3. Структура міжнародної торгівлі
Структуру міжнародної торгівлі розглядають у двох ракурсах: як торгівлю окремими групами товарів і як систему методів організації реалізації товарів на світовому ринку.
Товарна структура міжнародної торгівлі — це частка тих чи інших товарів у світовому товарообігу. Сюда відносять основні групи товарів: продовольство(включаючи напої та тютюн), сировина, мінеральне пальне, продукція переробної промисловості(машини, устаткування, хімічні товари, метали, текстиль).
Товари на світовому ринку мають штрихові коди — це належність товару до певної товарної групи, кодування його властивостей та якості за допомогою штрихових позначок. Код України 482. Україна вступила до Міжнародної асоціації товарної нумерації в Європі (ЕАN) в 1995. У 1996 році вийшла Постанова КМУ "Про введення штрихового кодування товарів", а з 1997 року введено обов'язкове кодування національних товарів.
Структура міжнародної торгівлі за формами міжнародної торгівлі:
1. Традиційна торгівля — це торгівля між суб'єктами за традиційними правилами: гроші — товар.
2. Торгівля продукцією у рамках кооперації — це спосіб реалізації продукції між суб'єктами міжнародної виробничої кооперації, яка здійснюється, як правило, за трансфертними цінами у пільговому режимі.
3. Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговельних угод, при укладанні яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів, з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій:
а) бартер — це оцінені і збалансовані товарообмінні операції за єдиним договором-контрактом без грошового еквівалента;
б) зустрічна закупівля;
в) компенсаційні угоди — це довгострокові угоди(10—20 років), при яких покупець оплачує вартість товарів постачанням інших товарів або наданням послуг, а при необхідності різницю доплачує грошима;
г) кліринг — це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та послуги, яка базується на зарахуванні взаємних вимог і зобов'язань;
д) угода "світч" — передача зобов'язань, угоди з багаторазовим перепродажем товарів;
е) угода "оффсет" — це поєднання обміну товарів та послуг з вкладанням капіталу, який використовується головним чином для підтримки реалізації товарів на світовому ринку: для реклами, для покращення упаковки.
4. Біржова торгівля — це оптова торгівля масовими товарами, що мають стійкі та чіткі якісні параметри, при посередництві бірж. Коньюнктура біржової торгівлі та ситуація на фондовій біржі є одним з найважливіших і достатньо достовірних показників динаміки світових товарних та валютних ринків.
Товарні біржі бувають:
Спеціалізовані:
Лондон, Нью-Йорк — кольорові метали.
Чікаго, Лондон, Вініпег, Мілан — зерно.
Нью-Йорк, Чікаго, Ліверпуль, Бомбей — бавовна.
Нью-Йорк, Лондон, Гамбург, Париж — кофе, какао.
Універсальні:
Чікаго — зерно, соя, бройлери, срібло, золото.
Лондон — кофе, какао, цукор, каучук.
5. Міжнародний аукціон — це спосіб міжнардного продажу окремих партій товару або окремих предметів, що по черзі виставляються для огляду, і які переходять у власність покупця, що запропонував найвищу ціну.
Види аукціонної торгівлі:
а) публічний (гласний) аукціон;
б) негласний аукціон;
в) голландський аукціон.
Аукціони бувають: спеціалізовані, універсальні, примусові (реалізується майно різного роду боржників, або конфіскованого майна).
Найвідоміші у світі міжнародні аукціони знаходяться в Лондоні, Нью-Йорку, Калькутті, Монреалі, Амстердамі, Санкт-Петербурзі (хутро), Москві (коні).
6. Міжнародні торги (тендери) — це змагальна форма закупівлі, при якій покупець оголошує конкурс для продавців з різних країн на товір чи послугу, які б відповідали певним техніко-економічним даним. Існують відкриті, закриті та одиничні тендери. Найбільше тендери розповсюджені на світовому ринку машин і устаткування.
