25.Суть процесу географічної інтеграція.

Діалектично разом з процесом географічного поділу діяльності людини йде процес інтеграції цієї діяльності в місцях з вигідним суспільно-географічним положенням. В результаті цієї інтеграції виникають господарські агломерації, найбільші і великі міста, господарські вузли тощо.

Процес інтеграції діяльності людини був сформульований М.М. Баранським у вигляді концепції опорного каркаса територіальної структури народного господарства, яка була розвинута Г.М. Лапо, Поляном та ін..

Опорний каркас-це механізм територіально-господарської інтеграції, роль якого зростає в міру росту масштабів господарства краї\ни і ускладнення її функціонувально-територіальної структури. Опорний каркас складають міста і зв’язки між ними , передусім транспортні магістралі.

Опорний каркас формується об’єктивно, як механізм внутрішньорайонної і міжрайонної взаємодії. На основі його глибокого вивчення можна розв’язувати такі конкретні завдання: а)виявляти і використовувати потенціал великих міст, Б)обгрунтовувано вивчати елементи територіальної структури народного господарства, в)глибше пізнавати механіз процесу районоутворення г) встановлювати ареали діяльності людини, що формуються навколо міст і магістралей. Отже, територіальна інтеграція діяльності людини є таким же важливим процесом, як і його спеціалізація.

Процеси географічного поділу праці та інтеграції лежать в основі таких складних процесів,я к розміщення продуктивних сил і суспільно-географічне районування.

27.Зміст поняття "суспільно-географічний процес" визначається відповідно до предметної області суспільної географії. Суспільна географія — наука про територіальну організацію суспільства. Більш деталізовано цей процес охоплює динамічні закономірності поширення по земній поверхні природно-ресурсного середовища, населення з його соціальною сферою та господарством, а також роз­виток просторових поєднань природи — населення — господар­ства. Суспільно-географічний процес характеризує закономірності розміщення основних компонентів географічного середовища у ди­наміці; в змінах, тенденціях розвитку. Суспільно-географічиий про­цес орієнтований також на глибоке розуміння форм територіальної організації суспільства, їх змін і розвитку відносно до прогресивної еволюції світової цивілізаці та поступального ускладнення форм і методів господарського освоєння території.

Характерна ознака суспільно-географічних процесів — мож­ливість їх показу на картах (картографування) або у вигляді серії Карт, що показують стани об'єкта на різний час, або ж на одній карті спеціальними картографічними прийомами.

Суспільно-географічні процеси супроводжуються змінами територіальної структури географічних об'єктів, і їх у цьому разі назива­ють "територіально-структурними процесами" (Е.Б.Алаєв, 1983). Зміни в територіальній структурі можуть мати тенденцію до концен­трації явищ у певних точках і деконцентрації — в других, до агломерування різноякісних компонентів чи їх деагломерування (розход­ження). Прогресивне ускладнення територіальної структури супро­воджується її інтеграцією (зростанням цілісності), а її спрощування являє собою дезінтеграцію. Якісне ускладнення територіальної структури називають також "диверсифікацією". Руйнування та де­градація територіальної структури призводить до взаємного "відділення" і "роз'єднання" її складових елементів.

Всі суспільно-географічні процеси можна поділити на 3 групи: 1. Базисні процеси. Таких налічується три: локалізації, делокалізації та переміщення. Взаємонакладаючись, базисні процеси формують основні процеси. 2. Основні суспільно-географічні процеси: а. Територіальне концентрування - збільшення інтенсивності певного виду людської діяльності, а також супутніх видів діяльності на одній території порівняно з іншими. Наслідком концентрування є формування ядра та периферії. б. Просторова дифузія. Територіальне поширення певного виду людської діяльності від крупних ядер до ядер менших рангів і до периферії. в. Територіальне агломерування - територіальне розширення ядра концентрації певного виду діяльності. г. Районоутворення - процес виникнення функціональних взаємозв'язків між ядром та периферією і формування відповідних районів. 3. Інтегральні процеси, що формуються взаємонакладанням основних процесів, включають: а. Регіональний розвиток- ускладнення територіальної організації суспільно-географічних систем. б. Регіональна стагнація - збереження існуючого стану територіальної організації суспільно-географічних систем. в. Регіональна деградація - спрощення територіальної організації суспільно-географічних систем, редукування певних їх ланок, що супроводжується втратою географічного різноманіття тощо. На перебіг суспільно-географічних процесів впливають наступні групи чинників: Передумови розвитку: ресурсні фактори (природні ресурси, трудові ресурси, фінансові ресурси, технологічні ресурси); управлінські рішення (важливі типи управлінських стратегій - експортно-сировинна, інноваційно-інвестиційна, змішана); самоорганізації (кожна територія прямує до ідеального стану - певної потенціальної форми, яку називають атроктором, а невдалі управлінські рішення призводять до стану нерівноваги - точки біфуркації).

