43. Здобуття незалежності Лівією.

Після тривалих суперечностей навесні 1949 р. вдалося досягти угоди про тимчасове збереження італійської присутності в Тріполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів. Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену “сенусійя”, що був заснований ще у 1843 р. і відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі (1890-1983 рр.) одразу ж виступив з вимогою об’єднання Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни парламентом, у якому мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццаном. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об’єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір “сенуйсійі”, 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави – Об’єднаного королівства Лівії (площа 1.76 млн. кВ. км, населення 5.5 млн. чол..). Не маючи на момент проголошення незалежності розвіданих корисних копалин, Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз з Великою Британією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз, взамін Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією і США, а з відкриттям нафтових родовищ на поч. 60-х рр. (за їхнім обсягом – бл. 3.8 млрд. т Лівія посідає перше місце в Африці, а за записами природного газу – 12.5 трлн. Куб. м. – третє місце на континенті) майже ¾ території країни на украй вільготних умовах було віддано під концесії ТНК. Потік нафто доларів сприяв зміцненню позиції конституційної монархії й дозволяв вирішувати численні соціальні проблеми. Але в надрах країни, що багатіла, визрівала змова, нитки котрої вели до підпільної організації “Вільні офіцери”, що була створена на зразок єгипетської. Військовий переворот, здійснений групою молодих офіцерів на чолі з 27-річним капітаном Муамаром Каддафі (1942 р.н.) 1 вересня 1969 р.,виявився раптовим для короля Ідіса, що перебував на лікуванні у Туреччині. Коли король зрозумів, що монархія впала, він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту і оголосив, що вважає себе звичайним лівійським громадянином. Там же, в Каїрі, Ідріс помер 25 травня 1983 р. у віці 93-х років. М.Каддафі, екстреміст за натурою, очоливши Раду революційного командування, жорсткою рукою приступив до здійснення радикальних реформ, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народу. Свої позиції лівійський лідер виклав у 1973-1979 рр. у “Зеленій книзі”, де намагався переконати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють через систему прямої народної демократії – джамахірії.

44. Державний лад та зовнішня політика Туніської Республіки та Королівства Марокко

Марокко - країна з багатою культурою та цивілізацією, що лишалися практично в первозданному вигляді протягом тривалого часу. Мароканська кухня довго вважалась однією з найрізновидніших кухонь світу.

Марокко - багатонаціональна країна, що на протязі своєї багатовікової історії на додачу до корінних бербер приймала багато етнічних груп, що прибували зі сходу (фінікійців, евреїв, арабів), півдня (маври), та півночі (римлян та вандалів), кожна з яких мала істотний вплив на соціальну структуру Марокко. Тут розповсюджені багато вірувань - від язичництва до юдаїзму, християнства, та ісламу.

Серед своїх основних пріорітетів Марокко визначило захист культурного різноманіття та збереження культурного надбання.

В Марокко розвинений кінематограф. Ще в 1944 році було запроваджено Мароканський кінематографічний центр, та відкрито кіностудію в Рабаті. Крім того, багато іноземних режисерів знімали кіно в Марокко. У 2001 році вперше проведено Міжнародний кінофестиваль Марракешу.

Традиційна архітектура Марокко представлена невеличкими житловими будинками, так званими Дарами (Dar), що характеризуються в першу чергу відсутністю вікон та будь-якого орнаменту. Складаються з товстих високих стін, що охороняють її мешканців від грабіжників, звірів та подібних небезпек.

Як і в багатьох країнах Магрибу, тут дуже поширений марабутизм - культ спадкових святих (марабутів), що володіють «Бараком» - благодаттю, що дає їм особливу силу. Також шануються святі місця, водні джерела і окремі дерева.

Більшість марокканок одягаються в національні довгі сукні різних кольорів. Хоча, це більше данина національній моді, ніж релігійності. Хустку на головах марокканок можна зустріти не часто, приблизно половина на половину. А побачити жінку, повністю закриту від сторонніх очей, практично неможливо.

Марокканки дотримуються досить вільного способу життя в плані трудової діяльності. Великий відсоток жінок працює, але в більшості випадків вони зайняті або в європейських компаніях або в приватному бізнесі, власницями якого найчастіше є вони самі.

Але, незважаючи на таку дещицю «європейської свободи», усіх законів і традицій ісламу дотримуються в Марокко неухильно. У більшості марокканських сімей дітям дають мусульманське виховання, кожному прищеплюється повага до батьків і часто безумовну покору.

Наприклад, шлюби укладаються за згодою батьків, а іноді й за їх вибором. Хоча, звичайно, у великих містах цього майже немає, і звичаї набагато простіші. Молоді марокканець і марокканка можуть вільно зняти номер у готелі Касабланки.

Туніс - столиця держави Туніс і адміністративний центр вілайєта Туніс. Населення міста - 880000 жителів. Туніс - порт на Середземному морі (з аванпортом Хальк-ель-Уед).

Античне поселення на місці міста було вапна але за кілька століть до нашої ери.Вчені припускають, що фінікійці жили тут ще в VI столітті до н. е.. В кінці VII століття місто був завойований арабами, а в XIII-XVI століттях він служив столицею держави Хафсидів. У 1881-1956 роках Туніс був адміністративним центром французького протекторату.За цей час населення міста значно збільшилась, так як економічний і промисловий підйом у столиці протекторату привертав велику кількість європейців і мусульман. У 1956 році місто стало столицею незалежної Тунісу.Завдяки проведеної урядом країни програмі міського розвитку, Туніс зміг поліпшити свої умови життя.

