30. Особливості державного ладу та зовнішньої політики Турецької республіки

Характеристика державного ладу Туреччини

Турецька Республіка - унітарна держава із змішаною формою правління (у ній поєднуються елементи як парламентарної, так і президентської республіки). Діє конституція, прийнята у 1982 році.

Діюча конституція є третім основним законом, прийнятим за час існування республіки. Перша конституція 1924 р. проголошувала, що "суверенітет належить народу" і створювала таку структуру управління, за якої майже вся влада була зосереджена у руках однопалатного законодавчого органу - Великих національних зборів.

Депутати Великих національних зборів отримували від електорату повноваження на чотирирічний період й самі на той же термін обирали президента, який як глава держави, у свою чергу, призначав прем'єр-міністра та уряд. Конституція проголошувала незалежність судової системи і гарантувала права і свободи громадян. Нова конституція, ухвалена на всенародному референдумі 9 липня 1961 р., містила декілька важливих поправок. Були розширені основні права і свободи громадян, включаючи свободу переконань, преси і публічних виступів та гарантії рівності для немусульман. Парламент тепер складався з двох палат: Сенату та Національної палати, яка могла подолати вето Сенату 2/3 депутатських мандатів. Президент обирався терміном на 7 років 2/3 голосів обох палат; після обрання він був зобов'язаний залишити лави своєї партії і бути поза політикою.

У 1971 р. в конституцію 1961 р. були внесені поправки, які обмежували політичні свободи і права громадян. Конституція 1982 р. почала діяти після її прийняття на загальнонародному референдумі у листопаді того ж року.

Діюча конституція 1982 р. складається з преамбули та семи частин. У преамбулі і першій частині конституції (ст. 1-11) проголошуються основні принципи державного устрою країни: республіканська форма правління, оголошення республіки демократичною, світською, соціально-правовою державою, приналежність суверенітету нації, верховенство конституції, незалежність законодавчої, виконавчої і судової влади один від одного. Друга частина (ст. 12-74) присвячена особистим, соціально-економічним та політичним правам громадян, а також гарантіям цих прав. У третій частині (ст. 75-160) регламентується компетенція законодавчої, виконавчої і судової влади, визначається порядок обрання органів влади - парламенту, президента і ради міністрів; викладаються норми, які стосуються введення надзвичайного стану та стану війни, формування органів місцевого самоврядування. У четвертій частині (ст. 161-173) висвітлюються фінансові й економічні питання. У п'ятій частині (ст. 174) перераховуються закони, які були прийняті у 1924-1934 рр. з метою закріплення світського характеру держави. У шостій частині зафіксовані тимчасові положення, які встановлюють порядок переходу від тимчасового військового режиму до представницької демократії. Сьома частина (ст. 175-177) містить заключні статті, які встановлюють порядок зміни Конституції, а також умови вступу в дію основного закону[2, c. 65-66].

Конституція Турецької республіки включає статті й положення, які не можуть бути змінені і за якими заборонено висувати законодавчі ініціативи. До їх числа відносяться положення про те, що:

Турецька держава є республікою;

Турецька Республіка є демократичною, світською й соціально-правовою державою;

Турецька держава, країна і нація - єдине неподільне ціле;

Положення про національний прапор, гімн та столицю - Анкару.

Всі інші статті конституції можуть бути змінені, якщо поправка буде прийнята більшістю, у три п'ятих голосів парламентаріїв, поданих у ході таємного голосування.

Отже, найбільш важливим підсумком розвитку політико-правової системи Туреччини в період після повалення імперії стала заміна релігійно-правових основ існування держави, суспільства і особи на світські. Ісламізм перестав бути ідеологічною основою нової держави і що найголовніше - шаріат перестав бути джерелом права в країні.

