
- •1. Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- •2. Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- •3. Здобутки і труднощі курсу “чотирьох модернізацій” у кнр.
- •4. Тайванська проблема: виток, сутність та перспективи урегулювання.
- •5. Утворення кндр і Корейської Республіки.
- •7. Корейська війна 1950-1953 рр., її міжнародні наслідки.
- •8. Республіка Корея: політична й економічна модернізація
- •9. Революція Мейдзі” та її наслідки.
- •1. Передумови революції
- •2. Хід революції
- •3. Результати революції
- •10. Політична й економічна демократизація Японії після Другої світової війни.
- •11. «Економічна дипломатія» Японії
- •12. Японське економічне диво
- •13. Ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії
- •14. Природні ресурси та населення Індокитаю
- •15. В’єтнамська війна 1964 – 1973 рр. Та її міжнародні наслідки.
- •2 Вариант
- •16. «Новий порядок» генерала Сухарно в Індонезії та його падіння.
- •17. Проголошення державної незалежності Індонезії, Філліпін та Малайзії.
- •18. Особливості політико-правових систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- •19. Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- •20. Геополітичне положення, кліматичні умови і населення Індостану.
- •21. Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- •22. Внутрішня і зовнішня політика Індії доби правління Індіри Ганді
- •23. Індійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- •24. Республіка Індія – «найчисельніша демократія світу»
- •1 Вариант
- •2 Вариант
- •25. Політико-правова система Ісламської Республіки Пакистан.
- •27. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка
- •28. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану й Туреччини
- •29. Ресурси та етноконфесійний скалад населення Туреччини
- •30. Особливості державного ладу та зовнішньої політики Турецької республіки
- •31. Курдська проблема і перспективи її вирішення.
- •32. Особливості політично-правової системи й зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран.
- •33. „Нафтові монархії” Аравійського півострова.
- •34. Виникнення Палестинської проблеми
- •35. Створення та діяльність Палестинської автономії
- •36. Етапи процесу врегулювання близькосхідного конфлікту
- •37. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.
- •38. Полiтична система та економiка Держави Ізраїль
- •39. Республіка в Єгипті: головні етапи розвитку.
- •40. Республіка Ірак на шляху до представницької демократії.
- •41. Політичний і економічний розвиток Королівства Саудівська Аравія
- •42. Особливості державного ладу й економіки Сирії та Лівану.
- •43. Здобуття незалежності Лівією.
- •44. Державний лад та зовнішня політика Туніської Республіки та Королівства Марокко
- •45. Утворення й особливості розвитку Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- •46. Суспільно-політична модернізація незалежних держав Тропічної та Південної Африки
- •47. Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар.
- •48. Проблема самовизначення Західної Сахари і Перспективи її вирішення.
- •49. Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- •50. Причини й наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- •51. „Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.
- •52. Природні ресурси і населення Австралії
- •53. Особливості внутрішньої і зовнішньої політики Австралійської Співдружності.
- •54. Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- •55. Особливості державного ладу й зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.
- •56. Заселення і найдавніші цивілізації доколумбової Америки.
- •57. Причини і наслідки громадянських війн у Колумбії
- •58. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.
- •59. Проблема міжнародно-правового статусу Панамського каналу і її вирішення.
- •61. Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонізму.
- •62. Інтеграційні процеси в Латинській Америці на прикладі меркосур та нафта
- •64. Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Аргентини за президентства Карлоса Менема та Нестора і Христини Кіршнерів
- •65. Зовнішня політика Куби в добу правління Фіделя та Рауля Кастро
- •66. Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Венесуели за президентства Уго Чавеса.
- •67. Розроблення й реалізація програми „Союз заради прогресу” в Латинській Америці
- •68. Державний лад і економічний розвиток Республіки Болівія.
- •69. Особливості політико-правової системи й міжнародного становища Федеративної Республіки Бразилія.
- •70. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.
- •72. Демократизація політичної системи в Чилі
67. Розроблення й реалізація програми „Союз заради прогресу” в Латинській Америці
Після вступу на посаду, президент Кеннеді розпочав програму, що мала за мету зміцнення демократичних установ в Латинській Америці. У березні 1961 року він представив програму "Союз заради Прогресу" з метою ліквідації злиднів та відсталості. Цей союз мав стати латиноамериканською версією Плана Маршалла. Сполучені Штати планували фінансувати кооперативи, довгострокові програми відновлення. Усі латиноамериканські країни за винятком Куби приєдналися до "Союзу заради Прогресу". Згідно з ним США обіцяли $20 мільярдів протягом перших десяти років. "Союз заради Прогресу" приніс Сполученим Штатам відновлену популярність у Латинській Америці. Успіх економічних програм Союзу, однак, був обмежений великою кількістю проблем.
Як противагу комуністичній революції ідеологи "нових рубежів" висунули концепцію "мирно регульованої революції під якою розумілися реформи та ряд інших важливих заходів (аграрна та податкова реформи, підвищення темпів індустріалізації тощо).
Прийнята на сесії ОАД у Пунта дель Есте (серпень 1961 p., Уругвай) програма "Союзу заради прогресу" містила низку конкретних пунктів, під які США надавали довгострокові позики на суму 20 млрд. дол. строком на 10 років. Зокрема, передбачалося щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6 %, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 р. й т. ін. Тим самим Сполучені Штати Америки сподівалися запобігти проникненню комунізму до Латинської Америки, створити умови для представницької демократії як головного чинника суспільної стабільності.