7. Міжнародний ярмарок — це великий, періодично діючий і відкритий ринок, що проводиться у визначеному місці і пору року (час), і в установлений термін. Метою ярмарку є: укладання угод, демонстрація зразків товарів, обмін науково-технічною інформацією, ділові переговори.
8. Міжнародна виставка — це демонстрація досягнень в області науки та техніки однієї або декількох країн на території іншої країни з метою зацікавити суб'єктів МЕВ для підписання протоколів про наміри торгувати, обміном науково-технічною інформацією, проведенням ділових зустрічей.
9. Консигнаційна торгівля — це продаж товарів за кордон, коли власник товару передає їх продавцю для продажу з його складу.
Види міжнародної торгівлі:
а) торгівля сировиною;
б) торгівля напівфабрикатами;
в) торгівля готовою продукцією:
широкого вжитку;
виробничого призначення (у розібраному виді, комплектуючими, в закінченому вигляді).
5. Моделі розвитку МЕВ.
Теорія меркантилізму—суть її в тому,що багатство країни вимірюється кількістю наявного золота та інших цінностей, а тому держава повинна більше експортувати, щоб більше золота надходило в країну.Рівноправні країни боялись імпортувати один від одного щоб не втрачати золота, розвиток торгівлі гальмувався.
Теорія абсолютних переваг—розробив Адам Сміт, він виступав за розвиток торгівлі. Його загальне правило:”Не потрібно коливатись при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виробляти дешевше ніж національні”.
Виникає питання, а що буде, якщо країна буде тільки купувати ? Тобто за кордоном будуть дешевші всі товари—не буде розвиватись своя економіка.
Теорія відносних(порівняльних) переваг—розробив Девід Рікардо:”кожна країна зацікавлена спеціалізуватись на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість, тобто з якого вона має найбільшу відносну вигоду”.
Вадою теорії є те,що не враховуються розміри країни і транспортні витрати.
Теорія міжнародної вартості—розробив її Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна міжнародного обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дозволяє оплачувати сукупність її імпорту. Країні вигідно,щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються на її території, бо в такому разі ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних товарів.
Найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості—є відкриття ціни, яка оптимізує обмін товарами і послугами між країнами і яка залежить від попиту і пропозиції.
Основи сучасних уявлень про визначення напрямків і структури міжнародних торговельних потоків були закладені шведськими вченими, котрі показали—що пояснення походження порівняльної переваги знаходиться на рівні забезпеченості факторами виробництва.(Теорія розміщення факторів виробництва)
Елі Гекшер(1919)—стверджував,що міжнародний обмін витікає з відносного наддостатку або з відносної рідкості факторів виробництва(капіталу,землі,праці), які знаходяться у розпоряджені різних країн.
Бертил Олін(1930рр)—уточнив теорію Елі Гекшера—міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює біль утруднену мобільність факторів виробництва(теорема Гекшера-Оліна).
У1948 році Пол Самуельсон вивів математичні умови теореми Гекшера-Оліна:у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції та повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.
Раймонд Вернон-у 60рр. запропонував теорію життєвого циклу продукту-за якою деякі види продукції проходять цикл з чотирьох етапів(впровадження, зростання, зрілість, занепад), а виробництво цієї продукції переміщується із країни в країну в залежності від стану життєвого циклу товару.
Американський економіст Джонсон розвинув положення про загальну динаміку порівняльних переваг: міжнародна спеціалізація є функцією порівняльної ефективності комбінацій факторів виробництва в набагато складнішому просторі, ніж запропонував Рікардо. Це такий простір, де:
--якісним елементам належить основна роль.
--фактори виробництва мають певну мобільність.
--виробництвом вважається усяка доцільна діяльність людини.
--державна політика може викликати викривлення.
Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний Міжнародний поділ праці дозволяє досягнути економічного оптимуму, як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни. Довільна необдумана перепона обміну може тільки віддалити від цього оптимуму.
Історичний розвиток міжнародних економічних відносин
Міжнародні економічні відносини своїм корінням сягають глибокої давнини. Початком їх розвитку вважають перші елементарні форми «міжнародної» торгівлі, що уособлювала у собі натуральний обмін між окремими особами, сім'ями, племенами тощо. Першими предметами «міжнародного» обміну були надлишки окремих товарів та засоби виробництва.
