закону України від 9 квітня 1999 року «Про рослинний світ» являє собою сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території.

Вперше в юридичній літературі наукове визначення поняття «рослинний світ» було сформульовано в дисертаційному дослідженні А. Б. Іскоян «Проблеми вдосконалення правового регулювання охорони і використання рослинного світу (диких рослин поза лісами)». Рослинний світ визначався як «сукупність диких рослин (наземних і водних), що зростають у стані природної волі на території Радянського Союзу, а також в межах континентального шельфу СРСР». Але в подальшому, це поняття не знайшло свого розвитку і в законодавстві колишнього СРСР не було закріплено.

Рослини як складова та найбільш вагома частина рослинного світу налічують близько 350 тис. видів. До середини XX століття всі рослини традиційно ділилися на нижчі рослини (бактерії, водорості, гриби та лишайники) та вищі рослини (мохові, хвощові, папоротникові, голонасінні і квіткові або покритонасінні).

Зараз бактерії та гриби виокремлюють у самостійну групу, у зв'язку з цим штучна група — нижчі рослини — зберегла переважно історичний інтерес. У сучасному розумінні царство рослин поділяється на три групи: червоні водорості; справжні (достеменні) водорості; зв'язкові або вищі рослини. Зазначені групи охоплюють всю різноманітність рослинного світу, який з біологічної точки зору можливо класифікувати на: деревинний, трав'янистий, чагарниковий та водний.

До основних видів природного рослинного світу з позиції його правового регулювання слід віднести: природні лісові ресурси; природну рослинність, що не належить до лісових ресурсів; рослинність сільськогосподарського призначення.

Найбільш повно з усіх названих видів урегульовані відносини, що виникають у процесі використання, відтворення та охорони лісових ресурсів. І це є цілком виправданим, оскільки велике соціальне значення цього виду рослинного світу.

Що стосується природної рослинності, яка не належить до лісових ресурсів, то її правова основа протягом багатьох років була відсутня. Саме ця прогалина в регулюванні правовідносин у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу була заповнена Законом України від 9 квітня 1999 року «Про рослинний світ». Тепер з впевненістю можна стверджувати, що стосовно зазначеної групи екологічних відносин створена належна правова основа, хоча й не з усіх питань вона є оптимальною.

Що стосується суспільних відносин, які виникають у сфері охорони, використання та відтворення рослин і багаторічних насаджень сільськогосподарського призначення, то відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про рослинний світ» вони регулюються відповідним законодавством України. Таким чином, ця група суспільних відносин не підпадає під дію правових норм цього закону.

Безпосередніми об'єктами рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для потреб, є природні рослинні ресурси. За своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекреаційною цінністю та іншими ознаками вони поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення.

До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать: а) об'єкти рослинного світу у межах: внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України; поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), що розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а також їх приток усіх порядків; природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного зазначення; б) лісові ресурси державного зазначення; в) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України; г) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України. Крім того, до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення законодавством України можуть бути віднесені й інші об'єкти рослинного світу.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення належать дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, які не віднесені законодавством України до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення.

Таким чином, об'єктами рослинного світу є різноманітна сукупність усіх видів дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин біологічного походження, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів і їх угруповань.

Складовою частиною таких об'єктів, як це зазначено в Законі України «Про рослинний світ», є лісові ресурси державного значення, що є цілком обґрунтованим. Ще в 1985 році А. Б. Іскоян у своєму дисертаційному дослідженні писала: «Законодавець вважає, що поняття «ліс» охоплюється поняттям «рослинний світ». Правової охорони і регулювання використання потребує не лише ліс, якому приділялася значна увага в попередні роки, але й весь рослинний світ як елемент навколишнього природного середовища».

У зв'язку з наведеним слід звернутися до питання про співвідношення лісової та нелісової рослинності як близьких за своєю зовнішньо-біологічною формою вираження для сприйняття людиною. Це питання протягом багатьох років було предметом уваги як законодавця, так і вчених різних галузей науки. Так, автор «Вчення про ліс» професор Г. Ф. Морозов писав: «Будь-яка алея чи дорога, обсаджена по узбіччю деревами, може тягнутися сотні кілометрів, так що насаджені уздовж неї дерева можуть становити велику кількість окремих деревних рослин без того, щоб із них був сформований ліс. Існують і такі штучні, а також природні форми ландшафту, в яких дерева розкинуті в одиночному стоянні на значній площі землі і, незважаючи на свою велику кількість, лісом все ж не можуть вважатися».

На думку Г. М. Полянської, критерієм розмежування лісової та нелісової рослинності слід вважати різний характер використання лісів та спосіб ведення господарства, які безпосередньо визначаються природними властивостями лісів та нелісової рослинності. Якщо ліси виконують функцію, необхідну для отримання лісової продукції, а також слугують як забезпечення водоохоронних та захисних кліматологічних факторів, то нелісова рослинність забезпечує інші потреби людини.

Вперше на теренах СРСР про нелісову рослинність згадується в декреті ВЦВК від 27 травня 1918 року «Про ліси», де була передбачена можливість вилучення зі складу лісів чагарникової та деревинної рослинності місцевого сільськогосподарського призначення, що знаходилася на земельних ділянках селян.

Основи лісового законодавства Союзу РСР та союзних республік, що були прийняті 17 червня 1977 року, не залишили поза увагою питання співвідношення лісової та нелісової рослинності. Відповідно до ст. 5 зазначеного нормативно-правового акта до державного лісового фонду не належали: дерева і групи дерев, а також інша деревинно-чагарникова рослинність на землях сільськогосподарського призначення; захисні насадження в смугах відводу залізничних, автомобільних доріг та каналів; дерева та групи дерев, а також зелені насадження в містах та інших населених пунктах, на землях поза міськими лісами; дерева на садових ділянках.

Лісовий кодекс УРСР, який було затверджено 13 грудня 1979 року, повністю відтворив положення Основ лісового законодавства в цій частині.

Лісовий кодекс України, затверджений Верховною Радою України 21 січня 1994 року, теж вирізнив з лісового фонду окремі рослинні насадження, які не належали до лісів а саме: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, дачних і садових ділянках.

Таким чином, лісове законодавство на відповідних етапах свого розвитку (за відсутності законодавства про рослинний світ) по-різному співвідносило лісову і нелісову рослинність. Це можна пояснити таким чином: відсутністю у лісовому законодавстві (аж до прийняття Лісового кодексу України від 21 січня 1994 року) поняття «ліс»; недостатньою науковою розробкою зазначеного питання в юридичній літературі.

Визначення Лісовим кодексом України терміна «ліс» (ст. 3 Лісового кодексу України, далі ЛК України) та прийняття Закону України «Про рослинний світ» є важливим підґрунтям для остаточного вирішення питання про співвідношення лісової і нелісової рослинності як об'єктів рослинного світу України, що підлягають охороні та використанню.

Законом України «Про рослинний світ» передбачена необхідність збереження природної просторової, видової, популяційної та ценотичної різноманітності об'єктів рослинного світу; збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань; науково обгрунтованого, невиснажливого використання природних рослинних ресурсів; здійснення заходів щодо запобігання негативного впливу господарської діяльності на рослинний світ; охорони об'єктів рослинного світу від пожеж, захист від шкідників і хвороб; здійснення заходів щодо відтворення об'єктів рослинного світу; регулювання поширення та чисельності дикорослих рослин і використання їх запасів з урахуванням інтересів охорони здоров'я населення.

11. Організація ведення Червоної та Зеленої книг України у системі функцій управління в галузі екології.

Червона книга Червона книга України – це основний державний документ, який узагальнює відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення та заходи щодо їх збереження і відтворення на науково обґрунтованих засадах. Об’єктами Червоної книги України є тварини і рослини на всіх стадіях розвитку, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, види яких є рідкісними і перебувають під загрозою зникнення, а також гнізда, частини та інші продукти цих тварин і рослин. Стаття 10 законопроекту містить перелік заходів з охорони та відтворення тварин і рослин, види яких занесені до Червоної книги України. Червона книга України про кожний із видів тварин і рослин містить такі відомості:· категорія; · поширення; · основні місця знаходження; · чисельність у природі; · відомості про розмноження або розведення в штучних умовах; · заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони; · джерела інформації; · картосхеми поширення на території України; · фотографії (малюнки); Занесені до Червоної книги України види тварин і рослин поділяються на такі категорії:· зниклі; · зникаючі; · вразливі; · рідкісні; · невизначені; · недостатньо відомі; · відновлені. Ведення Червоної книги України покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Ведення Червоної книги України фінансується за рахунок Державного бюджету України. Розділ VI законопроекту встановлює відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони, використання та відтворення тварин і рослин, види яких занесені до Червоної книги України. Охорона та відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечуються органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, які є суб'єктами використання тваринного і рослинного світу, та громадянами відповідно до закону. Охорона об'єктів Червоної книги України забезпечується шляхом: установлення особливого правового статусу рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, заборони або обмеження їх використання; урахування вимог щодо їх охорони під час розроблення нормативно-правових актів; систематичної роботи з виявлення місць їх перебування (зростання), проведення постійного спостереження (моніторингу) за станом їх популяцій; пріоритетного створення заповідників, інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також екологічної мережі на територіях, де перебувають (зростають) об'єкти Червоної книги України, та на шляхах міграції рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного світу; створення центрів та "банків" для збереження генофонду зазначених об'єктів; розведення їх у спеціально створених умовах (зоологічних парках, розплідниках, ботанічних садах, дендрологічних парках тощо); урахування спеціальних вимог щодо охорони об'єктів Червоної книги України під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-планувальної документації, проведення екологічної експертизи. Відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечується шляхом: сприяння природному відновленню популяцій рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, інтродукції та реінтродукції таких видів у природні умови, де вони перебували (зростали); утримання і розведення у штучно створених умовах. Охорона та відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечуються також шляхом: здійснення необхідних наукових досліджень з метою розроблення наукових засад їх охорони та відтворення; установлення підвищеної адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження об'єктів Червоної книги України, заподіяння шкоди середовищу їх перебування (зростання); проведення освітньої та виховної роботи серед населення; здійснення інших заходів відповідно до законодавства. Перебування (зростання) на певній території рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, є підставою для оголошення її об'єктом природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення. Для забезпечення вирішення транскордонних та інших проблем охорони і відтворення об'єктів Червоної книги України здійснюється міжнародне співробітництво в цій сфері шляхом укладання і виконання відповідних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів, організації біосферних заповідників, створення на територіях, суміжних з іншими державами, міждержавних заповідників, національних парків, заказників та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду, проведення спільних наукових досліджень, обміну їх результатами. Види тваринного і рослинного світу, занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів і Європейського Червоного списку, які перебувають (зростають) у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, можуть заноситися до Червоної книги України або їм може надаватися інший особливий статус відповідно до законодавства. Зелена книга Зелена книга України є офіційним державним документом, в якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні. Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій рідкісних видів рослин та умов місцезростання. Ідея створення Зеленої книги започаткована в Україні й відображена в монографії "Зеленая книга Украинской ССР: Редкие, исчезающие и типичные, нуждающиеся в охране раститетльные сообщества"/Под общ. ред. Шеляга-Сосонко Ю.Р. – К.: Наук. думка, 1987. Це видання було присвячене опису сучасного стану рідкісних рослинних угруповань та заходам щодо їх збереження і науково-обгрунтованого відтворення. Основні положення ведення Зеленої книги Українибазуються на принципах:· централізованого управління; · координації дій; · пріоритетності наукової ініціативи; · обов’язкового інформування громадськості; · необхідності обліку, кадастру та моніторингу рідкісних рослинних угруповань; · зацікавленості та відповідальності землекористувачів; · відповідності міжнародним вимогам. Ідеологія Зеленої книги України знайшла своє втілення у цілому ряді прийнятих законодавчих та нормативних документів, зокрема: "Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні (Заповідники)" (22 вересня 1994 р.), "Положенні про Зелену книгу України" (19 лютого 1997 р.; 29 серпня 2002 р.), "Національній доповіді України про збереження біологічного різноманіття" (1997), "Концепції збереження біологічного різноманіття України" (12 травня 1997 р.), "Про затвердження Положення про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення" (8 лютого 1999 р.), "Про рослинний світ" (9 квітня 1999 р.), "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" (21 вересні 2000 р.). Функції ведення Зеленої книги України, формування та забезпечення діяльності відповідної міжвідомчої комісії покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України

12. Відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ.

17.5. Юридична відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ

Юридична відповідальність в галузі охорони та використання рослинного світу становить собою примусове (каральне) забезпечення правовими засобами виконання спеціальних вимог законодавства про рослинний світ або застосування до винних осіб компенсаційних заходів.

Під порушенням законодавства про рослинний світ слід розуміти протиправну дію або бездію, яка завдає шкоди об'єктам рослинного світу чи не завдає такої шкоди, але спрямована проти встановленого порядку використання об'єктів рослинного світу і передбачає юридичну відповідальність винної в цьому особи.

