10. Походження скіфів. Скіфські племена та їх розселення за Геродотом.

За однією з версій, скіфи були вихідцями з передгір'їв Алтаю чи аральських степів, за іншою - з межиріччя Сирдар'ї й Амудар'ї у Середній Азії, а ще за іншою - Степове Поволжя. Як вірогідну прабатьківщину скіфів називають також землі Північного Причорномор'я.

З VI ст, до н. е. фіксується існування Царства Скіфів, територія якого, за свідченням Геродота, простяглася на 600-700 км від Дону до Дунаю, і приблизно на стільки ж від Чорного й Азовського морів до Верхів'я Дніпра й впадіння в нього Прип'яті та Десни.

Скіфи-кочівники заселяли причорноморські степи Правобережжя й частину Лівобережжя до р. Молочної; царські скіфи - степовий Крим і Приазов'я до р. Дону; скіфи-орачі - межиріччя Дніпра й Дністра від р. Синюхи - притоки Південного Бугу - до північної Київщини й Південної Волині, а скіфи-землероби - лісостепове Лівобережжя.

11. Соціально-економічний та політичний розвиток скіфського суспільства за даними Геродота.

У V ст. до н.е. Скіфію відвідав Геродот і описав її населення. За відомостями Геродота, територія Скіфії нагадувала за формою рівносторонній чотирикутник, що розташовувався у межиріччі Дону і Дунаю. Усе населення країни поділялося на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-скотарів і скіфів-орачів. Імовірно, що дві останні групи належали до нащадків трипільців (дехто з учених вважає їх праслов’янами). У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Напрямки діяльності царські скіфи і скіфи-кочівники – осн. заняття - військові походи, скіфи-орачі – землеробство.

Панівне становище - царські скіфи.

З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибу­ток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецьки­ми містами Північного Причорномор’ям.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У V ст. до н.е. перехід від патрірхально-родових до рабовласницьких відносин: родоплемінний союз перетворюється на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада його пе­редавалася у спадщину. У ряді ви­падків правитель сам виконував обов’язки жреця. Цар також здійснював судові функції. У основі управління централізованою державою лежала не “східна деспотія”, а “варварська демократія”. Влада царя була дуже необмеженою. Він нічим не був зв’язаний у проведенні внутрішньої політики, лише влада царя обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Розквіт держави - ІV ст. до н.е.(правління царя Атея). У цей час скіфи активно торгували з грецькими колоніями Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикапеєю, а також з Македонією, Істрією, римськими колоніями. Було започатковано карбування скіфської монети У суспільних відносинах у скіфів панував патріархат з чіткою системою соціальної диференціації.