27. Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка

Країни Антанти підписали з урядом Анкари 11 жовтня 1922 р. в місті Муданья перемир'я. Мирні переговори між Туреччиною і країнами-переможницями у світовій війні розпочалися 20 листопада 1922 р. в Лозанні, повномасштабну мирну угоду було підписано 24 липня 1923р. Укладена угода була дипломатичною перемогою нового турецького уряду.

На виборах до парламенту, що відбувалися впродовж червня - липня 1923 р., прихильники М. Кемаля отримали перемогу, зайнявши основну частину місць у ВНЗТ. Офіційно про створення Народної партії було оголошено 9 вересня 1923 р., першими рішеннями ВНЗТ другого скликання стало перенесення столиці країни до Анкари. 29 жовтня 1923 р. ВНЗТ проголосили країну республікою, а її першим президентом обрали М. Кемаля.

Наступного року із прийняттям пристосованого до особливостей країни швейцарського цивільного кодексу скасовувалися шаріатські суди, запроваджувалося судочинство на європейський взірець і цивільний шлюб та моногамія, ліквідовувалася юридична нерівність між чоловіком і жінкою, населення було зобов'язане перейти на європейську форму одежі, заборонено носити феску й паранджу.

У 1928 р. з конституції вилучили пункт про державний статус ісламської релігії. У 1930 р. турецькі жінки отримали право брати участь у виборах до місцевих органів влади, а через 4 роки - повне виборче право. Жодна з мусульманських держав ніколи не здійснювала одним ударом стільки радикальних перетворень, які звільняли країну з жорсткої павутини ісламу.

На початку 30-их рр. 20 ст. в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок", зокрема, було прийнято "Закон про друк", жорсткий контроль над ЗМІ. Наступний етап реформ турецького суспільства стартував у 1934 р. зі скасуванням титулів і форм звертання та уведенням прізвищ. М. Кемалю було присвоєно нове прізвище - Ататюрк.

У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу включено покарання за такі злочини, як "послаблення національних почуттів" та "пропаганду на користь іноземних державних порядків".

Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії 23 лютого 1945 р., а наступного дня отримала запрошення вступити до ООН.

28. Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану й Туреччини

На землях сучасної Туреччини найдавніші мешканці з'явилися біля 1млн. років тому, а близько 2000 р. до н.е. до центральних районів Малої Азії із Закавказзя вторгся найдавніший індоєвропейський культурний етнос - хети. Але близько 1200 р. до н.е. Нова Хетська держава впала під натиском "народів моря" із заходу, на її місці майже водночас (бл. 835-800 рр. до н.е.) виникли держава Урарту (біблійний Арарат) на сході навколо озер Ван і Урамія та Фригійське царство на північному заході Анатолії.

Мала Азія разом із грецькими мастіми був завойований творцем Перської Імперії - Кіром 2-им з династії Ахеменідів (559-529 рр. до н.е.). За правління його зятя Дарія 1-ого (521-486 рр. до н.е.) перські війська завершили підкорення Центральної Азії, Західної Індії, Єгипту, загарбали Фракію й Македонію, проте зазнали поразки від скіфів і афінян.

Державу Ахемендів розгромив у 331 р. до н.е. Олександр Великий, а з розпадом його світової імперії на територіях сучасних Туреччини й Ірану виникають елліністичні держави - Понтійське царство, Пергам, держава Селевкідів і Грецько-бактрійське царство. У 129 р. до н.е. Мала Азія стала римською провінцією.

Після розпаду єдиної Римської імперії в 395 р. на Західну і Східну Константинополь (сучасний Стамбул) більш, ніж на тисячу років став столицею Візантійської імперії.

І все ж визначальним фактором цивілізацйного розвитку Ірану й Туреччини за доби розвиненого Середньовіччя стали монгольські завоювання 13-го століття, а після виникнення у 1502 р. шиїтської Новоперської держави під керівництвом місцевої династії Сефевідів (до 1736 р.). Її змінила династія Каджарів.

Сучасний Іран - найскладніша в етнічному відношенні країна Середнього Сходу, в котрій мешкають більше народів, головна національність - перси (самоназва - "ірані") становить лише близько 46% населення, а найбільний тюркомовний народ Ірану - азербайджанці - становить 24% мешканців держави.

Частина тюрків-суннітів під тиском наступаючих монголів у середині 13-ого століття осіли на північному заході Малої Азії, де у 1301 р. заснували Османську державу. Турки-османи (від імені першого султана - Османа 1-ого (1281-1236 рр.)) були запеклими прибічниками ісламу.

Сучасні турки, що становлять 80% населення однойменної держави, - нащадки всіх етносів, які мешкали на її території, що змішалися з переселенцями із Центральної Азії й сприйняли їхню мову. Курди (17% жителів) компактно розселені у східній і південно-східній частинах Туреччини, араби - на кордоні з Сирією, "черкеси" - між Токатом і Малатьєю.