58. Військовий режим Августо Піночета та його неоліберальні реформи.

Аугусто Піночет - чилійський державний і військовий діяч, генерал-капітан (генерал армії), глава військової хунти з 11 вересня 1973 по 27 червня 1974, Верховний Глава чилійської нації з 27 червня по 17 грудня 1974, президент Чилі з 17 грудня 1974 по 11 березня 1990. Головнокомандувач Збройними силами Чилі з 11 вересня 1973 по 11 березня 1990.

11 вересня 1973 в Чилі стався військовий переворот, одним з ініціаторів якого був саме А. Піночет. Це був не звичайний заколот гарнізонного типу, а добре спланована військова операція, в центрі якої була здійснена комбінована атака із застосуванням артилерії, авіації і піхоти. Президентський палац був обстріляний ракетами. Військовими формуваннями були зайняті всі державні та урядові установи.

Незабаром після перевороту Піночет заявив, що збройні сили залишаються вірні своєму професійному обов'язку, що тільки почуття патріотизму, а також (цитата із заяви Піночета) «марксисти і обстановка в країні» змусили їх взяти владу в свої руки, що «як тільки спокій буде відновлено, а економіка виведена зі стану колапсу, армія повернеться в казарми ». Генерал навіть встановив термін для реалізації цих цілей - близько 20 років, після чого Чилі повернеться до демократії. До грудня 1974 Піночет залишався главою військової хунти, а вже з грудня 1974 по березень 1990 р. перебував на посаді президента Чилі, будучи одночасно головнокомандувачем збройними силами країни. З часом, він зумів зосередити у своїх руках всю повноту влади, усунувши всіх своїх конкурентів.

З перших днів свого правління військовий режим оголосив стан «внутрішньої війни». Генерал Піночет заявив: «З усіх наших ворогів головним і найбільш небезпечним є комуністична партія. Ми повинні зруйнувати її зараз, поки вона реорганізується по всій країні. Якщо нам це не вдасться, вона рано чи пізно знищить нас ». Були засновані військові трибунали, що замінили цивільні суди, створені таємні центри тортур (Londres 38, Колонія Дігнідад, Вілла Грімальді) кілька концтаборів для політв'язнів. Були проведені страти найбільш небезпечних з противників режиму - на стадіоні «Сантьяго», в ході операції «Караван смерті» і т. д. Значну роль в перші місяці репресій грали військові розвідслужби: армійська розвідка, військово-морська розвідка, розвідка військово-повітряних сил і розвідка корпусу карабінерів. Проте незабаром для лідерів режиму стало ясно, що органи військової розвідки не справляються з поставленими завданнями.

В січні 1974 починає створюватися єдиний національний розвідувальний орган. Спочатку був утворений Національний виконавчий секретаріат у справах ув'язнених, а влітку того ж року - Управління національної розвідки (ДІНА). До середини 70-х років ДІНА налічувала до 15 тисяч співробітників. Мішенню нової секретної служби в ході ініційованої нею операції «Кондор» стали противники військового уряду та військового режиму.

В області економіки Піночет вибрав найбільш жорсткий і радикальний шлях «чистої» транснаціоналізації. «Чилі - країна власників, а не пролетарів» - повторював диктатор. Навколо нього склалася група чилійських економістів, багато з яких навчалися в Чикаго під керівництвом Нобелівського лауреата професора Фрідмана і професора Арнольда Харбергер. Вони розробили стосовно Чилі програму переходу до вільної ринкової економіки. Сам Фрідман надавав великого значення чилійському експерименту і неодноразово відвідував країну.

Очікувана фінансова стабілізація і швидке зростання ґрунтувалися на: лібералізації цін, знятті обмежень ведення бізнесу, збалансованості бюджету, приватизації, свободі зовнішньоекономічних зв'язків, побудові пенсійної системи накопичувального типу. У кінцевому підсумку, завдяки застосуванню цих заходів Чилі стала найбільш квітучою країною Латинська Америка. Там ніколи не повторювалися жахи ліворадикальних експериментів і не повторювалися військові перевороти. Проте перехід до стабільного економічного зростання стався не відразу. Із об'єктивних і суб'єктивних причин в економіці сталося два сильних зриву — в 1975 й у 1982 рр. У ті важкі є моменти багато чого залежало від Піночета. Диктатор вірив у лібералізм. Тож на зміну просто ліберальним " хлопчикам " прийшли неоліберальні.

Диктатор вірив у демократію. У 1978 р. з'явився закон про політичну амністію. Режим зупинив репресії і вже цим показав, що він дуже відрізняється від традиційних диктаторських режимів.

У 1978 Піночет провів референдум про довіру до себе і отримав 75 відсотків голосів на свою підтримку. Оглядачі назвали це великою політичною перемогою Піночета, чия пропаганда вміло використовувала антиамериканізм чилійців, їхню відданість таким цінностям, як гідність нації і суверенітет. Проте уже через 10 років, на плебісциті 5 жовтня 1988 року, близько 55 відсотків виборців віддали свої голоси проти диктатора, а за надання Піночету можливості знаходитися на чолі Чилі ще 8 років висловилося понад 43 відсотків виборців. Виступаючи по радіо і телебаченню, Піночет оцінив підсумки голосування як «помилку чилійців», проте заявив, що визнає вердикт виборців і буде поважати результати голосування.

11 березня 1990 до влади прийшов демократичний уряд на чолі з Патрісіо Ейлвіном. Піночет пішов з поста президента, але залишився головнокомандуючим сухопутними військами і зберіг свій вплив у політичному житті країни. Авторитет Піночета продовжував падати. Були у генерала проблеми і за кордоном. У 1991 зірвалося його європейське турне, оскільки вже в самому його початку, коли Піночет перебував у Великобританії, жоден з офіційних представників його не прийняв. Між тим, уряд Чилі продовжував курс Піночета на неоліберальну модернізацію країни. Новий президент не раз відзначав, що військова диктатура залишила його уряду не найкращу економічну спадщину: високий бюджетний дефіцит, інфляція, безробіття, низький рівень життя населення. Разом з тим, віддавалося належне зрушень на краще в економіці, яких зумів домогтися Піночет.

На початку 1998 Піночет пішов у відставку з поста командувача сухопутними військами, проте залишився, відповідно до конституції, довічним сенатором.