Програма була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів.
Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації.
Заходи з програми "Союз заради прогресу" сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 р. по 1975 р. внутрішній національний продукт країн Латинської Америки зріс у 4 рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм.
В більшості країн Л.А. тоді продовжувала існувати революційна ситуація, про це всі знали, а сама думка про те, що подібне становище протриває не надто довго, вже сама по собі слугує могутнім фактором змін. За винятком Болівії, Бразилії, Мексики, Чилі та, зрозуміло, Куби традиційна олігархічна влада пануючих класів на початок б0-х рр. збереглася в усіх латиноамериканських державах. Багатьма країнами регіону олігархія не просто управляла, а володіла, оскільки земля, все, що на ній росло, і всі її надра належали на правах приватної власності обмеженій групі осіб; у різних державах від 60 до 90 % сільськогосподарських угідь знаходилось у руках власників, які становили всього 10 % населення.
Сільська біднота знаходилася на межі й навіть за межею повного злиденства; вона або животіла в принизливих умовах за повної безвиході, або ж стікалася до міст, де її становище не кращало, оскільки бідарі не були піготовлені до роботи за наймом. Державна освіта в Л.А. в цілому була розвинена настільки слабо, що лише менше 1/10 населення закінчувало початкову школу; зазвичай рівень неграмотності складав 50 %, а в окремих випадках досягав 90 %. Продовжувало стрімко зростати безробіття, не лише внаслідок економічних причин (вузькість внутрішнього ринку), а й тому, що демографічний вибух тут був найсерйозніший у світі: населення Л.А. подвоювалося кожні 25 років.
До того ж глибинний конфлікт між вузькою групою обраних і широкими народними масами в тогочасній Л.А. неможливо було врегулювати за посередництвом середнього класу, котрий у Західній Європі змів олігархію, не застосовуючи надмірного насилля. Кубинський же приклад, здавалося, переконував у тому, що прогресивні соціально-економічні перетворення в Л.А. неможливі без революції. Сили, які прагнули до змін, являли собою порівняно пасивний сільський і міський пролетаріат, активними лідерами могли стати невдоволені існуючим становищем вихідці з правлячих соціальних груп (як, наприклад, сам Кастро - син великого землевласника), чи середнього класу, що зароджувався (як, приміром, Че Гевара (1928-1967 рр.) - син заможного архітектора).
13 листопада 1960 р. група молодших офіцерів гватемальської армії підняла повстання на військовій базі неподалік столиці, а після його поразки перейшли до ведення партизанських дій. Вони виступали проти намірів уряду дозволити використати територію країни для підготовки антикубинської акції, за ліквідацію реакційного режиму і загальне оздоровлення внутрішньополітичної обстановки. Репресії лише призвели до виникнення нових партизанських загонів, на базі котрих на початку 1963 р. були створені Повстанські збройні сили на чолі з колишніми офіцерами Йоном Сосою і Турсіосом Лімою, політичне керівництво ними здійснювала Гватемальська партія праці.
В липні 1961 р. групою нікарагуанських патріотів під керівництвом Карлоса Фонсеки і Томаса Борхе був започаткований Сандіністський фронт національного визволення. Його головними цілями проголошувалися повалення тиранії Анастасіо Сомоси-молодшого збройним шляхом, створення уряду національної єдності, ліквідація економічної й політичної залежності країни від іноземного капіталу, передача землі селянам та індустріалізація Нікарагуа. Активізувалися бойові дії селянських загонів самооборони в Колумбії, які тривали ще з осені 1949 р., в 1962 р. партизанська війна спалахнула у містах Венесуели, час від часу робилися спроби повторити кубинський варіант у Домініканській Республіці.
Навіть там, де політична боротьба здійснювалася в конституційних рамках, як у Бразилії, відбувалися суттєві зрушення. Уряд президента Жуана Гуларта (1918-1976 рр.), голови Бразильської трабальїстської партії (португальською trabaljo - праця), що об'єднувала прихильників націонал-реформістського курсу Ж.Варгаса, обмежив вивезення з країни прибутків на вкладений іноземний капітал, запровадив державну монополію на нафту і нафтопродукти, націоналізував необроблювані землі вздовж залізниць та ін.
Швидка радикалізація внутрішньої ситуації в Л.А. вимагала негайних стабілізаційних кроків з боку СІЛА, корінної переоцінки основних форм і методів їхньої політики в регіоні. Іще рішенням сенату від 2 лютого 1959 р. з цією метою були мобілізовані науково-дослідні центри, приватні організації та окремі державно-політичні діячі під загальним патронажем заступника держсекретаря з латиноамериканських справ Нельсона Рокфеллера. Головні рекомендації зводилися до відмови США від ставки на військово-диктаторські режими, переорієнтації на ліберальні угруповання національної буржуазії та представницьку демократію.
Вони повністю відповідали запропонованій тоді ж соціал-демократичним урядом Бразилії "панамериканській операції", сутність якої полягала в тому, щоб у найближчі 20 років подвоїти доход на душу населення в країнах Л.А. Шлях до цього автори проекту з оточення президента Жуселіно Кубічека (1902-1976 рр.) вбачали у різкому збільшенні капіталовкладень США у вигляді довгострокових позик. Реформістські ідеї дістали значну підтримку з приходом до влади адміністрації президента Джона Кеннеді. Надзвичайна сесія міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").