В цілому “турецький шлях в Європу” був послідовний і незмінний в головному – збереженні стратегії європеїзації, яка сприймалася в Туреччині як модернізація усього суспільства. Якщо сама ця стратегія не є унікальною, то унікальними слід вважати способи її досягнення – через подолання традиційного східного авторитаризму та релігійного фанатизму. При цьому одним із головних ідеологічних напрямків зазначеної стратегії була політика секуляризації та державне втручання в економіку та інші сфери життя суспільства.

Основні напрямки зовнішньої політики Туреччини та її місце у світі

Зовнішньополітичний курс країни значною мірою визначається зобов'язаннями Туреччини як члена різних регіональних організацій, блоків тощо. Турецька республіка є членом таких впливових міжнародних організацій: ООН - з 1945 (країна-засновник), Міжнародний валютний фонд - з 1947, Рада Європи - з 1949, НАТО з 1952, ОЕСР - з 1960, ЄС (статус асоційованого члена - з 1963, статус кандидата в члени ЄС - з 1999), Організація Чорноморського економічного співробітництва - з 1992, Організація економічного співробітництва - з 1985.

Відносини з США почали активно розвиватися після Другої світової війни. США надавали Туреччині економічну і військову допомогу, закріпивши за нею статус важливого військового і політичного союзника в регіоні Близького Сходу. Протягом вже більш як півстоліття США утримують позицію основного зовнішньополітичного партнера Туреччини, хоча час змінює акценти у відносинах двох країн.

На початку 90-х після розпаду СРСР основним тактичним завданням Туреччини в сфері зовнішньої політики було переконати Захід, особливо США, в перевагах використання її в контактах з новими державами Центральної Азії. У лютому 1992 під час візиту до Вашингтона прем'єр-міністра Туреччини С. Деміреля він прямо заявив про зміну свого регіонального статусу і здатність активно брати участь у визначенні політичного майбутнього мусульманських республік СНД. При цьому Туреччина підтримала розширення зони національних інтересів США на Центрально-Азіатський регіон. Це стосувалося зміцнення у регіоні позицій НАТО, встановлення контролю над транспортуванням енергоресурсів на світовий ринок (проект нафтопроводу Баку-Джейхан, що забезпечує доставку каспійської нафти до турецького порту Джейхан на березі Середземного моря в обхід російської території). Загалом в 90-ті у зовнішній політиці Туреччині спостерігалося поєднання національних інтересів з принципом взаємозалежності, насамперед, з США.

Певні складнощі у взаємовідносинах Туреччини і США виникли після того, як турецька сторона через опозицію парламенту не змогла надати Штатам рівень підтримки, який очікувався у розгортанні воєнних дій проти Іраку. У березні 2003 турецький парламент відхилив запит уряду про наділення його повноваженнями направляти турецькі війська за межі країни і розміщувати в Туреччині іноземні війська. Винесенню запиту передували переговори уряду з керівництвом США, підсумком яких стала домовленість про виділення Туреччині як безплатну допомогу 6 млрд. дол. та надання кредиту в розмірі 24 млрд. дол. Кілька днів тому турецький парламент схвалив запит, у відповідності з яким США дістали право використання з воєнною метою повітряного простору Туреччини[10, c. 88-90].

У квітні 2003 Конгрес США виділив Туреччині допомогу в 1 млрд. дол. 22 листопада 2003 США зобов'язалися допомогти Туреччині отримати на міжнародному фінансовому ринку кредит у 8,5 млрд. дол. на обслуговування зовнішнього та внутрішнього боргу.