Уперше міжнародна торгівля проявилася як торгівля між країнами у період рабовласницького ладу. Тоді основними предметами обміну стали предмети розкоші, деякі види сировинних матеріалів, а також раби.
У період капіталізму міжнародна торгівля набула особливого розвитку. Перехід від натурального виробництва до товарно-грошових відносин, поява великого машинного виробництва, покращення умов транспортування, розвиток ринкових відносин стимулювали поширення зовнішньої торгівлі. На цьому часовому проміжку до торгівлі були залучені майже всі країни світу. Формується світовий ринок, а в кінці XIX ст., з переходом до монополістичного капіталізму, утворилася світова система господарства. Саме в цей період міжнародні відносини перестають обмежуватись лише торгівлею. Їх об'єктом стають також фактори виробництва.
Початок інтернаціоналізації господарських відносин разом із міжнародним капіталом сприяли виникненню монополістичних об'єднань.
« |
Між ними зав'язалася гостра боротьба за ринки збуту, джерела сировини, галузі вкладання капіталу. Результатом цієї боротьби став економічний поділ світу. [1] |
» |
Монополістичний капітал економічно розвинутих країн почав проникати на територію менш розвинених, і, закріплюючись, забезпечував собі не тільки економічне, але й політико-адміністративне панування над «поглиненою» державною. Цей процес призвів до завершення формування територіального поділу світу між розвиненими країнами та розподілу колоній. Почався специфічний колоніальний поділ праці, у якому країни-метрополії нав'язували вигідну для себе спеціалізацію країнам-колоніям, який повністю підпорядковував господарство залежних країн експорту певного виду сировини.
Після завершення Першої світової війни розпочався процес деколонізації, який завершився в 60-х роках ХХ ст., і у результаті якого світове господарство набуло сучасного вигляду. Особливостями цього господарства є взаємопроникнення економічних систем, перетворення національного виробництва на інтернаціональне, набуття ним міжнародних і міжнаціональних ознак; активізація спільної підприємницької діяльності із масштабним залученням до неї іноземного капіталу, формування інтернаціональних господарських комплексів, виникнення міжнародної власності.
6.
Міжнародна
міграція робочої сили
Категорія:
|
|
Трудові ресурси – це найважливіший фактор виробничого процесу, що характеризується високою мобільністю. Мобільність робочої с у світовому господарстві виявляється у формі міжнародної міграції. Визначимо основні поняття, використовувані при вивченні проблем міжнародної міграції. Міграція робочої с – переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більш ніж на 1 рік з економічних і неекономічних мотивів (політичних, соціальних, релігійних, національних, расових та ін.). Імміграція – в'їзд працездатного населення в дану країну із-за її меж. Еміграція – виїзд працездатного населення з даної країни за її межі. Міграційне сальдо – різниця імміграції в країну та еміграції з країни. Рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання. «Витік мозків» – міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів. Міжнародна міграція буває наступних видів: безповоротна, тимчасово-постійна (від одного до шести років), сезонна, маятникова (щоденний, щотижневий переїзд до місця роботи в іншу країну). У залежності від правового статусу міграція може бути легальною і нелегальною. Нелегальні мігранти – це особи, що у пошуках роботи в'їжджають у країну нелегально або прибувають до неї на законних підставах (туристами, за запрошенням та ін.) і нелегально працевлаштовуються. Останнім часом масштаби нелегальної імміграції значно розширся. Китайці прямують в основному в США і Росію, кубинці – у Флориду, алжирці – у Францію, пакистанці – в Англію і т. д. Останнім часом в Україні спостерігається небувалий наплив нелегальних мігрантів із країн «третього світу», що використовують територію України як перевалочний пункт для подальшого проникнення в Західну Європу. Причини міграції населення економічного характеру полягають у різному рівні економічного розвитку окремих країн, розходженні в умовах заробітної плати, наявності безробіття в деяких країнах, функціонуванні міжнародних корпорацій, що вивозять робочу силу для роботи в закордонних філіях. Основу міграційних потоків складають робітники, у меншому ступені – службовці. Порівняно новою формою міграції є переміщення науково-технічних кадрів (у США і Західну Європу). Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої с: 1) з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни; 2) у рамках промислово розвинутих країн (в основному з неекономічних причин, також спостерігається відплив умів з Європи в США); 3) між країнами, що розвиваються; (в основному між НІК і країнами арабських еміратів; між країнами-членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Наприклад, у Кувейті і Саудівській Аравії було в 60 – 80 роках зайнято до 1 млн. робітників з Ємену, у Гонконгу – в основному з Китаю і В'єтнаму. Економічні причини: більш високий рівень життя та зарплати і недостача некваліфікованої робочої с в НІК); 4) з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті; 5) міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.