Порушення законодавства про рослинний світ відповідно до ст. 40 Закону України «Про рослинний світ» тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Відповідальність несуть особи, винні у: самовільному спеціальному використанні природних рослинних ресурсів; порушенні правил загального використання природних рослинних ресурсів; протиправному знищенні або пошкодженні об'єктів рослинного світу; порушенні вимог охорони умов місцезростання об'єктів рослинного світу; порушенні вимог щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуатації споруд та об'єктів, застосування технологій, які негативно впливають на стан об'єктів рослинного світу; перевищенні лімітів використання природних рослинних ресурсів; самовільному проведенні інтродукції та акліматизації дикорослих видів рослин; реалізації лікарської та технічної сировини дикорослих рослин, зібраної без дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів; закупівлі лікарської та технічної сировини дикорослих рослин у юридичних або фізичних осіб, які не мають дозволу на їх спеціальне використання; порушенні правил вивезення за межі України і ввезення на її територію об'єктів рослинного світу; невнесенні збору за використання природних рослинних ресурсів у встановлені строки. Законодавством може бути встановлена відповідальність і за інші види порушень у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу.

Цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ, об'єкти якого знаходяться в межах населених пунктів, встановлена постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів», якою затверджені відповідні такси.

Під таксами слід розуміти встановлені державними органами розміри збитків, завданих природним рослинним ресурсам.

Зокрема, постановою передбачені такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної внаслідок знищення або пошкодження дерев і чагарників; знищення або пошкодження газонів і квітників; використання не за призначенням парків, скверів, гідропарків, інших озеленених та земельних ділянок, відведених для їх створення, а також за самовільний проїзд та заїзд на них транспортних засобів, засмічення водойм на їх територіях.

Відшкодування збитків, заподіяних природним рослинним ресурсам за межами населених пунктів, регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству». Відповідно до п. 2 постанови такси для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями та громадянами, застосовуються також для обчислення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи незаконною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках, що не належать до лісового фонду.

Важливим є питання про розмір збитків, що стягуються із суб'єктів, винних у порушенні законодавства про рослинний світ. Екологічним законодавством передбачено, що шкода, заподіяна порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає відшкодуванню у повному обсязі. Слід мати на увазі, що цей обсяг визначається затвердженими таксами, про які вже йшлося. У деяких випадках, прямо передбачених законодавством, при обчисленні розміру збитків згідно із встановленими таксами застосовується кратність, тобто збитки стягуються у підвищеному розмірі. Наприклад, розмір шкоди, заподіяної внаслідок знищення  або пошкодження до ступеня припинення росту таких дерев і чагарників декоративних і цінних порід: смереки (ялини) колючої, ялиці, псевдотсуги, модрини, туї, сосни Веймутова, ельдарської, піпундської і румелійської, дерев і чагарників родини кипарисових, гінкгу дволопатевого, кедрів всіх видів, секвої вічнозеленої, метасеквої, береки, катальпи, самшиту, платана, дуба австрійського пухнастого, лавра, іудиного дерева, лавровишні, липи американської і повстистої, магнолії, бархату амурського, горіхоплідних, софори, фотинії, прищеплених видів і форм деревних і чагарникових рослин, обчислюється за першою таксою, збільшеною вдвічі. Розмір шкоди, заподіяної внаслідок знищення або пошкодження до ступеня припинення росту чи пошкодження до ступеня неприпинення росту хвойних та вічнозелених рослин у грудні - січні, обчислюється за першою таксою, збільшеною у чотири рази.

Ще одну групу порушень законодавства про рослинний світ, за які передбачена цивільно-правова відповідальність, становлять порушення права державної власності на рослинний світ. Будь-які угоди, що порушують це право, є недійсними з моменту їх укладення.

До таких незаконних угод слід віднести: купівлю-продаж природних рослинних ресурсів; переуступку права спеціального використання рослинного світу; дарування рослинного світу; заповіт природних рослинних ресурсів та деякі інші. Здійснення таких угод тягне за собою визначення їх недійсними згідно з положенням Цивільного кодексу України.

До адміністративної відповідальності можуть бути притягнені громадяни або посадові особи у випадках, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Законодавством встановлено особливий порядок засвідчення факту здійснення адміністративного правопорушення - це наявність протоколу про здійснення адміністративного проступку.

Адміністративна відповідальність передбачена за такі порушення законодавства про рослинний світ: самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 77^і); виготовлення та збут заборонених знарядь добування об'єктів рослинного світу, а також збут незаконно добутої продукції (ст. 85^і); незаконне вивезення з України або ввезення на її територію об'єктів рослинного світу, в тому числі ботанічних колекцій (ст. 88); порушення порядку придбання чи збуту об'єктів рослинного світу (ст. 88^і); порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку ботанічних колекцій та торгівля ними (ст. 88²); порушення вимог щодо охорони видів рослин, знесених до Червоної книги України (ст. 90); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів (в тому числі і природних рослинних ресурсів) (ст. 91² КпАП України). Крім того, Кодексом про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про захист рослин (ст. 83^і). Зокрема, в цій статті передбачена відповідальність за екологічно не обґрунтоване здійснення захисту рослин; неповідомлення (приховування) або надання неправдивої інформації про загрозу деревним насадженням, іншій рослинності відкритого та закритого ґрунту, а також продукції рослинного походження від шкідливих організмів; завезення на територію України та реалізація засобів захисту рослин, а також речовин і сировини для їх виготовлення, що не пройшли державних випробувань і реєстрації; ухилення від пред'явлення або непред'явлення засобів захисту для проведення їх огляду або дослідження; недодержання вимог нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що призвело до пошкодження чи погіршення стану рослин та якості продукції рослинного походження, а також забруднення довкілля.

Кримінальна відповідальність передбачена за знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245), незаконну порубку лісу (ст. 246), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК України).

Знищення або пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо населених пунктів, вздовж залізниць або інших таких насаджень вогнем чи іншим загальнонебезпечним способом - караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель людей, масову загибель тварин або інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Незаконна порубка дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що заподіяло істотну шкоду а також вчинення таких дій у заповідниках або на територіях та об'єктах природно-за-повідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах - карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого.

Порушення правил, установлених для боротьби зі шкідниками і хворобами рослин, та інших вимог законодавства про захист рослин, що спричинило тяжкі наслідки, - карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років.

Дисциплінарна відповідальність є одним із засобів впливу на осіб, для яких дії з охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення природних рослинних ресурсів є посадовим обов'язком. Види дисциплінарних стягнень за відповідні порушення передбачені Кодексом законів про працю України.

13. Особливості права власності на ліси.

Зміст права власності на ліси є сукупність трьох головних правомочностей щодо них: права володіння, права користування і права розпорядження. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом. Право приватної власності на ліси громадян та юридичних осіб України виникає з моменту одержання ними документів, що

посвідчують право власності на земельну ділянку, та їх державної реєстрації. Право приватної власності на ліси припиняється в разі припинення права власності на земельну лісову ділянку у випадках і в порядку, встановлених законом. Припинення права власності на ліси в разі добровільної відмови власника від права власності на земельну лісову ділянку на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу в установленому законом порядку.

14. Поняття та види прав лісокористування.

Об'єктивне право лісокористування — це сукупність правових норм, що регулюють порядок та умови раціонального користування і відтворення лісів, підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин у зазначеній галузі. Суб'єктивне право лісокористування слід розуміти як установлену і гарантовану законом можливість конкретних суб'єктів на безпосередню експлуатацію лісів з метою задоволення потреб у лісових ресурсах, добування їх корисних властивостей. У лісах здійснюються такі види користувань:

-за підставами виникнення права використання лісових ресурсів: загальне та спеціальне використання лісових ресурсів;

-за правовою формою реалізації: первинне використання лісів;

-за цільовим призначенням лісу: використання лісів для потреб лісового господарства; використання лісів для потреб мисливського господарства; використання лісів у науково-дослідних, санітарно-гігієнічних, рекреаційних, оздоровчих, спортивних та інших цілях;

-за строками використання: постійне та тимчасове.

15. Спеціальне лісокористування.

Згідно зі ст. 50 Лісового кодексу України видами спеціального лісокористування є: 1) заготівля деревини під час рубок головного користування; 2) заготівля живиці; 3) заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо); 4) побічні лісові користування. Право спеціального лісокористування має строковий характер (як правило, один рік), після його закінчення необхідне повторне оформлення. Усі види лісових користувань (крім загальних) мають договірну форму: здійснення лісових користувань допускається лише за наявності спеціального дозволу - лісорубного квитка, ордера, лісового квитка. Такі дозволи видаються: органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами Держкомлісгоспу України - на заготівлю деревини в порядку рубок головного користування; власниками лісів або постійними лісокористувачами - на всі інші види спеціального використання лісових ресурсів. Право спеціального користування постійних лісокористувачів виникає з моменту одержання дозволу - лісорубного квитка, ордера або лісового квитка, який видається державними органами лісового господарства після затвердження лімітів використання лісових ресурсів, виділення лісосічного фонду в натурі. Спеціальне використання лісових ресурсів, крім розміщення пасік, є платним.

16. Відповідальність за порушення лісового господарства.

Сутність цивільно-правової відповідальності полягає в обов'язку фізичних і юридичних осіб відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства. Це пов'язано з широким застосуванням при обчисленні шкоди таксового та витратного методів, які є об'єктом регулювання лісового законодавства. Підставою для притягнення винних осіб у порушенні вимог лісового законодавства до адміністративної відповідальності є відповідне адміністративне правопорушення (проступок), передбачене КУпАП України. До першої групи належать проступки, спрямовані на порушення права державної власності на ліси. До другої групи належать: знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг, захисних лісових насаджень вздовж берегів річок, каналів, навколо водних об'єктів, гідротехнічних споруд. Третю групу становлять порушення правил використання лісових ресурсів. До четвертої групи правопорушень належать: порушення правил та інструкцій. П'ята група - це порушення за незаконне вивезення з України або ввезення на її територію об'єктів рослинного світу. Кримінальна відповідальність передбачена за кілька злочинних діянь у галузі лісокористування та охорони лісів. Зокрема, відповідно до ст. 245 КК України знищення або пошкодження лісових масивів – 2-5р о/в. Дисциплінарна відповідальність у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів настає для керівників та працівників лісогосподарських підприємств, установ, організацій за порушення установлених правил використання лісових ресурсів, які вони зобов'язані виконувати в межах посадових повноважень.

17. Право власності та право користування об’єктами тваринного світу.

Власниками або користувачами дикого тваринного світу у першу чергу виступають юридичні особи всіх форм власності та підпорядкування (державні мисливські господарства, господарства громадських мисливських товариств або їх колективи, фауністичні приватні підприємства, рибогосподарські об'єднання, наукові та навчальні установи тощо). Фізичні особи, які на законних підставах використовують тваринний світ, повинні перш за все бути правосуб'єктними, тобто мати право- і дієздатність на здійснення такого виду природокористування. Чинним законодавством встановлено такі види використання об'єктів тваринного світу: мисливство, рибальство, використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання корисних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо; використання диких тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах. Залежно від ступеня і засобів правового регулювання здійснення наведених видів використання тваринного світу можливе на підставі права загального (безоплатно) і спеціального (ліцензія, дозволи, справляється плата – видається КМУ)використання його об'єктів.

18. Тваринний світ як об’єкт правового регулювання.

Тваринний світ за своїми біологічними та екологічними ознаками є складовою навколишнього природного середовища, зокрема біологічного різноманіття. Тваринний світ є національним багатством України. Загальним об'єктом правової охорони є тваринний світ у сукупності його елементів, до яких належать:

-дикі тварини - хордові (хребетні і безхребетні);

-частини диких тварин (роги, шкіра);

-продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск).

Крім цього, правовій охороні підлягають нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є середовищем їх існування та шляхами міграцій (ст. 3 Закону «Про тваринний світ»). Не є об'єктами тваринного світу сільськогосподарські, свійські тварини, залишки викопних тварин. Вони є майном, яке належить на праві власності державним, кооперативним, громадським організаціям, громадянам, а тому їх використання та охорона не регулюються Законом України «Про тваринний світ». Окремі його елементи можуть перебувати у державній, комунальній, колективній та приватній власності. Основними ознаками тваринного світу як природного ресурсу загальнодержавного значення є його відповідний стан - стан природної волі. Ще однією ознакою тваринного світу як об'єкта права державної власності слід вважати вільне перебування живих організмів, інших об'єктів тваринного світу у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України. Єдиним суб'єктом права державної власності на об'єкти тваринного світу є український народ. Об'єкти тваринного світу в Україні перебувають під охороною держави незалежно від права власності на них.

19. Особливості управління і контролю у галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про тваринний світ», державне управління та регулювання у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу здійснюють:

• Кабінет Міністрів України,

• Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

• місцеві державні адміністрації,

• уповноважені центральні органи виконавчої влади у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, до яких належать:

1.центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища,

2. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища,

3. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів,

4. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства,

5. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства,

6.інші уповноважені органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень.

Органам місцевого самоврядування законами можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.

Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про тваринний світ», до повноважень Кабінету Міністрів України у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу належить:

• забезпечення реалізації визначеної Верховною Радою України державної політики у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• забезпечення державного регулювання і контролю у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• здійснення управління об'єктами тваринного світу державної власності відповідно до закону;

• розроблення та здійснення загальнодержавних програм у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• затвердження порядку встановлення екологічних нормативів, лімітів та видачі відповідних дозволів чи інших документів на право використання об'єктів тваринного світу як природного ресурсу загальнодержавного значення;

• організація зовнішньоекономічних зв'язків і міжнародного співробітництва у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• координація роботи уповноважених центральних органів виконавчої влади у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• здійснення інших повноважень, передбачених законом.

Відповідно до ст. 13 ЗУ «Про тваринний світ», до повноважень уповноважених центральних органів виконавчої влади у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу належить:

• реалізація державної політики у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• здійснення державного регулювання і контролю у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• здійснення нормативного регулювання у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• організація робіт з охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу, збереження та поліпшення середовища їх існування, умов розмноження і шляхів міграції;

• вирішення відповідних питань у сфері користування об'єктами тваринного світу;

• координація діяльності органів державної влади, підприємств, установ, організацій та громадян у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• розроблення порядку видачі відповідних дозволів чи інших документів на право використання об'єктів тваринного світу, а також забезпечення видачі таких документів на право використання об'єктів тваринного світу, які належать до природних ресурсів загальнодержавного значення;

• прийняття рішення про припинення використання об'єктів тваринного світу у випадках, передбачених цим Законом;

• встановлення лімітів, норм використання об'єктів тваринного світу, вирішення в межах своїх повноважень питань щодо регулювання здійснення полювання, рибальства та інших видів використання об'єктів тваринного світу;

• визначення за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику, вартості відповідних дозволів чи інших документів на право добування об'єктів тваринного світу;

• подання в установленому порядку документів з питань надання у користування мисливських угідь та рибогосподарських водних об'єктів органам, які уповноважені приймати рішення про надання у користування таких угідь та об'єктів;

• видача відповідних дозволів чи інших документів на право переселення об'єктів тваринного світу, організація роботи з їх штучного відтворення;

• забезпечення ведення державного обліку чисельності та обліку обсягів добування об'єктів тваринного світу;

• організація роботи щодо укладення відповідно до закону з користувачами мисливських угідь та рибогосподарських водних об'єктів договорів про умови здійснення діяльності щодо охорони, використання і відтворення тваринного світу, здійснення контролю за виконанням цих договорів;

• ведення моніторингу та державного кадастру тваринного світу;

• вирішення інших питань, визначених законами України та покладених на них актами Президента України.

Уповноважені центральні органи виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, мисливського господарства та полювання здійснюють покладені на них повноваження самостійно і через їх територіальні органи (у разі їх утворення), а на території Автономної Республіки Крим - через органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища і лісового та мисливського господарства.

Відповідно до ст. 14 ЗУ «Про тваринний світ», до повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу належить:

• реалізація державної політики у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• здійснення контролю за додержанням вимог законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу юридичними та фізичними особами;

• розроблення та забезпечення виконання державних, місцевих та інших територіальних програм з питань охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• погодження в установленому порядку питань, що стосуються надання в користування мисливських угідь та рибогосподарських водних об'єктів;

• організація і здійснення державного регулювання та контролю за охороною, використанням і відтворенням тваринного світу, забезпеченням ведення моніторингу, державного кадастру та державного обліку об'єктів тваринного світу, які перебувають на їх території;

• встановлення відповідно до закону обмежень щодо використання об'єктів тваринного світу;

• забезпечення додержання вимог законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• погодження питань щодо розміщення підприємств, інших об'єктів, які можуть негативно впливати на стан тваринного світу;

• взаємодія з органами місцевого самоврядування з питань охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• здійснення інших повноважень, передбачених законом.

Відповідно до ст. 15 ЗУ «Про тваринний світ», до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, сільських, селищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу належить:

• організація розроблення і затвердження республіканських та інших територіальних програм з питань охорони, використання і відтворення тваринного світу;

• вирішення в установленому законодавством порядку питань щодо надання в користування мисливських угідь та рибогосподарських водних об'єктів;

• організація та здійснення заходів щодо охорони тваринного світу та поліпшення середовища його існування;

• здійснення інших повноважень, передбачених законом.

Основними напрямами діяльності органів управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу є: ведення державного кадастру і моніторингу тваринного світу; розподіл і перерозподіл тваринного світу; планування заходів у галузі охорони і використання тваринного світу; державний та громадський контроль за охороною і використанням тваринного світу; вирішення спорів, пов'язаних з використанням тваринного світу.

До основних функцій управління належить контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Завданням контролю у цій галузі є забезпечення дотримання вимог фауністичного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Такий контроль може бути державним, громадським і відомчим.

20. Особливості юридичної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами.

Юридична відповідальність за порушення фауністичного законодавства є одним із засобів правової охорони тваринного світу. Вона настає за правопорушення у цій сфері.

Стаття 63 Закону України «Про тваринний світ», ст. 42 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» містять загальний перелік правопорушень щодо цього. За їх вчинення до винних осіб може бути застосована адміністративна, цивільно-правова, кримінальна та дисциплінарна відповідальність.

Кодекс про адмін правопорушення

Стаття 89. Жорстоке поводження з тваринами

Жорстоке поводження з тваринами, їх мордування або вчинення інших дій, що призвели до їх мучення, каліцтва чи загибелі, - тягнуть за собою накладення штрафу від дев'яти до двадцяти одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Закон України “Про захист тварин від жорстокого поводження ”

Жорстоке поводження з тваринами - знущання над тваринами, вчинене із застосуванням жорстоких методів або з хуліганських мотивів, а також нацькування тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи корисливих мотивів.

Стаття 35. Відповідальність за порушення вимог цього Закону

За порушення вимог цього Закону винні особи несуть кримінальну, адміністративну та цивільно-правову відповідальність згідно із законом.

21. Поняття та правове регулювання охорони атмосферного повітря. Все чинне!!!

ЗУ “Про охорону атмосферного повітря”

Атмосферне повітря - життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень;

Охорона атмосферного повітря - система заходів, пов'язаних із збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів;

Правове регулювання охорони та використання атмосферного повітря в Україні забезпечується законами України «Про охорону атмосферного повітря» та «Про охорону навколишнього природного середовища», а також іншими актами національного законодавства.

ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища”

Стаття 5. Об'єкти правової охорони навколишнього природного середовища

Державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Стаття 35. Державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища

Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища, а також дотримання заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об'єктів навколишнього природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів у відкритій системі.

Закон України "Про заборону ввезення і реалізації на території України етилованого бензину та свинцевих добавок до бензину"

Постанова КМ, від 1999.03.09, № 343 "Про затвердження Порядку організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря"

Постанова КМ, від 2001.11.29, № 1598 "Про затвердження переліку найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин, викиди яких в атмосферне повітря підлягають регулюванню"

Постанова КМ, від 2002.03.13, № 300 "Про Порядок розроблення і затвердження нормативів граничнодопустимого рівня впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел забруднення на стан атмосферного повітря"

Постанова КМ, від 2002.03.13, № 299 "Про Порядок розроблення та затвердження нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря"

Постанова КМ, від 2002.03.29, № 432 "Про затвердження Порядку видачі дозволів на експлуатацію устаткування з визначеними рівнями впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмосферного повітря, проведення оплати цих робіт та обліку підприємств, установ, організацій і громадян-підприємців, які отримали такі дозволи"

Постанова КМ, від 2002.03.13, № 303 "Про затвердження Порядку розроблення та затвердження нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та впливу фізичних факторів пересувних джерел забруднення атмосферного повітря"

Постанова КМ, від 2001.12.13, № 1655 "Про затвердження Порядку ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря"

Постанова КМ, від 2002.03.13, № 302 "Про затвердження Порядку проведення та оплати робіт, пов'язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи"

Постанова КМ, від 2002.03.13, № 301 "Про затвердження Порядку погодження і видачі дозволів на провадження діяльності, пов'язаної із штучними змінами стану атмосфери та атмосферних явищ у господарських цілях"

Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 08.11.2007 р. № 12052/11/10-07 "Щодо роз’яснень у галузі охорони атмосферного повітря"

Рамкова Конвенція ООН 1992 р. + Кіотський протокол 1997 р.

22.Атмосферне повітря як об’єкт міжнародно-правової охорони.

ЗУ “Про охорону атмосферного повітря”

Стаття 35. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони атмосферного повітря

Україна бере участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони атмосферного повітря відповідно до законодавства України.

Ра́мкова конве́нція ООН про змі́ну клі́мату - є стрижнем зусиль світової спільноти з відвернення глобального потепління. Конвенція була прийнята в червні 1992 року на Світовому саміті в Ріо-де-Жанейро і введена в дію в березні 1998 року. Головною метою Конвенції є "стабілізація концентрації парникових газів в атмосфері на рівні, що запобігає небезпечному антропогенному втручанню в кліматичну систему."

Конвенція не містить кількісних зобов'язань, тому для їхнього визначення розроблено додатковий документ — Кіотський протокол.

Кіо́тський протоко́л 1997 р. — міжнародна угода про обмеження викидів в атмосферу парникових газів. Головна мета угоди: стабілізувати рівень концентрації парникових газів в атмосфері на рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему планети.

Протокол зобов'язує розвинуті країни та країни з перехідною економікою скоротити або стабілізувати викиди парникових газів у 2008–2012 роках до рівня 1990 року. Ним було узгоджено, що країни-учасниці зобов'язані зменшити середньорічні обсяги викидів парникових газів в період 2008–2012 рр. в середньому на 5,2% (у порівнянні з 1990 р.)

В Україні виконання вимог цієї конвенції та впровадження механізмів Кіотського протоколу до неї, у тому числі в частині реалізації проектів, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища є метою діяльності Національного агентства екологічних інвестицій України.

23.Правові засади управління в сфері використання та охорони атмосферного повітря.

Управлінням у сфері охорони та використання атмосферного повітря - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, спрямована на збереження, поліпшення та відновлення стану атмосферного повітря, запобігання і зниження рівня забруднення атмосферного повітря, дотримання вимог атмосфероохоронного законодавства, попередження правопорушень у цій сфері та захист екологічних прав громадян.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», державне управління в галузі охорони атмосферного повітря відповідно до закону здійснюють:

1. Кабінет Міністрів України;

2. центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища;

3. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища;

4. центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;

5. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Положення “Про Міністерство екології та природних ресурсів”, затверджене Указом Президента від 13 квітня 2011 року.

Міністерство екології та природних ресурсів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони атмосферного повітря.

Основними завданнями Мінприроди України є:

1) формування державної політики у сферах: охорони атмосферного повітря, збереження озонового шару,

2) реалізація державної політики у сфері охорони атмосферного повітря, збереження озонового шару, регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату.

У сфері охорони атмосферного повітря Мінприроди:

а) забезпечує нормативно-правове регулювання щодо:

правил, нормативів, норм, методик у сфері охорони атмосферного повітря;

проведення інвентаризації стаціонарних джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря;

визначення вимог до оформлення документів для отримання дозволів та встановлення форм дозволів у цій сфері;

визначення вимог до розроблення нормативів у сфері охорони атмосферного повітря;

установлення порядку та критеріїв взяття на державний облік об'єктів, які справляють або можуть справити шкідливий вплив на атмосферне повітря, визначення видів та обсягів забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря;

ведення переліку установ та організацій, які розробляють документи, що обгрунтовують обсяги викидів для підприємств, установ, організацій та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності;

визначення величин фонових концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі;

визначення переліків фізичних та біологічних факторів, а також критеріїв визначення стаціонарних джерел забруднення, для яких розробляються нормативи гранично допустимого рівня впливу фізичних і біологічних факторів на стан атмосферного повітря;

визначення переліків типів устаткування, для яких розробляються нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин із стаціонарних джерел, правил технічної експлуатації установок очистки газу;

визначення показників емісії (питомі викиди) забруднюючих речовин;

б) видає, анулює, здійснює переоформлення та видачу

дублікатів документів дозвільного характеру на:

провадження діяльності, пов'язаної зі штучними змінами стану атмосфери та атмосферних явищ у господарських цілях;

викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для об'єктів першої групи;

викиди забруднюючих речовин, для яких не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки для об'єктів першої групи;

в) веде державний кадастр викидів забруднюючих речовин в

атмосферне повітря.

24. Порушення у галузі охорони атмосферного повітря як підстави юридичної відповідальності в галузі екології.

