48. Політика українізації та коренізації: причини, зміст, наслідки.

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Україніза́ція — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини

• Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

• Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

• Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів .

• Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн

• Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

Зміст

• Підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності

• Урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату

• Організація мережі навчальних і виховних закладів, закладів культури,

• преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей

• Вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури

Наслідки:

• Відродження укр. мови

• Сприяла залученню до радянського культурного будівництва української

• інтелігенції, з еміграції повернулася частина діячів культури і науки

• Відбувся бурхливий розвиток української культури

• Були забезпечені культурно-національні права національних меншин,

• створені адміністративні національні райони тощо

• Різко збільшувалась кількість української преси .

48. Український «націонал-комунізм в 1920-х рр.

Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов. В Україні Н.-к. був поширеним й наприкінці 1920-х рр.

До укр. націонал-комуністів історики зараховують вихідців з національних комуністичних українських партій (Українська комуністична партія (боротьбистів) таУкраїнська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали укр. нац. специфіку.

У роки української революції 1917—1921 укр. націонал-комунізм

• висував вимоги створення незалежної укр. рад. республіки з окремою червоною армією і під кер-вом самостійної комуністичної партії  (підтримували Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах,В.Шахрай).

• на поч. 1919 в Саратові видана праця Мазлаха та Шахрая «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила доктрину укр. Н.-к.

1920 кер-во РКП(б) спонукало саморозпуститися боротьбистів, ввівши до складу ЦК КП(б)У В.Блакитного і О.Шумського. 1925 саморозпустилася УКП, останній голова якої А.Річицький теж увійшов до ЦК КП(б)У.

Ліквідація нац. укр. комуніст. партій не привела до знищення самої ідеї. Н.-к. існував і в лавах КП(б)У. Посиленню ідей Н.-к. і водночас забезпеченню підтримки компартії широкими масами сприяла проголошена 1923 політика «коренізації». Важливе місце в ідеології Н.-к. займало неприйняття російського націонал-більшовизму. Націонал-комуністи чимало уваги приділяли боротьбі за пріоритетність розвитку укр. культури, чому заважало як нехтування частиною керівництва нац. питанням, так і надання переваги рос. культурі як «пролетарській», а відтак передовій («боротьби двох культур» теорія Д.Лебедя).

Незважаючи на ідейний вплив, укр. націонал-комуністи в КП(б)У не мали організаційного оформлення.

Коли М.Скрипник був наркоматом освіти УСРР, під його керівництвом з 1930 було здійснення українізації політики в культурно-освітніх і у державно-громад. установах. Українці мали автономну систему освіти, що не була схожою на російську, вимагали більш чіткого дотримання бюджетних прав, задекларованих у Конституції СРСР 1924, виступали проти масового перекачування коштів з України в ін. регіони СРСР, ставили та намагалися вирішувати питання щодо українізації армії тощо.

До числа найбільш відомих націонал-комуністів можна зарахувати Г.Гринька, М.Полоза, М.Хвильового,  М.Волобуєва, П.Солодуба та ін., серед представників еміграції — В.Винниченка.