28. Термін «опорний каркас розселення» (ОК), що виражає ієрархічно побудовану сукупність центрів різного рівня, введений Б.С. Хорива, який визначив його як важливу складову частину запропонованої ним концепції єдиної системи розселення. Докладно розробив поняття каркаса в архітектурно-планувальному аспекті О.К.Кудрявцев. Каркасний підхід використовували у своїх роботах в якості одного з ключових понять видні географи (І.М. Маєргойз) і містобудівники (А.Е. Гутнов, В.В.Владимиров) ...

ОК - серцевина територіальної структури господарства, її найбільш стійка і в той же час динамічно розвивається частина. Це сукупність найбільш динамічних та прогресивних ланок розселення і одночасно фактор, що визначає подальші зміни в розселенні в цілому.

ОК - генералізований, вільний від деталей, географічний образ країни або регіону, що виражає основні риси їх територіальної організації. Вузли та лінії ОК створюють вершини і хребти економічного рельєфу території. Так, малюнком ОК підкреслюється периметральне розміщення господарства і міст в Австралії, концентрація діяльності уздовж урбанізованої осі Канади біля кордону з США, присунути виробництва і населення до узбережжя Атлантичного океану в Бразилії. ОК країни або регіону - це їх лаконічний географічний портрет. У концепції ОК закладено важливе з точки зору нашої науки властивість географічної генералізації.

М.М. Баранський звертав увагу на те, що за допомогою мереж міст і магістралей можна зручно «уявити» країну учням при початковому з нею знайомстві, особливо показуючи міста як основні пункти в каркасі магістральних шляхів. Образно виразилися архітектори Ю.П. Бочаров і О.К. Кудрявцев, сказавши, що великі міста - а вони і є вузлами каркасу - займають ключове положення на «головних вулицях великих районів», тобто на транспортних магістралях.

Вузлові та лінійні елементи опорного каркаса. Вузли ОК - це міста і агломерації. На глобальному рівні вони представлені найбільшими містами, на рівні країни - всіма великими. На рівні регіону до них приєднуються і середні, на рівні мезорайони (республіки, краю, області) - усіма містами і великими селищами міського типу. Формування агломерацій збільшує скріпляє силу вузлів

З певною часткою умовності вузли ОК можна розділити на дві основні групи центрів, що розрізняються територіальним змістом здійснюваних ними функцій: центральні місця та спеціалізовані центри. Центральні місця обслуговують населення і господарства навколишніх районів. Розташовуючись на різних ієрархічних щаблях, вони очолюють райони різного рангу. Спеціалізовані центри концентрують провідні підприємства тих чи інших галузей промисловості, транспорту, заклади науки, освіти, рекреації. Вони працюють на всю країну (в той час як центральні функції замикаються в межах відповідного району), встановлюючи зв'язки з центрами галузевих систем. Їх можна назвати галузевими столицями. Визначити приналежність того чи іншого міста-вузла ОК. до однієї з названих груп не завжди просто. В одних випадках це очевидно. Але найчастіше в одному місті поєднуються і ті й інші функції, що знаходяться між собою в різних співвідношеннях.

+ стор.81 в книжці

29.

У науках, які досліджують велику кількість різнорідних об’єктів і явищ, зокрема в

біології, географії, психології, соціології тощо, широко використовують такі загально-

наукові поняття, як “типологія”, “класифікація”, “систематизація”. Однак нині нема чіткого

і загальноприйнятого означення цих понять. У наукових дослідженнях їх застосовують

здебільшого як методичні прийоми групування об’єктів і явищ, у тім числі суспільно-

географічних.

Теоретичним аспектам цієї проблеми присвячена невелика кількість публікацій [1, 5, 10,

11]. У науковій літературі є два підходи з приводу використання цих понять. Автори

першого підходу вважають поняття “типологія”, “класифікація”, “систематизація” тотож-

ними [1, 7]. Автори другого підходу наголошують на різнозначності цих понять [5, 6].

Погляди деяких авторів незрозумілі, оскільки, вживаючи ці поняття, вони їх не пояснюють.

Ми розглянемо різні підходи до означення понять “типологія”, “класифікація”,

“систематизація” і висловимо свій погляд з приводу цього питання.