Відповідно до ст. 33 Закону України«Про охорону атмосферного повітря», особи, винні у:

1. порушенні прав громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

2. перевищенні нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел в атмосферне повітря та нормативів гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел;

3. перевищенні нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел;

4. викидах забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади відповідно до закону;

5. перевищенні обсягів викидів забруднюючих речовин, встановлених у дозволах на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря;

6. недотриманні вимог, передбачених дозволом на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря;

7. провадженні незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;

8. впровадженні відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівлі в інших державах та експлуатації технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають вимогам, встановленим законодавством про охорону атмосферного повітря;

9. порушенні встановлених законодавством правил складування та утилізації промислових і побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування пестицидів і агрохімікатів, що спричинило забруднення атмосферного повітря;

10. проектуванні і будівництві об'єктів з порушенням встановлених законодавством норм та вимог до охорони атмосферного повітря;

11. невиконанні розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря;

12. ненаданні передбаченої законодавством своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, джерела забруднення, а також приховуванні або перекрученні відомостей про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, екологічну обстановку, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря;

13. недотриманні норм екологічної безпеки, державних санітарних норм при проектуванні, розміщенні, будівництві та введенні в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових технологічних процесів та устаткування,

- несуть відповідальність згідно з законом.

Стаття 34. Відшкодування шкоди, завданої порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря

Шкода, завдана порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.

Кодекс про адміністративні правопорушення

Стаття 79. Недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд

Введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмосферного повітря, -

тягне за собою попередження або накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушення правил експлуатації, а також невикористання встановлених споруд, устаткування, апаратури для очищення і контролю викидів в атмосферу -

тягнуть за собою попередження або накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

25. Особливості адміністративної відповідальності за порушення режиму використання та охорони природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України

Приро́дні ресу́рси — це однорідні складові природи, що є елементами екосистеми і придатні для задоволення певних потреб людини.

Природні ресурси — сукупність об'єктів і систем живої і неживої природи, компоненти природного середовища, що оточують людину, які використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб людини і суспільства.

Кодекс про адміністративні правопорушення

Стаття 59. Порушення правил охорони водних ресурсів

Забруднення і засмічення вод, порушення водоохоронного режиму на водозаборах, яке спричиняє їх забруднення, водну ерозію грунтів та інші шкідливі явища, - тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Введення в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без споруд і пристроїв, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливому діянню, - тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 59¹. Порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення

Забруднення і засмічення територіальних і внутрішніх морських вод внаслідок скидів із суден, здійснених без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів або з порушенням встановлених правил, -

тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від тридцяти п'яти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Проведення навантажувальних та розвантажувальних робіт, що можуть призвести до забруднення територіальних і внутрішніх морських вод, без дозволу органів державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо одержання такого дозволу передбачено законодавством України, -

тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Неповідомлення адміністрації найближчого порту України про проведене внаслідок крайньої необхідності без належного на те дозволу скидання у море шкідливих речовин з судна або іншого плавучого засобу, повітряного судна, платформи чи іншої штучно спорудженої у морі конструкції, а у випадках скидання з метою поховання - і органу, який видає дозволи на таке скидання, одразу після здійснення або в ході здійснення такого скидання -

тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб судна або іншого плавучого засобу від сорока до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 60. Порушення правил водокористування

Забір води з порушенням планів водокористування, самовільне проведення гідротехнічних робіт, безгосподарне використання води (добутої або відведеної з водних об'єктів), порушення правил ведення первинного обліку кількості вод, що забираються з водних об'єктів і скидаються до них, та визначення якості вод, що скидаються, -

тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

ЗУ “Про виключно морську (економічну) зону”

Стаття 21. Відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність, встановлену законодавчими актами України.

Стаття 22. Незаконна промислова діяльність

Незаконна розвідка чи розробка природних ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки без дозволу спеціально уповноваженого органу України - тягне за собою накладення штрафу від чотирьохсот сорока до тисячі чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або призвели до аварії, загибелі суден, втрати майна чи значного забруднення морського середовища, - тягнуть за собою накладення штрафу від тисячі чотирьохсот до чотирьох тисяч чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, або без такої.

Стаття 24. Незаконна експлуатація природних ресурсів

Незаконне видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони України -тягне за собою накладення штрафу від чотирьохсот сорока до тисячі чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або у великих розмірах, а так само якщо вони призвели до значного погіршення умов відтворення рибних чи інших живих ресурсів моря, -тягнуть за собою накладення штрафу від тисячі чотирьохсот до шести тисяч шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, чи без такої, з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів.

Стаття 25. Незаконне ведення морських наукових досліджень

Незаконне ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень -тягне за собою накладення штрафу від дев'яноста до чотирьохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або якщо вони завдали шкоди державним інтересам України, -тягнуть за собою накладення штрафу від тисячі чотирьохсот до двох тисяч шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 26. Забруднення морського середовища

Незаконне забруднення будь-яким способом морського середовища виключної (морської) економічної зони України речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря, чи іншими відходами, матеріалами і предметами, які можуть завдавати шкоду або створити перешкоди для правомірної діяльності на морі, а так само інше порушення правил запобігання забрудненню морського середовища -тягне за собою накладення штрафу від шестисот шістдесяти до тисячі чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію морського, повітряного судна або споруди, з якої вчинено забруднення.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або завдали шкоду здоров'ю людей, живим ресурсам моря, зонам відпочинку чи створили серйозні перешкоди для правомірної діяльності на морі, - тягнуть за собою накладення штрафу від тисячі чотирьохсот до шести тисяч шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією морського, повітряного судна або споруди, з якої вчинено забруднення, або без такої.

Модуль 3

1. Поняття та структура природно-заповідного фонду України.

Згідно зі ст. 61 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст. 7 Закону «Про природно-заповідний фонд України» природно-заповідний фонд України - це ділянки суші та водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і у встановленому законодавством порядку оголошуються територією чи об'єктом ПЗФ України.

До складу ПЗФ України входять території та об'єкти одинадцяти категорій:

• 1) природні заповідники;

• 2) біосферні заповідники;

• 3) національні природні парки;

• 4) регіональні ландшафтні парки;

• 5) заказники;

• 6) пам'ятки природи;

• 7) заповідні урочища;

• 8) ботанічні сади;

• 9) дендрологічні парки,

• 10)зоологічні парки;

• 11)парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Категорії територій та об'єктів ПЗФ розрізняються за природним походженням, порядком створення, юридичним статусом, правовим режимом охорони та використання, функціональним зонуванням те риторії та іншими ознаками. Крім того, Автономній Республіці Крим надано право встановлювати додаткові категорії територій та об'єктів ПЗФ.

2.Особливості права власності та права використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.

За загальним правилом, встановленим ст. 45 ЗК України, землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

При цьому право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси та багаторічні насадження, які на ній знаходяться (ст. 79 ЗК України).

Суб'єктом права державної власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади: Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні державні адміністрації відповідно до закону.

Територіальні громади є суб'єктами права комунальної власності, вони реалізують це право як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради).

Громадяни та юридичні особи виступають суб'єктами права приватної власності.

Спеціалізоване законодавство про природно-заповідний фонд передбачає певні винятки щодо можливостей перебування об'єктів ПЗФ у зазначеній формі власності.

Так, території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу, тобто не підлягають приватизації та передачі у комунальну власність.

Регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України, тобто в комунальній та приватній.

Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (тобто до 16 червня 1992 р.), не підлягають приватизації.

Відповідно до вимог земельного законодавства землі державної власності, зайняті під об'єктами ПЗФ загальнодержавного значення, не підлягають передачі ні в приватну, ні в комунальну власність. При цьому передачі в приватну власність не підлягають землі державної власності з розташованими на них об'єктами ПЗФ як загальнодержавного, так і місцевого рівня.

У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

На територіях, що зарезервовані під подальше заповідання, також існують специфічні правила щодо зміни форм власності. Так, за загальним правилом до прийняття рішень про створення або розширення в установленому порядку природних заповідників та національних природних парків землі державної власності, що зарезервовані під подальше заповідання, залишаються в державній власності й приватизації не підлягають. Це положення, як правило, фіксується у відповідному указі Президента України про резервування.

3. Біосферні заповідники

Біосферні заповідники— природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження у природному стані найтиповіших природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, змін його під дією антропогенних факторів. Рішення про створення Б. з. та відведення під них земельних ділянок приймаються Президентом України за поданням Міністерства охорони навколишнього природного середовища. Б. з. є юридичною особою. Діяльністю його керує дирекція, очолювана директором. Б. з. мають спеціальні служби охорони. Правовий режим Б. з. визначається Законом України «Про природно-заповідний фонд України», положенням про відповідний заповідник, іншими актами законодавства України. Цей режим зумовлений особливостями структури Б. з., яка ґрунтується на принципі функціонального зонування. До складу Б. з. входять: а) заповідна зона, правовий режим якої визначається згідно з вимогами, встановленими до природних заповідників; б) буферна зона, що включає прилеглі території, виділені з метою запобігання негативного впливу на заповідну зону господарської діяльності. її режим та порядок створення визначаються відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників; в) зона антропогенних ландшафтів, до якої належать території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. В межах території Б. з. можуть виділятися також зони регульованого заповідного режиму, до складу яких входять регіональні ландшафтні парки, заказники та заповідні урочища. Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та інша діяльність Б. з. здійснюються з урахуванням міжнародних програм, зокрема програм ЮНЕСКО.\

4.Правові засади створення та оголошення курортних і лікувально-оздоровчих зон та курортів.

при створенні природних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків і зоологічних парків ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністювилучаються з господарського використання і надаються цим юридичним особам, як правило, в постійне користування. При цьому до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель.

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів, але законодавство не виключає можливості такого вилучення.

Оголошення заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Одночасно власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених відповідними територіями чи об'єктами ПЗФ, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Оголошення парків - пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

Крім того, слід зазначити, що згідно зі ст. 150 ЗК України землі ПЗФ віднесено до особливо цінних земель,для яких законодавством передбачений винятковий порядок вилучення з постійного користування для суспільних та інших потреб. Такі земельні ділянки можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Цей порядок передбачає, що відповідні землі можуть вилучатися за згодою землекористувачів (ч. 2 ст. 149) лише на підставі постанови Кабінету Міністрів України (ч. 9 ст. 149) за згодою Верховної Ради України (ч. 2 ст. 150). Встановлено, що до розгляду питання у Верховній Раді України потрібно здійснити цілу низку узгоджень, порядок яких детально регламентовано Земельним кодексом України, зокрема, його статтею 151.

Загальний механізм вилучення таких земельних ділянок є багатостадійним, і жодну стадію не можна обминути, адже порушення встановленої законом процедури є підставою для скасування прийнятого рішення. У разі відмови хоча б одного з учасників зазначеного вище процесу, наприклад, землекористувача, сільської (селищної, міської) ради, органів державної влади, в погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у судовому порядку.

Земельне законодавство України містить детальний перелік матеріалів, необхідних для погодження місця розташування об'єкта на особливо цінних землях, до яких належать і земельні ділянки ПЗФ

!!!!5.Особливості правового зонування територій лікувально-оздоровчого призначення

Обов’язковою умовою відведення земельних ділянок для створення чи розширення курорту є розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання землі та проектів  відведення земельних ділянок з урахуванням затверджених округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування в порядку, встановленому Земельним кодексом України (ст. 13 Закону України «Про курорти»). Більш детально питання правового статусу, охоронного режиму, організації функціонального зонування їх територій, управління ними, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання і охорони, а також інші аспекти регулювання відносин стосовно цих об'єктів були згодом визначені Законом України «Про курорти»

Надання земельних ділянок для створення або розширення

курорту здійснюється у порядку, встановленому Земельним кодексом

України, на підставі розроблення техніко-економічних обгрунтувань

використання землі та проектів відведення земельних ділянок з

урахуванням затверджених округів і зон санітарної

(гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування.

!!!6. Особливості права власності та права використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.

смотреть 2

7.Правові та економічні засоби збереження природно-заповідного фонду.

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

встановлення заповідного режиму;

організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;

проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;

запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;

встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;

проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Охорону природних та біосферних заповідників, націо­нальних природних та регіональних ландшафтних парків, а та­кож ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків за­гальнодержавного значення здійснюють служби, які ство­рюються в складі адміністрації заповідних територій зазначе­них категорій.

Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають.

Місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі органи не тільки сприяють охороні й зберіганню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а й виконанню завдань, покла­дених на них. У цьому важливу роль відіграє також держав­ний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду, який е системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики територій та об'єктів, щ До організаційно-правових заходів охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду слід віднести також дер­жавний і громадський контроль за додержанням установлено­го для них режиму. Державний контроль здійснюється Мініс­терством екології та природних ресурсів України, його орга­нами на місцях та іншими спеціально вповноваженими дер­жавними органами. Порядок його виконання визначається. законодавством України.о входять до складу природно-заповідного фонду

!!!!8.Правова система національної екологічної мережі.

9.Поняття та основні складові екологічної мережі України.