У всіх частинах міста можна бачити різноманітні пам'ятники мусульманської архітектури - мечеті.Крім мусульманських мечетей є в місті католицький собор на проспекті Хабіба Бургиба, єврейська синагога на авеню де Парі і згадана маленька російська церква з позолоченою маківкою-цибулиною. У Медині знаходиться знаменитий критий ринок, по-арабськи - сук.Сук у Тунісі - це величезний лабіринт критих звивистих і дуже чистих вулиць, численні ряди, де можна вигідно купити шкіряні вироби (сумки, взуття, одяг), вироби із золота і скла.

Специфіка міського побуту Тунісу - численні кав'ярні і ресторанчики, де можна смачно і швидко поїсти. Тут продають і соковиті кебаби, і шорба, і курку з вареними огірками і пахучими корінням, і, звичайно, знаменитий брик.У парку, "Бельведер" вам запропонують з лотків вату з цукрової пудри, льодяники на паличках, цукерки, морозиво. Дуже екзотично і апетитно виглядають гірки плодів місцевого кактуса на візках торговців фруктами.

Місто є головним торговим, економічним, промисловим і культурним центром країни. Тут знаходяться підприємства текстильної, хімічної, цементної, харчової, металообробної галузей промисловості. Є міжнародний аеропорт.Через морський порт міста експортуються килими, фрукти, оливки і залізна руда.

Політичні відносини між Україною і Тунісом

Віхою сучасних українсько-туніських відносини стало визнання Тунісом незалежної України 25 грудня 1991 року. З цiєї нагоди Президент Тунiсу Зiн Ель Абiдiн Бен Алi надiслав поздоровлення Президенту України.

Дипломатичні вiдносини між Україною і Туніською Республікою встановленi 24 червня 1992 року шляхом пiдписання вiдповiдного Протоколу в ходi перебування у Києвi Мiсiї дружби та доброї волi Тунiсу на чолi з Мiнiстром охорони здоров’я Далі Джазі.

11 жовтня 1993 року почало функціонувати Посольство Тунiської Республiки в Українi. 24 червня 1997 року було оголошено про рішення Уряду Туніської Республіки закрити Посольство у Києві з фінансових міркувань.

20 вересня 1996 року була започаткована діяльність Посольства України в Тунiсi.

Базою двосторонніх політичних відносин є Декларація про принципи відносин дружби і співробітництва між обома країнами, яка була підписана під час офіційного візиту до Тунісу Президента України Л.М.Кравчука 6-8 грудня 1993 року. В ході візиту було підписано також ряд угод про співробітництво в торговельно-економічній та науково-технічній галузях, які відіграли важливу стимулюючу роль у подальшому розвитку взаємних відносин.

Протоколом щодо політичних консультацій між МЗС України і МЗС Туніської Республіки від 18 лютого 1993 року, підписаним під час перебування в Тунісі урядової делегації України на чолі з Першим заступником міністра закордонних справ України М.П.Макаревичем, який є важливим інструментом підтримання політичного діалогу, започаткована практика регулярних політичних консультацій між зовнішньополітичними відомствами обох країн.

З 1992 року регулярною практикою стало проведення зустрічей міністрів закордонних справ України і Туніської Республіки під час сесій Генасамблеї ООН в Нью-Йорку.

27-29 червня 1996 року у Києві був проведений перший раунд політичних консультацій під час перебування делегації МЗС Тунісу на чолі з Державним секретарем МЗС Тунісу (українську делегацію очолював заступник Міністра К.І.Грищенко).

17-18 лютого 1999 року в Тунісі перебував з офіційним візитом заступник Міністра закордонних справ України О.І.Майданник з метою передачі особистого Послання Президента України Л.Д.Кучми Президенту Тунісу Бен Алі та проведення другого раунду політичних консультацій.

В період 4-6 липня 2002 року відбувся візит Державного секретаря МЗС України Ю.А.Сергеєва до Туніської Республіки з метою проведення третього раунду політичних консультацій у відповідності до підписаного у 1993 році Протоколу між зовнішньополітичними відомствами двох держав щодо політичних консультацій. До складу української делегації в ході зазначеного візиту входили також Державний секретар Міністерства охорони здоров’я Ю.В.Поляченко, заступник Державного секретаря Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції В.О.Безрученко. Туніську делегацію при проведенні політичних консультацій очолював Державний секретар МЗС Тунісу Юсеф Мокаддем.

18 червня 2008 року у Києві відбувся черговий четвертий раунд політичних консультацій. Українську делегацію очолював заступник Міністра закордонних справ України О.О.Горін, туніську — Державний секретар у європейських справах Міністерства закордонних справ Тунісу Хатем Бен Салем.

У серпні 2010 року в Парламенті Туніської Республіки було створено групу дружби «Туніс-Україна» (група дружби «Україна-Туніс» створена у Верховній Раді України у 2008 році).

28 вересня 2010 року в рамках участі в роботі 65-ї сесії ГА ООН в Нью-Йорку відбулася зустріч Міністра закордонних справ України К.І.Грищенка з Міністром закордонних справ Тунісу К.Моржаном.