41. Фінансово-кредитні важелі сприяння інновацій в системі державного регулювання.

Сьогодні в Україні основними джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

а) кошти Державного бюджету України;

б) кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Рес­публіки Крим;

в) власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

г) власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності;

д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб.

Активну участь у фінансовому забезпеченні інноваційного розвитку економіки відіграють державні установи. Наприклад, для здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності створює спеціалізовані державні небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи.

Державна інноваційна фінансово-кредитна установа може надавати суб’єктам інноваційної діяльності для реалізації ними інноваційних проектів фінансову підтримку у вигляді:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автоном­ної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автоном­ної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Держав­ного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єк­тами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків.

42. Антимонопольна політика держави та механізми її реалізації.

Основним змістом сучасного етапу антимонопольної політики в Україні є захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності функціонування існуючих конкурентних відносин. Це призвело до трансформації антимонопольної політики держави у конкурентну політику, а антимонопольного законодавства – в конкурентне законодавство, тобто систему заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин i конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців i споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва.

Антимонопольне законодавство в Україні представлено 3аконами України: “Про захист від недобросовісної конкуренції” (1996 р.), “Про захист економічної конкуренції” (2002 р.), “Про Антимонопольний комітет України” (2003 р.) та ін. [4]

Суб єкт – Антимонопольний комітет, Верховна Рада, Каб мін та інші. Об єкти: В українському законодавстві замість терміна “домінуюче становище” вживається поняття “монопольне становище”. Причому наводяться кількісні параметри: монопольним називається таке підприємство, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Антимонопольний комітет України своїм рішенням може визначати монопольним підприємство, частка якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35%.

До методів здійснення антимонопольної політики зараховують:

– правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів;

– організаційно-контрольні: розроблення та організація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенню конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи;

– адміністративно-імперативні: примусовий поділ суб’єктів господарювання, застосування санкцій, накладення штрафів;

– профілактично-роз’яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз’яснення щодо кваліфікації порушень.