екомережа - єдина територіальна система, яка утворюється з

метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля,

підвищення природно-ресурсного потенціалу території України,

збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та

зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного

фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та

об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які

мають особливу цінність для охорони навколишнього природного

середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань

України підлягають особливій охороні;

Складові екомережі

До складових структурних елементів екомережі включаються:

а) території та об'єкти природно-заповідного фонду;

б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні

зони;

в) землі лісового фонду;

г) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які

не віднесені до земель лісового фонду;

ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами;

д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для

організації масового відпочинку населення і туризму та проведення

спортивних заходів;

е) інші природні території та об'єкти (ділянки степової

рослинності, пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски,

солончаки, земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що

мають особливу природну цінність);

є) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні

угруповання, занесені до Зеленої книги України;

ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів

тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги

України;

з) частково землі сільськогосподарського призначення

екстенсивного використання - пасовища, луки, сіножаті тощо;

и) радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та

підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

Стаття 6. Право власності на землю та інші природні ресурси

об'єктів екомережі

1. Включення територій та об'єктів до переліку територій та

об'єктів екомережі не призводить до зміни форми власності і

категорії земель на відповідні земельні ділянки та інші природні

ресурси, їх власника чи користувача.

2. Власники і користувачі територій та об'єктів, включених до

переліків територій та об'єктів екомережі, мають право:

а) звертатися до органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування з пропозиціями щодо надання фінансової

підтримки, направленої на збереження ландшафтного та

біорізноманіття;

б) брати участь в обговоренні та внесенні пропозицій до

проектів відповідних програм розвитку екомережі;

в) готувати та подавати в установленому порядку пропозиції

щодо надання статусу об'єкта природно-заповідного фонду;

г) отримувати інформацію щодо екологічного стану території чи

об'єкта, включеного до екомережі;

ґ) брати участь у міжнародному співробітництві з питань

формування, збереження та використання екомережі.

3. Власники і користувачі територій та об'єктів, включених до

переліків територій та об'єктів екомережі, зобов'язані

10.Правове регулювання охорони та використання природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України.

Згідно з чинним законодавством України під охороною виключ­ної (морської) економічної зони і континентального шельфу ро­зуміється охорона суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі, і контроль за реалізацією прав та виконанням зобов'язань інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій.

Охорона виключної (морської) економічної зони і континен­тального шельфу тісно пов'язана з правовим регулюванням відно­син з їх використання, оскільки завданням такого регулювання є забезпечення науково обгрунтованого, раціонального використан­ня природних багатств, створення і використання штучних ост­ровів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень тощо. У зв'язку з цим те чи інше порушення порядку використання виключної (морської) економічної зони і континен­тального шельфу є порушенням правил охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

Гарантією належного використання виключної (морської) еко­номічної зони і континентального шельфу є виконання таких ви­мог:

1) забезпечення повного і комплексного вивчення природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони;

2) дотримання встановленого порядку надання дозволів для використання природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, проведення досліджень тощо;

3) недопущення самовільної розвідки, розробки чи видобуван­ня природних багатств континентального шельфу чи виключної (морської) економічної зони, а так само створення штучних ост­ровів, будівництва установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки;

4) недопущення забруднення морського середовища виключної (морської) економічної зони тощо.

У разі порушення вимог використання виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу та чи інша діяльність може бути призупинена, припинена чи тимчасово забо­ронена спеціально уповноваженими органами.

Відповідно до чинного законодавства охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу здійснюється Прикордонними військами України, органами рибо­охорони Міністерства аграрної політики України, органами Міністерства екології та природних ресурсів України (далі — упов­новажені органи).

Відповідно до Закону «Про виключну (морську) економічну зо­ну України», Положення про порядок охорони суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні. Положення про охорону континентального шельфу СРСР уповноважені орга­ни здійснюють заходи, спрямовані на забезпечення охорони ви­ключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

Так, посадові особи Прикордонних військ мають право:

1) зупиняти і оглядати в установленому порядку судна, інші плавучі засоби (далі — судна), що ведуть рибний промисел й інші роботи у виключній (морській) економічній зоні та на континен­тальному шельфі, перевіряти документи на право здійснення риб­ного промислу та інших робіт;

2) призупиняти або припиняти рибний промисел та інші робо­ти у разі порушення законодавства про виключну (морську) еко­номічну зону та континентальний шельф або відсутності дозволу (погодження) на їх проведення;

3) відвідувати, оглядати та перебувати на штучних островах, ус­тановках і спорудах, а також перевіряти документи, які засвідчують право на проведення робіт і спорудження штучних островів, уста­новок і споруд та встановлення зон безпеки навколо них;

4) тимчасово забороняти (зупиняти) морські наукові досліджен­ня, які проводяться з порушенням вимог законодавства про ви­ключну (морську) економічну зону та континентальний шельф або припиняти їх у випадках, передбачених законодавством;

5) вимагати від судна інформацію, необхідну для встановлення факту порушення вимог законодавства України або міжнародного права щодо запобігання забрудненню морського середовища та проводити огляд судна з цією метою;

6) складати акти про вчинення порушення у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі;

7) затримувати судна, що допускають порушення законодавства України або норми міжнародного права і доставляти їх в один з відкритих для іноземних невійськових суден портів України;

8) переслідувати іноземне судно з метою його затримання і при­тягнення до відповідальності, якщо є достатні підстави вважати, що це судно порушило законодавство про виключну (морську) еко­номічну зону та континентальний шельф і при цьому робить спро­бу зникнути;

9) застосовувати штрафні санкції у випадках, передбачених за­конодавством про виключну (морську) економічну зону та конти­нентальний шельф.

Посадові особи органів рибоохорони Міністерства аграрної політики України мають права, передбачені пунктами 1, 2, 9, а по­садові особи органів Міністерства екології та природних ресурсів — ще й права, передбачені пунктами 3, 4 і 5.

11.Континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона України як об’єкти правового регулювання використання і охорони.

Поєднання розгляду в одній главі правового режиму виключної (морської) економічної зони та правового режиму континенталь­ного шельфу зумовлено тим, що ці об'єкти становлять єдину еко­систему, де здійснюється комплексне використання і охорона надр, вод і об'єктів тваринного світу.

Особливість правового регулювання, використання і охорони виключної (морської) економічної зони і континентального шель­фу полягає у застосуванні не тільки норм національного законо­давства, а й Конвенції 00Н з морського права 1982 р. Саме в час­тині V Конвенції «Виключна економічна зона»* та частині VI «Континентальний шельф» містяться норми, що закріплюють суве­ренні права, юрисдикцію та обов'язки прибережної держави щодо використання та охорони цих об'єктів.

Концепція економічної зони, незважаючи на те, що вона була по­ширена і на неживі ресурси, які знаходяться на дні моря і в його над­рах, не усунула і не замінила концепцію континентального шельфу'.

У той же час, аналізуючи співвідношення правових режимів економічної зони і континентального шельфу, Молодцов С.В. за­значає, що врахування специфічних інтересів різних держав, які мають відношення до континентального шельфу, призвело до вста­новлення, по суті, подвійного режиму: одного для континентально­го шельфу в межах економічної зони і іншого — для континенталь­ного шельфу, що розташований за межами економічної зони².

Враховуючи той факт, що «в умовах Чорного моря межі ви­ключної (морської) економічної зони збігаються з межами юридич­ного континентального шельфу»³, та факт закріплення в ч. 2 ст. 4 Закону України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України⁴ положення про те, що суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законо­давства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра, вважаємо, що правове регулювання використання і охо­рони морського дна та надр виключної (морської) економічної зо­ни України тотожне правовому регулюванню використання та охо­рони її континентального шельфу.

!!!!12.Особливості адміністративної відповідальності за порушення режиму використання та охорони природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України

Модуль 4

1. Юридична природа поняття екологічної безпеки.

Екологічна безпека (екобезпека) являє собою соціоприродну та наукову реальність, є об'єктом дослідження різних наук (природничих, соціальних, юридичних та ін.),

Екобезпека — категорія соціальна, притаманна людському суспільству, формується в межах суспільних відносин. Вона має певні правові форми неправового характеру хоча і належить до явищ.

Зазначена категорія характеризується, по-перше, як вічна цінність людського суспільства, що грунтується на певній системі гарантій екологічної безпеки співіснування природи і людини

По-друге, при забезпеченні екологічної безпеки враховуються закони природи, за якими розвиваються екологічні об'єкти.

По-третє, екобезпека здійснюється під контролем держави, яка утворює цілу систему спеціальних органів.

По-четверте, основою правової форми є екологічне право як самостійна правова галузь. Правове забезпечення екобезпеки є одним з основних принципів цього права.

Визначення екологічної безпеки як правової категорії має різне тлумачення в еколого-правовій науці. Вважають, що її сутність полягає в захисті людини і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу; умовах збереження здоров'я людей і забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку; балансі розвитку екосистем; діяльності по захисту життєво важливих екологічних інтересів; в тому, що вона є складовою частиною міжнародної екологічної безпеки тощо.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 50) визначає екологічну безпеку як такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Діяльність фізичних та юридичних осіб, що завдає шкоди навколишньому природному середовищу, може бути припинена за рішенням суду.

Екологічна безпека розглядається у двох аспектах. Як суб'єктивна категорія вона проявляється у процесі реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку шляхом регулятивного та охоронного методів. Це право громадян тісно пов'язане з правом на безпечне навколишнє природне середовище для їх життя і здоров'я. З іншого боку — це об'єктивно існуюча система правового забезпечення екологічної безпеки, за допомогою якої регламентується екологічно небезпечна діяльність, режим використання природних ресурсів, охорона довкілля, попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для природних об'єктів і населення.

Довкілля вважається безпечним, коли його стан відповідає встановленим у законодавстві критеріям, стандартам, лімітам і нормативам, які стосуються його чистоти

Чинне екологічне законодавство України як критерії безпеки навколишнього природного середовища передбачає спеціальні нормативи екологічної безпеки.

За якісними показниками стан довкілля можна представити трьома рівнями, де його якість розглядається як сукупність природних та «набутих» властивостей, сформованих під впливом антропогенної діяльності, які відповідають встановленим екологічним, санітарно-гігієнічним нормативам, що забезпечують умови для розвитку і відтворення живих організмів, у тому числі життєдіяльності людини. Найвищий якісний рівень природного середовища являє собою чисте природне середовище. У цьому разі забруднення природного середовища є мінімальним, воно не спричиняє змін нормального екологічного стану в певному регіоні. До другого рівня слід віднести сприятливе природне середовище. Тут забруднення природного середовища можливе в межах, які не впливають на стан здоров'я людини і коли відсутні будь-які неприємні фактори, викликані специфікою окремих виробництв. До третього рівня можна віднести безпечне природне середовище. На відміну від другого рівня тут допускається можливість наявності в природному середовищі певного регіону незагрозливих для людини негативних факторів.

Категорія «екологічна безпека» з'явилась в українському законодавстві з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

У подальшому вона отримує конституційне закріплення, її забезпечення та захист віднесено до обов'язків і найважливіших функцій держави, а також є справою всього українського народу (статті 16, 17 Конституції України). Поряд з людиною, її життям і здоров'ям, честю й гідністю, недоторканністю безпека проголошується і визначається Основним Законом найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

Зазначені положення Основного Закону становлять конституційну основу екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до них були розроблені: Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки; Концепція (основи державної політики) національної безпеки України; Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року.

Чинне законодавство України не тільки визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів, гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, але й визнає пріоритетні національні інтереси: забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства; збереження навколишнього природного середовища; раціональне використання природних ресурсів (ст. 6 Закону України «Про основи національної безпеки України»).

2. Право екологічної безпеки України як комплексна галузь права: поняття та

принципи.

Право екологічної безпеки, як об'єктивна категорія, має об'єкт і предмет регулювання. Об'єктом є ця безпека, а предметом - правовідносини, пов'язані з її забезпеченням1.

Навколишнє природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, перетворюється внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії на екологічно небезпечний об'єкт, що вимагає "ізоляції" від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який би обмежував або забороняв взагалі проживання населення, здійснення суспільного і приватного виробництва, проведення системи заходів щодо ліквідації джерел небезпеки, встановлення особливого правового статусу постраждалих громадян.

За таких умов доцільно розробити систему заходів, у тому числі правового характеру, які були б спрямовані на запобігання виникненню небезпеки для людини і навколишнього природного середовища від природної стихії, техногенних аварій і катастроф, на ліквідацію шкідливих наслідків прояву підвищеного екологічного ризику і небезпеки наслідків, подібних до аварії на Чорнобильській АЕС, від явищ стихії, необдуманих рішень, які призводять до спустошення довкілля і виникнення надзвичайних екологічних ситуацій на Землі.

Отже, об'єктивно наявне нове коло суспільних відносин, які вимагають всебічного правового регулювання і які за характером виникнення, складовими елементами не вкладаються у межі відносин стосовно використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.

Необґрунтоване заперечення реально існуючих відносин щодо забезпечення екологічної безпеки гальмує прогрес правового регулювання. Від цього тільки страждає еколого-правова наука, кодифікація законодавства, біднішає практика його застосування, а відтак страждає сама людина, яка позбавлена юридичної можливості захистити суб'єктивне право на екологічну безпеку.

Зазначена суб'єктивна можливість громадян України вперше в історії еколого-правового регулювання була передбачена Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року (ст. 9). Конституція України конкретизувала його, визнавши право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої його порушеннями шкоди (ст. 50).

