23. Індійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.

Пакистансько-індійські збройні конфлікти 1947-1949, 1965, 1971 років, зіткнення пакистанських і індійських військ обумовлені напруженістю пакистансько-індійських відносин внаслідок проблем, що виникли при поділі колишньої Британської колонії Індії на дві держави - ​​Індію і Пакистан. Ці відносини були ускладнені подальшим втручанням імперіалістичних країн і шовіністичної політикою реакційних кіл обох держав.

19 лютого 1946 року прем’єр метрополії К. Етлі виступив із заявою про збереження територіальної єдності колонії, котра мала перетворитися в конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств із широкою автономією. ІНК у загальних рисах погодився із запропонованим проектом, але проти виступила Мусульманська Ліга, лідер якої Мохаммед Алі Джинна (1876-1948 рр.), остерігаючись “розчинення” мусульман серед численно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король Індії лорд Арчібальд Уейвел запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською Лігою в пропорції 40 % до 40 % при збереженні 20 % місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект, і в серпні 1946 р. без її участі було створено тимчасовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру (1889-1964 рр.). Після цього М. Джинна оголосив про початок прямої боротьби за створення на території Індії мусульманської держави Пакистан.

Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами та індусами виявилася ще 16 серпня 1946 р. погромами індуських кварталів Калькутти, у відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Через неможливість припинити міжрелігійну ворожнечу Лондон змушений був піти на дальші поступки. Прибувши навесні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен у червні опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійській Союз колонії. Передбачалося, що князівства окремо будуть вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни на початку будуть британськими домініонами. Було вирішено, що повну незалежність ці країни отримають після того, як приймуть власні конституції. План був дуже слабо опрацьований у питанні розмежування індуських та мусульманських територій. Одразу ж після оприлюднення плану лорда Маунтбеттена розпочалися збройні сутички на спірних територіях спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії.

Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором із повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз й були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став М. Джинна, Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, на його долю припало майже 90 % розвіданих корисних копалин, 90 % текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії став відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки.

У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80 % індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, правитель якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація у князівстві Джамму і Кашмір: хоча мусульмани становили 78 % його населення, а в Кашмірській долині навіть 94 %, Махараджа вирішив приєднати своє володіння до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу - Дж. Неру по матері був вихідцем із Джамму і Кашміра, й проблема приналежності цієї території певною мірою була питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства увійшли племінні формування пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар (на санскриті – «священне місто»). Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська.

Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру (приблизно третина регіону) було проголошено державу Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські десантники спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі й запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися. Згідно конституції 1950 р. регіон отримав більше автономії, ніж решта Індії, проте все ж визнається штатом Джамму і Кашмір й бере участь у виборах до Народної асамблеї на загальних підставах.

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному ґрунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів.

Конфлікти 1965 року:

1) Виник у квітні через спірну територію - північну частину пустелі Качський Ранн, де межа між Індією і Пакистаном не була визначена. Зав'язалися бойові дії між підрозділами пакіст. і інд. армій. 30 червня було підписано угоду про припинення вогню. 19 лют. 1969 рішенням міжнар. трибуналу під егідою ООН спірна територія була розділена між Індією і Пакистаном. 4 липня 1969 Індія і Пакистан погодилися з цим рішенням;

2) 5 серпня підрозділи спеціально підготовлених озброєних осіб вторглися з пакистанської частини Кашміру в Кашмірську долину. До середини серпня бойові дії між індійськими і пакистанськими військами розгорнулися фактично уздовж усієї лінії припинення вогню. За сприяння Ради Безпеки ООН 23 вересня вогонь був припинений. З ініціативи Радянського уряду 4-10 січня 1966 року в Ташкенті відбулася зустріч президента Пакистану і прем'єр-міністра Індії, на якій було досягнуто згоди про відвід збройних сил сторін на позиції, що займалися ними до 5 серпня 1965 року.