Відносини з ЄС ще на початку 1960-х характеризувалися отриманням Туреччини статусу асоційованого члена тодішнього Європейського економічного співтовариства, що мало на увазі в майбутньому її прийняття до повноправних членів цієї організації. Воєнний переворот 1980 загальмував розвиток двосторонніх відносин, нормалізація яких розпочалася лише в міру відновлення в Туреччині інститутів громадянського суспільства. У 1987 Туреччина подала офіційний запит про повноправне членство в ЄС, але країни Західної Європи вважали за краще розвивати з нею двосторонні відносини шляхом створення митного союзу. Цей союз Туреччини і ЄС почав функціонувати з січня 1996, однак його ефект багато турецьких бізнесменів і вчених розцінюють як позитивні тільки для Західної Європи. На проведеному в грудні 1997 люксембурзькому саміті Ради Європи були розглянуті питання розширення ЄС, Туреччина не була включена до числа країн-кандидатів на вступ на відміну від 9 держав Східної Європи і Кіпру. Статус кандидата Туреччина отримала за підсумками гельсинського саміту 1999. На проведеному в грудні 2004 саміті лідерів країн Євросоюзу було призначено дату початку переговорів з Туреччиною щодо процесу її вступу до ЄС як повноправного члена - кінець 2005. Однак криза Євросоюзу, яка розпочалася в 2004-2005, пов'язана з негативним ставленням значної частини його жителів до загальноєвропейської конституції, може ускладнити вступ Туреччини до ЄС. При цьому багато західних європейців занепокоєні у зв'язку з перспективою вступу до Євросоюзу мусульманської Туреччини.

У системі відносин Туреччини з ЄС особливе місце належить її відносинам з Грецією. Початок 2000-х ознаменувався завершенням періоду тривалої нестабільності та частого загострення протиріч з питань використання шельфу Егейського моря, оборони грецьких островів в Егейському морі та через окупацію турецькими військами північної частини острова Кіпр в 1974 тощо. У травні 2004 після 16-ти років перерви відбувся офіційний візит прем'єр-міністра Туреччини в Грецію. Дві країни підписали 25 документів, у тому числі меморандум про взаєморозуміння.

Одним з найважливіших протиріч у турецько-грецьких відносинах є кіпрське питання. Спадщиною минулого 20 ст. став розкол Кіпру на дві частини - грецьку і турецьку, при цьому державний статус останньої визнано тільки Туреччиною. Уряд Т. Ердогана заявляв про готовність врегулювати кіпрське питання, зокрема, на основі плану Генерального секретаря ООН Кофі Аннана. Четверту версію плану, яка передбачала об'єднання острова, було винесено на референдум обох його громад. План був схвалений більшою частиною турецької громади, однак не був підтриманий греками-кіпритами. У 2004 грецька частина Кіпру вступила до ЄС, при цьому комісія Євросоюзу затвердила спеціальний регламент, який припинив застосування нормативних актів ЄС у північній частині острова і сформулював основні положення відносин з нею[4, c. 41-42].

Важливим напрямом зовнішньої політики Туреччини є відносини з ісламськими країнами Близького та Середнього Сходу. Туреччина - член Організації ісламської конференції. Один з трьох постійних комітетів ОІК, Комітету економічного і торговельного співробітництва, з 1984 здійснює свою діяльність під головуванням президента Туреччини.

Серед зовнішньополітичних досягнень Туреччини в цьому напрямі зовнішньої політики потрібно вважати нормалізацію відносин з Сирією. Основні протиріччя сторін були пов'язані з суперечками навколо використання вод Євфрата, питаннями безпеки та деякими проблемами регіональної політики. У 2003 відбувся перший за майже два останніх десятиріччя офіційний візит прем'єр-міністра Сирії М. Міро в Туреччину, після чого в 2004 відбувся офіційний візит президента Сирії Б. Асада.

Одним з проявів відносно незалежного характеру зовнішньої політики Туреччини став розвиток відносин з Ізраїлем. У 1995 р. було підписано турецько-ізраїльський договір про військово-технічне співробітництво. Ліга арабських держав назвала дії Туреччини такими, що "підривають добрі відносини з арабами". Деякі держави регіону розцінили договір, як початок створення нового військово-політичного блоку, і сигнал до налагодження співпраці для протидії цьому блоку. Зокрема, Іран і Єгипет активізували свою двосторонню співпрацю. На початку 2000-х р. після приходу до влади в Анкарі уряду на чолі з проісламською Партією справедливості і розвитку, спостерігалося зниження рівня двосторонніх відносин з ініціативи Туреччини, яка прагнула таким чином продемонструвати незгоду в зв'язку з позицією Ізраїлю в арабо-ізраїльському конфлікті[24].