На тотожності понять “типологія”, “класифікація”, “систематизація” наголошував

Е. Б. Алаєв, однак зазначав, що в разі використання цих понять склалися певні традиції. На

думку автора, “класифікація” – групування об’єктів, які вивчають за сукупностями

(класами), що відрізняються переважно кількісними ознаками, а якісні відмінності, які

простежуються між сусідніми класами, відображають, як звичайно, динаміку розвитку або

їхній ієрархічний порядок. “Типологія” – групування об’єктів, які вивчають, за сукупностя-

ми (типами), що стійко відрізняються якісними ознаками [1, с. 115].

Е. Б. Алаєв розглядав класифікацію і типологію як прийоми систематизації. До “систе-

матизації” він зачислював методичні прийоми, так або інакше пов’язані з розподілом дос-

3 0.

31. Соціальна географія — суспільна географічна наука, що вивчає закономірності територіальної організації соціальної інфраструктури у зв'язку із способом виробництва, та особливостями географічного середовища (побутове, культосвітнє, медичне обслуговування населення, народна освіта тощо).

Головна мета, ціль соціальної географії — це визначення темпів, інтенсивності й інших параметрів, особливостей розвитку процесів соціалізації людини, суспільних та інших груп, суспільства в конкретних просторово-часових координатах як системотворчих процесів при формуванні й розвитку територіальних суспільних систем різного ієрархічного рівня, створення адекватних таким процесам інструментів, методів і теорії цієї галузі знань як конструктивної самостійної географічної науки, що зробить свій внесок у майбутній розвиток світу. Дослідження зазначених процесів у регіональних суспільних системах з метою оптимізації їх розвитку становить головну ціль регіональної соціальної географії.

Соціальна географія як самостійна галузь знань викристалізувалася в Україні наприкінці 90-х років XX ст. На Заході вона встигла збагатитися вагомими здобутками, що накопичувались упродовж століття. У надрах західної соціальної географії сформувалася й отримала високий рівень розвитку регіональна соціальна географія, основою якої слугували, з одного боку, регіональна наука, започаткована Уолтером Ізардом, з іншого — власне соціальна географія, що ґрунтувалася на нових для географії кількісних методах та інформаційних технологіях. У той період західна регіональна географія становила конгломерат найрізноманітніших вчень у межах конкретного регіону без належної теоретичної соціально-географічної основи. Однак потім розвинулась така соціогеографічна методологія, яка зуміла знайти застосування на регіональному рівні, зокрема у формуванні регіональних систем життєдіяльності в межах того чи іншого регіону.

32.

33.

34.

3 5.

36.

37.

38. На думку вченого С. Іщука, принципи розміщення продуктивних сил - це правила діяльності й управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення.Принципи розробляються зазвичай у межах прийнятої стратегії соціально-економічного розвитку країни. Наприклад, у період побудови так званого соціалізму під час здійснення індустріалізації й колективізації одночасно впроваджувались такі принципи розвитку окремих елементів продуктивних сил:

1. У містах дозволялося лише багатоповерхове державне будівництво.

2. Здійснювалося укрупнення сільських поселень унаслідок ліквідації "неперспективних" сіл, хуторів.

3. Виробничі об'єкти споруджувалися у вигляді промислових гігантів, що вимагало концентрації робочої сили за допомогою переселення або розвитку маятникової міграції у величезних масштабах і под.

На сучасному етапі, в період реформування економіки та побудови в країні ринкових відносин, принципи розміщення продуктивних сил кардинально змінилися:

1. Всі форми поселень (хутори, малі села тощо) визнані перспективними. Адже, наприклад, поява фермерства засвідчує необхідність обґрунтування та реалізації дисперсності у розселенні на противагу концентрації, що насаджувалась у період колективізації.

2. Малі підприємства сприяють розвитку малого бізнесу, тому розглядаються запорукою подальшого розвитку приватного підприємництва у країні.

Отже, очевидно, що надзвичайно актуальною сучасною проблемою є розроблення нових принципів розвитку і розміщення продуктивних сил, доцільних для періоду творення ринкової економіки. Формулювання принципу повинно містити і конструктивну частину, яка має вказувати шлях до реалізації.

Принципи розміщення продуктивних сил не відносяться до політики, але окремі з них у той чи інший період розвитку країни можуть мати політико-стратегічне значення (наприклад, регіональна національна політика, питання обороноздатності країни).

До категорії принципів розміщення продуктивних сил належить і проблема територіальної структури господарства. За висловом В. Можина, зміна територіальних пропорцій суспільного виробництва вимагає крупних капіталовкладень, торкається інтересів широких верств населення; для її здійснення необхідний тривалий час. Тому прогнозні рішення, прийняті в царині територіальної організації продуктивних сил, мають стратегічний характер.

