10. Судоустрій та судочинство у країнах Зх.Є. У с.В.

Кожний феодал прагнув урвати собі шмат судової влади. Судова влада давала можливість феодала тримати в послугу селян, збагачуватися за рахунок судових штрафів і конфіскації майна, перетвоюючи традиційні підношення феодалам на обов’язкові побори. Справляти судові ф-ї в С.В.було не складно. Суддям цілком вистачало,, трішки памяті і практики”. Якщо справа видавалася наддто заплутаною, вирішення її можна було передоручити Господу Богу, тобто призначити Божий суд. Судді задовольнялися найпростішими доказами вини, свідків заслуховували вряди-годи, до того ж свідчення просто фіксували на папері, але не аналізували. Суддю, через помилку якого страчували невиного, змушували публічно покаятися. Суспільство визнавало за суддею право на помилку та її виправлення. З появою міст а від так і пожвавлення торгівлі, практичне купецтво обзавилося власним судочинством. Теж саме зробили і інші сусп.стани. Суд перетворився на станові: феодали мали свій суд, духовенство свій, городяни свій. Свого суду не мали тільки селяни: вони підлягали суд.владі своїх панів.У державі Меровінгів судові функції виконували корол.чиновники-графи. На скликаних судових асамблеях обирали юристів, які ухвалювали вироки. Графи лише забезпечували виконання цих вироків. Карл Великий реформував суд.систему. Відтоді загальні асамблеї скликалися рідше, графи розглядали лише великі справи, дрібними ж позовами займалися їхні помічники-сотники чи наглядачі. У Фр. Та півн.Італії домінувала сенйоріальна юстиція. Колишні сотенні та окружні суди там швидко зникли, одначе графський суд зберігся. Графський суд опікувався власними справами і втручався в судові процеси лише тоді, коли нижча судова інстанція виявляла свою безпорадність. В анг.судовій системі не існувало відмінностей між вищим і нижчим правосуддям. В Є.вищою судовою інстанцією був монарх. Фр.король судив лише найбільших феодалів та осіб, безпосередньо залежних від нього. Сеньйоніальний суд як правило було лише імітація справедливості. Королівська юстиція краще захищала права простого люду. З 12ст.сеньйоріальні суди поч..втрачати своє значення. Королівські судді розїзджали по країні обмежуючи сферу впливу сенйоріальної юриспруденції. Судові вироки з часом ставали дедалі жорсткішими. Бл.10ст.церква виступила за введення-тілесних покарань. Середньовіччя не створило досконалої судово правової системи, яка б функціонувала по справжньому послідовно і об’єктивно.

11.Військова система серед.Зх.Є.

Варварські королівства не мали регулярних армій. В них кожна соціальна гру­па сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упро­довж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утриму­вати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. За Каролінгів військові сили складалися з дружин­ників, підпорядкованих монархові, пов'я­заних із ним особливою клятвою, та загонів із адміністра­тивних округів. У X—XIII ст. у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої війсь­кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Значну роль віді гравали замки.Ядром французького війська стало рицарство. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс­портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.Англосакси спершу створили низку королівств, які невдовзі утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви­рішальну військову роль в Англії відігравало королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на­родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі­зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат­ським правом, призивавсяодин чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярів. У Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе­зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові. Норманські загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, ве­ликі походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. Воєнна перевага угрів (мадярів), полягала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма­ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко.

У XII—ХІІІ ст.стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд­ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двохпомічників. Тому власники ри­марських ф'єфів почали ухиляти­ся від посвяти в рицарство. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники,з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).У др. пол. XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Нерідко король призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження.Дедалі ширше практикувався військовий найм —через заробіток. В XIV—XV ст. в Англії війська, що складалися з рицарів, зобо­в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви­чайні добровольці. У Франції, як і раніше,долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтрим­ки лучників і арбалетників. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури.Армії залишалися невеликими, налі­чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків.. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран­ції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхотинців і 38 лучників.

Склад армій :крім ри­царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків і т.д. Нерідко до війська пот­рапляли навіть монахи та клірики.