30). Літописання й історична література часів козацької державності

Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами тощо.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця та Самійла Величка.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали, твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

Доба козаччини — період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища героїв, борців за свободу та незалежність і йде за ними. У цей складний і буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-поетичний доробок козацького середовища.

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'явилися 1648 р.: "Дума про Козака Голоту", пісні "Засвистали козаченьки в похід з полуночі", один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, І. Котляревський — у першому виданні "Наталки-Полтавки" (Харків, 1819).

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналі!, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.

31) Ки́єво-Могиля́нська академія духовний центр східноєвропейського православного регіону

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. За традиціями брат­ських шкіл, почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі.

Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астро­номія й музика.

Києво-Могилянська колегія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством упродовж його історії. П. Могила закупив за свій рахунок близько сотні коштовних фоліантів з творами отців Церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики для академічної бібліотеки і посилав вихованців свого закладу для вдосконалення знань за кордон.

Діяльність П. Могили як митрополита Київського і Галицького тривала 14років. У 1701 р. Києво-Могилянська колегія стала офіційно називатися Академією завдяки старанням гетьмана Івана Мазепи.

Навчання в академії продовжувалося 12 років, але поступали на навчання протягом всього року, коли хто хотів, у деяких класах залюбки сиділи по декілька років (наприклад, у класі риторики). Закінчували навчання так само довільно, як і вступали до академії. Більшість залишала її після риторики - це давало пристойну загальну освіченість і навіть уміння розмовляти латиною. Богослов’я не любили навіть ті, хто збирався стати священиком. Це зумовило появу указу митрополита в 1761 р., згідно з яким ті студенти, які готуються стати священиками, мають закінчувати навчання класом богослов’я, в противному випадку їм не будуть надавати багаті парафії.

Києво-Могилянська академія стала не тільки престижним центром освіти і науки, а й, як відмічають дослідники «велетенською лабораторією нової культури, в якій формується не тільки оновлене літературне мислення, а й нова індивідуальність.

Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорізького козацтва навчалися тут. До випускників зокрема належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович.

32) Іван Мазепа як меценат і культурний діяч

В історії гетьманської держави на Лівобережній Україні виділяється Глухівський період (1708—1782 рр.). Діяльність гетьманів сприяла «золотій добі» українського барокового мистецтва. Зокрема це проявилось у архітектурі. Гетьман Самойлович особисто давав вказівки архітекторам, які виконували його замовлення і під свою опіку взяв Мгарський, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Густинський монастирі. Гетьман Іван Мазепа витратив на будівництво та реставрацію церков, храмів, монастирів суму, яка була більша як 10 річних бюджетів Гетьманщини. Наявність фамільного монастиря — була ознакою престижу гетьмана. Іван Мазепа опікувався літературою, наукою, мистецтвом. Завдяки гетьману, Київсько-Могилянський колегіум у 1701 році отримав статус «академії». Для цього навчального закладу він виділяв постійно кошти.

Крім архітектури, Мазепа приділяв увагу і книгам. У Батурині у нього була власна бібліотека, вражений якою був французький дипломат Жан Ба Моз.

Культурне життя Івана Мазепи

Іван Мазепа дбав про розвиток освіти та культури і всякими способами допомагав, сприяв їх розвитку в Україні. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії, а саме у 1701 році, також за його підтримки з`явились нові корпуси і кількість студентів збільшилась до двох тисяч, чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах, Мазепа дбав про її розвиток, щедро обдаровуючи маєтностями. На кошти Мазепи зведено ряд будов у Києво-Печерській лаврі, поставлена церква Вознесіння у Переяславі та інших містах.

У Києві, Чернігові, Переяславі та в інших містах і навіть селах він заснував і фондував школи, бурси, шпиталі і друкарні, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти», наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам.

Взагалі з самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Він не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи Україну економічно, надавав їй земельні маєтності , бажав зробити її незалежною, політично, дбав про освіту та навіть зовнішню культуру.

Висновок

Іван Мазепа був дуже шляхетною і обдарованою людиною, володів кількома іноземними мовами, був великим прихильником мистецтва та архітектури. Велику увагу приділяв освіті і книговидавництву, та розвитку духовності.