Суб’єкти правовідносин у галузі економічної безпеки: громадянин України, фізичні, юридичні особи, держава.

Об’єкти правовідносин: життя і здоров’я людей, безпечне НПС та його компоненти (природні умови).

Екологічним законодавством визначено основні принципи охорони навколишнього природного середовища. Це, зокрема: пріоритетність вимог економічної безпеки її обов’язковість дотримання економічних стандартів; гарантування економічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я людей; випереджаючий характер з охорони навколишнього природного середовища; науково обґрунтоване узгодження економічних, екологічних та соціальних інтересів суспільства; використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенних змін території проживання населення; прогнозування стану навколишнього середовища й обов’язковість економічної експертизи; демократизм при ухваленні рішень, що впливають на стан НПС і формування в населення економічного світогляду; стягування плати за забруднення навколишнього середовища і погіршення якості природних ресурсів; компенсація збитків, заподіяних порушення екологічного законодавства та деякі інші принципові вимоги.

Принципи охорони НПС як основні засади правового регулювання взаємодії суспільства з природою істотно впливають на визначення екологічної правосуб’єктності державних органів і громадян країни.

Прийняття в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки свідчить про формування нормативно-правових засад комплексної галузі екологічного права - права екологічної безпеки як системи правових норм та інших засобів, які спрямовані на створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його в разі порушення, а також регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою запобігання погіршенню екологічної обстановки, виникненню небезпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, що постраждали від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.

3. Місце права екологічної безпеки в системі екологічного права України та його

взаємозв’язок з іншими галузями права України. Система та структура права

екологічної безпеки України.

Правовий інститут екологічної безпеки посідає самостійне місце в системі екологічного права.

Загальні положення у сфері екологічної безпеки закріплені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Самостійного закріплення в ньому дістав принцип правового забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, який належить до основних принципів екологічного права (ст. 3). Його сутність полягає в тому, що за допомогою правових та інших заходів забезпечується підтримка безпечного стану навколишнього природного середовища для життя та здоров'я громадян, довкілля в цілому.

У поресурсовому законодавстві окремо вирізняються принципи, що забезпечують пріоритет екологічних вимог перед іншими. До них належать: пріоритетність вимог екологічної безпеки; обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів; гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей. Відмінною рисою цих принципів від інших є забезпечення підтримання екологічної рівноваги на території України.

Законодавче закріплення отримали заходи щодо забезпечення екологічної безпеки при здійсненні різних видів господарської діяльності, які можуть негативно впливати на навколишнє природне середовище, життя і здоров'я людини. У зв'язку з цим в літературі іноді слушно зазначається, що еколого-правові норми неоднорідні і регулюють різні види правовідносин. Одні спрямовані на охорону навколишнього природного середовища, закріплюють вимоги екологічної безпеки і є обов'язковими для виконання, а інші — встановлюють обов'язки щодо дотримання екологічних вимог та здійснення різноманітних видів господарської діяльності.

Недотримання вимог екологічної безпеки створює екологічно небезпечну ситуацію, яка загрожує стану навколишнього природного середовища та здоров'ю людини, спричиняє різноманітні наслідки. Вимоги екологічної безпеки в законі сформульовані за трьома напрямами: за господарськими суб'єктами, стадіями господарського процесу, видами господарської діяльності.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» окремо закріплює вимоги екологічної безпеки за видами господарської діяльності у: сільському господарстві, промисловості, транспорті, при розміщенні та розвитку населених пунктів. Згідно зі ст. 58 Закону вимоги екологічної безпеки поширюються повною мірою на військові і оборонні об'єкти, а також на об'єкти органів внутрішніх справ і державної безпеки. Цих вимог повинні також додержуватися при дислокації військових частин, проведенні військових навчань, маневрів, переміщень військ і військової техніки.

Забезпечення екологічної безпеки знаходить своє правове закріплення в нормативних актах, які регулюють окремі види господарської діяльності або використання та охорону природних ресурсів. Зокрема, Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 року регулює правові відносини, пов'язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів (статті 3, 6—9, 13, 18—20 та ін.). Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року (статті 3, 8, 13, 17 та ін.) спрямований на попередження настання екологічної небезпеки у процесі поводження з радіоактивними матеріалами і відходами, у процесі використання ядерної енергії, на радіаційний захист населення. Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року (статті 1, 3, 4), регламентує забезпечення вимог екологічної безпеки у надзвичайних ситуаціях. Закон України «Про правовий режим території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року зі змінами встановлює вимоги щодо екологічної безпеки в межах територій і зон, на яких запроваджено режим надзвичайних екологічних ситуацій тощо.

Вимоги екологічної безпеки знаходять своє закріплення в обов'язкових нормах, правилах, стандартах щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів тощо. Так, у ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачена система екологічних нормативів. Вони встановлюють гранично допустимі викиди та скиди в навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів. Законодавством України можуть встановлюватися також нормативи використання природних ресурсів та інші екологічні нормативи.

Це дає змогу стверджувати, що в сучасних умовах забезпечення екологічної безпеки стало розвивається як самостійний напрямок діяльності держави і суспільства. Тому систему правових приписів у галузі забезпечення екологічної безпеки можна розглядати як самостійний складний правовий інститут в галузі екологічного права.

Нині триває процес удосконалення зазначеного правового інституту. Так, в Основних напрямках державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки передбачається удосконалення законодавства в галузі забезпечення екологічної безпеки шляхом прийняття закону «Про екологічну (природно-техногенну) безпеку».

4. Юридична природа і ознаки екологічного ризику.

Екологічний ризик є різновидом більш широкої категорії ризику

У міжнародно-правовому значенні, зокрема відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу від 9 грудня 1996 р. № 96/82-ЄС про стримування великих аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами, ризик означає імовірність настання певної події за певних обставин та у певний час. Отже, він інтерпретується дещо ширше, як природна необхідність, як суб'єктивна категорія, що за своїм походженням не залежить від джерел, які продукують ризик, але підлягає кореляції. Водночас очевидно, що наведені визначення не відзначаються чіткістю, предметністю, оскільки не пов'язують категорію ризику з відповідними природними чи суспільними явищами, не вказують на об'єкти та носії ризику. А це має надзвичайно важливе значення для виявлення його справжньої природи, в тому числі правового характеру. У зв'язку з цим певний інтерес становлять міжнародно-правові акти, які пов'язують поняття ризику з категорією «небезпечні речовини», використання яких в силу їх властивостей може призвести до небажаних або непередбачуваних негативних наслідків, насамперед у відповідному середовищі (виробничому, побутовому чи природному), що загрожують здоров'ю та життю людей, які займаються відповідною діяльністю або перебувають чи проживають у межах дії та поширення небезпеки дії таких речовин чи їх сумішей. Відповідно до викладеного небезпека розглядається як властивість небезпечних речовин або фізична ситуація, що є потенційно небезпечною для здоров'я людей та навколишнього природного середовища.

Отже, носіями можливої небезпеки є різні речовини природного та штучного походження, а також їх суміші, здатні за певних природних та соціальних умов і обставин виявляти властивості, що створюють реальну загрозу здоров'ю і життю людини та навколишньому природному середовищу.

Сказане вище дає підстави констатувати, що екологічний ризик є важливою ознакою екологічної небезпеки (екологічно небезпечної діяльності), оскільки відображає її об'єктивну сутність — імовірність настання цього явища.

В узагальненому вигляді екологічний ризик це: 1) визначене чинним законодавством (нормативно-правовим порядком) виникнення правовідносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності та встановлення особливого правового режиму запобігання екологічній небезпеці; 2) елемент юридичного складу як умова виникнення регулятивних правовідносин, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки; 3) невід'ємна ознака екологічної небезпеки, шо дістає вияв у виникненні потенційної загрози життю та здоров'ю людини (населення, суспільства) через небезпечний стан довкілля, зумовлений природною стихією чи техногенними аваріями (катастрофами); в окремих ситуаціях це підвищена загроза для суспільства і біосфери (сфери життя), тобто для планетарної безпеки; 4) показник рівня екологічної безпеки та його класифікації і ранжування з метою регуляції поведінки відповідальних суб'єктів по забезпеченню безпечного функціонування природних і техногенних систем; 5) чинник, який обумовлює формування державної системи екологічної безпеки як складової національної та глобальної екологічної безпеки; 6) мотивація позитивно спрямованої екологічно безпечної діяльності та гарантія неухильного виконання вимог забезпечення екологічної безпеки; 7) суб'єктивно-усвідомлений намір та система і спосіб дій щодо взяття відповідальності за настання будь-якого ризику (випадкового, передбачуваного тощо) і підстава абсолютної (суворої) відповідальності за заподіяну екологічну шкоду (шкоду, заподіяну внаслідок прояву екологічної небезпеки), суб'єктивна сторона складу екологічних правопорушень; 8) кваліфікуюча ознака юридичної відповідальності за порушення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки і юридична підстава для посилення покарання за екологічні правопорушення та екологічні злочини.

Отже, в юридичному аспекті екологічний ризик бажано розглядати як встановлену нормами екологічного законодавства обставину, з якою пов'язуються виникнення, зміна, припинення правовідносин по здійсненню діяльності з екологічно небезпечними об'єктами, що визначає формування і реалізацію спеціальної правооб'єктності фізичних, юридичних осіб та держави щодо запобігання, виявлення та усунення природної і техногенної загрози для довкілля, життя і здоров'я населення та особливий режим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, у тому числі й за випадкове (імовірне) настання небезпеки. Закріплення запропонованих у цій статті положень у проекті Закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку дозволить підняти на новий рівень вирішення проблем екологічної безпеки та створення належного державно-правового механізму її забезпечення на локальному, місцевому, регіональному, державному та транскордонному рівнях.

5. Особливості правовідносин у галузі забезпечення екологічної безпеки.

Абсолютні правовідносини.

Повноваження щодо реалізації права на екологічну безпеку належить громадянам, а всі інші особи зобов’язані забезпечувати пріоритетність вимог екологічної безпеки, визначених законодавством, та їх не порушувати.

Підстави виникнення.

Норми екологічного законодавства[2]

Суб’єкти правовіносин у галузі екологічної безпеки.

1) Громадяни України 2) Фізичні особи 3) Юридичні особи. Держава.

О’єкти правовідносин 1) Життя іздоров’я людей. 2) Безпечне навколишнє природне середовище та його компоненти (природні умови)

Зміст правовідносин

Права громадян на екологічну безпеку.(Від неконтрольованого та шкідливого біологічноговпливу. Від акустичного, електромагнітного, іонізуючого впливу , фізичних факторів та радіоактивного звбруднення. Від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами.)

Обов’язки держави щодо забезпечення екологічної безпеки.(У процес проектування,розміщення , будівництва , реорганізації, введеня та експлуатацію підприємств та інших об’єктів. У процксі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів. У процесі проведення наукових досліджень, впровадження відкритів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем.)Обов’язки інших осіб щодо дотримання вимог екологічної безпеки.( При проектуванні, виробництві, експлуатації та обслуговуванні транспортних засобів. При проектуванні, розміщенні, будівництві, рекострукції, введенні в дію, експлуатацію військових, оборонних об’эктів. При плануванні, розміщені, забудові і розвитку населених пунктів.)

Механізм правового забезпечення екологічної безпеки.

Механізм правового забезпечення екологічної безпеки- сукупність державно-правових засобів, спрямованих на регулювання діяльності, спроможної посилювати рівень екологічної безпеки, попередження погіршеня екологічної обстановки та виникнення небезпеки для населення та природних систем, локалізацію проявів екологічної небезпеки.

Організаційно-превентивні заходи- комплекс юридично значимих дій, які спрямовані на виявлення екологічно небезпечних об’єктів, зон, територій і видів діяльлності, впровадження і застосування важелів щодо попередження виникнення екологічної небезпеки.

6.Особливості управління в сфері забезпечення екологічної безпеки: поняття,

специфічні ознаки, види та правові форми.

Управління - урегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист екологічних прав громадян.

Механізм правового забезпечення екологічної безпеки- сукупність державно-правових засобів, спрямованих на регулювання діяльності, спроможної посилювати рівень екологічної безпеки, попередження погіршеня екологічної обстановки та виникнення небезпеки для населення та природних систем, локалізацію проявів екологічної небезпеки.

Організаційно-превентивні заходи- комплекс юридично значимих дій, які спрямовані на виявлення екологічно небезпечних об’єктів, зон, територій і видів діяльлності, впровадження і застосування важелів щодо попередження виникнення екологічної небезпеки.

Форми.

· Обліково- установчі. 1) Виявлення екологічно небезпечних джерел, об’єктів, територій.

2) Інвентаризація екологічно небезпечних джерел, об’єктів, зон, територій.

3) Класифікація екологічно небезпечних джерел, об’єктів, зон, територій.

· Реєстраційно- ліцензійні.

1. Реєстрація екологічно небезпечних джерел, об’єктів, зон, територій.

2. Пасиортизація екологічно небезпечних підприємств.

3. Сертифікація екологічно небезпечної продукції.

4. Ліцензування екогогічно небезпечних видів діяльності.