Конфлікт 1971 виник у зв'язку з боротьбою народу Східного Пакистану за незалежність. Криза в Пакистані, наплив декількох мільйонів біженців до Індії зі Східного Пакистану привели до загострення індо-пакистанських відносин. 21 листопада між Індією і Пакистаном почалися військові дії в Східному Пакистані. 3 грудня пакистанська армія відкрила військові дії і на західних кордонах Індії. У Східному Пакистані індійські війська за сприяння місцевих партизанів - «муктібахіні» - до середини грудня вийшли до Дацці. 16 грудня пакистанські війська, які діяли в Східному Пакистані, капітулювали. На наступний день були припинені військові дії і на західному фронті. Сх. Пакистан домігся незалежності.

Ще один Індійсько-пакистанський прикордонний конфлікт трапився 03-23.11.1981 року.

Каргільська війна - прикордонний збройний конфлікт між Індією і Пакистаном, що стався в 1999 році. Іноді вважається четвертою індо-пакистанською війною, хоча бойові дії між країнами не мали широкомасштабного характеру. Офіційні індійські представники в ході конфлікту воліли не використовувати слово «війна», а пакистанська сторона взагалі заперечувала свою участь у ньому.

Передісторія

В кінці 1998 і початку 1999 року у відносинах між Індією і Пакистаном намітилося помітне потепління. Відбулося кілька зустрічей на вищому рівні, в лютому прем'єр-міністр Індії Атал Біхарі Ваджпаї відвідав пакистанське місто Лахор, де відкрив автобусне сполучення між цим містом і Делі. Була підписана Лахорська декларація, покликана знизити ризик випадкового або несанкціонованого застосування цими країнами ядерної зброї (у 1998 році обидві країни провели ядерні випробування). У той же час ключовою проблемою двосторонніх відносин залишалося питання про штати Джамму і Кашмір, що був розділений лінією контролю після війни 1947-1948 років. В індійській частині штату продовжували діяти партизани, які прагнули до відокремлення її від Індії і приєднання до Пакистану. На лінії контролю постійно відбувалися артилерійські перестрілки між двома країнами.

Не всі представники пакистанської військової еліти підтримували курс на зближення з Індією. У генеральному штабі пакистанської армії був розроблений план проникнення в індійську частину штату і заняття ряду позицій в горах в окрузі Каргіл, ймовірно, з метою змусити індійців покинути льодовик Сіачін, що знаходиться східніше, місце спорадичних бойових дій між прикордонниками двох країн з 1980-х років. Існує невизначеність щодо того, чи проінформував начальник генштабу Первез Мушарраф про цей план прем'єр-міністра Пакистану Наваза Шаріфа. Сам Шаріф пізніше стверджував, що дізнався про події в Каргілі від індійської сторони .

Бойові дії проходили в горах на висоті приблизно 5000 м над рівнем моря, де рельєф місцевості і важкі кліматичні умови (температура опускалася до 11-15 ° нижче нуля за Цельсієм) серйозно ускладнювали для індійських військ штурм зайнятих противником висот. Пакистанські солдати стійко чинили опір, іноді справа доходила до рукопашних сутичок. Індійська сторона активно використовувала авіацію; ВПС Індії вперше в своїй історії застосували авіабомби з лазерним наведенням. Значну роль в результаті конфлікту відіграла позиція США: під час візиту Наваза Шаріфа до Вашингтона на початку липня президент Білл Клінтон зажадав вивести пакистанські війська з району Каргилу, побоюючись можливої ​​ядерної ескалації. Пакистанська сторона була вимушена погодитися з цим. Кашмірські бойовики відмовилися припиняти бойові дії, але поодинці були нездатні ефективно протистояти індійської армії. До 26 липня Каргільська війна завершилася переконливою перемогою Індії, яка повернула під свій контроль практично всю втрачену територію.