Основні центри притягання робочої с 1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої с, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС». Найбільш розвинуті країни Західної Європи принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи і СНД. 2. Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку 90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн. В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%. 3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік. 4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що роб інвестиції в її економіку. 5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед, азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої с – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка та ін. Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол. У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці. 6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється. 7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР. Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої с складає 1 млн. чол.
Вплив міграції робочої с на країни, що імпортують і експортують робочу силу Країни, що приймають робочу силу, одержують такі переваги: підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів унаслідок зменшень витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною робочої с; іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування; при імпорті кваліфікованої робочої с країна, що приймає заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку; іноземні робітники часто є амортизаторами при кризах і безробітті (їх першими звільняють, знижують зарплату і т. д.); іноземні працівники не забезпечуються пенсіями, на них не поширюється дія різних соціальних програм; на думку ОЕСР іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, що страждають старінням (у Люксембурзі 38% немовлят з'являється в родинах переселенців, у Швейцарії – 24%). До негативних моментів відноситься: виникнення соціальної напруженості в суспільстві при боротьбі за робочі місця; міжнаціональна ворожість і т.п. Для країн, що експортують робочу силу: експорт робочої с є важливим джерелом надходження ВКВ у країну; експорт робочої с означає зменшення безробіття і, отже, соціальної напруженості в країні; безкоштовне для країни-експортера навчання робочої с новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, методами керування та ін. Негативна сторона – «витік умів», відтік кваліфікованих кадрів, необхідних національній економіці.
Кількісні показники переміщення трудових ресурсів між країнами Найбільш прийнятні кількісні показники переміщення трудових ресурсів – це показники, які фіксуються в платіжному балансі. Вони є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за трьома статтями: Трудовий дохід (виплати зайнятим) – зарплати та інші виплати готівкою або натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і усі виплати резидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидента. До приватних осіб-нерезидентів відносяться всі іноземні працівники, що знаходяться в даній країні менше року, у тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних зон, що приїжджають у дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств. Переміщення мігрантів – оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, що вони перевозять із собою, переміщаючи в іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі подається як експорт товарів із країни, а його оцінний грошовий еквівалент – за даною статтею. Перекази працівників – пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишся на батьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їхня оцінна вартість. Принципова різниця між цими статтями в тім, що в статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, а в двох інших статтях – доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, що виїхали з країни більш, ніж на 1 рік. Останні дві статті поєднуються в рамках поточних операцій у групу приватних неоплачених переказів. Приватні неоплачені перекази – оцінний грошовий еквівалент майна, що переміщується мігрантами в момент їх від'їзду за кордон, і наступні посилки товарів на батьківщину. Облік ведеться на момент перетинання кордону, і якщо навіть потім з'ясується, що запис був зроблений невірно, його зазвичай не переглядають (наприклад, людина поїхалда на тимчасові заробітки, але затрималася за кордоном на термін більше року, ставши мігрантом, або навпаки, людина, що виїхала на ПМП, повертається на батьківщину раніше, ніж через 1 рік). |
|
Підручники
Економіка
Міжнародна
економіка