5. Посилене нормування викидів і скидів шкідливих фізичних впливів екологічно небезпечних об’єктів.

· Експертно- оціночні.

1. Проведення екологічних експертиз об’єктів, небезпечних для стану навколишнього природного середовища, здоров’я і життя людей.

2. Запровадження попередньої оцінки екологічного впливу тих об’єктів.

3. Проведення відкритих громадських слухань.

4. Обговорення населенням проектів екологічно небезпечної діяльності, що намічаються до реалізації.

· Інформаційно- прогностичні.

1. Систематичне інформування державних органів про екологічний стан та стан захворюваності людей.

2. Періодичне інформаційне екологічне забезпечення населення.

3. Моделювання, програмування і прогнозування зміни екологічного стану внаслідок дії екологічно небезпечних джерел і об’єктів.

Регулятивно- стимулюючі заходи-система юридичних норм і правил, спрямованих на регулювання відносин , забезпечення дотримання пріоритетів, нормативів, стандартів, лімітів та інших вимог у галузі екологічної безпеки.

· Нормативно- технічні засоби

1. Стандарти в галузі екологічної безпеки.

2. Нормативи екологічної безпеки.

3. Правила проектування і експлуатації екологічно небезпечних об’єктів.

4. Норми радіо екологічної безпеки.

5. Правила поводження з екологічно небезпечними речовинами та джерелами.

· Нормативно- правові засоби.(Законодавчі акти)

1. Імперативи. 2. Пріоритети. 3. Принципи.

· Нормативно- економічні засоби(Підзаконні акти)

1. Нормативні плати (Договірне цільове фінансування розвитку екологічно безпечних технологій і виробництв)

2. Платежі (Страхування за екологічний ризик).

3. Пільги (Кридитні, позикові, податкові)

· Нормативно- обмежувальні (організаційні засоби)

1. Нормування екологічно небезпечної діяльності.

2. Лімітування екологічно небезпечної діяльності.

3. Надання дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності.

4. Регламентування екологічно небезпечних об’єктів.

5. Зонування екологічно небезпечних територій.

Розпорядчо- виконавчі заходи-цілеспрямована діяльність спеціально уповноважених органів щодо реалізації заходів та функцій в сфері забезпечення екологічної безпеки.

Забезпечувальні заходи –система юридично значимих дій, спрямованих на попередження екологічних правопорушень, захист права людини на екологічну безпеку і пов’язаних з ним інших екологічних прав та застосування до осіб засобів державно-правового примусу у рвзі порушення ними вимог і норм екологічної безпеки.

Забезпечувальні заходи:

· Запобіжно- деліктні заходи (омеження екологічно небезпечної діяльності та зупинення екологічно небезпечної діяльності)

1. За сестиматичне порушення нормативів еколгічної безпеки.

2. За порушення нормативів і вимог екологічної безпеки.

· Судочинські заходи.

1. Розгляд справ щодо захисту права громадян екологічну безпеку.

2. Розгляд справ за позивами органів Прокуратури про припинення екологічно небезпечної діяльності[5]

3. Розгляд спав, що виникають із адміністративних правопорушень, вимог і норм екологічної безпеки.

4. Розглядспав про екологічні злочини, що порушують вимоги і норми екологічної безпеки.

5. Розгляд справ про відшкодування шкоди, за подіяної порушенням вимог і правил екологічної безпеки.

7.Система та повноваження органів державного управління та регулювання

спеціальної компетенції у сфері забезпечення екологічної безпеки.

Національна комісія по радіаційній безпеці населення України (Незалежний орган зрадіаційної безпеки населення, розробляє і затверджує норми радіаційної безпеки.)

Кабінет Міністрів України (Постійна урядова комісія з питань техногенно –екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій).(Організація, координація і контроль за діяльністю щодо забезпечення техногенно –екологічної безпеки).

3. Мінздоров’я України (Розробляє, затвержує і вводить у дію нормативи екологічної безпеки, норми радіаційної безпеки).

5. Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів (Здійснює радіологічний, хімікотоксилогічний і фізикохімічний контроль за продуктами харчування).

6. Міністерство транспорту України (Формування основних наприямів екологічної безпеки на транспорті, забезпечкнння безпеки).

9. Органи прокуратури України (Нагляд за дотриманням норм екологічної безпеки).

· Контрольно –наглядові та інші організаційно- правові форми.

1. Мінекобезпеки України (Контроль за додержанням екологічної безпеки).

2. Держекоінспекція[3]

Важливого значення у забезпеченні екологічної безпеки чинне законодавство надає центральним органам спеціальної надвідомчої компетенції у сфері екологічної безпеки. На них покладаються переважно координаційні, організаційні, контрольні та інші виконавчо-розпорядчі функції у сфері екологічної безпеки спеціального надвідомчого характеру, що надає їм прерогативу реалізації цього напряму державної екологічної політики.

До таких організаційно-правових структур можна віднести систему органів Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства надзвичайних ситуацій, а також Міністерство охорони здоров'я України.

Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінекоресурсів України є головним (провідним) органом у системі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і, зокрема, екологічної, ядерної, радіаційної безпеки.

Основними завданнями Мінекоресурсів у галузі екологічної безпеки є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також створення екологічних передумов для сталого розвитку України, здійснення комплексного управління та регулювання у цій сфері, державного контролю за додержанням вимог екологічного законодавства, у тому числі законодавства про екологічну безпеку.

Відповідно до покладених на нього завдань Мінекоресурсів України готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, складовою якої є забезпечення екологічної безпеки, організує розроблення і реалізацію загальнодержавних програм з охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, сприяє розробленню регіональних екологічних програм та координації їх виконання.

Водночас на Мінекоресурсів України покладається реалізація єдиної науково-технічної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, організація та координація, розроблення та реалізація загальнодержавних наукових і науково-технічних програм, спрямованих на планомірне, комплексне вивчення стану навколишнього природного середовища, природних ресурсів і відповідне картографування території України. Воно також бере участь у формуванні національної системи науково-технічної інформації, виступає державним замовником науково-дослідних робіт з питань, що належать до його компетенції.

Важливим напрямом діяльності Мінекоресурсів України є координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища

Разом з тим Мінекоресурсів України затверджує в установленому порядку норми і правила з охорони навколишнього природного середовища,

До повноважень Мінекоресурсів України у сфері екологічної безпеки належить діяльність щодо участі спільно з відповідними органами виконавчої влади у роботі зі стандартизації, сертифікації, акредитації, метрологічного забезпечення, надання в установленому законодавством порядку дозволів (ліцензій) на спеціальне використання природних ресурсів, на викиди і скиди у навколишнє природне середовище забруднювальних речовин, на розміщення, транскордонне перевезення та здійснення інших операцій у сфері поводження з відходами. До його компетенції належить також питання перевезення небезпечних відходів та їх видалення.

Мінекоресурсів України у свою чергу затверджує або погоджує в установленому порядку ліміти та квоти на використання чи добування природних ресурсів загальнодержавного значення, викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднювальних речовин,

З метою реалізації зазначених функцій Мінекоресурсів України наділяється правами організаційно-дорадчого, координаційно-контрольного, санкціонуючого та юрисдикційного характеру.

До організаційно-дорадчих повноважень належать:

а) залучення спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їхніми керівниками) до розгляду питань у сфері забезпечення екологічної безпеки;

б) скликання в установленому порядку нарад з питань екологічної безпеки.

Координаційно-контрольні повноваження передбачають:

а) заслуховування відповідних звітів посадових осіб центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій з питань забезпечення екологічної безпеки;

б) одержання в установленому законодавством порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, від власників та органів управління пояснень, доводів, звітів про стан екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, повідомлень про аварії та їхні причини, технічної та іншої документації й інформації, необхідної для ефективного виконання покладених завдань;

в) обмеження підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності на екологічно небезпечні об'єкти з метою забезпечення додержання вимог екологічної безпеки.

Санкціонуючі повноваження включають:

а) надання керівникам підприємств, установ, організацій обов'язкових для виконання приписів щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;

б) застосовування у випадках, передбачених чинним законодавством, економічних санкцій до підприємств, установ, організацій за порушення вимог екологічної безпеки;

в) передання правоохоронним органам, у разі наявності підстав, передбачених чинним законодавством, матеріалів про виявлені факти злочинів.

Юрисдикційні повноваження передбачають:

а) обмеження, тимчасову заборону (зупинення) в установленому порядку діяльності підприємств, установ, організацій та об'єктів, незалежно від форми власності, або внесення до Кабінету Міністрів України відповідного подання про припинення екологічно небезпечної діяльності, якщо вона провадиться з порушенням норм, правил та вимог екологічної безпеки;

б) подання позовів до судових інстанцій про відшкодування шкоди і втрат, завданих порушенням законодавства у сфері екологічної безпеки;

в) розгляд справ про адміністративні правопорушення вимог, норм та правил екологічної безпеки.

Мінекоресурсів України здійснює свої повноваження безпосередньо та через спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів в Автономній Республіці Крим, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, інші його територіальні органи, інспекції, а також установи й організації, що належать до його сфери управління в галузі забезпечення екологічної безпеки.

Реалізація вищезазначених функцій та повноважень здійснюється спеціально створеними структурними підрозділами центрального апарату Мінекоресурсів України — Департаментом екологічної безпеки, у складі якого, зокрема, функціонують управління екологічної експертизи та оцінки впливу на довкілля, управління відходів, управління екологічної безпеки хімічних речовин [3].

Водночас Мінекоресурсів України здійснює свої повноваження через підпорядковану йому систему органів — Державну екологічну інспекцію, Державний комітет Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища і природних ресурсів, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державну інспекцію з охорони Азовського моря і Державну інспекцію з охорони Чорного моря, які реалізують аналогічні функції на відповідному адміністративно-територіальному та басейновому рівнях у межах наданої їм юрисдикції у сфері забезпечення екологічної безпеки.

Чільне місце у системі організаційно-правового і функціонального забезпечення екологічної безпеки посідає Міністерство надзвичайних ситуаційДо основних завдань його діяльності належить координація діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ, організацій усіх форм власності з розв'язання проблем захисту населення та території від надзвичайних ситуацій та ліквідації їхніх наслідків, керівництво діяльністю органів управління, штабів військової, цивільної оборони й підпорядкованих спеціалізованих формувань, а також робіт, пов'язаних із формуванням, реалізацією єдиної науково-технічної політики у сфері створення та впровадження сучасних інформаційних технологій, банків даних з проблем

захисту населення, території від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи.

Важливими завданнями МНС є визначення основних напрямів діяльності у сфері захисту населення і території від надзвичайних ситуацій, соціального захисту населення, реабілітації територій, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи, розроблення і реалізація заходів щодо захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи.

Напрями діяльності МНС у зазначеній сфері можна систематизувати за такими критеріями:

а) організаційні;

б) розпорядчі (оперативно-розпорядчі);

в) координаційні;

г) прогностичні;

д) рекомендаційні;

е) інформаційні;

є) експертно-оцінювальні;

ж) наглядові та контрольні;

з) гарантувальні;

й) установчі;

і) комунікаційні.

До організаційних повноважень МНС можна віднести:

а) організацію розроблення і здійснення заходів цивільної оборони щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації та робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальним захистом потерпілих від неї громадян;

б) здійснення заходів щодо зниження рівня опромінення та забезпечення нормальної життєдіяльності населення на територіях, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи;

в) організацію надання допомоги населенню України та інших держав, яке потерпіло внаслідок надзвичайної ситуації;

г) організацію створення, підготовки і використання аварій-но-рятувальних спеціалізованих формувань у проведенні першочергових робіт з локалізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

д) організацію робіт у галузі поводження з радіоактивними відходами, крім підприємств, установ, організацій, що належать до управління Міністерства палива та енергетики України;

е) організацію фінансового, матеріального і технічного забезпечення військ цивільної оборони, аварійно-рятувальних та інших підпорядкованих формувань;

є) організацію виконання актів законодавства.

Розпорядчі (оперативно-розпорядчі) функції охоплюють:

а) керівництво роботами, пов'язаними з ліквідацією наслідків великих за масштабами аварій і катастроф техногенного характеру та інших надзвичайних ситуацій;

б) визначення спільно з центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями складу, місця розміщення та оснащення сил і засобів, призначених для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, утворення навчальних та реабілітаційних центрів;

в) керівництво усім комплексом робіт у зонах відчуження і безумовного (обов'язкового) відселення, крім об'єктів, що належать до сфери управління Міністерства палива та енергетики України;

г) розпорядження коштами фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення, фінансування витрат міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування на проведення робіт з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і на соціальний захист потерпілих від неї громадян;

д) здійснення у межах повноважень, визначених законодавством, функції управління об'єктами державної власності, що належать до його сфери.