90-і роки ознаменувалися активізацією політики Туреччини на центральноазіатському напрямі. При цьому Туреччина претендувала на особливу роль в Центральній Азії, вважаючи, що у сусідніх незалежних республік немає проблеми вибору моделі розвитку, оскільки вони його зробили на користь турецької. Справедливості ради потрібно визнати те, що керівники ряду держав регіону виражали свою зацікавленість в турецькій моделі. Через декілька років пішло ослаблення ейфорії 90-х, Туреччина виявилася більш слабким фінансово-економічним партнером, ніж це здавалося раніше. При цьому Туреччині не вдалося прийняти на себе і посередницьку місію в проведенні американського впливу в регіоні, а лідери Центральної Азії виявилися більшою мірою схильними до незалежності, чим це бачилося спочатку. Нині відносини сторін будуються з урахуванням економічних реалій і партнерських інтересів у зовнішньоекономічній сфері.

Туреччина розвиває відносини з державами Закавказзя, особливо, з Азербайджаном. Їх основа - геополітичне співробітництво, співпраця в транспортуванні енергоресурсів (нафтопровід Баку - Джейхан), військові і економічні зв'язки. У відносинах Туреччини і Вірменії як і раніше залишається ряд невирішених проблем, що мають історичне коріння, що перешкоджає встановленню між ними навіть дипломатичних відносин і розвитку співпраці[10, c. 92-93].

У 90-і розвиток відносин з Росією характеризувався переважанням економічної складової: в 1997 р. було підписано доповнення до довгострокової угоди, що вже діяла з 1987 р., про поставки в Туреччину природного газу. Новий маршрут транспортування, проект "Блакитний потік", пройшов по дну Чорного моря. Газопровід діє з літа 2003 року. У той же час існували і розбіжності, зокрема, пов'язані з введенням Туреччиною нового регламенту проходу нафтоналивних танкерів через чорноморські протоки, що істотно зачіпало інтереси російських експортерів нафти.

Після приходу до влади в Туреччині уряду, сформованого Партією справедливості і розвитку, намітився політичний прорив у російсько-турецьких відносинах. Наприкінці 2004 р. відбувся візит В.В.Путіна до Туреччини, а на початку 2005 р. - візит до Росії прем'єр-міністра Туреччини Р.Т.Ердогана. У підписаних спільних документах значне місце займає декларування спільної боротьби з тероризмом.

Важливим напрямом зовнішньої політики Туреччини на початку 90-х років став чорноморський. У 1992 р. десять країн чорноморського регіону підписали декларацію про чорноморське економічне співробітництво, на базі якої згодом була створена нова регіональна економічна організація - Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Ефективність дії ОЧЕС залишається невисокою, що пов'язано з низьким рівнем економічного розвитку ряду країн-членів, недостатньою конкретністю і узгодженістю планів економічного співробітництва, тенденцією до переорієнтації діяльності організації з економічних питань на політичні[11, c. 32].

Висновки до ІІІ розділу. Увага до Туреччини як важливого гравця на міжнародній арені цілком зрозуміла, якщо брати до уваги, що це світська мусульманська держава, яка зуміла органічно поєднати в собі західну та східну цивілізацію, стати мостом між Заходом та Сходом, забезпечити сталий політичний та економічний розвиток. Важливість Туреччини, за словами міністра закордонних справ Туреччини Абдулли Гюль, диктується не лише її географічним положенням, а й тим, що вона демократична та світська держава, "єдина країна, приклад якої заперечує тезу про зіткнення цивілізацій".