Хід бойових дій

З початку травня 1999 регулярні підрозділи пакистанської армії за підтримки кашмірських партизанів і афганських найманців проникали в район Каргилу, де зайняли ряд ключових позицій на гірських хребтах. В цілому було зайнято близько 130-200 км ² індійської території. Індійське командування звернуло увагу на часті збройні напади в цьому районі. Активні бойові дії почалися 26 травня 1999 року, коли індійська сторона розгорнула операцію «Віджай» («Перемога») для повернення втрачених територій.

Бойові дії проходили в горах на висоті приблизно 5000 м над рівнем моря, де рельєф місцевості і важкі кліматичні умови (температура опускалася до 11-15 ° нижче нуля за Цельсієм) серйозно ускладнювали для індійських військ штурм зайнятих противником висот. Пакистанські солдати стійко чинили опір, іноді справа доходила до рукопашних сутичок. Індійська сторона активно використовувала авіацію; ВПС Індії вперше в своїй історії застосували авіабомби з лазерним наведенням. Значну роль в результаті конфлікту відіграла позиція США: під час візиту Наваза Шаріфа до Вашингтона на початку липня президент Білл Клінтон зажадав вивести пакистанські війська з району Каргилу, побоюючись можливої ​​ядерної ескалації. Пакистанська сторона була вимушена погодитися з цим. Кашмірські бойовики відмовилися припиняти бойові дії, але поодинці були нездатні ефективно протистояти індійської армії. До 26 липня Каргільська війна завершилася переконливою перемогою Індії, яка повернула під свій контроль практично всю втрачену територію.

Перспективи врегулювання індійсько-пакистанського конфлікту

3-4 червня, Алма-Ата, зустріч лідерів країн-учасниць Наради з взаємодії і мір довіри в Азії, обговорення широкого кола питань, переговори лідерів Індії та Пакистану Атала Біхарі Ваджпаї і Первеза Мушаррафа з президентом РФ Володимиром Путіним.

Як би ми не сприймали і ні тлумачили події, які відбулися в Алма-Аті, результат дискусій 16 країн з питання примирення між Пакистаном та Індією неможливо назвати таким, що розчаровує.

По-перше, Росія і Китай поквапилися внести в них свій внесок, щоб змусити Індію стримати її войовничість. Росія також запросила пакистанського президента Первеза Мушаррафа і індійського прем'єр-міністра Атала Біхарі Ваджпаї в Москву, щоб продовжити їх зусилля по досягненню миру.

Індія щосили впирається у зв'язку з вимогою Пакистану збільшити чисельність спостерігачів ООН на розмежувальної лінії і відмовляється від пропозиції Великобританії почати міжнародне спостереження за цією лінією з повітря.

Індія виступила з нереалістичною пропозицією про спільне патрулювання Пакистаном та Індією розділової лінії з метою перешкоджання нібито існуючій інфільтрації. Пропозицію Індії Пакистан відкинув на тій підставі, що на кордоні не відбувається таких хвилювань, які виправдовували б такий важливий для військ обох сторін захід, як спільне патрулювання кордону. До того ж неможливо патрулювати кордон, який ще належить визначити.

Президент Первез Мушарраф, виступаючи в ході дискусій, мав можливість роз'яснити, чим боротьба за свободу відрізняється від тероризму, і як слід діяти міжнародному співтовариству, щоб усунути корінну причину напруженості між Пакистаном та Індією, а саме окупацію Кашміру. Він зумів підкріпити свій імідж лідера, який прагне до миру, але мирні ініціативи якого не зустрічають у відповідь реакції з боку Індії.

В світлі цих фактів можна сказати, що, хоча конференція в Алма-Аті не зуміла досягти драматичного прориву в індо-пакистанській патовій ситуації, їй все-таки вдалося створити поступальний рух, який слід продовжити. А для цього необхідно, щоб була вирішена проблема Кашміру, тому що без цього неможливо отримати відчутних виграшів в напрямку досягнення постійного миру.