Координаційні функції МНС передбачають: а) координацію діяльності центральних органів виконавчої влади щодо проведення пошуку і рятування людей, аварійно-рятувальних робіт, ліквідації наслідків впливу нафтопродуктів,

Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки шкідливих хімічних та радіоактивних речовин на довкілля;

б) координацію реалізації науково-технічних зв'язків із підприємствами, установами, організаціями країн світового співтовариства із зазначених питань;

в) координацію здійснення авіаційних робіт іншими органами виконавчої влади, самоврядування, юридичними особами, налагодження взаємодії між ними;

г) спрямування зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади на запобігання надзвичайним ситуаціям на своїх об'єктах.

Центральне місце у діяльності МНС посідають наглядові та контрольні функції:

а) контроль за виконанням програм щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, запобігання надзвичайним ситуаціям, соціального захисту потерпілих від неї громадян;

б) контроль за цільовим використанням бюджетних коштів у зазначеній сфері;

в) контроль за діяльністю центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, юридичних осіб усіх форм власності з питань соціально-економічного, правового, медичного захисту постраждалих від радіаційних аварій та катастроф громадян або тих, що брали участь у ліквідації їхніх наслідків та реабілітації забруднених територій від Чорнобильської катастрофи;

г) державний нагляд і контроль за виконанням вимог техногенної безпеки, заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та їх ліквідації, станом готовності сил реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру до проведення рятувальних робіт у разі виникнення надзвичайної ситуації;

д) контроль за виконанням центральними і місцевими органами виконавчої влади, юридичними особами завдань щодо переселення громадян з радіоактивне забруднених територій, створення для них необхідних соціально-побутових умов у місцях компактного поселення, будівництва житла, об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури для громадян, які проживають на радіоактивне забруднених територіях, забезпечення їх екологічно чистими продуктами харчування і промисловими товарами першої необхідності;

Деякі функції у сфері забезпечення екологічної безпеки реалізуються також Міністерством охорони здоров'я України1Зокрема, МОЗ України вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, бере участь у розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини, а також у розробці та введенні в дію екологічних нормативів і норм радіаційної безпеки, погоджує в установленому законодавством порядку всі державні стандарти, технічні умови, промислові зразки, іншу нормативно-технічну документацію об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я населення, здійснює організаційно-методичне керівництво та координацію роботами Державної служби медицини катастроф, організує спільно з центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування визначення рівня доз опромінення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, бере участь у здійсненні державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні експертних висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій, підтримує необхідний запас та асортимент лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, медичної техніки, виробів медичного призначення на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захворювань та здійснює інші напрями діяльності відповідно до вимог чинного законодавства.

8.Функції органів державного управління та регулювання щодо забезпечення

екологічної безпеки.

1. Верховна Рада України( визначає повноваження органів місцевого самоврядування, органів управління в галуз забезпечення екологічної безпеки)

. 4. Кабінет Міністрів України (Постійна урядова комісія з питань техногенно –екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій).(Організація, координація і контроль за діяльністю щодо забезпечення техногенно –екологічної безпеки).

1. Президент України (Вживає заходів до забезпечення національної безпеки).

2. Рада Національної безпеки України при Президенті Ураїни (забезпечення національної безпеки.

3. Мінздоров’я України (Розробляє, затвержує і вводить у дію нормативи екологічної безпеки, норми радіаційної безпеки).

5. Державна інспекцію України з питань захисту прав споживачів (Здійснює радіологічний, хімікотоксилогічний і фізикохімічний контроль за продуктами харчування).

6. Міністерство транспорту України (Формування основних наприямів екологічної безпеки на транспорті, забезпечкнння безпеки).

9. Поняття захисту населення і територій за надзвичайних ситуацій техногенного та

природного характеру за законодавством України.

З У Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру

захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - система організаційних, технічних, медико-біологічних, фінансово-економічних та інших заходів щодо запобігання та реагування на надзвичайні ситуації

техногенного та природного характеру і ліквідації їх наслідків, що реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, відповідними силами та засобами підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, добровільними формуваннями і спрямовані на захист населення і територій, а також матеріальних і культурних цінностей

та довкілля;

запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - підготовка і реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику завчасне реагування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру на основі даних моніторингу, експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну ситуацію техногенного та природного характеру або пом'якшення її можливих наслідків;

Законом України від 7 червня 2012 року № 4909-VI затверджено Загальнодержавну цільової програми захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2013-2017 роки якої є послідовне зниження ризику виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (далі - надзвичайні ситуації), підвищення рівня безпеки населення і захищеності територій від наслідків таких ситуацій.

10. Поняття зони надзвичайної екологічної ситуації та її різновидів. Законодавчі

засади оголошення окремих територій зоною надзвичайної екологічної ситуації

Згідно зі ст. 1 Закону України „Про зону надзвичайної екологічної ситуації” надзвичайна екологічна ситуація - надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави [15].

Це визначення певним чином модифіковане у Законі України „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, де надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру визначена як – порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат [16].

Слід зазначити, що підставою для запровадження спеціальних адміністративно-правових режимів є надзвичайні ситуації соціального або природно-техногенного характеру.

Надзвичайних режимів в Україні три: воєнний стан, надзвичайний стан та режим зони надзвичайної екологічної ситуації.

Три надзвичайних режими взаємопов’язані й можуть переходити один в один. Кожному з трьох надзвичайних адміністративно-правових режимів характерні також різні за інтенсивністю правообмеження, різні процедури введення та відповідні строки дії. Режим надзвичайного стану може змінити режим зони надзвичайної екологічної ситуації, та режим воєнного стану може прийти на зміну режиму надзвичайного стану при погіршенні обстановки [11, 247].

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації є різновидом правового режиму надзвичайної ситуації техногенного та природного походження, але пристосований для вирішення проблем надзвичайного характеру, що викликані негативними змінами в навколишньому природному середовищі (втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів і ресурсів унаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи й інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах). Згідно зі статтею 8 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Відповідно до Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рівнями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 року, залежно від обсягів заподіяних наслідків, технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для їх ліквідації, визначаються чотири рівні надзвичайних ситуацій – державний, регіональний, місцевий та об’єктовий.

Для визначення конкретного рівня надзвичайної ситуації встановлюються такі критерії: територіальне поширення та обсяги технічних та матеріальних ресурсів, необхідних для ліквідації наслідків надзвичайних ситуації; кількість людей, які постраждали або умови життєдіяльності яких було порушено внаслідок надзвичайної ситуації; розмір заподіяних (очікуваних) збитків [4, 701].

Державного рівня визнається надзвичайна ситуація:

1) яка поширилась або може поширитися на територію інших держав;

2) яка поширилась на територію двох чи більше регіонів України (Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя), а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих регіонів, але не менш як 1 відсоток від обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація державного рівня за територіальним поширенням);

3) яка призвела до загибелі понад 10 осіб або внаслідок якої постраждало понад 300 осіб (постраждалі - особи, яким внаслідок дії уражальних чинників джерела надзвичайної ситуації завдано тілесне ушкодження або які захворіли, що призвело до втрати працездатності, засвідченої в установленому порядку) чи було порушено нормальні умови життєдіяльності понад 50 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби);

4) внаслідок якої загинуло понад 5 осіб або постраждало понад 100 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності понад 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки (оцінені в установленому законодавством порядку), спричинені надзвичайною ситуацією, перевищили 25 тис. мінімальних розмірів (на час виникнення надзвичайної ситуації) заробітної плати;

5) збитки від якої перевищили 150 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

6) яка в інших випадках, передбачених актами законодавства, за своїми ознаками визнається як надзвичайна ситуація державного рівня.

Регіонального рівня визнається надзвичайна ситуація:

1) яка поширилась на територію двох чи більше районів (міст обласного значення) Автономної Республіки Крим, областей, а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих районів, але не менш як 1 відсоток обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація регіонального рівня за територіальним поширенням);

2) яка призвела до загибелі від 3 до 5 осіб або внаслідок якої постраждало від 50 до 100 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 1 тис. до 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3) збитки від якої перевищили 15 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Місцевого рівня визнається надзвичайна ситуація:

1) яка вийшла за межі територій потенційно небезпечного об'єкта, загрожує довкіллю, сусіднім населеним пунктам, інженерним спорудам, а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпечного об'єкта;

2) внаслідок якої загинуло 1-2 особи або постраждало від 20 до 50 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 100 до 1000 осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 0,5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3) збитки від якої перевищили 2 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Об'єктового рівня визнається надзвичайна ситуація, яка не підпадає під названі вище визначення [17].

Законом України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" встановлено спеціальну процедуру оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є по-перше: значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством; виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території; значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі [15].

11.Правовий статус осіб, постраждалих внаслідок дії надзвичайних ситуацій

техногенного і природного характеру.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру

постраждалі внаслідок надзвичайної ситуації техногенного або природного характеру (далі - постраждалі) - особи, здоров'ю яких заподіяна шкода внаслідок надзвичайної ситуації техногенного або природного характеру.

Стаття 5. Права громадян України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру

Громадяни України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру мають право на:

отримання інформації про надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, що виникли або можуть виникнути, та про заходи необхідної безпеки;

забезпечення та використання засобів колективного і індивідуального захисту, які призначені для захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру у разі їх виникнення;

звернення до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань захисту від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

відшкодування згідно із законом шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

компенсацію за роботу у зонах надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

соціально-психологічну підтримку та медичну допомогу, в тому числі за висновками Державної служби медицини катастроф та/або лікарсько-трудової комісії, на медико-реабілітаційне відновлення у разі отримання важких фізичних та психологічних травм;

інші права у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до законів України.

Стаття 6. Права та обов'язки іноземців та осіб без громадянства у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, користуються тими самими правами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Стаття 35. Фінансування заходів щодо попередження,

ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та

природного характеру та їх наслідків

Фінансування заходів щодо попередження, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та їх наслідків здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, а також добровільних пожертвувань фізичних та юридичних осіб, благодійних організацій та об'єднань громадян, інших не заборонених законодавством джерел.

Фінансування медико-психологічної реабілітації постраждалих, а також осіб, залучених до виконання аварійно-рятувальних робіт при виникненні надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру, здійснюється за рахунок коштів, що виділяються на ліквідацію надзвичайних ситуацій з державного та місцевих бюджетів. Медико-психологічна реабілітація рятувальників державних аварійно-рятувальних служб (формувань) здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на утримання цих служб. Медико-психологічна реабілітація рятувальників інших аварійно-рятувальних служб (формувань) здійснюється за рахунок коштів, які виділяються на ліквідацію надзвичайних ситуацій з державного або місцевих бюджетів, або за рахунок коштів підприємств, установ та організацій. Обсяги фінансування медико-психологічної реабілітації постраждалих, а також осіб, залучених до виконання аварійно-рятувальних робіт при виникненні надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру, визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.

Положення про центри медико-психологічної реабілітації рятувальників та осіб, що постраждали внаслідок надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру

1.2. Центри медико-психологічної реабілітації (далі - центри) створюються при діючих санаторно-курортних закладах системи МОЗ України та при санаторно-курортних закладах іншого підпорядкування. Центри є структурними підрозділами цих санаторно-курортних закладів.

Постраждалі внаслідок НС (далі - постраждалі) - особи, здоров'ю яких була заподіяна шкода внаслідок НС.

2.1. Основними завданнями центрів є проведення реабілітації рятувальників та постраждалих. 2.2. Центри створюють відповідні умови для реабілітації рятувальників і постраждалих та надають їм адекватну медико-психологічну допомогу.

12.Загальна характеристика Закону України «Про об’єкти підвищеної небезпеки»

Цей Закон визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків.

Державний нагляд та контроль у сфері діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, здійснюють уповноважені законами органи влади, в тому числі центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи (у разі утворення), до відання яких

відповідно до закону віднесені питання: охорони праці;

забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього

природного середовища;

державного нагляду (контролю) у сферах пожежної і техногенної

безпеки санітарно-епідемічної безпеки;

містобудування.

Державний нагляд і контроль за діяльністю, пов'язаною з об'єктами підвищеної небезпеки, що провадиться відповідно до умов угоди про розподіл продукції в межах території виключної (морської) економічної зони України та на континентальному шельфі, здійснюються з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про угоди про розподіл продукції"

У цьому законі розкриваються Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, Повноваження центральних органів виконавчої влади, Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, Київської та Севастопольської міських рад та інших рад.

Стаття 9. Ідентифікація об'єктів підвищеної небезпеки

Суб'єкт господарської діяльності ідентифікує об'єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин.

Нормативи порогової маси небезпечних речовин встановлюються Кабінетом Міністрів України

Порядок ідентифікації, форма та зміст оповіщення про її результати визначаються Кабінетом Міністрів України

На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України затверджує класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку

У порядку реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру суб'єкт господарської діяльності, а також підприємства, установи, організації, зазначені у частині п'ятій статті 10 цього Закону, одночасно з розробленням декларації безпеки розробляють і затверджують план локалізації і ліквідації аварій для кожного об'єкта підвищеної небезпеки, який вони експлуатують або планують експлуатувати.

У ст. 12 цього закону зазначено Порядок будівництва і/або реконструкції об'єктів підвищеної небезпеки та у ст. 13 – Порядок надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки

У статті 15. забезпечується право на одержання інформації про об'єкти підвищеної небезпеки.

113