Сукупність регіональних принципів зі стратегічним значенням формують просторовий аспект стратегії, чи геостратегію.

Принципи розвитку і розміщення продуктивних сил взаємозв'язані зі законами та закономірностями.

Підсумовуючи, зазначимо, що ефективний розвиток і розміщення продуктивних сил можливі за максимального врахування законів, закономірностей і принципів їх функціонування. Для цього необхідно добре знати ці закони, закономірності та принципи, постійно досліджувати і застосовувати їх у практиці господарювання.

39. Закони, закономірності та принципи соціальної географії

1. Закон циклічності

2. Закон системності

Кожна самостійна галузь знань ґрунтується на власних законах і закономірностях, які є наслідком її розвитку.Проблемам законів суспільної географії присвячені праці сучасних відомих українських вчених М. Паламарчука, М. Пістуна, О. Шаблія, Я. Олійника, А. Степаненка.Оскільки закони та закономірності суспільної географії, а в її межах і соціальної географії розкривають зміст цих галузей знань, то їх відкриття і вивчення — це надзвичайно актуальне завдання, адже вони формують основу теоретичного багажу. Сформульовані в межах конкретної галузі знань, закони називаються науковими. Розрізняють три основні групи законів:1. Всезагальні, або універсальні.2. Великі, або загальні для великих груп явищ.3. Специфічні, або часткові.

Найважливіші всезагальні реальні закони, що діють незалежно від волі людей, — циклічність розвитку і системність. Ці закони, безумовно, визначають розвиток окремих соціально-географічних об'єктів, процесів і явищ, а також соціальної сфери у межах територіальних суспільних систем того чи іншого ієрархічного рівня, і з ними не можна не рахуватися.

Закон циклічності

Суть закону циклічності розвитку полягає у повторюваності подібної ситуації через певні проміжки часу.Час від початку ситуації до нового початку подібної ситуації після завершення попередньої називається циклом. Усі цикли розпадаються на подібні періоди — фази. Класичний цикл складається з чотирьох фаз: виникнення, росту, занепаду, загибелі (кризи). Циклічність ієрархічна: кожен цикл складається з менших циклів, тобто мають місце цикли у циклах і водночас є складовою частиною циклу вищого рівня. Ієрархічність циклічності — це поєднання перервності та безперервності явищ, процесів життєдіяльності.Отже, конкретні соціально-географічні об'єкти підпорядковані закону циклічності. Безумовно, це стосується і регіональних соціально-географічних об'єктів. Історичний досвід засвідчує про циклічні соціально-географічні явища в регіонах: періодично у тих самих місцях простору відбувається активізація соціальних процесів.

Закон системності. Закон системності полягає у тому, що світ, у якому ми живемо, є сукупність ієрархічно впорядкованих систем.

Під системою розуміють множину пов'язаних між собою елементів, причому ця множина володіє стійкістю, автономністю і такими новими якостями, яких не мають окремі елементи, але які дають змогу реалізувати головну ціль існування системи. Так, людина може бути елементом систем сім'я, соціальний об'єкт (лікарня, супермаркет тощо), місто, національний комплекс.

Закон циклічності та закон системності надзвичайно взаємопов'язані й ніби переплітаються один з одним: на кожному рівні системної ієрархії розвиток відбувається за власними циклами, і чим більші масштаби системи, тим триваліші цикли.

Закономірності — це суспільні, реально існуючі, повторювальні, істотні стійкі відношення (взаємозв'язки) суспільного життя або етапів суспільного процесу, які визначають розвиток, структуру і функціонування явищ і процесів. Основні риси таких відношень (взаємозв'язків) — об'єктивність, необхідність, обов'язковість вияву, автономність.Закономірності розвитку і розміщення соціальних об'єктів, процесів і явищ — це найзагальніші об'єктивні причинно-на-слідкові відносини між ними та територією (територіальними факторами);

Отже, можна дійти висновку: зміст поняття "закон" тотожний змісту поняття "закономірність". Єдина відмінність полягає у тому, що закономірність діє впродовж історичного періоду, який людина може охопити, завдячуючи своєму історичному досвіду. Закони ж залишаються незмінними у відомій людству системі відліку часу.

Вияв закономірностей на тій чи іншій території залежить від законів і нормативних актів, що діють у конкретній державі, в межах якої розташована досліджувана територія.

Найважливіші закони і закономірності розвитку та розміщення соціальних об'єктів, процесів і явищ такі:1. Закон територіального формування соціалізації та закономірність спеціалізації регіонів у внутрішньодержавному соціальному розвитку. 2. Закон територіальної інтеграції соціальної сфери і закономірність комплексного соціального розвитку держави та регіонів.